Розділ 83 - Ніч зіткнення

«…Розвідувальне бюро було атаковане, а люди, що утримували там паразитів, вбиті…»

Намагаючись придушити бажання негайно зв'язатися з нею і дізнатися подробиці, Тацуя пішов у ванну. Змиваючи піт після тренування під гарячим душем, він впорядкував свої думки і обміркував, що робити далі.

Він ще не сказав Міюкі.

Повернутися додому з храму Якумо і прийняти душ. Це був його звичайний розпорядок дня, тож тільки тому, що вона побачила, як він отримав повідомлення перед тим, як залізти під душ, вона не могла припустити, що щось сталося.

“Ну… Мабуть, я не зможу приховати це від неї”, — подумав він, відразу відкинувши ідею промовчати.

Його сестра була кмітливою, і рано чи пізно вона все одно би здогадалася. Одне діло, якби вона не була до цього причетна, але ж вона була так само глибоко пов'язана з цією подією, як і Тацуя.

Вирішивши бути з нею відвертим, а не оминати тему, щоб вона не здогадалася, Тацуя вийшов з душу.

*

Пальці Тацуї танцювали по консолі на його робочому місці, облаштованому в підвалі. Хоча, якщо описати, як він це робив, то слова «швидко» або «точно» більше відповідали б його особистості, ніж «красиво».

Хоча це був суботній ранок, у них були заняття. Але якщо його розслідування затягнулося б, він був готовий прогуляти день.

Але якщо він це зробить, його сестра, яка завжди була поруч з ним, ніби це було само собою зрозуміло (і насправді для неї це було безперечно так), також візьме обов'язковий вихідний (і цього разу це буде менш природно, а більш необхідним для її ясності розуму), тому він планував відкласти рішення про прогул до останньої можливої миті.

На щастя, він швидко знайшов дані, які шукав.

Він незаконно отримав доступ до розподіленого сервера розвідувального відділу ССОЯ, але локальні системи відділу, незважаючи на те, що належали до розвідувального відділу, здавалися досить погано підготовленими, щоб протистояти якісній хакерській програмі, створеній Електронною чаклункою Кьоко Фуджібаяші. Проте сегментація інформаційних систем була формою попередження ризиків, що запобігала витоку всієї інформації через вразливість одного відділу, тож, можливо, вона мала як переваги, так і недоліки.

У будь‑якому разі, це означало, що Тацуя отримав деякі корисні результати, тож він не мав права скаржитися.

Відео, записане там, було шокуючим.

Не в тому сенсі, що воно справляло фізіологічний вплив, як жорстокість чи холодність.

Ні, це було те, що там відбувалося, і людина, яка це робила, що викликало у брата і сестри неабиякий шок.

*

Невелика постать, що змішалася з темрявою в момент прориву.

Освітлена світлом, що увімкнулося разом із сиреною, ― дівчина з багряним волоссям і маскою.

Одним поглядом своїх золотих очей вона розкинула солдатів у цивільному одязі, а потім попрямувала до дверей, вигравіюваних зверху донизу складними візерунками, і чотири рази широко змахнула ножем. Коли вона відступила вбік, двері впали в коридор.

За дверима була невелика кімната. Вона була достатньо широкою, щоб вмістити два односпальні ліжка, і мала низьку стелю висотою близько двох метрів. У кімнаті було три ліжка, одне над одним, розміщені вздовж стіни.

Чоловік, руки якого були зв'язані гамівною сорочкою, а ноги скуті кайданами, лежав на другому ліжку триярусного ліжка. Він справляв відмінне враження, оскільки з нього зникли всі кольори, але його обличчя, без сумніву, належало паразиту, який називав себе Марте.

З рота дівчини вирвалася біла хмарка повітря. Температура в кімнаті, мабуть, була дуже низькою.

Її рука тепер тримала автоматичний пістолет замість ножа.

Куля, випущена з її руки, пробила дірку в грудях Марте.

Раптом тіло чоловіка спалахнуло.

Єдиним ймовірним джерелом вогню була куля, випущена в нього. Ймовірно, на ній було заклинання, яке спрацьовувало, коли куля опинялася всередині тіла цілі.

Дівчина з багряним волоссям, Енджі Сіріус, випустила ще одну кулю в верхнє і нижнє ліжка. Це був акт вбивства, явно без будь‑яких міркувань щодо «сутності». Мета полягала лише в тому, щоб спалити «контейнери» до попелу. Це була страта.

*

Дивлячись на відео, де дівчина спокійно йде, Тацуя несвідомо зітхнув.

Він знав, що місія Сіріус включала страту бунтівних і дезертирів‑магів. Він також добре усвідомлював, що «гуманне ставлення до магів» ― це лише порожні слова, але все одно не міг стримати зітхання.

“Вони роблять жорстокі речі”, — подумав Тацуя.

Накладати на шістнадцятирічну дівчину роль вбивці ― про що думали військові вищі чини СШПА? Навіть мафія, мабуть, була дещо обережнішою у виборі людей. Хіба це відрізнялося від релігійних ідеалістів, які підштовхують дітей до тероризму в ім'я святої війни?

— Брате, це була… Ліна?

Він розповів Міюкі про «Парад», секрет Сіріус.

Вона, здавалося, зрозуміла, що вбивцею на грубому зображенні була Сіріус ― Ліна.

— Напевно.

Міюкі, схоже, теж була шокована, але Тацуя не міг знайти правильних слів, щоб її заспокоїти.

Він не збирався чіплятися до самого факту вбивства на цьому етапі. Він не вважав, що має на це право. Було багато місій, які не можна було оприлюднити. Щодо брудної роботи, то вбивства можна було б віднести до більш чистих категорій.

Але водночас це було самотнє, безрадісне життя.

Без сильної спорідненості за характером, воно було занадто важким для підлітка. Настільки важким, що вона не змогла б його витримати ― воно би потроху нищило її серце.

І, наскільки Тацуя міг судити, Ліна була не схильна до ролі вбивці.

З голосу та виразу обличчя Міюкі він зрозумів, що вона поділяє його думку.

Судячи з того, як йшли справи, вони могли б провести весь день у похмурому настрої.

На щастя (?), через мить сталася ще більш шокуюча подія, яка розвіяла меланхолію. Раптом зображення на екрані, яке Тацуя отримав, зламавши відеосервер Третього відділу, змінилося на зовсім інше.

Блондин з блакитними очима ― портрет хлопця, який, судячи з усього, був англосаксом. Він виглядав як дитина, але, напевно, був приблизно одного віку з Тацуєю.

Міюкі прикрила рот, щоб не видати здивованого писку, але Тацуя був спокійний.

Ця робоча станція з самого початку була призначена для хакерства, тому вона була відрізана від інших систем. Вона також використовувала виділену лінію. У кімнаті не було ніяких мікрофонів чи камер. Він знав, що вони єдині, хто дивиться, і що людина на іншому кінці лінії не могла знати, як все виглядає з цього боку.

— Алло? Ви мене чуєте? Припускаю, що чуєте, якщо це не проблема.

Як і очікувалося, хлопець на моніторі не намагався встановити зв'язок. Натомість він почав говорити сам.

— Почну з представлення. Мене звати Реймонд Сейдж Кларк. Я один із Семи мудреців.

У якийсь момент Міюкі міцніше стиснула плечі свого брата.

Це відчуття змусило його усвідомити, що він теж напружився.

— Я чув про тебе від Тії, а точніше, від Шідзуку. Радий познайомитися, Тацуя.

“Ясно.”

Хлопець, здавалося, був учнем школи, в якій Шідзуку навчалася за кордоном.

І, ймовірно, її джерелом інформації.

Якщо інформація Шідзуку походила від одного з Семи мудреців, про яких говорила Ліна, то не дивно, що він міг збирати неофіційну інформацію.

Але чого хотіли Сім мудреців? І настільки, що хтось з них викрив себе перед Тацуєю?

Цілком можливо, що це відео було підробкою, але інтуїція Тацуї підказувала йому, що це було справжнє обличчя Реймонда Сейджа Кларка.

— Я одразу перейду до суті… О, мені подобається цей вислів.

До речі, Реймонд говорив японською. Його вимова «перейти до суті» була трохи незграбною, але в іншому він говорив вільно. Звичайно, те, як він продовжував, явно не було переходом до суті.

— Це я розказав Енджі Сіріус про те, що тут відбувається.

Тацуя мимоволі подумав: «Ага, прямо до суті». На жаль, він не мав можливості вказати на це.

І йому не довелося думати, що означає «тут» ― очевидно, що йшлося про Третій відділ.

— Хоча, здається, вона якось дізналася про це ще до того, як я їй повідомив.

“Що це означає?” — замислився Тацуя. Якщо вона вже знала, то він не мав би їй нічого повідомляти.

Але не було сенсу швидко відповідати на записане відео. Тацуя вирішив додивитися повідомлення до кінця.

— І я також хотів дати тобі гарячу новину

Здається, він знав досить багато японського сленгу, судячи з виразу «гаряча новина». Можливо, він дізнався це з медіа?

— Я думаю, ти це дуже оціниш. Я б хотів сказати «дивись зараз, плати пізніше», але цього разу я дам тобі це задарма, як символ нашого знайомства.

— Ніхто тебе про це не просив, — мимоволі пробурмотів Тацуя, навіть знаючи, що його не почують. Але це була остання мить, коли він міг залишатися таким спокійним.

— Рух бойкоту магів, який зараз бурхливо розгортається у Штатах і починає набирати обертів у Японії, був організований одним із Семи мудреців: Ґіде Сейдж Хейґу.

Це було настільки несподівано, що навіть Тацуя не зміг стримати здивування.

— Ґіде Хейґу ― також відомий як Ґу Цзе. Китаєць без громадянства, який проживає за кордоном, і верховний лідер міжнародної терористичної організації «Бланш». Він ― бос Хаджіме Цукаси, лідера японського відділення «Бланш», якого ти затримав.

Коли знайомі імена перелічувалися одне за одним…

— А також старший член групи Річарда Суна ― колишнього лідера міжнародного злочинного синдикату «Безголовий дракон». У «Безголовому драконі» Ґу Цзе називали «Чорним старцем» або «Величним Хейґу».

…Тацуя не відривав погляду від монітора.

— О, і для впевненості, те, що він є одним із Семи мудреців, не означає, що я з ним змовився. Сім мудреців ― це не назва однієї групи, це сім операторів, які мають доступ до Хлідск'яльва.

Те, що він не міг розмовляти ― не міг задавати питання ― було, як ніколи, дратівливим.

Хлідск'яльв… Він колись чув про нього чутки. Це було щось на зразок міської легенди. Чи означало це, що він насправді існував? І, крім того, чи був він таким, як про нього говорили чутки, чи іншим..?

— Розумієш, Хлідск'яльв…

Немов передбачивши хід думок Тацуї, Реймонд почав пояснювати.

— Це одна з додаткових систем розширення для Ешелону III, глобальної системи моніторингу. Напевно, краще було б назвати її хакерською системою, що причаїлася всередині системи, оскільки вона використовує «чорний хід» в Ешелоні III? Що ти думаєш, Тацуя?

Він запитав, але, звичайно, відповісти було неможливо. Реймонд знав це і продовжив своє заздалегідь підготовлене пояснення, не залишаючи часу на відповідь.

— Навіть оператори не знають, де фізично знаходиться Хлідск'яльв. Це може бути просто програмний код, без будь‑якого апаратного забезпечення.

Реймонд знизав плечима на екрані. Цей жест був якось схожий на мультяшний.

— У будь‑якому разі, Хлідск'яльв збирає інформацію з усього світу з ще більшою ефективністю, ніж основна система Ешелон III, і надає операторам інформацію разом із результатами пошуку. Система сама вирішує, хто буде оператором, і ми не знайшли жодної логіки в тому, як вона вибирає людей. Начебто це абсолютно випадково.

Реймонд жестами показав, як розмахує трубою. Він, мабуть, був дуже розчарований, що забув взяти з собою якийсь невеликий предмет.

— Якщо є якась спільна риса, то, мабуть, це те, що для самостійного використання передової інформаційної системи потрібний капітал. Але не обов'язково бути скажено багатим. Достатньо бути пересічним громадянином середнього класу в США або Японії.

Це було божевілля.

Таке враження склалося у Тацуї від того, що Реймонд поки що пояснив.

Що, в біса, думав творець Хлідск'яльва? Вони здавалися хакерами, які просто шукали миттєвого задоволення від скоєння злочинів.

— У будь‑якому разі, це насправді не така вже й чудова система. З точки зору апаратного забезпечення, Хлідск'яльв повністю залежить від Ешелону III. Вона не робить нічого, крім оптимізації результатів пошуку інформації. А оскільки це система моніторингу, ми не можемо виловлювати дані, збережені в її пам'яті. Крім того, існує система захисту, яка не дозволяє зберігати результати пошуку на зовнішніх носіях. Єдине місце, де може зберігатися отримана інформація, ― це твоя голова. Сім мудреців ― це просто люди, які можуть збирати цю інформацію в собі.

Саме це робило їх величезною загрозою. Нині практично всі важливі дані передаються через мережі. Скільки з них зберігається локально, ніколи не передаючись?

— Використання Хлідск'яльва також є ризиком для операторів. Для оптимізації пошуку він використовує два типи агентів, які називаються Хуґінн і Мунінн. Історія пошуку оператора зберігається в Мунінні. Що б не шукав один оператор, інші оператори про це дізнаються. Саме з записів Мунінну я дізнався про Ґіде Хейґу.

Це здалося Тацуї дивним. За такою логікою, чи не знає Ґіде Хейґу тепер і про особу Реймонда Кларка?

— Коли японська філія «Бланш» зазнала краху, а «Безголовий дракон» втратив свою японську штаб‑квартиру, Хейґу втратив усі можливості впливати на Японію. Саме Хейґу організував прибуття паразитів до Японії. Його мета ― скористатися хаосом, щоб відновити свою шпигунську базу в Японії.

На екрані Реймонд припинив свою маленьку виставу. Він, здавалося, також серйозно ставився до цієї історії.

— Я розшифрував, що його мета ― знищити магію соціальними засобами. Якщо йому це вдасться, Великий Азійський Альянс, який відстає в галузі магії, одразу ж побачить, як його військова міць поліпшиться порівняно з Японією. Панувати над світом без магії ― думаю, саме цього прагнуть Хейґу і люди, які стоять за ним.

Тацуя відчував, що в цій логіці були прогалини, але в цілому вона мала сенс. І те, що ВАА хотів ліквідувати магічні здібності, було тим, що він сам вже відчував.

— І це не те, чого я хочу… Ти можеш сміятися з мене, бо це здасться романтичним, але я вважаю, що магія ― це шлях до реформування людства.

Він зробив це тільки тому, що знав, що Реймонд не чує, але Тацуя насправді розреготався. Здавалося, що їхні погляди були кардинально різними.

— У будь‑якому разі, я хотів би і надалі надавати тобі необхідну інформацію. Тацуя Шіба ― маг стратегічного класу, Руйнівник Шива.

Почувши це прізвисько, обличчя Тацуї повністю перетворилося на гримасу.

…Таке ім'я можна було б очікувати від боса в дешевій відеогрі, чи не так? Невже цей хлопець був отаку ― словом, яке на цей момент історії стало звичним у всіх мовах?

— Вибач, це все вийшло трохи задовгим. В основному, я пропоную допомогти тобі позбутися паразитів.

“Трохи?” — подумав Тацуя, але не вимкнув монітор.

— Інформація про Ґіде Хейґу була безкоштовною. Вірити чи ні ― вирішувати тобі. І я залишу за тобою право вирішувати, чи довіряти тому, що я скажу тобі в майбутньому. Але якщо ти довіряєш мені, то я хотів би, щоб ти компенсував мені мою роботу.

Реймонд на мить замовк. Не для того, щоб похизуватися ― Тацуя бачив по його виразу обличчя на екрані, що він напружений.

— Завтра, о дев'ятій вечора за вашим часом, замани всіх активних паразитів на відкритий тренувальний полігон за Першою старшою школою. Потім я хочу, щоб ти їх знищив.

Він не надав жодних доказів, але на цьому етапі Тацуя був готовий навіть зараз прийняти пропозицію Реймонда.

— І я вже передав цю інформацію Енджі Сіріус. Ти можеш співпрацювати з нею або змагатися з нею, як тобі більше подобається.

Тацуя не зважав на його пропозицію, але, на жаль, не мав можливості заперечити.

Реймонд на екрані більше нічого не сказав, і монітор раптово згас.

Він почув, як над ним пролунало глибоке зітхання.

Здавалося, що Міюкі, яка до цього стояла затамувавши подих, випустила все повітря з легенів.

Тацуя розслабився і теж зітхнув.

Він встав, повернувся і сказав сестрі:

— Ми запізнимося, якщо не підемо зараз.

***

Другий урок класу 1‑E був практичним.

Технічно це був урок, але, як завжди, вчителів не було. Учні лише слідували вказівкам, що відображалися на моніторі на стіні, і самостійно користувалися ПАВами та вимірювальними приладами. Учні вже звикли до цього, що створювало невимушену атмосферу, в якій вони могли насолоджуватися відпочинком без нагляду. З іншого боку, це означало, що вони змирилися зі своєю ситуацією. Чи перевернеться ця монета, чи залишиться вона лежати лицем догори, залежало від здібностей кожної окремої людини.

Наприклад, для одного конкретного юнака монета, без сумніву, назавжди залишилася б лежати лицем догори.

Лео запізнився на заняття, бо мусив розібратися з чимось, про що не міг говорити голосніше, ніж пошепки. Він озирнувся ліворуч і праворуч, побачив Мікіхіко, Еріку та Мідзукі і неквапливо підійшов до них.

— …Ти спізнився, Лео.

— Та ну, не будь таким.

Незважаючи на те що останнім часом Мікіхіко дещо пом'якшав, його критичний голос все ще мав колючки, що свідчило про його природну серйозність. Лео відповів посмішкою, яка була одночасно розсіяною і безстрашною.

Після посмішки його вираз обличчя швидко змінився на збентежений.

— Де Тацуя? — запитав він.

— У нього ніби є гість? — відповіла Мідзукі.

Її запитальний тон, мабуть, означав, що вона теж вважала це підозрілим.

— Гість? У школі?

Коли Лео нахмурився і задав ще одне питання, Мідзукі могла лише відповісти невиразною посмішкою.

— А тепер давайте вже закінчимо з цим, — втрутилася Еріка, звучачи так, ніби їй було байдуже до всього цього. Однак за її байдужістю ховалося попередження не втручатися в певні приватні справи.

— Так. Виглядає так, що цей урок буде трохи важким, — сказав Мікіхіко, починаючи налаштовувати ПАВ. Інші троє посміхнулися і кивнули ― Еріка так, ніби це її не стосувалося, Мідзукі трохи неспокійно, а Лео злегка скривившись.

*

Тим часом Тацуя, злегка роздратований, сидів на дивані в приймальні школи.

Навпроти нього сидів чоловік у найкращих роках, принаймні зовні ― джентльмен, одягнений у дорогий костюм і краватку. Його роздратований вираз обличчя був справжнім.

Вони сиділи там, їхні міміки суперечили одна одній, і їм було важко почати розмову.

Першим, хто втратив терпіння, був Тацуя, якого витягли з класу.

— Містере Аокі, можна вас запитати, що вам треба?

Запитання було поставлене не тільки словами, але й тоном, який був далеким від ввічливості, і роздратованість Аокі, яка проявлялася від шиї і вище, зросла ще на один щабель.

Скоріш за все, чоловік так відверто виявляв свої почуття, тому що розмовляв саме з Тацуєю. Він захищав скарбниці Йоцуба протягом більше десяти років від орд злих духів, що гніздилися в підпільній економіці. Він ніколи не знімав одну‑дві маски і завжди використовував три‑чотири різні способи розмови для різних цілей.

