Коли я відкрила очі, стародавня гробниця Лейла розсіилась, наче хмара диму. Оглядаючи пошкоджений зсередини офіс, я трохи поглянула.
Мало того, що Івонна, яку я до останнього втікала, була фінальним босом, так мені ще потрібно було протистояти їй.
- Але це дорогоцінний притулок...
Як почувався Вінтер, коли був змушений власними руками підірвати це місце?
'Так, мені потрібно тримати його при собі.'
Незважаючи на злість на Вінтера, який був абсолютно безпорадним перед Івоною, мій гнів охолонув, коли я згадала сцену з вогнем.
Навіть якби у мене були обидва осколки, нічого б не змінилося. Якщо Івонна не збрехала, заложників було більше, ніж я думала.
Якби вони обидва були в одному місці, я б тут не стояла.
- Ха...
Я глибоко зітхнув у тиші.
Він сам був винен у тому, що зв'язався магічним вогнем.
У минулому він любив Івонну і присвятив себе допомозі Лейла, а потім повернув час назад, покаявшись у своїх гріхах перед кінцем світу.
І тепер, коли до нього повернулася пам'ять.
Він знову порушив все табу, щоб дізнатися про минуле і пішов слідами минулого себе, аби повернути час назад, якщо мені не вдається вбити Івону, а Лейла поковтнуть світ.
(...) Тоді я буду повторювати це вічно.
Його голос зв'язав у мене в вухах.
Я все одно хотіла зупинити Івонна і побачити кінець цієї довбаної гри. Знання про те, що станеться в разі мого провалу, змушували мене втрачатися.
Намагаючись викинути важкі думки, я попрямувала до виходу.
Треба було терміново повернутися і розповісти наслідному принцу про те, що я почула. Скри-и-іп-.
Відчинивши двері, я вийшла на вулицю.
Я планувала вийти на бульвар, зловити екіпаж і повернутися в особняку. Але рано вранці на вулицях було дуже тихо.
'Мені доведеться трохи почекати, щоб зловити карету.'
Я перевела подих, дивлячись на вулиці, які можна було б назвати порожніми, якби не кілька випадкових прохожих.
Це було мирне місце в порівнянні з завойовниками та монстрами.
Мені довелося довго стояти перед переулком і чекати порожню возку.
Через якийсь час на інший кінець вулиці виїхала карета.
Спочатку я зраділа, побачивши екіпаж і подивившись ближче.
Великий екіпаж з десятком коней був не просто каретою, а особливим засобом пересування.
'Мені потрібно повернутися в кімнату перш, ніж покоївка принесе мені сніданок.'
Коли я переживала про своє швидке повернення до особняка, екіпаж, який, на мою думку, проїде повз мене, зупинився прямо переді мною.
- Що?
Я відступила і сховала дзеркальну паличку за спиною. З нею в руках у очі інших я була магом.
Але коли я побачила чоловіка, який відкрив розкішний дверцят і зійшов на землю, то відговорила.
- Пані.
Це був Ікліс, чий чоло я в запалі не так давно розбила.
- Ти, як ти тут... - машинально почала я, але потім закрила рот.
Очевидно, Івонна напала на Вінтера перед моїм приїздом.
- Забирайтесь.
Ікліс дав мені руку. Я не могла так просто сісти в карету і озиралася у пошуках монстрів.
На щастя, серед бульвару не було видно дивних монстрів.
Замість них екіпаж один за одним оточували озброєні люди в масках.
Я міцніша за паличку, щоб не випустити її з рук.
- Тобі не вистачило минулого биття?
Коли я зупинялася на нього, його очі здригнулися.
- Ні в якому разі.
- ...
- Було дуже боляче. Рана загнілася, і я серйозно захворів.
Його відповідь виявлялася жалістю.
Як він і сказав, стан рани на лобі, схоже не покращилося з моменту її отримання.
'Якщо ти отримав такий хороший удар по голові, чи не пора взяти себе в руки?'
Тоді Ікліс виглядав так само.
Мій розум був збентежений. Я зітхнула.
- Але чому ти знову ведеш себе як божевільний пес?
- Тому що я без розуму від вас.
Я відразу ж прийшла в ступор.
Стосунки, які були начаті через моє неправильне рішення, ніяк не закінчувалися.
Не помітивши в мене ні найменшого бажання сісти у карету, Ікліс повідомив:
- У мене ваша покоївка і діти.
Його голос був нечутливим, але він погрожував. Я розсміялася:
- Ти стверджуєш, що зрадиш мене і будеш служити Івоне?
- Це не зрада, а захист, - поправив він мене. - Якби Івонна послала до вас іншу армію або монстрів, ви були б вже мертві.
Я не хотіла цього визнавати, але це було правдою. Івонна б добилася свого.
Але це не могло змусити мене повірити Іклісу.
- Чому я повинна тобі вірити?
- ...
- Ти думаєш, я не знаю, що вона вбивав тільки чарівників? Як я можу довіряти твоїм словам, якщо ти вже колись продав свою країну?
Голос Ікліса різко сів.
- Це угода.
- Угода?
- Якщо я поверну осколок дзеркала, вона не зачепить вас і ваших близьких.
- ...
- Мені буде сумно, якщо ви помрете, тому що пані була добра до мене.
У цей момент його обличчя спотворено, як ніби він був готовий заплакати.
Я на мить здивувалася, але він, наче мені це привиділося, тут же з безстрастною особою сказав:
- Вам не потрібно вірити мені. Помруть вони чи ні, мені потрібно лише забрати вас з собою.
Приковані до мене сірі очі спалахнули.
У цьому серйозному погляді я бачила готовність забрати мене, незважаючи ні на що. Я на мить задумалася, чи зможу використовувати закляття і втекти.
