— Давайте знайдемо місце, де можна перепочити — тут надовго залишатися не варто. Краще піти раніше, ніж якісь перевіряльники запідозрять нас у нелегальній імміграції з Китаю, — сказав Ай Цзянту.
Коли згадуєш «диявола», він зразу і з’являється: щойно Ай Цзянту вимовив ці слова, до них підійшли кілька японців у вигляді інспекторів. Вони глянули на пришвартоване судно й почали ставити питання.
Цзян Шаосюй відчула, що щось іде не так. Вона миттєво наказала всім мовчати й сама заговорила з інспекторами.
Цзян Шаосюй вільно володіла японською — манера мовлення, інтонація та поведінка перетворили її на привабливу, чарівну японку. В очах у неї заграв невинний блиск.
— Ми з корабля «Групи Лінь». Ми маємо дозвіл виходити на сушу, — промовила вона інспектору з вусами.
Інспектор досить підозріло окинув усіх поглядом і почав допитувати. Він звертався до Цзян Юя, який весь час лише кивав і посміхався, нічого не відповідаючи.
Якби хто-небудь із них промовив бодай слово — це відразу ж видало б їх. Навіть якщо вони й знали кілька базових міжнародних фраз, вони все ще були замасковані під японців. Заговориш англійською і миттю видаси те, що ви чужинці. (Цзян Юй тим часом повторював про себе лише одне: «Заспокойся, придурку, припини ставити мені питання!»)
Інспектор став ще підозрілішим і взявся допитувати Нань Юй, котра теж мовчала.
Інші інспектори швидко обмінялися між собою поглядами — явний натяк, що ось-ось почнеться «серйозна розмова».
— Гей, навіщо ви їх допитуєте? Хіба я не казала, що я — викладач інституту для нечуючих і німих? Це моя група — глухі та німі учні з багатих родин, вони не зрозуміють ваших слів, — блискуче відрізала Цзян Шаосюй, закотивши очі.
Вона миттю подала Нань Юй підказку руками: кілька загальновживаних жестів, що в бою використовують бойові маги. Нань Юй швидко відповіла тим самим кодом.
Інспектори, зрозуміло, не знали мови жестів. Проте після пояснення Цзян Шаосюй частина підозр розвіялася. Незабаром капітан показав їм дозвіл на судно, і інспектори дозволили пройти.
— Чорт, у мене просто нестерпне бажання їх побити! — сердито пробурмотів Мо Фань.
Стільки людей ходило по гавані — але інспектори чомусь обрали саме їх. І лише тому, що в групі були привабливі дівчата, — купка розбещених маніяків!
— Добре. Ми щойно прибули й не маємо при собі жодних документів, тому не варто мати проблеми ні з поліцією, ні з Японською асоціацією магів, — застерегла Нань Юй. — Інакше проблеми будуть серйозні.
— Так, треба йти туди, куди нам сказали радники. Невідомо, як далеко це від Токіо.
Мо Фань не поділяв їхньої обережності. Він все ж таки опинився за кордоном — якщо він не скоїть тут якихось проблем, як тоді він повернеться додому з честю?
Група залишила причал і пройшла охорону. Коли вони дісталися міста Сісюн, то нарешті почали почуватися відносно безпечно: поліція не мала ресурсу перевіряти всіх підряд. В очах перехожих вони були просто групою молодих людей.
Готелі й хостели вимагали документи — тож без ідентифікації вони майже ніде не могли оселитися. У цьому приморському місті не було «нелегальних» притонів, де можна було б перечекати без паперів.
Не маючи іншого вибору, нещасні генії змушені були знайти прихисток у храмі на схилі гори. Настоятель погодився прийняти їх на ніч після щедрої пожертви.
Храм називався Янмін — типовий японський храм: у підніжжі стояла кам’яна брама, а вгору тяглися сходи з білого мармуру. Будівля була невеликою, відвідувачів — майже не видно. Окрім кількох монахів, лише нелегальні «гості» порушували тишу цього місця.
Перед храмом стояли дві кам’яні черепахи — такі самі величні, як у китайських храмах стоять леви-охоронці. Решта команди відправилася спочивати в зручних ліжках, а Мо Фань вибрав інше місце — він сів просто на спину однієї з черепах. Звідти відкривався чудовий краєвид на місто Сісюн, зубчасту лінію узбережжя й безкрайній Тихий океан, що простягався на схід. Одним словом, храм стояв у неймовірно мальовничому місці — на гірському узвишші з видом на море!
У Китаї подібні храми зазвичай були переповнені відвідувачами, а їхні монахи добре жили завдяки щедрим пожертвам. Та цей Янмін здавався холодним і покинутим. Хіба ж міські мешканці не мали б навпаки тягнутися до такої спокійної, відлюдної святині? Чи, може, самі монахи зіпсували її репутацію?
— Ей, що ти робиш?! — різко вигукнув доволі вродливий молодий монах, підбігши ближче. — Негайно злізь! Не можна сидіти на Священному Дусі! Я ще не бачив такого зухвалого відвідувача!
Він говорив японською, тож Мо Фань не зрозумів жодного слова. Та з його обуреного вигляду й розмашистих жестів Мо Фань дійшов висновку, що той, мабуть, просто захоплюється його надзвичайною вродою!
— Ти взагалі розмовляєш? — монах явно роздратувався, в його голосі чулося невдоволення.
Мо Фань нарешті второпав, чому той сердиться, і хутко зістрибнув із кам’яної черепахи. Потім, перейшовши на англійську, мову міжнародного спілкування, сказав:
— У вас тут гарно. Людей небагато, декорації цікаві, розташування чудове — з видом на море, ще й Wi-Fi, напевно, стабільний...
— То ти не місцевий? — англійською ж відповів і монах. Він говорив вільно, отже, колись був гарним учнем, перш ніж обрав шлях служіння.
— Я з Китаю, приїхав відчути дух японської культури, — без вагань відповів Мо Фань.
Монах — не поліція, йому було байдуже, чи гість має законний статус.
— Культура, кажеш? Ти щойно сидів на Священній Черепасі! Це страшна зневага. Якщо підеш у море, тебе наздожене Кара Океану! — суворо мовив юний монах.
Мо Фань примружився, розглядаючи співрозмовника. Вік у них був приблизно однаковий. У монаха були рівні вродливі риси, а в погляді жевріла горда непоступливість.
— Та це ж просто статуя для прикраси. Не варто бути таким серйозним. До речі, ти так і не відповів — чому тут так безлюдно? Перш ніж ми сюди піднялися, я чув деякі чутки про цей храм, — з цікавістю запитав Мо Фань.
— Хм! Ті дурні були такими самими, як і ти. Ми їх попереджали, та вони все одно образили Священну Черепаху — словами й учинками. Вони не повірили у Кару Океану, а коли з ними сталося нещастя, почали звинувачувати нас! Мовляв, це ми їх прокляли, ми — злі монахи. Нісенітниця! — роздратовано пирхнув монах.