Аокі не міг не розуміти, що відкрите проявлення своїх емоцій ускладнює його роботу. Однак його думки були обмежені ієрархією сім'ї Йоцуба, внутрішньою структурою організації, яку він вважав авторитетною.

А класова свідомість породжувала дурість.

— …У мене зараз урок, тож якщо вам нічого не треба, я піду.

— Чекай.

Коли Тацуя передав Аокі своє остаточне повідомлення, той відкрив рота ― хоч і неохоче.

— Ти днями купив ГДП О‑94, так?

З того, як він говорив, було цілком зрозуміло, що він намагався зберегти діловий тон.

“Що за фарс”, — подумав Тацуя, але він не посміхався. Відплата в такий нудний спосіб, ймовірно, навіть не поліпшить його самопочуття.

— Позавчора, якщо бути точним.

Тацуя вирішив відповідати його професійному тону. На жаль для нього, його рішучість зробити це за мить зникла.

— Володарка хоче його. Ми дамо тобі вдвічі більше, ніж ти за нього заплатив, тож віддай його негайно.

Швидкими рухами Тацуя підвівся, а потім озирнувся, чи немає жучків або прихованих камер.

З пристроями, що постійно вимірювали використання магічних сил у магічних школах, він не міг використовувати свої «очі» за власним бажанням. Але його фізичні очі були добре натреновані. Наразі нібито ніхто не підслуховував їхню розмову.

Тацуя дістав портативний термінал із внутрішньої кишені, підключив до нього кабель і підніс інший кінець до обличчя Аокі.

Якщо подумати краще ― ну, не треба було думати, щоб зрозуміти, що така поведінка була не дуже ввічливою. Погляд Тацуї не залишав місця для заперечень. Нахмурившись, Аокі дістав свій термінал і підключив до нього кабель.

— Містере Аокі, у вас гарячка чи що?

Це було перше повідомлення, яке раптово надійшло йому.

Аокі майже викрикнув з рефлексу, але величезний тиск, що виходив з іншого боку, несподівано змусив його стриматися.

— Сьогодні субота. Ще чотири години, і ви могли б покликати мене кудись, де ніхто не бачить. Для чого ризикувати, розмовляючи про сімейні справи в приймальні моєї школи? Ви ж знаєте, що тітка Мая наказала мені утримуватися від усього, що може привести інших до відкриття моїх сімейних зв'язків.

У масці спокою Аокі почали з'являтися помітні тріщини. Куточки його губ затремтіли. Його обличчя також стало досить блідим.

Він розумів приховані мотиви Аокі, які спонукали його до такого необережного вчинку. Ймовірно, він намагався уникнути Міюкі і використати ієрархію Йоцуба як щит, щоб просунути свою пропозицію.

А тепер він, мабуть, усвідомив, що Тацуя його розкусив. Вражаюче, але ручка, що писала відповідь, не затремтіла.

— Я просто виконував наказ володарки діяти швидко. А тепер головне ― віддай ГДП негайно. Якщо віддаси, я одразу дам тобі спокій.

— Ви ж знаєте, що я не можу, правда? Хоча права власності на нього перейшли до мене, договір оренди з Першою старшою школою все ще чинний. Я купив цей ГДП О‑94, щоб не дати третій стороні його викрасти. Я візьму на себе відповідальність за управління ним. Будь ласка, скажіть це тітці Маї.

Білий колір обличчя Аокі змінився на червоний. Він рушив, щоб покарати Тацую у звичний для себе спосіб.

— Ти не збираєшся виконувати її наказ?

Але після цих слів і погляду Тацуї сила гніву Аокі почала помітно слабшати.

Побачивши реакцію чоловіка, Тацуя встав, вирішивши, що немає причин довше затримуватися тут.

— Зачекай. Будь ласка, почекай.

Але Аокі ще не хотів йти.

Аромат владності, що покривав його обличчя ― все його тіло ― зник. Але Тацуя був упевнений, що він не змінив свого ставлення щиро. Навіть з цієї точки зору його поведінка змінилася.

— Прошу вибачення за грубість. Будь ласка, — сказав він, глибоко вклонившись. Уклін все ще виглядав недбалим, оскільки він все ще сидів на дивані, але його вибачення не можна було неправильно зрозуміти.

— Будь ласка, підніміть голову, містере Аокі, — сказав він, повертаючись на диван. Але не у відповідь на щирість чоловіка; він не відчував від нього нічого подібного. Тацуя просто зацікавився тим, що той мав сказати, тепер, коли він став дещо серйознішим.

— Тацуя… Ні, містере Тацуя. Ваше заперечення обґрунтоване. Якщо ви зробили покупку на умовах, що це була постійна оренда, то ви маєте повне право не дозволяти комусь іншому забрати її. Вибачте, що попросив неможливого.

— Не вибачайтеся.

Тацуя трохи вклонився, відповідаючи на другий уклін Аокі. Він відповів лише кількома словами, ледь склавши речення, припускаючи, що, оскільки зауваження Аокі було настільки обґрунтованим, будь‑яка інша відповідь виглядала б саркастичною. Наразі здавалося, що він більше не турбувався з цього приводу. Цього разу Аокі одразу підвів голову, не чекаючи на підказку від Тацуї.

— Але я хочу, щоб ти зрозумів. Володарка цікавиться твоїм ГДП не просто так. Вона вірить, що це їй знадобиться для якихось досліджень.

— Я можу це зрозуміти.

— Я не буду змушувати тебе щось робити. Ти, певно, так само сильно відчуваєш необхідність тримати його під рукою. Але якщо ти колись вирішиш, що готовий від нього відмовитися, чи зможеш ти віддати його їй? У такому випадку ми, звичайно, підготуємо відповідну компенсацію.

Неважко було прочитати між рядками пропозицію Аокі. Тацуя зрозумів, що його тітка не хоче, щоб Піксі перейшла до рук третьої сторони.

— Якщо ти погодишся, то як заставу ми будемо щорічно виплачувати тобі десять відсотків від вартості ГДП.

— Щороку?

Але він не передбачав такої пропозиції. Можливо, для Йоцуба це не були великі гроші, але з точки зору звичайного суспільства це була дуже щедра пропозиція.

— Так, щороку. Точніше кажучи, ми офіційно укладемо з тобою договір про умовне бронювання покупки, який автоматично поновлюватиметься в призначений час щороку.

І це була не просто усна обіцянка ― він пропонував офіційний договір. Як для Тацуї, так і для сім'ї Йоцуба, десята частина вартості покупки не була великою сумою. Його метою укласти офіційний контракт, ймовірно, було підкреслити права власності на випадок, якщо Тацуя спробує відмовитися від своєї обіцянки. Ця пропозиція дала уявлення про те, наскільки серйозними можуть бути Йоцуба ― наскільки серйозною може бути Мая.

— Але, як ви знаєте, я неповнолітній.

— Я зроблю необхідні приготування з твоїм батьком.

Іншими словами, Аокі говорив, що візьме на себе всі клопітні обов'язки, якщо Тацуя погодиться укласти цей юридично зобов'язальний договір.

— Я розумію. Якщо це все, то я не маю нічого проти.

У пропозиції Аокі не було нічого невигідного для Тацуї. Тому на даний момент він вирішив, що краще піти на компроміс, ніж наполягати на своєму і ще більше погіршити свою репутацію в очах тітки.

***

Провівши Аокі до входу, Тацуя попрямував до тренувальної кімнати. Другий урок вже був наполовину закінчений, але він вирішив, що принаймні зможе записатися в журнал відвідування.

Але він зупинився прямо перед сходами біля дверей.

— Ліна?

Він давно не бачив цю переведену ученицю, і її обличчя виглядало набагато більш втомленим. Не те щоб її щоки були запалими або під очима були мішки ― ніяких видимих відхилень не було. Він не міг виявити нічого, що могло б шкодити її здоров'ю.

Але їй бракувало бадьорості. Вона ніби намагалася вдавати, що все як завжди, і хтось, хто не знав її добре, міг би повестися на її чудову зовнішність. Але будь‑хто, хто хоч трохи її знав ― навіть так мало, як Тацуя ― бачив, що щось не так. Вони не могли відчути ту енергію, яка колись сяяла навіть яскравіше, ніж її блискуча зовнішність.

Вона виглядала дуже виснаженою психічно.

Вона здавалася збентеженою, загнаною в кут.

Звичайно, це лише додавало їй більш таємничої, швидкоплинної краси, чарівності, яка була повною протилежністю тієї, яку вона зазвичай мала. Тацуя не надто захоплювався зовнішністю жінок ― а точніше, він повністю звик до цього ― але навіть він мусив визнати, що бути красивою має свої переваги.

— Тацуя.

Але це не означало, що ситуація розвивалася за кліше, коли його погляд був прикутий до неї і він запізнився з реакцією.

Почувши своє ім'я, він прямо подивився в її сапфірово‑блакитні очі.

— Ти чув?

— Ага.

Вони обоє мали на увазі інформацію, яку отримали від одного із Семи мудреців, Реймонда. Одностороннє повідомлення, в якому їм було сказано завтра ввечері заманити паразитів на відкритий полігон за школою. Вони опустили чимало слів у своїй розмові, але жоден з них не сумнівався, що їхні наміри були зрозумілі.

— Ти дізнався, хто це?

— Ні.

“Він, певно, не показав свого обличчя Ліні”, — подумав Тацуя, почувши відповідь. І це було в деякому сенсі логічно. Якщо військові СШПА дізнаються про особу одного з Мудреців, вони обов'язково почнуть агресивно переслідувати його і його джерело знань.

— О. Як шкода. Напевно. Але цього разу все нормально, — сказала Ліна, зупинившись і кинувши на Тацую провокативний погляд. — Тацуя.

Її очі сяяли.

Її погляд був сильним. Більш рішучим, ніж навіть тієї ночі, коли вони намагалися вбити одне одного.

— Я не буду твоєю подругою.

Він уже це знав, але тепер це стало для нього особливо очевидним. Справа була не в тому, чи хотіли вони цього, чи ні. У них ніколи не було можливості битися пліч‑о‑пліч.

— Я знаю. Все‑таки ми живемо в різних світах.

Відповідь Тацуї була прямо з прощальної сцени класичного (по суті застарілого) роману про кохання.

Він навмисно вибрав непрямий спосіб висловлювання, який можна було легко неправильно зрозуміти, на випадок, якщо хтось підслуховував.

Він бачив, як Ліна стримала лайку, яку вона збиралася кинути в його бік. Це зайняло деякий час, але вона, здавалося, зрозуміла, до чого він хилив.

Проте її обличчя було червоним. Тацуя відчував, що причина її червоних щік була іншою, ніж хвилину тому.

— Ти ідіот! — виплюнула вона, обернувшись на п'яті.

Вона сказала ці слова, щоб відповідати грі Тацуї?

Або це були її справжні почуття?

Наразі Тацуя знав лише одне. Він тільки інтуїтивно відчував ситуацію, що викликало у нього зневіру.

…Сьогодні він залишиться після уроків для тренування.

***

Головна резиденція Йоцуба.

Коли Хаяма подавав своїй володарці післяобідній чай, тихий електронний звук у його внутрішній кишені сповістив про дзвінок. Побачивши, що Мая кивнула, Хаяма дістав класичний аудіотермінал у вигляді розкладного телефону, розклав його і приклав до вуха.

— Аокі? …Хм. Іншими словами, ти не впорався зі своїм завданням… Так, ти не зміг виконати наказ володарки. Але в тих обставинах, певно, ти не міг нічого вдіяти… Не думаю, що це привід для паніки. Містер Тацуя не порушить свою обіцянку через таке… Гаразд. Я скажу володарці… Так, старайся.

— …Що сказав Аокі? — запитала Мая, коли Хаяма поклав телефон назад у кишеню.

Хаяма вклонився їй, а його вираз обличчя свідчив про те, що сталося щось неприємне.

— Мені дуже шкода, володарко. Ми не змогли придбати ГДП.

Це Аокі не виконав свого завдання. Але Хаяма був головним управителем і, можна сказати, безпосереднім начальником Аокі. Він щиро соромився за невдалу роботу свого підлеглого.

Мая, однак, не дала чіткої відповіді, чи пробачила вона це.

— Я чула ім'я Тацуї, — сказала вона, зацікавившись саме цим.

— Він сказав мені, що ГДП, про який йдеться, купив містер Тацуя, — відповів Хаяма, намагаючись придушити суху посмішку. Здається, він придумав власний план, щоб лялька не потрапила до рук інших. Судячи з усього, він купив права власності на неї, поки ще діє договір оренди з Першою старшою школою.

Це була та сама угода, яку Мая назвала другим найкращим варіантом на випадок, якщо вона не зможе отримати Піксі.

— …Мені от цікаво, чи робить він це навмисно. Чи це випадковість?

— Я не знаю, мадам.

На обличчі Маї з'явилося збентеження, але вона начебто миттєво розібралася в ситуації.

— …Так. Якщо Тацуя візьме на себе відповідальність за управління, то все добре.

— Аокі, здається, планує укласти договір купівлі, якщо містер Тацуя вирішить відмовитися від робота.

— Так, це цілком прийнятно.

Хаяма знову вклонився Маї, цього разу легенько. Вона, мабуть, з самого початку й не думала звинувачувати Аокі, не кажучи вже про Хаяму, але він хотів висловити свою вдячність за те, що вона пробачила їхню необережність.

— Але я все одно хотіла би отримати зразок… — пробурмотіла Мая собі під ніс.

З виразом обличчя «я не можу більше це терпіти», Хаяма запропонував свою пораду.

— Володарко, я знаю, що, можливо, не треба це пропонувати, але чи не буде розумніше утриматися від агресивного пошуку зв'язків із злочинцями?

На гарному обличчі Маї, яке ще не втратило своєї привабливості з віком, з'явився саркастичний вираз.

— Тому що їм це не сподобається?

— Так, мадам.

— Ну, вони важливі спонсори, — Мая посміхнулася злісно, а Хаяма скромно нахмурився. — Я розумію, що ви хочете сказати, Хаямо. Я зовсім не збираюся розпалювати конфлікт без причини. Я вважаю, що для Йоцуба необхідно знайти паразита.

— Ви вірите, що дослідження цих демонів, цих паразитів, наблизить вас до розгадки таємниць психічного втручання?

— Так. Йоцуба завжди шукали відповідь на таємницю: що таке розум? Вони кажуть, що паразити насправді є незалежними психічними інформаційними тілами. Будова розуму, їхня конструкція, їхнє місцеперебування… Хіба це не дасть нам підказку для з'ясування характеристик розуму, навіть якщо це буде лише невелика їхня частина?

Зрозумівши ідею Маї, Хаяма вклонився з повагою.

Мая великодушно кивнула і повернулася до теми.

— До речі, що роблять демони?

— Згідно з попереднім звітом містера Куроби, демони, з якими він мав справу опівночі минулого дня, очевидно, вже повернулися до життя.

— Вже? Дуже швидко.

— Вони, певно, мали причину так поспішати. Містер Куроба вважає, що вони можуть готуватися до війни.

— Ясно… Гадаю, мені не треба питати, проти кого вони готуються до війни, правда? — запитала Мая, приховуючи посмішку.

— З огляду на їхній стиль, я би припустив, що вони не можуть залишити товариша ув'язненим у ляльці.

— Я вже починаю замислюватися, чи то неприємності люблять його, чи то він любить їх.

Само собою зрозуміло, що Мая мала на увазі свого племінника. Племінник, безсумнівно, заперечував би це, але тут, принаймні, не було нікого, хто б висловив заперечення.

— Ми знаємо, коли це буде?

— Містер Куроба передбачив, що це буде завтра ввечері в околицях Першої старшої школи.

— «Околиці» ― це, дійсно, обережний вибір слів, і це дуже схоже на Міцуґу… У такому разі, будь ласка, скажіть Міцуґу, щоб він направив туди людей. Щодо лідера… Так, Аяко підійде. Адже їхня мета ― не битися.

— Звичайно, мадам.

Хаяма плеснув у долоні, щоб покликати покоївку, щоб та обслуговувала Маю замість нього, а потім попрямував до кімнати з телефоном, щоб передати слова своєї володарки Міцуґу.

***

Після всього, що сталося, не було сенсу повторювати це, але Маюмі Саеґуса готувалася до іспитів.

Сьогодні була субота, 18 лютого ― тиждень до вступних іспитів до Магічного університету. Шанси, що її не приймуть, були практично нульовими, але це все одно означало, що зараз не час турбуватися про інші речі. На щастя, передусім для її психічного стану, інциденти з вампірами, принаймні на поверхні, вщухли.

Освіживши свої знання з предметів, які їй давалися найважче, у шкільній бібліотеці, вона повернулася додому, коли сонце вже майже сідало. Помітивши, що молода служниця, яка вийшла її зустріти, виглядала трохи нервовою, Маюмі відразу все зрозуміла.

— Батько вдома?

— Так, леді.

Маюмі посміхнулася служниці і попрямувала до своєї кімнати.

*

У той час у кабінеті нинішній голова Коїчі Саеґуса дивився на обличчя свого довіреного Накури з виразом, що не приховував його невдоволення.

— …То ти хочеш сказати, що саме Сіріус із «Зірок» проникла до контррозвідки Третього відділу і вбила паразитів, яких вони тримали в полоні?

— У цьому майже немає сумнівів.

Навіть попри гнів свого володаря, Накура не виявляв жодних ознак страху. Його поведінка була ввічливою, але на відміну від тієї, яку Хаяма демонстрував Маї, поведінка Накури здавалася дещо діловою. Накура був довіреною особою чоловіка, але не був членом сім'ї Саеґуса; натомість він займав те, що можна було б назвати позицією найманця. Зрештою, він не служив Коїчі, перебуваючи постійно поруч із ним. Іноді він виконував функції тілоохоронця дітей, включаючи Маюмі, а іноді отримував накази брати участь у не зовсім законних діях для збору інформації тощо. Ось так Коїчі ставився до чоловіка з Лишніх номерів.

— Не можу повірити, — виплюнув Коїчі. — Хоч вона і є Сіріусом із «Зірок», але вони дозволили їй так легко проникнути, а потім дозволили вбити своїх полонених? Ну й погане виправдання для розвідувального відділу. Ми покладалися на неправильних людей?

Накура відповів спокійним контраргументом.

— Розвідка ССОЯ аж ніяк не є некомпетентною. Вони встановили систему безпеки в будівлі Третього відділення, яку, як я прогнозую, навіть нам було би важко зламати. Просто вчора ввечері «Зірки» мали перевагу. Недарма вони називають себе найсильнішим магічним підрозділом у світі.

Накура говорив так, ніби дорікав Коїчі, що викликало ще більше невдоволення на його обличчі. Проте він не втратив самовладання настільки, щоб кричати на Накуру за це.

— Володарю, дозвольте мені висловити свою думку, я вважаю, що ця справа вже вичерпала себе. Не бачу сенсу в тому, щоб Саеґуса продовжували займатися нею.

— …Ти правий, — Коїчі все ще був достатньо спокійним, щоб належним чином розглянути пораду свого соратника. — Схоже, Кудо також беруть активну участь у цих подіях. Я думав, що ми зможемо компенсувати втрати, але, здається, настав час виходити.

— Так, володарю.

— Накажіть усім мобілізованим членам повернутися до своїх звичайних обов'язків. Накура, ти можеш йти.

— Так. І вибачте, володарю.

Вклонившись Коїчі, який взяв зашифрований комунікатор, Накура вийшов із кабінету.

***

Неділя, 19 лютого 2096 року.

«Сьогодні вночі виманюємо паразитів.»

Ця інформація, яку він отримав з‑за моря, не була такою, якій Тацуя повністю довіряв.

Після деяких розслідувань було доведено, що хлопець, на ім'я Реймонд Кларк навчався в тій самій школі, що й Шідзуку. Його фотографія, збережена на сервері їхньої школи, відповідала рисам обличчя людини, яка надіслала відеоповідомлення.