Але з обмеженою фізичною силою не можна було так безтурботно застосовувати давню магію. Було б безглуздо з мого боку виробити всі сили ще до битви з Івоною.
- Віддайте це мені і сідайте в карету.
Він підніс до мене руку, помітивши мої коливання і міцно стиснуту паличку.
'Що ж, я б теж не дозволила людині, якого викрадаю, брати з собою зброю.'
Я подивилася на нього і простягла йому дзеркальний жезл.
Він забрав його і кинув чоловікові в масці поруч з ним.
Під його простим поглядом мені довелося самій залізти в екіпаж. Коли Ікліс сів поряд зі мною, карета зворушилась.
Тепер я могла тільки довіритися заклинанню стеження, якого наклали Джіном.
Я опустила свій розірваний рукав і прикрила тильний бік руки, щоб Ікліс нічого не запідозрив.
'Я не передбачила цього і попросила його повернутися ...'
Я пригадала сумне обличчя юнака, який попросив мене повернутися. І блондина, що ругає його, щоб знайти мене.
'Вони зійдуть з розуму, коли дізнаються, що мене немає.'
Каллісто був дуже зворушений моїм здоров’ям.
Коли я роздумувала про те, як він з злодієм біжить за мною, у мене на серці напружилося.
Це було тоді.
- Незабаром у столиці буде грандіозна битва.
Ікліс раптом заговорив зі мною.
Я перевела погляд з вікна.
Він дивився на мене, і його губи тремтіли. Як у людини, якій не терпиться про щось поговорити. Раптом мені здалося це дивним.
У той час, коли над його головою ширили цифри інтересу, я використовувала всілякі методи, щоб розмовляти мовчазну людину під час екіпажів.
Щось зараз здавалося, що ми помінялися ролями.
- До тих пір залишайтеся в безпеці. Тоді заручники теж будуть живі.
Не дуже красномовний чоловік звертався до мене в пошуках теми для розмови.
- Я в безпеці з тобою?
- Так.
Я запитала з цікавості, але не була впевнена, чи він мене зрозумів.
- Ви в більшій безпеці ніж ті, хто помре першими.
- Що? Що за ...?
- Я ж казав. Я вб'ю всіх, хто завадив вам біль і страждання.
- Ты...
- Коли битва офіційно почнеться, солдати Дельмана по плану нанесуть їм удар першими.
На цьому реченні моя думка обірвалася.
У той же час я пригадала те, що він недавно сказав у сміттєвій печі.
... Відімстити людям, які зробили це з вами.
Психічно неврівноважений Ікліс запам’ятав імена всіх, хто звинувачував мене.
- Я вже покінчив з ідіотами на зразок Марка Альберта.
Його наступні репліки шокували мене.
Всі ті слова, які видавалися мені наслідками промитих мізків і маренням, не були блефом.
- Тепер залишилися тільки головні герої - герцог і його сини. Я вичищу від щурів кожен прихований куточок особняка, кожну щілину.
- ...
- Тепер ви можете мене пробачити?
Він з гримасою на обличчі прагнув від мене перекрученої прихильності.
Мене охопили змішані почуття.
- Ти дійсно...
Я не знала, що сказати, тому деякий час затиналася. Здається, він дійсно був готовий піти на це. Він хотів цього.
Звичайно, я й досі не думала про те, що відбувається з другорядними персонажами.
Я сподівалась, що тих, хто знехтував мною і висміював мене як "фальшиву леді", будуть покарані. Однак покарання не мало бути таким жорстоким, як смерть.
- Ти коли-небудь думав, що вони ставляться до моїх близьких, і мені було б сумно, якби вони померли?
- Вони ваші близькі? - Ікліс різко запитав. - Ви вже все забули? Зниження і ганьба, який зазнали через них?
- Це не твоя справа. Навіть якщо ти помстишся за мене, і якщо я прощу тебе, це не має до тебе ніякого відношення.
- Я ваш єдиний лицар, і мене це не хвилює.
Ось що означає говорити зі стіною? Я втомилася від розмов з Іклісом, які постійно звертаються до одного і того ж.
Замість того щоб спростовувати те, що він сказав, я подивилася йому в очі.
Його гарне чоло, навіть не прихований марлею, вибило рову рану.
У минулому я б зробила для нього що завгодно хоча б з жалю.
- Ты... Чому ти навіть не даси мені шансу пожаліти тебе?
Очі Ікліса повільно розширилися. Мабуть, це була несподівана відповідь.
Подібний вираз його обличчя не пробило мене на сльози.
- Через мене? Може ти все ж хочеш помститися не людям герцогства, які знущалися наді мною, а імперії, яка зруйнувала твою країну?
- Пані.
- Як довго ти будеш змушувати мене до своєї любові?
У екіпажі почувся мій спокійний голос.
- Примусити?
Обличчя Ікліса спорожніло, наче його окути крижаною водою.
- Так, примушувати.
Постійно давав на мене свою помсту, бажання любові і прощення, яке я не хотіла йому давати. Якщо це не примусове, то що це, чорт візьми?
Він стиснув щелепи, почувши мій впевнений відповідь.
- Ви можете так говорити, але це не так.
Його очі на мить збили мене з пантелику.
- Ви не пробачите мене, що б я не робив. Так що я просто зроблю все по-своєму.
Він завжди йшов своїм шляхом, якщо не міг щось прийняти.
- Виходимо.
Карета зупинилася. Не гаючи ні хвилини, він встав, відкрив двері і вийшов.
Я була вражена тим, що мене здивувала думка про те, як я мовчала.
Місце, куди мене привіз Ікліс, було нічим іншим як Імператорським палацом.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert