Глава 16. Дорослість II
— Я передаю тобі посаду голови родини.
Єріель втратила дар мови. Її розчарування припинилося.
Мене заінтригувало, як вона збентежено кліпнула і відкрила рот, намагаючись зрозуміти те, що я щойно сказав.
— Ты... Ти брешеш!
Це було все, що вона могла сказати.
— Твоя манера мови все ще не виглядає елегантно.
- ...це брехня!
— Так трохи краще.
- І це теж брехня!
Я похитав головою у відповідь. Здається, вона все ще не могла мені повірити.
— Я не лгу.
—...
Її руки затремтіли, а очі почали блукати по кімнаті, ніби вона щось шукала.
— Ручка... М-мні потрібна ручка і папір... Запевняйте ці слова негайно...
— У тебе зовсім немає гідності.
- Бачиш, це...
Брехня? Вона вже збиралася ткнути в мене пальцем, але я перервав її.
- Хіба не краще, якщо я просто присягаюся?
—...
Клятва була набагато важливішою для магів, ніж для звичайних людей. Простіше кажучи, це нічим не відрізнялося від застосування магічного заклинання в голові або серці, яке зв'яже їх душі обіцянкам. Його порушення призведе або до їх смерті, або на втрату магічної сили.
— Правда? Ти дійсно...
— Да.
— Ні, це не має сенсу. Чому? Чому ти раптом так зробиш?
Природно, я не міг сказати, що це було для того, щоб заспокоїти її гнів і позбутися подальших прапорів смерті. Єріель дуже розчарувала моє рішення, через що їй було важко повірити моїм словам. Але для мене це було не так вже й важливо. Колись я все одно передав би їй своє положення: усе, що я зробив, це прискорив процес.
- З цього моменту я зосереджуся на своїх дослідженнях у сфері магії. У мене не буде часу виконувати свої обов’язки як голова родини. Тому я дійшов висновку, що це найкращий крок для нас обох. У будь-якому випадку, ти вже оволоділа мистецтвом управління територією принаймні деякою мірою.
- Ти тільки зараз це зрозумів?
- Я знав про це давно. Я просто перевіряв тебе.
Вона поглинена в роздуми, вона здригнулася і крикнула головою:
- Перевіряв? Це я та, хто повинна перевіряти тебе!
- Якщо ти не хочеш вірити мені, не треба.
—...
Єріель заволоділа губами, все ще сумніваючись і дивлячись на мене.
- Церемонія передачі титулу... коли ми проведемо... її?
Я зовсім не думав про це. Отже...
Я сказав те, що прийшло мені в голову:
- Ти сама знаєш, яка дата підійде найкраще.
Вона кивнула, ніби відразу зрозуміла мене.
— Через три роки. Виключальний день.
—...
Я не знав, що вона мала на увазі, але я просто погодився з цим, оскільки вона виглядала серйозною. Роздумуючи, вона зібрала з собою речі. Хоча на ліжку все ще лежали кинджали і пістолет, які натякали: « Я готова була вбити тебе сьогодні ».
- Ти вже йдеш?
Звісно! Хтось витратив 200 мільйонів на аукціоні. Тепер мені треба заробити те, що ми втратили.
Вона постійно кричала на мене, але тепер її голос був спокійним. Зрозуміло, що ситуація голови родини Юклайн була набагато ціннішою за 200 мільйонів.
Земля нашої території була найбільш родючою на континенті. На кордонах лежали гори, а по центру протікали річки і стали називати їх Святою Землею. Крім того, наше становище в політичній сфері було до сміху добрим.
Ми були недостатньо високими в ієрархії, щоб підібратися до Імператорської сім'ї, але ми також були не так далеко, аби у нас немає ніяких зв'язків. Ця Свята Земля продовжувала розвиватися завдяки цим перевагам і приваблювала як місцевих магів, так і лицарів. З нами могли натягатися тільки Іліада і Левірон, але територія сім’ї Ілліада була занадто мала, а площа родини Левирон була надто далеко звідси.
Голова Юклайн займав вищу посаду, ніж люди довкола нас.
Єріел зупинилася біля дверей і сказала наостанок:
- Краще б тобі дотриматися обіцянки.