Але це саме по собі не було гарантією того, що Реймонд Кларк говорив правду. Так само як анонімні повідомлення не завжди були лише чутками, інформація, за якою стояло ім’я, не завжди була надійною.

Проте Тацуя прийшов сюди, на тренувальний полігон під відкритим небом Першої старшої школи, як було вказано. У нього не було інших переконливих підказок.

Він чекатиме, поки вони вийдуть. Або сподіватиметься на збіг обставин. Не маючи інших заходів, які можна було б вжити в цій ситуації, це не дуже відрізнялося від марнування дня на фальшиву інформацію.

За надзвичайно великою територією школи розкинувся штучний ліс. Технічно це була частина кампусу Першої старшої школи, але його не можна було відрізнити від природного гірського лісу. Навіть якщо ти знав, що це частина школи, було важко це відчути. Особливо пізно вночі, коли навіть видимі обриси були сумнівними.

Було лише трохи по 19:00. Термін «пізно вночі» насправді міг бути недоречним. Але на відміну від центру міста, який придушував темряву світлом, у цьому лісі не було жодного вуличного ліхтаря. Він занурився в справжню темряву, що робило такі слова, як «настання ночі», більш доречними.

Навколо тренувального полігону був високий паркан, щоб сторонні люди не могли випадково туди потрапити. Якби звичайна людина ― тобто цивільна особа, яка не вміє користуватися магією ― випадково заблукала туди під час магічного спарингу, хто знає, яка трагедія могла би статися.

Проте навіть без паркану майже не було побоювань, що мешканці міста зайдуть на тренувальний полігон. Усі, принаймні ті, хто мешкав поблизу, знали, що це тренувальний полігон Першої старшої школи.

До того ж, жоден з будинків у цій місцевості не був пов'язаний з магією. Коли тут побудували школу, люди, які не мали жодного стосунку до магії ― ті, хто не міг її використовувати, і ті, хто не хотів мати з нею нічого спільного ― хоча й не були до цього змушені урядом, обміняли свої будинки на відповідну компенсацію і переїхали в інші місця. Ті, хто залишився, добре усвідомлювали небезпеку, яку може становити відвідування відкритого тренувального полігону магічної школи.

Це було однією з причин, чому тут не було жодних систем безпеки. Вони називали це випробувальним полігоном, але насправді це був просто штучний ліс. Ніхто не міг нічого звідти вкрасти, тому не було потреби витрачати кошти на захист від зловмисників.

— Ви всі зможете перелізти через нього? — запитав Тацуя своїх товаришів, дивлячись на паркан висотою близько трьох метрів. Єдиним входом була пряма дорога від заднього виходу Першої старшої школи, тож, оскільки вони вже покинули школу, їм доведеться перелізти через паркан. Проникнути на тренувальний полігон зі школи було нескладно, але обдурити системи спостереження, що контролювали територію зсередини будівлі, було важко. Їх встановили через побоювання, що злодії можуть проникнути на територію школи через тренувальний полігон, але системи стежили не тільки за людьми, які проникали всередину, а й за підозрілими учнями, які втікали зі школи на територію.

— Звичайно, брате.

— Я теж впораюся.

— Це фігня.

Міюкі, Еріка та Лео відповіли на запитання Тацуї.

— Так.

Наприкінці пролунала телепатія Піксі ― адже саме її він насправді запитав.

Серед його супутників цієї ночі були ці троє та робот. Спочатку Тацуя не планував брати Міюкі з собою. Навіть Еріку, з огляду на те, що сталося раніше, ― він хотів просто розповісти їй про все пізніше.

Але щойно вони дізналися про те, що відбуватиметься сьогодні ввечері, він усвідомив, що змусити їх терпляче чекати на нього буде неможливо. Він і не чинив особливого опору, коли Міюкі пішла за ним, коли він виходив, або коли Еріка взяла на себе право вирішувати час їхньої зустрічі. Він знав, що його зусилля будуть марними, а час, витрачений на суперечки, ― змарнованим. Відмовившись від опору, він перейшов у наступ і замість цього залучив своїх друзів до своєї стратегії.

Повернувшись думками до тренувального полігону, він відчув рух у лісовому повітрі. Схоже, інші актори вже вийшли на сцену.

Удаючи, що користується ПАВом ― він не забув про свій обов’язок зберігати таємницю навіть на цьому етапі ― він викликав із пам’яті заклинання «Стрибок», а потім першим перестрибнув через паркан.

*

Четверо плюс один рухалися крізь розлогі штучні ліси, тримаючись разом. Вони не вирішили розділитися, щоб шукати свої цілі. У цьому безмежному просторі й цій темряві те, що лише четверо людей обшукували територію окремо, не мало жодних переваг. Це лише збільшувало ризик, що їх знищать одного за одним.

До того ж вони вже були впевнені, ще з Аоями, що їм не треба було виходити й шукати ― ті самі прийдуть до них. Була ймовірність, що цього разу вони будуть обережнішими й не з’являться, але думати про це не мало сенсу. Якщо він не знайде паразитів сьогодні, то завтра просто повернеться до своїх звичайних пошуків.

І Тацуя мав передчуття, що вони з’являться.

Це не було передбаченням.

І не було логічним висновком.

Це було близьке до безпідставного, але Тацуя йшов крізь дерева та листя з якоюсь впевненістю. Його ліхтарик освітлював лише невелику частину землі, але ніхто не спотикався об коріння дерев, живих чи мертвих. Приблизно п’ятнадцять хвилин група заглиблювалася в ліс звичайним темпом, пильно оглядаючись, чи не з’явилися нові сліди. Аж раптом…

— Тацуя, зачекай.

Голос Мідзукі пролунав через гарнітуру, прикріплену до одного з його вух. Це була групова розмова, тож вона транслювалася на приймачі всіх учасників.

— Я бачу ауру паразита на тридцять градусів праворуч від напрямку, у якому ви рухаєтеся

Замість того, щоб йти разом із Тацуєю та іншими, Мідзукі використовувала свої «очі», щоб направляти четвірку з даху, звідки їй відкривався чудовий огляд тренувального полігону.

— Я теж їх бачу! Їх троє ― двоє чоловіків і одна жінка

Орієнтуючись на світло аури, яке відчула Мідзукі, заклинання Хоноки захопило зображення з камери. Зображення, отримане за допомогою її оптичної магії, передало їхній знімок, чіткий, як фото, зроблене вдень з близької відстані, в об'єктив камери, після чого воно бездротовим способом надійшло на інформаційні термінали групи Тацуї.

Ця схема пошуку була б неможливою без Мідзукі та Хоноки, кожна з яких мала унікальний талант навіть серед магів. Тацуя вирішив, що їхня допомога є незамінною для сьогоднішньої місії, тому він доручив Мікіхіко, цінному члену їхнього бойового складу, охороняти їх. Мікіхіко також не висловив жодних скарг щодо цього завдання. Він знав, що це була вирішальна роль, і був переконаний, що саме він підходить для цієї роботи.

— О! До паразитів з протилежного від вас боку наближається дівчина в масці.

Від Хоноки надійшло ще одне повідомлення. Енергія аур паразитів, мабуть, була наслідком спроби вступити в бій з Ліною.

Тацуя жестами наказав своїй групі рухатися. Міюкі, Еріка, Лео та Піксі кивнули.

За мить Тацуя став вітром, що проносився лісом.

Еріка йшла слідом за ним, а Лео пристосував свій темп бігу до Піксі, поглядом скануючи все навколо.

***

Група Тацуї, команда паразитів, а також Ліна разом зі своєю командою підтримки.

І Тацуя, і Ліна вважали, що це три фракції, які зібралися тут.

Тацуя знав, що в ССОЯ є група, яка прагне захопити паразитів, але вважав, що ця група перебуває під впливом родини Саеґуса. Через попередження, передане через Маюмі, стримування з боку Йоцуба, яке, безсумнівно, відбувалося, та нищівний удар від Енджі Сіріус, Тацуя вирішив, що їхні амбіції зруйновані. Він думав, що принаймні вони не матимуть часу втрутитися лише через кілька днів після події.

Однак насправді існувала група, що рухалася в тіні дерев і чагарників, наближаючись до Тацуї та Ліни з флангу.

Її прозвали «Батто‑тай» ― це був піхотний взвод спецпризначення, що належав до Першої дивізії ССОЯ і складався виключно з магів, які спеціалізувалися на рукопашному бою. Як натякає ця назва, вони не використовували вогнепальну зброю, а замість цього покладалися лише на раптові атаки з використанням мечових пристроїв.

Їх мобілізували сьогодні вночі, оскільки Токіо перебувало під юрисдикцією Першої дивізії, а також тому, що місія вимагала таємних операцій ― і на додачу до цих причин, вони також перебували під впливом родини Кудо. Насправді, ця остання причина, можливо, була найважливішою.

Тацуя не був ясновидцем. Він не мав можливості врахувати невідоме у своїх розрахунках, і, як наслідок, цілком логічно, що він дійшов до неправильної відповіді. Він не міг знати, що старійшина Кудо зацікавився цінністю паразитів як зброї і відправив війська всього протягом трьох днів.

А ще був ще один. Ще одна людина, якщо бути точним.

Постать, що самостійно слідувала за Батто‑тай.

Сьогодні вночі на відкритому тренувальному полі Першої старшої школи п’ятьох фракцій чекало неминуче зіткнення.

***

Хоча б заради цього вона виконає місію Сіріуса як командир «Зірок».

Це було єдине, що ще давало Ліні відчуття власної цінності.

Не те щоб вона ніколи не зазнавала невдач до приїзду в Японію. Під час освітніх програм для молодих офіцерів, що проводилися Пентагоном, вона змогла отримати лише трійку з алгебри та біології. Крім того, вона відчайдушно відставала від монструозних фізичних здібностей деяких інших солдатів‑дівчат її віку, що були в тій самій групі, що й вона. І, відверто кажучи, вона була жахливою під час навчань з керування транспортними засобами.

Але вона ніколи не програвала в магії.

Командир «Зірок», Енджі Сіріус.

Одна з найсильніших магів у світі.

Саме так її хвалили всі. Вона теж мала непохитну впевненість у своїх магічних здібностях.

Але тепер, тут, у Японії…

Вона програла цим брату та сестрі.

Їхній перший поєдинок проходив у її ритмі.

Її відступ був запланованим кроком; насправді, їй вдалося вибратись з ситуації неймовірно чисто.

У другому поєдинку, незважаючи на те, що її притиснув «камікадзе» Тацуя, вона зрештою програла через засідку. Вона програла з точки зору місії, але не програла з точки зору магії.

Однак її поєдинок один на один з Міюкі, що відбувся після цього, закінчився її поразкою.

Звісно, вона була в невигідному становищі, але навіть вона розуміла, що не може використовувати це як виправдання. Це був чесний бій, і Міюкі перемогла її.

Ця поразка розпалила в Ліні новий бойовий дух. Вона пообіцяла собі не дозволити поразці зламати її і присягнулася помститися.

Однак…

Коли у неї з'явилася така можливість…

Вона зазнала повної поразки від Тацуї.

Вона змусила його битися один на один і навіть застосувала «Бріонак». І все одно програла.

Можливо, вона й відчувала до нього невдоволення, але аж ніяк не образу чи ненависть. Тацуя не зганьбив її ― він навіть не зв’язав її.

Сам бій також був чесним. Насправді, умови були на її користь.

Магічні здібності Тацуї, а ще більше ― його розумові здібності, перевершували її власні… Ліна була в цьому переконана.

Але ця поразка, без сумніву, також похитнула саму суть її існування.

Найсильніший бойовий маг світу: Сіріус. Це був незамінний атрибут для «Зірок», щоб називати себе найсильнішими у світі. Саме тому вони обирали найсильнішого мага СШПА, незалежно від віку чи статі, на посаду командира. Якщо цей маг не служив у війську, вони придумували спосіб, як його туди залучити й посадити на це місце.

Практично не було жодної можливості, щоб про її поразки стало відомо. До того ж, Тацуя, Міюкі та всі, хто їх підтримував, намагалися цього уникнути. Ніхто, хто мав стосунок до того бою, не прагнув завдати шкоди «візитівці» Сіріуса.

Але навіть якщо треті особи про це не дізнаються, сувора реальність полягала в тому, що вона програла. Щоб оговтатися від цієї помилки, Ліні потрібно було довести свою здатність виконувати роль Сіріуса.

Щоб вона могла й надалі нею залишатися.

Заради дівчини, яка зникла, коли вона стала Сіріусом, заради того «я», яким вона колись могла бути ― заради Анджеліни Шілдс.

***

До того часу, як Тацуя встиг охопити місце події своїм фізичним зором, Ліна ― з багряним волоссям, золотими очима та прихованим обличчям ― вже самотужки протистояла трьом паразитам.

Хоча паразити раз по раз атакували магією, використовуючи лише силу волі, без жодних програм активації, Ліна не відступила ані на крок. Вона на 70 відсотків перебувала в наступі, а паразити ― лише на 30 відсотків. Але один із паразитів мав неприємну здатність, яка, здавалося, заважала їй завдати вирішального удару.

Ця здатність була псевдотелепортацією.

З магічної точки зору, її класифікували як комбіноване заклинання гасіння інерції та швидкісного руху.

Використовуючи свою мобільність і дерева в штучному лісі, він рухався у тривимірному просторі, а потім, щойно з'являвся, одразу ж обсипав її кулями та магією. Магія, яку він використовував для своїх атак, мала низький рівень впливу, тож, з огляду на магічну силу Ліни, вони не становили для неї загрози. Але це не означало, що вона могла дозволити ворожим атакам вразити себе в беззахисному стані. Кожного разу, коли вона застосовувала захисне заклинання, її атака проти іншого ворога переривалася ― такою ситуацією, на перший погляд, здавалася Тацуї.

Він не мав наміру підміняти Ліну, але Тацуя зупинився, а потім націлив свій «Демонтаж» на паразита, що використовував квазітелепортацію.

Більшість магів цілилися, використовуючи свої фізичні чуття. Навіть коли вони використовували сприйняття, що виходило за їхні межі, вони цілилися у координати цілі.

Це було нормально. Але Тацуя міг націлюватися на саму інформацію. Навіть якщо вони змінювали свої координати з карколомною швидкістю, це не становило для нього перешкоди в націлюванні, доки він міг сприймати самі значення.

Для Тацуї квазітелепортація не була «карколомною».

— Залиш це мені!

Але це стосувалося не лише Тацуї. Еріка, яка наздогнала його, коли він зупинився, випередила його й запустила контроль інерції.

Квазітелепортація становила загрозу, коли руки, ноги або, що найважливіше, очі не встигали за нею. Тому, якщо заклинатель мав більшу швидкість, ніж супротивник, тривимірна мобільність, яку надавала квазітелепортація, була нічим іншим, як безглуздою акробатикою.

З інтегрованим збройовим ПАВом у руці під назвою «Мідзучі‑Мару» ― зменшеною версією «Орочі‑Мару», яку вона попросила сім’ю Ісорі виготовити і змусила (не попросила) Тацую налаштувати, ― вона прискорилася по прямій.

Її пунктом призначення була точка, де паразит, відштовхнувшись від стовбурів і гілок, мав приземлитися.

Рідкісний рівень кінетичного зору, достатній контроль над тілом, щоб зберігати рівновагу навіть під дією заклинання, що гальмує інерцію, робота ніг, яка тримала її на землі, не даючи їй занадто злітати, та інтуїція, що дозволяла точно визначити мить, коли супротивник приземлиться: ось у чому полягала її здатність.

Але що стосується рівня сили, то паразит, ймовірно, мав більше магії.

Однак навички Еріки як майстра бойових мистецтв перекривали цю різницю.

«Мідзучі‑Мару» блиснув.

Вона без вагань прорізала відточеним мечем тулуб паразита.

Тацуя змінив своє заклинання часткового демонтажу, а потім прострілив кінцівки паразита, коли той намагався завдати Еріці психокінетичного удару, змусивши його повзти. Мечниця завдала завершального удару зворотним махом, а Тацуя витягнув ліву руку до залишків носія паразита.

Мікіхіко вже створив захисний бар’єр, щоб не дати паразиту втекти з тіла носія, скориставшись спрощеним вівтарем, який він спорудив на даху школи. Він залишився там не лише для того, щоб охороняти Мідзукі та Хоноку, а й щоб мати змогу застосовувати заклинання бар’єра на відстані.

Проте ефект бар’єра не був ідеальним. Справа була не в майстерності Мікіхіко, а у властивостях самого заклинання. Бар'єри ніколи не були заклинаннями, призначеними для створення на ходу, як це.

Доки носій не помирав, паразит не міг втекти. Іншими словами, якщо носій помирає, паразит зможе вирватися з його тіла. Це означало, що вони могли взяти труп під свій контроль, але не захопити самого паразита. Тепер, коли Еріка вбила паразита, їм треба було розібратися з ним, перш ніж це станеться.

З долоні Тацуї вистрілив клубок чистих псіонів, відриваючи псіони від основного тіла паразита. Насправді, візуально це більше нагадувало «розривання на шматки», ніж просто «відривання».

Проаналізувавши результати останньої битви, Тацуя, Міюкі та Мікіхіко дійшли гіпотези. Ядром паразитів був інформаційний корпус психеонів, утримуваний разом тоненькими інформаційними корпусами псіонів зовні ― як волокна, у фізичному сенсі ― що спліталися з психеонним ядром, а це означало, що кожного разу, коли хтось використовував магію, він споживав частину цих псіонів.

Тацуї було занадто важко знищити самі психеони основного тіла. Вони перевірили це протягом двох битв.

Але водночас він відчував, що зміг їх ослабити.

Так само Мікіхіко не міг запечатати паразита в такому стані власними силами, але він дав слово, що зможе це зробити, якщо той буде ослаблений і втратить магічну силу опору.

— Мікіхіко! — вигукнув Тацуя у мікрофон навушника, що входив до комплекту разом із приймачем. Але це було насправді зайвим. Мікіхіко знав про ситуацію на полі бою завдяки оптичній магії Хоноки та «очам» Мідзукі.

Як доказ того, що Мікіхіко «спостерігав» за цим місцем, тонкий промінь блискавки вистрілив з неба приблизно в той самий час, коли Тацуя крикнув. Блискавка влучила в останки тіла носія, спаливши його шкіру дотла. Сліди опіків, що залишилися на шкірі, утворювали рівномірний візерунок ― геометричний, із символами.

— Один готовий! — радісно вигукнула Еріка. І, можливо, вона мала рацію ― зір Тацуї не показав йому, щоб інформаційне тіло втекло з носія. Але в нього не було часу святкувати разом з нею.

Він вистрілив далеким ударом у паразита, чиї рухи він перехопив. Тіло носія, життєві ознаки якого ще залишалися, сіпнулося й здригнулося.

З небес знову впала запечатувальна блискавка. Тіло, що корчилося від псіонного удару Тацуї, перестало рухатися. Це вже два запечатаних демони.

Краєм ока він побачив, як спалахнуло інше електричне світло. Це було не стародавнє заклинання блискавки, а електрична атака сучасної магії.

Заклинання Ліни спалило тіло носія паразита до чорноти. Це вже була порожня оболонка.

— Один втік. Мідзукі, ти його бачиш?

— Вибач, але звідси я не можу розрізнити окремі рухи…

Його запитання, кинуте мимоволі у комунікатор, викликало сумну відповідь. Якщо трохи подумати, це було цілком логічно: Мідзукі розширювала свої фізичні чуття, щоб бачити невидиме. Не дивно, що вона не могла збільшувати віддалені об’єкти, щоб їх розгледіти.

— Ой. Пробач, нічого страшного. Не переймайся цим, — сказав він підбадьорливим тоном, а потім гірко подивився на Ліну та Еріку. — Енджі Сіріус.

Тацуя бачив розпач за маскою, і це, ймовірно, не було ілюзією.

— Що?

Але, здавалося, вона все ж таки збиралася з ним розмовляти. Її голос був іншим ― ймовірно, це був ще один ефект від «Параду».

— Можеш не вбивати їх, поки ми не закінчимо їх запечатувати? Потім буде боляче наводити порядок.

Він на мить відчув, що вона оніміла. Він називав це «боляче» не тому, що любив ставити себе в поганому світлі. Він буквально не надавав ніякого значення життю чи смерті людини ― ну, того, що колись було людиною. Ліна, мабуть, інстинктивно це відчула. Проте її відповідь не змінилася.

— Це не має до мене відношення. Мені просто треба розібратися з дезертирами.

Здавалося, вона ретельно контролювала тон свого голосу.

“Але ти все одно видаєш себе”, — подумав Тацуя.

— Місія Сіріуса? — запитав Тацуя, змінюючи тему. — Я маю на увазі, що хочу, щоб ти зробила це після того, як ми запечатаємо основні тіла паразитів. Один із них уже втік.

— Це не входить до моєї місії.

Ліна була впертішою, ніж будь‑коли раніше. Тацуя ненавидів, коли йому доводилося вести переговори з людьми, які не хотіли його слухати. Він був скоріше тим типом людини, який казав іншим робити те, що вони хочуть, а натомість сам робив, що хотів, але для цього все одно треба було спочатку вислухати співрозмовника. А цього разу це було вкрай важливо. Він продовжував переконувати її, стримуючи бажання зітхнути.

— Твоя місія? Той, кого ти щойно вбила, виглядав як чистокровний житель Північно‑Східної Азії. Він справді був одним із дезертирів?

Тацуя не вірив, що помиляється. Це був блеф ― він намагався обдурити її, щоб вона відповіла. Але Ліна явно була схвильована. Його припущення, здавалося, було влучним.

— …Якщо вони допомагають дезертирам, то вони так само винні.

Тож уперта позиція Ліни все ще не змінилася.

— А ще, ці паразити мене не обходять. Мені треба лише виконати свою місію ― і виконати обов’язок Сіріуса.

Залишивши його з цими словами, Ліна зникла в лісі.

Придушуючи бажання знизати плечима, Тацуя повернувся до Еріки.

— Справжня зірка, а? — пожартувала Еріка. З її усмішки він зрозумів, що це не через образу за те, що сталося три дні тому, тож Тацуя відповів збентеженою посмішкою.

Змінивши посмішку на радісну, Еріка взагалі стерла її з обличчя.

— Це… Це була Ліна, так? Вона виглядає як зовсім інша людина.

— Якщо вона виглядає як зовсім інша людина, чому ти думаєш, що це вона?

— Через її поведінку, мабуть. Те, як вона тримає руки й ноги, як хитає головою. А ще багато чого можна зрозуміти з очей.

— Я вражений…

Тацуя не міг не дивуватися проникливості Еріки. «Парад» змінив усі риси Ліни, від форми обличчя до статури, але Еріка все одно впізнала найдрібніші особливості. Навички людини, відточені роками, можуть бути магічнішими, дивовижнішими за справжню магію.

Але в якийсь момент йому довелося відкласти своє захоплення.

— Я впевнений, що ти це знаєш, але це теж таємниця. І я хотів би сказати тобі те саме, що сказав їй.

— Не вбивати їх?

— Саме так. Ти чула моє пояснення, правда? Доки тіло носія не помре, паразит не може з нього вийти. Ми можемо поставити бар’єр, щоб заблокувати їхній втечу, але їхнє нелетальне знешкодження ― це більш надійний спосіб.

Прохання Тацуї було логічним. Еріка теж це розуміла.

— Пробач, Тацуя. Я просто не можу так зробити.

Але тепер і вона хитала головою.

— Я була готова до того, що мій противник вб'є мене, з того самого моменту, як вирішила, що буду вбивати інших своїм мечем. Тож коли я думаю про те, що мене можуть вбити… Ну, я не можу навмисно залишити їх живими й затягувати їхні муки.

Однак її мотиви були зовсім іншими, ніж у Ліни. Вони були особистими, а отже ― щирими.

— Якби ми їх рятували, а не вбивали, то це було б інше. Але запечатати їх ― це те саме, що вбити, хіба ні? Навіть якщо вони не люди, я не хочу, щоб вони довго страждали. Я хочу дати їм швидку смерть.

Її обличчя, її очі не виказували жодних ознак нетерпіння. Але вона, безперечно, виявляла інший вид рішучості.

— Ну, з цим не посперечаєшся.

Тацуя вважав вбивство абсолютною формою крадіжки і не бачив різниці між тим, щоб змусити їх страждати перед смертю, і тим, щоб вбити їх, перш ніж вони почнуть страждати, з огляду на те, що кінцевий результат один і той самий.

Але це не означало, що він збирався переконувати Еріку.

У кожного були свої цінності. І деякі з них ніколи не підлягали обговоренню.

— Тоді, думаю, мені доведеться просто докласти більше зусиль.

Це полювання на паразитів не варте того, щоб порушувати це табу.

***

Коли Лео гнався за Тацуєю, а навколо пролітали блискавки та спалахували псіонні вогні, він зупинився за мить до того, як ступив на поле бою. Майже одночасно зупинилася й Міюкі. Зупинка була настільки раптовою, що Піксі, яка мала тіло робота, спіткнулася і зробила крок‑два вперед.

— Сайджьо, будь обережним.

— Це ж моя фраза.

Можна було б сказати, що його тон був жартівливим, але його очі безперервно бігали зліва направо.

— Ми не зовсім оточені. Просто так здається, гадаю. Я відкритий справа. Що думаєш, Міюкі?

Це не було рентгенівське бачення, інфрачервоне сприйняття чи щось подібне. Хоча Лео ніколи не проходив такого тренування, він зрозумів хитрість супротивника, просто відчувши їхню присутність ― вони були наполовину оточені.

— Вийдемо до них.

Відповідь Міюкі була короткою і чіткою.

— …Ти до цього ставишся дуже завзято.

Це прозвучало настільки рішуче, що навіть Лео мусив завагатися, перш ніж відповісти.

— Невже? Та все одно нема причин боятися, так? Якщо щось піде не так, брат допоможе мені.

— Е‑е‑е, авжеж, ясна річ.

Але, якщо відкинути всі загадки, це було справді мило.

Настільки, що він примружився і зітхнув.

— Але я не хочу надто обтяжувати брата… — продовжила вона, ніби сама до себе. Повернувшись обличчям до кущів ліворуч, Міюкі дала вказівки. — Піксі, залишайся позаду мене, добре?

— Зрозуміло, — робот, якому Тацуя наказав виконувати команди Міюкі, дав мінімально необхідну відповідь і перемістився на вказану позицію.

Міюкі тримала в лівій руці ПАВ типу портативного термінала в режимі очікування. Незважаючи на те що Лео весь цей час був поруч із нею, він не помітив, що вона його підготувала. Він знову подивився на неї із захопленням і повагою.

На жаль для Лео, його погляд навіть не потрапив у поле зору Міюкі. Насправді вона його повністю проігнорувала, але зараз будь‑хто, крім її брата, хто дивився на неї, автоматично просто зникав з її свідомості.

Її думки були зосереджені на ворогах.

Пальці Міюкі рухалися плавно. Лівою рукою тримаючи ПАВ, вона вправно танцювала великим пальцем по сенсорній панелі.

Вона не подала жодного сигналу. І раптом:

Невеликі спалахи світла розтанули в лісовому повітрі. Крихітні крижані крапельки впали на стовбури, гілки та землю. Це було явище, яке називають «діамантовим пилом». Лютий, центр країни, ніч, гірський ліс ― з огляду на умови навколишнього середовища це було цілком ймовірно.

Але ніхто, ані друзі, ані вороги, не сприйняв це як природне явище.

Заклинання миттєво створило діамантовий пил у зоні радіусом сто метрів. Але це не було ані наступальним, ані оборонним заклинанням. Міюкі просто включила навколишній простір у свою сферу сприйняття на випадок, якщо хтось без явної ворожості нападе на неї.

Просто розкинувши тонкий шар сили, що впливає на події, вона могла змінити погодні умови. Колись, під час інциденту в Йокогамі в жовтні, Марі похвалила магію Міюкі, назвавши її потенційно навіть стратегічною.

Частково ця оцінка була правильною, а частково ― ні. Магія Міюкі не була потенційно стратегічного класу ― вона була такою.

Для Міюкі майстерність у магії не була засобом підвищення ефективності. Вона була скоріше засобом обмеження та придушення діапазону впливу.

Сила, яка, якщо її випустити на волю, засипле світ білим, скільки сягає око.

Ось такою була магія Міюкі.

Зіткнувшись із цим, Лео насправді почав панікувати.

Для нього бійки були способом донести свою думку; у таких ситуаціях, як у Йокогамі, коли супротивник не збирався його слухати, він застосовував силу, щоб змусити його піти. Якщо ж противник намагався принизити його та втрутитися в його справи, він використовував кулаки, щоб дати зрозуміти, що він не з тих, кого можна легко зневажити чи обдурити. Якщо хтось із його знайомих потрапляв у халепу, він ставав трохи жорсткішим і змушував їх піти.

Можливо, це був дещо (?) жорстокий спосіб вирішувати питання, але бійки були не більше ніж способом переговорів.

Але ця сила, якою володіла Міюкі, не просто зневажала те, що говорив противник, ― вона могла зневажати саме його існування.

Вона не була кішкою, що мучить мишей. Вона була слоном, що топче мурах.

Йому стало справді шкода їхніх противників. Зрештою, це суперечило тому, як Лео робив справи.

— Міюкі, я займуся тими хлопцями. Підтримай мене, доки не приїде Тацуя.

У світі, де накопичувалися тонкі фрагменти льоду, проривалася воля до боротьби, спрямована в конкретному напрямку.

