Розділ 35: Заповіт (4)
Я згадав той день. День, коли небо стало криваво-червоним. Згадав, як тепло повільно зникало з тіла, яке я тримав у своїх руках.
— Чому? — тоді спитав я.
Бій із військом Бога Демонів був безнадійним. Усвідомивши, що шансів немає, я наказав товаришам тікати, залишивши мене. Це не була якась велична, шляхетна самопожертва, гідна пісень і легенд.
Зрештою, я був безсмертним. Тим, хто повертався до життя невдовзі після смерті. Якщо моє нікчемне життя могло купити їм шлях до порятунку — це був правильний вибір. Звісно, якби війська Бога Демонів схопили мене, все не обмежилося б смертю. Були б тортури, муки, речі гірші за смерть.
Але це не мало значення. Біль не міг мене вбити. Страждання не означали кінець. Навіть якби моє тіло розірвали, спалили на попіл або стерли в порох — я б не помер. Саме тому в мене не було жодних претензій до ролі приманки. Ба більше, я вважав це найрозумнішим, найлогічнішим рішенням.
…Допоки Айріс, яку я вважав такою, що втекла, не повернулася, щоб урятувати мене.
— Чому? Чому ти це зробила?! Чому повернулася?! — кричав я, захлинаючись слізьми.
Айріс ледве трималася на ногах, залита кров’ю, задихана. Я був певен, що вона втекла разом з іншими. Але ні. Вона повернулася, не сказавши ні слова, і застосувала диво ціною власного життя — лише щоб урятувати мене. Не загін. Не світ. Мене.
Чому? Чому? Чому, чому, чому?!
Голова була забита тільки цим питанням. Вона повернулася, щоб урятувати моє життя? Який у цьому сенс? Для мене життя не було ціннішим за камінчик біля річки. Їх безліч, зник один — ніхто й не помітить. Його легко викинути будь-коли. Ось якою була цінність мого життя.
І заради такого нікчемного камінця вона віддала своє? Навіщо робити настільки безглуздий, ідіотський вибір?
Я ридав, а вона тихо потяглася до моєї щоки, ледь чутно мовивши:
— Ех… хе. Я… рада.
— Рада? Чому ти рада?! Що в цьому хорошого?!
Нічого. Абсолютно нічого не було хорошого. Вона помре від відкату дива. Людство втратить надію, яку звали Святою. Військо Бога Демонів стане ще нещаднішим. І що взамін? Одне жалюгідне життя — моє. З тисяч, з десятків тисяч разів, коли я міг померти, це був лише один випадок, коли я вижив. Як це можна назвати полегшенням?
І все ж вона знову сказала, яскраво усміхаючись:
— Справді… я така… рада.
Без жодного жалю. Без жодного сумніву. Спокійно, коли її очі повільно заплющилися.
У просторі, вкритому фіолетовим бар’єром, не було чути ні криків, ні реву монстрів, що лунали по всій академії. Там Свята Семи Зірок із розкуйовдженим рожевим волоссям і збитим диханням люто дивилася на чоловіка перед собою.
— Ти, падло!
Для Святої це було шокуюче слово.
Чоловік із добрими очима та темно-каштановим волоссям лагідно усміхнувся.
— Ой-ой. Хіба так личить звертатися до професора?
— Заткнися! Який ти, до біса, професор?!
Морфеус знизав плечима, в очах блиснуло знущання.
— Ха-ха. Не варто так лаятися. Ти лише підігріваєш моє бажання тебе помучити.
Він клацнув пальцями. Фіолетова хвиля накрила тіло Айріс. Наступної миті з її горла вирвався крик — біль, ніби її тіло здавлювали з усіх боків, кинув її на коліна.
— Якщо чесно, ти кричиш без упину. Це вже трохи дратує, — цокнув язиком Морфеус.
Він кинув погляд убік. Там, непритомні, лежали Камілла, діти з притулку й отець Антоніо.
— Не могла б ти брати приклад із Камілли й поводитися тихіше?
Стиснувши зуби, Айріс прошипіла:
— Ти… падло…
У ту ж мить її очі спалахнули райдужним світлом. Фіолетові пута розтанули, мов туман. Звільнившись, Айріс важко вдихнула, піт стікав по її блідому обличчю.
— Ого. Нейтралізувати мою магію одним поглядом… Сила Семи Очей і справді вражає, — у погляді Морфеуса спалахнула жадоба. — Ти навіть не уявляєш, чим я пожертвував заради них. Скільки працював.
— Працював? Це ти так називаєш випуск монстрів на святі академії?
— Ні-ні. Це навіть не входило в початковий план. Я не люблю варварські методи. Але через одного настирливого черв’яка все пішло шкереберть. Мені й справді шкода, Айріс.
— Шкода? Про що ти взагалі мелеш?!
— Спершу я збирався забирати їх повільно, без болю, так, щоб навіть ти не помітила. А тепер мушу вдатися до грубішого методу.
— Грубішого?
— Фізичного вилучення, — м’яко усміхнувся Морфеус.
Айріс побіліла.
— Щ-що ти кажеш?..
— Я вирву твої очі, Айріс. Не хвилюйся, інструмент я приніс.
Він дістав металевий предмет — щось на кшталт ложки з гострим, мов бритва, краєм.
— Вставити, підчепити — і готово. Магічне вилучення призвело б до втрати частини сили. А так — уся сила Семи Очей буде моєю.
— Сила, яку ти маєш, надто заважає нашій справі.
— Вашій справі?
— А яка ще може бути справа в демона? Звільнення Бога Демонів. І тоді ви, кляті герої, й лицемірні Семеро Богів зникнете з цього світу.
Він розкинув руки, очі блищали, мов у наркомана.
— Тепер розумієш, навіщо я все це затіяв?
— Божевільний!
— Лайся, скільки хочеш. Це нічого не змінить.
Він зробив крок уперед.
— Н-не підходь!
Клац. Фіолетова мана накрила дітей і Каміллу.
— Будеш смикатися — вони можуть не вижити.
— Якщо ти бодай торкнешся Камілли чи дітей—
— Ха-ха. Та жартую я. Але, чесно кажучи, я все одно всіх тут уб’ю. І тебе теж.
— Що ти несеш?!
— Хіба не очевидно? Демонів знищують без винятку. Те саме і навпаки.
— Але діти ні при чому!
— Можливо. Але чи варто зважати на такі дрібниці?
Айріс затремтіла. Це була її перша зустріч зі справжнім злом у людській подобі. Вона боялася. За титулом Святої стояла лише двадцятирічна дівчина.
— Будь ласка… хтось… допоможіть…
І чомусь у голові виникло не обличчя професора, а кадета.
— Ніхто не прийде, — всміхнувся Морфеус. — Цей бар’єр створений із життів.
— Із життів?..
— Приблизно двісті демонів. Усі — мої підлеглі.
— Ти хворий.
— Порівняно з цінністю Семи Очей — ніщо.
Він схопив її за підборіддя.
— Не смикайся. Так болітиме менше.
Гострий край інструмента наблизився до ока.
І раптом фіолетовий бар’єр пішов хвилями.
— Хм? Хтось знайшов бар’єр? Але навіть усім професорам знадобиться година—
БАААМ!
Сліпучий білий розряд пробив бар’єр.
— Година? Та пішов ти!
Морфеус відскочив. Його руку ледь не відтяло. Кров хлинула.
— Що за…
Перед Айріс став хлопець із темно-сірим волоссям.
Його зелені очі вп’ялися в Морфеуса.
— Я нарешті знайшов тебе, падло.
Дейл усміхнувся хижо — Астароте.