Свідомість Мо Фаня затопила ненависть. Здавалося, тисячі привидів шепотіли, плакали й тихо бурмотіли йому просто у вуха, питаючи, чи не хоче він послухати їхні історії.
Перший раз, почувши це, він міг би відчути жаль до тієї «дівчини», що впала в Темну Безодню. Другого разу — подумати, що вона не заслуговує таких страждань. Але на третій, четвертий, п’ятий раз...
Вона не замовкала. Вона навіть силоміць вкарбовувала свої болісні спогади в його розум, аби й він пережив той самий біль і муки. Але варто було виявити бодай натяк на нетерпіння — і привид миттю перетворювався на ревучу чорну потвору, руйнуючи образ жалюгідної жінки!
— Відчуй мій біль!
— Іди, відчуй мій біль!
— Я так довго тут, у мене безліч історій, хочеш почути... о ні, ти не хочеш, ти не хочеш! Як ти смієш! Чи маєш ти уявлення, яке це катування?!
Мо Фань почувався так, ніби потрапив у хаотичний сон, коли падав у Темну Безодню. Він знову й знову проживав минуле цих привидів — настільки нестерпне, що йому хотілося вкусити себе за язик і покінчити з життям!
Цей процес здавався нескінченним. Понад десять тисяч примар оточували його, кожна намагалася передати йому свій біль, занурюючи у власні кошмари. Нескінченні повтори повішання й повільної смерті, утоплення, забиття до смерті, поховання живцем у труні...
Мо Фань почувався так, ніби вже не належав сам собі. Його минуле стирали привиди. Вони пожирали його спогади, змушуючи без упину проживати сцени, немов вирвані з різних фільмів жахів. І хоч досвід був різним, він усе ж здавався дивно знайомим!
Світло захищало його від крижаного вітру, та розум його був на межі краху. Тьмяне сяйво, яке випромінювало намисто Фокусування, виявилося геть марним. Ненависть примар була такою сильною, що могла поглинути все!
Темна Безодня була не такою вже й глибокою, та її ненависть — бездонна. Це було схоже на нескінченну прірву болю!
Після безлічі повторів тисячоліть страждань привидів Мо Фань уже й не знав, скільки з його власних двадцяти років життя лишилося в пам’яті. Коли він розплющив очі, то засумнівався, чи це взагалі реальність!
Поступово рідні образи й спогади почали повертатися. Проте він ще довго просто сидів на місці, виснажений тим, що щойно пережив.
Сон...
Довгий сон...
На щастя, те, що не належало його пам’яті, потроху розвіювалося.
— Мо Фань? — озвався ніжний голос поруч.
Мо Фань поступово приходив до тями. Він глянув на Лю Жу — її одяг був зім’ятий, а вродливе обличчя схвильоване, наче в заплаканої красуні, тільки без сліз.
— Лю Жу... ти виглядаєш нормально? — здивувався Мо Фань, побачивши ясність у її погляді.
— Ти весь час тримав мене в обіймах. Минуло всього кілька секунд після нашого падіння, але ти поводився дивно. Я кілька разів кликала тебе, а ти не реагував, — пояснила Лю Жу.
— Кілька секунд? — Мо Фань гірко всміхнувся...
— Інші теж почувалися трохи приголомшено, та ми все ж безпечно досягли дна. Я думала, що нас розірвуть ті потвори й пожеруть зомбі. А виявилося, що на дні Безодні є западина. Зомбі нас не чіпали, ми просто покотилися в ту яму й опинилися тут... — з полегшенням розповіла Лю Жу.
Мо Фань нарешті почав придивлятися до оточення.
Він тепер розумів, що Темна Безодня насправді складалася з кількох шарів.
Перший шар — це Темна Безодня, наповнена примарами й горами зомбі. Найчастіше будь-яке живе створіння, що падало туди, розривалося на шматки й перетворювалося на одного з них. Це була моторошна безодня, де навіть Повелитель Потойбічних Кісток та Лу Хуань не мали жодного шансу вижити…
А нижче під Темною Безоднею простягався ще один простір!
Це місце було напрочуд велике, настільки, що здавалося, ніби вони опинилися в іншому світі.
Мо Фань спершу розгубився, оглядаючи навколишнє середовище, та коли трохи заспокоївся, відчув, що місцевість дивним чином нагадує йому Простір Викликаних Звірів, у яку він потрапляв раніше після першого використання Закликання Виклику.
Щоправда, простір, де він перебував тепер, не був таким безмежним, як Простір Викликаних Звірів. Сіра земля під його ногами скидалася на плоску вершину пагорба. Дивлячись удалечінь, він бачив, що все навколо оповите тьмяним небом.
— Он там білий імператорський палац. Це має бути та сама імператорська гробниця, яку ми шукаємо, — сказала Лю Жу, вказуючи доволі близьке місце.
Мо Фань одразу ж глянув туди. Білий палац справді впадав у вічі. Він був повністю зведений із білих нефритових каменів. Його поверхня була настільки гладенькою, що на ній відбивалося небо.
Хоч білий колір палацу мав би надавати йому величності й святості, натомість він скидався на оздобу місця для померлих, що створювало моторошну атмосферу. Уся ця гладенька споруда дихала різким запахом смерті.
— Де… де я? — промовив Чжан Сяохоу.
Мо Фань був настільки захоплений видом білого палацу-гробниці, що навіть не помітив, як Чжан Сяохоу отямився після того ж самого жахливого сну. Та йому вистачило лише одного погляду на порожній вираз у його очах, аби зрозуміти: Чжан Сяохоу також пройшов через ті самі нестерпні тортури.
Насправді, якби ті спільні спогади про нескінченні повторні смерті не зникли, то всепоглинаюча ненависть і страшні образи витіснили б їхні власні спогади й вірування, і це майже напевно довело б їх до роздвоєння особистості!
— Стародавній Король неймовірно обдарований у стихії Простору. Я вперше зрозумів, що маленьке місце може приховувати в собі величезний простір, коли відвідав Пагоду Трьох Кроків. Це можливо лише завдяки стисканню простору. Але створити цілий світ усередині безодні, яка постійно мандрує різними місцями… такого світ ще не бачив! — попри полегшення від того, що лишився живим, Мо Фань не міг не вигукнути від захоплення, усвідомлюючи приголомшливі здібності Стародавнього Короля у володінні Простором!
Розум і сила Стародавнього Короля, який зумів розмістити свою гробницю саме тут, змушували всю Магічну Цивілізацію двохтисячолітньої давності здаватися мізерною й жалюгідною.
Чжан Сяохоу приголомшено зітхнув, коли й сам побачив білий палац-гробницю.
Гробниця Стародавнього Короля!
Імператорська гробниця справді була під Темною Безоднею!
А людина, що спочивала всередині, вважалася найамбіційнішим імператором за останні п’ять тисяч років!