Похорони Юя пройшли без зайвих помпи.
Його здатність володарювати золотом, сама суть розкоші, ніяк не пов’язана з його останньою волею — поховати її з усією можливою скромністю.
У такий час було б недоречно брати участь у церемонії, яка не відібрала вторгнення Оозуцукі Момошіки.
Хіната хотіла б провести його з усіма почестями, але Цунаде відмовила.
Вона опустилася за одну ніч. Її волосся, яке торкнулося лише рідкісної сивини, стало зовсім білими.
Джирая і Орочимару з болем дивилися на подругу дитинства. Раніше вони читали про це лише в книжках — щоб людина пересідала за ніч, — але ніколи не вірили у можливість цього. До цього дня.
Насправді Цунада вже змирилася.
Або, точніше, почала готувати себе до цього дня багато років тому, коли Юя поставили діагноз.
Протягом усіх цих років вона жила з ним щодня так, ніби він останній.
Вона була впевнена, що коли Юя зробить свій останній вибір, вона зможе прийняти це спокійно.
На жаль, вона переоцінила і свою витримку, і глибину власних відчуттів.
...
Цунаде відрешено сиділа на лавці в парку Конохі. Раптом їй здалося, ніби хтось взяв її за руку.
Вона здригнулася і повернула голову.
Поруч, посміхаючись сидів Ю.
- Чого ти така кисла? - Він сказав. — Ходімо, пора додому, вечерю готувати.
Цунади замерла, моргнула... і нікого поруч не було.
Вона мовчала.
Неподалік, у тіні провулку, Юкі та Юру з тривогою спостерігали за нею.
— С мамой... все точно буде в порядку? — запитала Юру, дивлячись на брата.
Юки не відповів.
Юру в розпачі топнула брата по нозі.
— Ай!
Він скрикнув, і сестра відразу ж виштовхнула його з укриття.
Юки, спіткнувшись, вийшов прямо до Цунади. Звичайно, такий поштовх не повинен був збити його з ніг - він і сам хотів підійти.
Цунаде підняла голову. На мить її погляд затуманився, але потім вона посміхнулася.
— Юки? Що трапилося?
Неначе щось згадавши, вона м'яко додала:
— Не хвилюйся, дитя. Я не нароблю дурниць. Всі ці роки ваш батько готував мене до цього. Я розумію, тобі не потрібно мене потішати.
Юкі почухав в затилку, не знаючи, що сказати.
— Отец... Він часто говорив мені, щоб я... Втішився вас, коли його не стане... - Видихнув він.
Цунаде хмикала.
— Кажу тобі, паршивець, твоя стара-мати - найкращий лікар в Конохі. Незважаючи на те, що медицина, хірургія чи навіть психологія - я стояла в основі всього цього. Ти справді думаєш, що я потребую пару твоїх потішаючих слів?
Юки збентежено посміхнувся:
— Ну... раз так, то це на краще...
Цунада закоїла очі.
- Все-все, забирайся. Головне, на Новий рік не забудьте внуків привезти.
Юки потиснув губи.
— Я... Я хочу повернутися і пожити з вами... — тихо вимовив він.
— Досить, — перервала його Цунаде. - Не говори дурниць. Живи своїм життям, і все буде добре. І ще... Юру ж там? Нехай ця дівчинка теж здасться.
Юкі обернувся і поманив сестру рукою.
Юру з вбитим виглядом підійшла до них.
Цунаде зітхнула, дивлячись на своїх вже немолодих дітей, які все ще робелі перед нею, як маленькі.
— Эх вы... Не хвилюйтеся про мене. Найважливіше, щоб ви жили своїм життям.
Вона похитала головою і повільно піднялася, спираючись на лавку.
Юкі і Юру відразу ж кинулися її підтримати.
Цунаде не почала відштовхувати їх. Вона не могла посміхнутись, бо трималася на дітях.
— Прогуляйтеся зі мною по Конохе. Знаєте, я не самотня. Тому що... Ця село повна його слідів...
Сказавши це, вона зробила перший крок.
Юкі та Юру пішли слідом. У тіні за ними безшумно ковзали Анбу.
Проходячи повз знакові місця, Цунаде розповідала їхню історію.
- ...Тоді тут був пустельник. Багато хто вважав, що його потрібно чимось зайняти, але для цілого будинку місця було мало. Ваш батько запропонував: « А що, коли ми поставитимемо тут рекламний щит?» Ми тоді навіть не знали таких слів - "рекламний щит" -- але повірили йому. У нього була така аура, що люди мимовільно йшли за ним. Пізніше, коли щит встановили, рекламу на ньому бачив кожен перехожий.
— У ті часи майже всі дороги в селі були підземними, після дощу перетворилися на суцільний бруд. Усі були в розпачі, а він сказав, що головне — побудувати дороги, щоб погода не перешкоджала людям жити. Багато хто думав, що це марні мрії. А потім з'явилася перша бетонна вулиця... Потім асфальт... Залізниця... Одна за іншою, дороги оплутали село... Він завжди говорив, що дороги — це основа всього. Що все інше можна знести і відбудувати заново, поки є дороги ...
Цунаде зітхнула.
Його погляд завжди пильно дивився в майбутнє... Ми часто розуміли, що́ він зробив через кілька років.
Юкі і Юру мовчки слухали.
Цунаді дуже знущалася.
Він завжди почувався винним перед вами. Зайнявши те крісло, він був зобов'язаний ставити інтереси села понад усе. Він часто забував про ваші почуття і казав, що він поганий батько. Але, думаю, що добре життя, яке він вам забезпечив, вартує всього, чого може дати більшість батьків.
Очі Юки і Юру почервоніли.
Часто буває так, що ти не цінуєш того, чого маєш. І тільки втративши все, озираєшся назад і розумієш... Як же ти був щасливий тоді.
Так, вони ображалися на батька. За весь час навчання дітей він не прийшов на зібрання батьків.
Но... тепер говорити про це було занадто пізно.
Мертвим вже все одно. А живі несуть на собі велику вагу.
Цунаде блукала по селі до заходу сонця. Коли сонце торкнулося горизонту, вона попросила дітей провести її додому.
Юкі та Юру наполегливо просили залишитися.
Але Цунаде лише похитала головою.
— Правда, не потрібно. Я вже все прийняла. Тому що... — Вона подивилася на своїх дітей і посміхнулася, — розповідає вона. Він мав рацію, адже остання смерть — це забуття. Поки ми пам'ятаємо його, нічого не скінчено. Він живий у моєму серці. Не хвилюйтеся, я не нароблю дурниць.
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt