Сіробілий одяг і волосся, просякле дощовими краплями, що спадали згори.
Таємничий чоловік стояв на мурах. Його очі проводжали поглядом магів, які відступали до міста вдалині. Він добре знав: вирватися з міста назовні було значно легше, ніж повернутися назад. Лише небагатьом судилося дістатися живими. Навіть Верховні Маги падали в океані зомбі…
На тлі чорного моря світло магії було надто слабким. Його одразу ж поглинав густий туман, що здіймався від нежиті. Він уже бачив, як цілі загони бойових магів захлиналися в морі мерців. Блиск їхніх заклять тьмянів.
Світло, що раптово згасало, означало лише одне: увесь загін було знищено.
На іншому кінці поля бою, де маги вели бій із Колосальним Зомбі, в темряві ледве вимальовувався гігантський силует істоти, коли небо розсікали спалахи світла. І все ж навіть крізь тьмяне сяйво таємничий чоловік побачив, як Колосальний Зомбі вбив Верховного Мага. Хто саме загинув, він визначити не міг.
Сила Колосального Зомбі перевершила всі очікування. Відступати було вже марно, навіть якби вони й хотіли. Більше половини війська полягло!
— Чи варто нам вирушити й надати підтримку? — запитав маг, призначений захищати місто.
Таємничий чоловік похитав головою. Якби вони відправили туди ще людей, місто не вистояло б до світанку.
Небо затяглося цілковитою темрявою. Блиск заклять невпинно слабшав. Зв’язок із військом назовні було втрачено. Залишалося лише вдивлятися в пітьму й відраховувати години, що лишалися до приходу смерті.
— Гадаю, то Цзо Фен! — вигукнув хтось.
Таємничий чоловік глянув униз із мурів і побачив двох магів Високого Рівня, що застрягли серед скелетів. Вони вже були зовсім близько до бар’єра внутрішніх стін…
Цзо Фен був із чоловіком у плащі. Вони вирвалися від скелетів і швидко стрибнули у внутрішнє місто.
— Яка ситуація? — одразу запитав таємничий чоловік.
— Ми успішно супроводили їх до Темної Безодні. Далі йти не змогли, вітер був надто сильний, але я вірю, що вони вже стрибнули в Темну Безодню, — відповів Цзо Фен.
— Тобто ви навіть не знаєте, чи вони живі? — насупився таємничий чоловік.
— Угу, — кивнув Цзо Фен. Найбільше непокоїло саме те, що не було жодної певної звістки.
— Старший, якийсь чоловік, що назвався старостою одного з селищ, просить зустрічі з вами. Він згадав щось про імператорську гробницю, — підбіг один Імперський Маг і швидко доповів.
— Імператорська гробниця? Що це означає? Де він?
— У годинниковій вежі!
Таємничий чоловік глянув на Цзо Фена й Яо Наня. Всі троє вже збиралися прямувати до вежі, коли побачили Верховного Мага, що повертався до внутрішнього міста.
Яо Нань не зміг стримати радості, щойно впізнав того чоловіка. Він одразу підбіг до нього.
— Бос, а де викликаний звір? — з надією й тривогою запитав Яо Нань, дивлячись на зблідле обличчя Ду Сяо.
Ду Сяо не відповів. Його вираз був надто похмурим.
Яо Наню вистачило лише погляду на обличчя Ду Сяо, щоб зрозуміти відповідь. Слова застрягли в горлі.
Величезний зелений звір був мертвий. Той самий Викликаний Звір, що супроводжував Ду Сяо багато років…
— Як твої рани? — перевів тему Яо Нань.
— Не надто важкі, просто душа зазнала великого удару, — відповів Старший Мисливець Ду Сяо.
Душа Контрактного Звіра була нерозривно пов’язана з душею його викликача. Смерть Контрактного Звіра рівнялася удару мечем по душі самого викликача. Саме тому обличчя Ду Сяо було таке бліде.
— Старший Мисливець, ходімо з нами до годинникової вежі. Староста села Хуа, Сє Сань, здається, дізнався щось про імператорську гробницю. Він уже чекає там… — сказав таємничий чоловік.
— Я залишуся тут чекати на президента й інших. А ви йдіть, — відповів Ду Сяо.
— Гаразд.
Спершу Мо Фань подумав, що над його головою клубочаться сірі хмари, бо все виглядало саме так. Але коли він помітив, як щось ворушиться вгорі, то з жахом зрозумів — це були зовсім не хмари. То були голови й тіла жахливих зомбі та примар!
— Монстри й демони пекельної печі — просто над нами, — озвався Фан Гу до всіх.
Можливо, це було пов’язано з тим, як було створено цей простір, але «хмари» тут складалися з примар і зомбі Темної Безодні. А небо за ними насправді було входом до тієї самої пекельної печі!
Ще жахливіше те, що час від часу цілі шматки цих хмар відривалися й падали вниз, немов дощ…
Ось що таке справжній дощ із зомбі!
— Імператорська гробниця вже попереду. Йдемо? — запитала Лю Жу.
Попереду земля піднімалася вгору, утворюючи стежку, подібну до тієї, що веде до гірської вілли. Пройшовши далі, група побачила величезні білі сходи!
Вони були неймовірно широкими — метрів двісті завширшки. Було видно, що їх збудували для людей, проте навіть тоді, аби дістатися вершини, де височіла гробниця, доведеться витратити чимало часу. Сходи тягнулися високо вгору, немов прірва, що здіймалася аж до неба…
Група з п’яти почала підійматися. Вони з полегшенням відзначили, що зомбі, які падали згори дощем, не торкалися території білої гробниці.
Білі стіни гробниці різко контрастували з цим огидним світом гнилі, смороду й кістяків. Якби вони не знали, які жахи чекають усередині, ця споруда могла б видатися святинею, зведеною для очищення довкілля.
П’ятеро людей здавалися мурахами, загубленими на білій площині, що продовжували підніматися сходами все вище й вище. З обох боків почали з’являтися кам’яні постаті. Їхній вигляд чимось нагадував Мо Фаню істот, яких він уже колись бачив.
Кожні десять сходинок стояли по дві статуї — по обидва боки, наче вартові, що захищали вхід до палацу, додаючи відтінку величі в безживну атмосферу.
— Як думаєш, вони здатні рухатися? — обережно спитала Лю Жу.
— Думаю, так. Упевнений, це не просто прикраси, — щиро відповів Мо Фань.
Навіть той, хто ніколи не їв свинини, впізнає бігаючу свиню. У будь-яких похмурих палацах чи таємничих гробницях, де ставили надто реалістичні статуї, вони завжди оживали врешті-решт. Мо Фань аж ніяк не жартував!
— Брате Фань, хіба вони не схожі на Білих Піщаних Демонів? — озвався Чжан Сяохоу.
— І ти теж так вважаєш? Виходить, що історія Плинної Піщаної Річки справді сягає тих часів, двотисячолітньої давнини, — сказав Мо Фань.
— Виглядають вони й справді моторошно… — Фан Гу пришвидшив крок, йдучи попереду. — Але я таки хочу побачити того предка, що наказав нам охороняти колодязі Кун з покоління в покоління.
— Сподіваймося, твій предок виявиться доброзичливим, — озвався Мо Фань.
Надто багато людей уже загинуло в цьому лихові, тож вони вже майже стали байдужими до смерті.
Ця байдужість була не менш гнітючою. Мо Фань лиш сподівався, що кінець настане якнайшвидше.
— А чому тут мідне дзеркало? — Чжан Сяохоу підвів голову й побачив величезне, моторошне мідне дзеркало, що височіло окремо від входу до гробниці!