Вони троє навшпиньках, безшумно, покинули двір.
За їхніми спинами все ще доносився клаптики розмови.
Тільки коли вони закрили ворота, звуки повністю стихли.
— Почекаємо трохи і повернемося, — сказала Корі, потираючи руки.
— Навіщо нам туди повертатися? — Здивована подивом подивилася на неї Ан.
Тепер, згадуючи про це подвір’я, вона зрозуміла, що його не можна було помітити і як захисниця Корі. Вона аж ніяк не хотіла повернутися туди знову.
— Вони не поводилися агресивно. І ці частинки тут не дуже активні, - Корі, згадавши формулу інертизації з книги, не терплялося її випробувати.
Проте коли через деякий час вони знову відкрили ворота, двір був порожній, і жодного голосів не було чутно.
А, як і раніше, увійшла першою.
Вона відразу попрямувала до дальньої кімнати і, штовхнувши вікно, не побачила там ніяких гусениць з людськими обличчями.
« Вони зникли », — розгубила вона, дивлячись у кімнату.
Кімната була вкрита товстим шаром пилу.
І жодних слідів, які повинні були залишити повзаючі гусені.
Сол летів низько над землею, пробираючись крізь лабіринт руїн і шукаючи щось підозріле.
- Ще трохи вперед.
Панні вказувала дорогу.
— Там, мабуть, у тій будівлі.
Зрештою Сол зупинився на даху триповерхового будиночка і подивився на той самий будинок навпроти нього.
Це було внутрішнє місто Аргоса. На відміну від північно-західної частини, забудованого хмарочосами, тут переважали низькі, але красиві будиночки. Колись тут жили маги та їхні учні, а також деякі високопоставлені звичайні люди.
Будівлі тут були не такими високими і не так сильно постраждали, як хмарочоси. Більшість з них уціліла, але вікна і двері були вибиті. Дах і кімнати були вкриті товстим шаром пилу.
Куди не глянь, було порожньо. Ні душі.
Але в цей самий момент у будинку навпроти зашевелися темна фігура.
Це був, очевидно, чоловік в пиловому і рваному плащі. Він, зігнувшись, щось шукав.
Соул не наблизився, а спостерігав за ним з іншого кінця вулиці.
— Як думаєте, що він шукає? — запитав Сол своїх супутників у щоденнику.
— Їду? — припустив Герман.
— Не схоже, — відразу заперечила панні. - Подивися, де він. Нормальні люди там їжу не зберігають.
Соул теж це помітив.
Темна фігура в домі не шукала ані їжі, ні артефактів, ані грошей. Він лише обережно шарив по підлозі, наче там могло щось бути.
- Пил на підлозі навпроти нього залишається. Схоже, він вперше в цій кімнаті.
Коли вони спостерігали за ними, чоловік не помічав їх.
— М-м? — вскинув брови Сол.
- Вау! — Пані, але її голос не боявся. Швидше насмішка. — Братик Сол, у цього чоловіка немає обличчя!
— Точніше, Панні, у нього немає чорта обличчя. Але цього чоловіка я знаю.
- Брате Сол, ти такий крутий! Навіть у такому вигляді його впізнав!
Сол зістрибнув з даху і влетів прямо у вікно будинку навпроти. Він приземлився в не найбільш брудному місці.
« Магона », — назвав він ім’я ползаючого по підлозі людини.
Йоно, один з колишніх наставників Академії Байдун, який спеціалізувався на магії темряви. Оскільки він постійно проводив з учнями в лабораторії, єдине, що я запам’ятав про нього Сол, — це те, як той тремтів за свої бали. Мог вмиг стукошеться.
Несподівано знову зустрітися з ним у такому жалюгідному вигляді.
Підійшовши ближче, Сол побачив тіло його під плащем. На руках залишились тільки перші фаланги пальців, а рани були нерівними, наче від роз’єднання. Обриси одягу також показують, що голі в нього були обрубані наполовину.
Звичайно, для мага першого рівня такі рани не є проблемою. По-справжньому жалюгідним його робило породжене обличчя.
На обличчі не було ні очей, ні рота, ані носа. Тільки вуха і волосся. А там, де мали бути риси обличчя, шкіра була такою ж нерівною, як і на його пальцях. Від підборіддя і трохи вище лоба — суцільне жахливе місиво.
- Вау! - Знову вигукнула Панні. — Я вже можу собі уявити, як він отримав ці рани.
- Його, мабуть, підвісили за талію і занурили в якийсь їдкий розчин. Як шматочок хліба в томатний суп.
— Ти коли говориш, їжа не згадуйш, — отримав її Сол.
Кошмарний метелик не потребував їжі, тож вона без жодних докорів сумління псувала апетит.
До цього моменту маг Йона не звертав уваги на Сола, продовжуючи кульгати по підлозі. Він вже доповз від їдальні до вітальні і, пробираючись під столом, обкинув стілець, підняв хмару пилюки.
Герман, ставши на срібному віспу, підлетів до нього і відразу повернувся.
— Нічого, — доповів він Солу. — Уші теж для виду, всередині все зігнило.
— Хто це з ним так жорстоко повівся? І найголовніше, так безглуздо - насупився Сол.
Якщо ненавидиш людину - вбий. Якщо й цього мало, то помучи і вбий. Але породжувати до такого стану, а потім відпустити... Адже він міг наткнутися на якусь можливість і видужати.
Потрапивши в околицю, Сол побачив, що там вже не було душі.
Він підійшов і поплескав Йону по плечу. Той відразу ж, наче кіт, яким наступили на хвіст, схопився, повернувся до Солу і вигнув спину, як дикий звір.