- Що?
- Я не змушую тебе давати клятву через мою маленьку... Віра... в тебе. Якщо ти брешеш, то навіть я не знаю, що буде далі... Твоє рішення або допоможе процвітати нашій сім’ї, або зруйнувати її. Ти ж це розумієш? Зрештою, мене вже вважають лордом.
Я занадто добре це знав. Вона, мабуть, відраже мене, якщо я не дотримуюся свого слова.
- Повір мені. Це не брехня.
- Хмф.
Єріель поклала кинджал і пістолет в сумку.
—...
Вона знову втупилася на мене, цього разу у повній тиші, але я не втікав її погляд. Потім вона відчинила двері і повернулася, щоб в останній раз поглянути на мене, перш ніж піти.
— Я все ще не вірю тобі. Я сумніваюся, що ти це зробиш. Я маю на увазі...
- Я можу дати клятву прямо зараз.
- Не потрібно.
Вона вийшла з кімнати.
- Єріель.
Я зупинив її, коли вона вже збиралася спускатися сходами. Коли Єріел повернулася, на її обличчі читали як цікавість, так і страх, тому що вона боялася, що я відмовлюся від своїх слів.
— Що таке?
Я не знав, що їй сказати. Я просто імпульсивно гукнув її. Однак я не був задоволений простим звільненням від прапору смерті. Я хотів зробити ще один крок. Я не хотів жити як Деклейн, використовуючи його особистість для виправдання. Хоча це, звичайно ж, зв’язувало мене, але я не міг позбутися цих кайданів.
Отже, щоб досягти своїх цілей і залишитися Кім Ужином, я повинен особисто виправити стосунки цього персонажа з іншими людьми...
- Ти повинна хоча б поїсти перед від'їздом. Інакше ти зголоднієш.
Я відчув мурашки по всьому тілу, коли з любов’ю промовив ці слова, для яких була потрібна велика сміливість. Одна річ, пов’язана з розрізом. Єріель здригнулася, почувши це, і широко відкривала очі, ніби побачила привида.
— Нет! Не кажи такі дурниці так раптово! Я не знаю, що з тобою сталося, але мені пора йти! — Вызовила вона.
Топ! Топ! Топ!
Вона кинулася вниз по сходах, як нетерплячий учень початкової школи.
— Я уезжаю! Приготуйте машину!
Зрештою, вона покинула маєток.
— Хм.
Ви подолали « прапор смерті»...
Після успішного усунення прапора смерті як нагороди я отримав валюту магазину. Загальна сума, яка була у мене тепер, становила шість вон. Системний магазин зараз був доступний, але тепер...
« Мислі трохи збиті...»
Я був не зібраний. Минуло лише 15 хвилин з тих пір, як я приїхав додому, але мені здавалося, що я пробув тут кілька годин. Я ніби пережив шторм.
Дивно.
Я збирався сісти в крісло з келихом вина у руці, коли звідкись почувся голос. Я був схвильований, але зберіг спокій. Все завдяки характеру Деклейна.
— Просто даю зрозуміти, що я тут, — знову почувся голос.
Невдовзі через залитий місячним світлом віконні рами в кімнату проникнув вітерець. Я подивився у тому напрямку.
- Цікавий розвиток подій.
Ганеша, вродлива жінка з розчавленим вогняним волоссям, дивилася на мене з ігривою посмішкою. Я злегка нахмурився у відповідь.
— Я не чекав гостей, Ганеше.
- Вибачте. Але чи професор дійсно відмовляється від позиції голови родини? Ви намагаєтеся змінитися?
Чому ця авантюристка сує ніс в чужі справи?
Я спокійно відповів:
- Думаю, вона справиться краще за мене.
Ганеша все ще сумнівалася:
— Правда? Я, звичайно, можу зрозуміти причину, але ... Те, що вона вам не справжня сестра залишається незмінним.
Її слова на мить збили мене з пантелику, але згідно з сюжетом Єріель була моєю єдинокровною сестрою, так що Ганеша була права.
— У ній же немає ні краплі крові Юклайн.
—...
Я не знав, про що вона говорила.
Серйозно, що вона мала на увазі? Хіба в сценарії гри так було? Чи це зміни, які внеслися в останній момент?
— Професоре, ви впевнені, що це найкраще рішення?
Я був радий мати характер Деклейна, коли опинявся у подібних ситуаціях. Який би шок він не відчував, навіть якщо хтось піднесе йому до шиї ніж, жодна крапля холодного поту не скотиться за його лоба.
- Ви самі просили дізнатися про це, професоре... Ваш біологічний зв'язок.
Я мовчав, дивлячись на Ганешу, яка невинно посміхалася.
- Хіба мої люди не дали вам знати три місяці тому?
Я намагався підібрати потрібні слова.
Я не був зобов'язаний пояснювати що-небудь їй, але я не хотів, щоб Єріель втратила своє становище через це. Мені треба було заткнути Ганешу.
— Нехай і так, але... — Я зробив паузу і просто сказав те, що спало мені на думку. Єріель все ще.
Жодної іншої причини не було.
—...
На мить у кімнаті запанувала тиша, а потім Ганеша з широко розкритими очима вигукнула:
— Вау!
Вона зрушила свою щелепу, і я помітив мурашки на тильній стороні її долоні.
- Я не знала, що ви так відреагуєте, професоре...
Це було тому, що я сам не знав що скажу це.
— Ладно. Я збережу ваш секрет.
Поки я намагався зібратися з думками, Ганеша склала долоні разом у досить милою манерою.
- О, і ще дещо. Шість Зміїних Голів. Ви ж знаєте про них, професоре?
Це одна з найвідоміших злочинних груп на континенті. За кожну "голову" призначено нагорода в десятки мільйонів кельн.
- Їм потрібно те, що ви купили на аукціоні. Звичайно, аукціонний будинок доставить товар у порядку й безпеці, оскільки від цього залежить їхня репутація. Але вам краще бути обережним, коли товар буде доставлений в особняку.
Потім Ганеша зробила паузу, піднявши вказівний палець.
- Я думаю, останнім часом у вашого помеття досить слабкий магічний захист. Це дуже недбало з вашого боку. Обов’язково встановіть більший магічний бар'єр, щоб зробити захист надійним і непроникним, який він був раніше.
- Я зрозумів.
- Я щиро прошу вибачення за сьогоднішній день. Я не хотіла підслуховувати... Це більше не повториться.
— Ганеша...
Я назвав її ім'я і подивився на неї непохитним поглядом.
— Да?
- Якщо щось станеться з Єріель...
Я повинен був сказати це в якості запобіжних заходів. Якщо Деклейн намагався щось зробити з Єріель три місяці тому... якщо я зробив щось, про що не знав... Я мусив дати Ганеші зрозуміти мої теперішні наміри.
— Ах...
У Ганеші завмерла таємнича усмішка. Я навіть на мить втратив дар мови, дивлячись на її освітлений місячній лисок.
- Не хвилюйтеся. Все буде в порядку.
Вітер знову піднявся, і фіранки зісковзнули з поля зору. А коли вітер заспокоївся, вона зникла.
— Ха-а...
Я завжди зберігав пряму поставу, але тепер вперше зігнувся над столом і з’їв волосся рукою. Єріель. Я думав, що вона моя однокровна сестра, але ми навіть не були пов'язані кров'ю. Я змахував руки на потилиці і подивився у стелю.
- Це була правда, яку мені не потрібно було знати.
Врешті-решт, нічого б не змінилося, навіть якби я про це дізнався. Це було несподівано, але для мене це не мало великого значення. Я не був Деклейном, тому що Єріель - не його справжня сестра було недостатньо, щоб змусити мене змінити своє ставлення до неї. Я вирішив поховати цю інформацію глибоко в своїй голові.
Єріел все ще була моєю молодшою сестрою Деклейною, про яку я доглядав. Ганеша гарантувала, що секрет буде збережено. Сподіватимемося, що так воно і буде.
***
Тим часом, на даху житлового комплексу в передмісті маєток ...
— Професор... Дуже змінився. Як може людина так сильно змінитися за такий короткий час? Або ж... Хтось використовує обличчя професора як маскування?
Це була насичена і запам’яталася зустріч, яку вона не могла забути.
- Навіть у ньому є щось людське.
Її прибічник Рохан відповів:
- Ти відносишся до нього по-іншому тільки тому, що він красивий. Коли він дав тобі перше завдання, ти закохалася в нього, як тільки побачила його обличчя.
- Може, мені варто зрізати твоє потворне обличчя? У мене тоді просто не було грошей. Їх забрав колактор, так що у мене не було вибору.
Команда « Червона Гранат», з якою вона працювала сьогодні, складалася з п’ятьох чоловіків і двох жінок. Інша жінка з їхньої компанії зараз не була вдома, бо шукала для них житла.
— Ах, точно. Ти ж розумієш, що це таємниця, правда? Ти повинен мовчати про це до самої смерті. Розкриття секрету прирівнюється до зради моєї віри в тебе як у авантюриста. Ти більше не будеш моїм колегою, тому я вб'ю тебе власними руками.
Звісно! Ми теж люди. Кожен, хто розкриє наші секрети не кращий за собаки.
— Дозму? Ти теж обіцяєш?
Чоловік у куртці з капюшоном, позіхнувши, сказав:
— Ага...
Ганеша хмуро подивилася на свого зухвалого підлеглого, а потім втупилася до особняка сім’ї Юклайн. Всі вікна були закриті фіранками. Тим не менш, вона добре запам'ятала новий бік Декляна. Він був таким людяним.
« Єріель все ще...»
Вона процитувала це у себе в голові, наче уривок з поеми...
Ганеша б зганьбила цю кумедну театральну гру. Деклейн пообіцяв своє становище. Її це спантеличило. Як він міг передати управління комусь, хто навіть не був пов'язаний з ним кров'ю і не мав зовсім ніякого відношення до сім"ї Юклайн? Навіть найпрогресивніші палаци не пішли б на таке.
— У будь - якому разі, Деклейна можна більше не бути обережним. Я не думаю, що він одержимий "одарними дітьми".
— Верно.
- До речі... Що це з ним? — Ганеша поглянула на Кабана, який ридав і обнявши димохід.
Рохан відповів:
- Він плаче.
— Я це бачу сама. Чому?
- Він дуже чутливий. Його зворушила ця історія.
— Хах. Він наче велика дитина.
Зітхнувши, вона висіла на даху і втупилась у темне небо. У такі ночі місяць завжди був помітний більше. Дул приємний прохолодний вітерець.
Вона не просто так відвідала Декліліна. Ганеша хотіла переконатися, що він більше не цікавиться « анталантичними архіпелагами».
Звичайно, вона могла запитати безпосередньо, чи шукає він як і раніше рабів для своїх магічних досліджень, але в залежності від відповіді їй, можливо, довелося б виступити проти Декляна. Але цього не сталося, бо він вважав за потрібне змінити свій спосіб життя. Вона не знала, з чим була пов'язана така зміна, але це було не так вже й погано.
- Що сказала Райлі? Вона знайшла місце, де можна зупинитися з дітьми?
Скоро на кораблі прибудуть діти. Ганеша чекала цього з нетерпінням, але водночас хвилювалася. Ці діти були потрібні, щоб боротися з "німи". Але якщо брати участь у війні було головною метою їх навчання, чи це був правильний вибір?
З морального погляду ні. Вони все ще були дітьми. Але якщо це дозволить врятувати десятки, сотні або навіть мільйони життів після їхнього розвитку, то вони обов’язково мали правильний вибір.
— Да. Тому ми не маємо грошей, — відповів Рохан.
Вени здійнялися на скроні Ганеші, коли вона почула його слова.
- Що? Не жартуй так.
- Це правда.
- Як, чорт візьми, ми можемо бути без грошей якщо ми виконали стільки завдань? Ви всі розбили? Говори правду.
- Ти забула, що відмінила завдання Декляна і заплатила велику невгамовану?
— Ах, точно...
Ганеша цокнула мовою, похитала головою.
— Ха-а-А! Гаразд, пора повертатися.
— Да, в дорогу.
Рохан покликав до себе Кабана і Дозму. Потім всі четверо притискалися один до одного, немов липкий рис, і незабаром перетворились у сині частинки світла, переносячись кудись ще.