Не ворожість, а воля. Почуття мети без негативних емоцій.

Він мав справу з професіоналами, незрівнянно кращими за вуличних хуліганів. Але для Міюкі вони були б легкою здобиччю. Напевно, це взагалі ніколи не було б «розмовою».

— О? Тоді я залишу це тобі.

Міюкі охоче відступила на крок назад, почувши слова Лео, але холод, що огортав ліс, не зник.

“Зараз вже не можна відступати”, — подумав Лео, набираючись рішучості.

З тіней листя, з‑поміж кущів один за одним з’являлися чоловіки з великими ножами та в польовій формі. Коли їхня кількість досягла десяти, приплив припинився.

У якийсь момент спалахи у напрямку їхнього руху припинилися, а разом з ними ― і звуки бою. Інша група, здавалося, поки що закінчила.

— «Панцер», — промовив Лео, голосовою командою для розгортання послідовності активації.

“Тобі ліпше прийти сюди швидше, Тацуя.”

За іронією долі, це був сигнал до початку.

Без слова, без звуку, один із солдатів кинувся на нього спереду.

Ніж врізався в Лео, перш ніж той встиг подумати, наскільки швидким він був.

Він відбив удар лівою рукою…

І саме в цей момент Лео та солдат обмінялися здивованими поглядами.

Але це не призвело до затримки в бою. Ліва рука солдата, та, що не тримала ніж, простягнулася до обличчя Лео.

Незважаючи на відстань, що все ще залишалася між ними, Лео підкорився інстинктам і кинувся вправо.

Ударна хвиля пролетіла повз його обличчя.

Барабанні перетинки ― у нормі. Органи рівноваги ― незначне пошкодження.

Оцінивши отримані ушкодження, Лео перекотився по землі й одразу ж підвівся. Він хотів спочатку відійти трохи далі, але противник не відпускав його так легко.

Одразу після того, як він підвівся, ніж знову замахнувся на нього. Якби він продовжував котитися, солдат нахилився б над ним зверху, і це був би шах і мат.

Коли кінчик леза наблизився до основи його плеча ― солдат, здавалося, не хотів вбивати цивільного з власної країни ― Лео підняв руку й зловив його.

Заклинання пробивання, накладене на ніж, зіткнулося із заклинанням зміцнення, накладеним на його штучний шкіряний рукав.

Ніж не встиг торкнутися шкіри Лео, а кулак Лео влучив солдату в щелепу.

Це був чудовий лівий хук.

Його сила виходила за межі логіки ― результат генетичного вдосконалення в поєднанні з наполегливими тренуваннями ― і він зробив нелогічне: одним ударом нокаутував тренованого солдата. Однак інші дев’ятеро не зупинилися, зачаровані цим видовищем.

Не зволікаючи ні на мить, вони накинулися на нього з різних боків, витягнувши ножі. Він відчував, що й з одним йому було важко впоратися, а тут одразу двоє. Що гірше, їхня зброя мала леза різної довжини.

Навіть славетний фехтувальник мав би труднощі з відбиттям такого поєднання. Його рефлекси, можливо, були неймовірними, а моторні рухи надлюдськими, але Лео був далеко не майстром меча. Щоб навчитися «Усуба Каґеро», він тренувався в доджьо Чіба, хоч і недовго, і в результаті набув бойових навичок, що могли змагатися з деякими чорними поясами нижчого рангу. Однак це все одно було схоже на примусове споживання овочів. Його кидало з боку в бік, наче буревієм, і його багатих фізичних здібностей було замало. Він міг зробити лише те, що міг.

Вірячи у власну магію, він зосередився на ворогу зліва.

Він витіснив із поля зору клинок, що насувався справа.

Коли тонкий прямий меч насувався у місце під ключицею, він підняв зігнуту ліву руку.

Блискавичний удар влучив супротивнику в ніс приблизно в той самий час, коли клинок справа зіткнувся з гучним дзенькотом.

— …Ну дякую.

Удар Лео не сильно вдарив суперника по обличчю. Це був далеко не вирішальний удар.

Двоє солдатів, які на нього напали, відступили на безпечну відстань.

Один із них тепер був без зброї. Ніж, який він раніше тримав, лежав біля ніг Лео.

— Виглядає, що навіть тобі вони не під силу, га?

Саме катана Еріки відбила його ніж.

— Ну, схоже, Міюкі сама би з ними розправилася, навіть якби я не влізла.

Лео озирнувся. Міюкі відповіла легкою посмішкою. Судячи з усього, якби Еріка не встигла вчасно на допомогу, вона б заморозила руку ворога.

Лео потай тремтів.

— А що там з Тацуєю? — запитав він, змінюючи тему, щоб приховати свою вразливість.

— Він б’ється з тими, хто обійшов нас з флангу, — відповіла Еріка навмисно гучним голосом.

І справді, як вона й хотіла, солдати здригнулися.

— Міюкі, Тацуя каже, щоб ти пішла до нього.

— А як же Піксі?

Міюкі, яка до цього спостерігала за всім ззаду, відповіла на повідомлення Еріки дещо схвильованим тоном.

Це був не час для сміху, але Еріка все одно не змогла стримати посмішку.

— Піксі нам допоможе. Піксі, ти отримала наказ від Тацуї, так?

— Підтверджую наказ від хазяїна, а також дозвіл на використання психічної сили.

— Ось і все. Міюкі, просто залиш їх нам!

Всупереч ситуації, Еріка вирішила подуріти, вдаючи повну розслабленість.

— Тоді так і зроблю. Дякую, — коротко відповіла Міюкі, побігши геть, не озираючись.

— Хм… А вона знає, де він? Я думала, у неї там хоч трохи клепки є.

— Ну, ти ж знаєш, які вони обоє, — сказав Лео, на обличчі у нього була безстрашна посмішка, зовсім не схожа на ту, що була раніше ― хоча, якби йому випала нагода, він би це категорично заперечив. — Ну окей… Треба виконати свою частину угоди. Давай вже закінчимо, га?

Не помітивши зміни в Лео, а може, просто не звернувши на це уваги, Еріка змінила положення «Мідзучі‑Мару», а потім…

— Ні, досить, Еріко. Опусти меч.

На сцену вийшов новий актор.

Еріка затамувала подих.

З гущавини темряви у штучному лісі вийшла висока постать.

— Брате Цуґу…

Це був старший брат Еріки ― Наоцуґу Чіба.

***

Тацуя покликав Міюкі до себе не тому, що турбувався про неї. Звісно, цей фактор не був повністю виключений, але причина, яку він чітко усвідомлював, принаймні, була іншою. Він відчув, що ситуація розвивається так, що сили Еріки та Лео не вистачить, щоб з нею впоратися. І він вирішив, що для реагування на це йому потрібна сила Міюкі.

І ситуація, точно така, як він передбачав, насправді сталася.

Прямо за його спиною Міюкі ахнула ― від кривавої бійні, що розкинулася перед її братом.

Перед ним лежали групи солдатів ССОЯ по двоє‑троє. Тацуя та інші не знали, але ці бійці належали до підрозділу, що перебував під впливом родини Кудо. Вісім із десяти були мертві, а інші двоє були важко поранені, до того, що не могли стояти. Іншими словами, їх знищили.

Це не Тацуя спричинив такі наслідки.

Це були паразити, з якими зараз билася Ліна.

— Ліно, відійди!

— Ніхто тебе не питав!

Тацуя теж не просто спостерігав за боєм. Далеко не так ― він теж був у самому епіцентрі сутички.

Ліна кинулася на групу. Паразитів було шестеро. З огляду на кількість тих, кого вони вже знищили, їх стало більше, ніж казала Піксі.

Якби противників було лише шестеро, це можна було б ще зрозуміти. Ім’я «Сіріус» не даремно носили, адже головним завданням Сіріуса було боротися з відступниками‑магами. Боротьба з антимагами була практично спеціалізацією Сіріуса. Зазвичай Сіріус нізащо не мав би проблем із такою кількістю ворогів.

Та Ліна ледве давала собі раду. Якби не Тацуя, який безперервно знешкоджував усі заклинання, спрямовані проти неї, вони, можливо, вже б її здолали.

Найпотужнішою зброєю Ліни була швидкість активації заклинань.

Вона була настільки приголомшливою, що навіть якщо вона починала пізніше, вона все одно знищувала супротивників, не даючи їм нічого вдіяти. Це була спеціалізація Ліни та її стиль. Вона віддавала перевагу пістолетоподібному збройовому пристрою, оскільки він відповідав цьому стилю.

Але паразити могли використовувати магію буквально лише за допомогою думки.

Достатньо було лише уявити щось, і це перетворювалося на магію.

Те, що їм не потрібні були послідовності активації чи інші засоби запуску, означало, що вони були схожі на екстрасенсів.

Збігалися не лише сильні сторони паразитів ― їхні слабкі сторони також були схожими на слабкі сторони тих людей. Це була відсутність різноманітності у здібностях, якими вони могли користуватися. Мабуть, існувало обмеження щодо образів, які ці монстри могли матеріалізувати, але з іншої причини, ніж у людей.

Система сучасної магії розвивалася на основі концепції, що більша різноманітність є перевагою. Пожертвувавши швидкістю, якою володіли екстрасенси, вона надавала універсальність і стабільність. Багато експериментів і випробувань довели, що це була корисна зміна. Ось чому вони рухалися в цьому напрямку.

Але переваги стосувалися невеликих груп та окремих осіб, здатних реагувати на безліч ситуацій. У випадках, коли потрібно було зосередитися на обмеженій реакції, наприклад, «перемогти виявлених ворогів», швидкість все ще мала велике значення.

ПАВи, безсумнівно, були розроблені як інструменти, що забезпечують і швидкість, і універсальність. Але сам факт існування підтипу під назвою «спеціалізовані ПАВи», в яких універсальність поступалася місцем швидкості, свідчив про те, наскільки великою перевагою була саме швидкість.

Ці паразити й так вже перевершували інших за швидкістю ― а тепер їх стало не три, а шість.

Це не можна було назвати просто подвоєною загрозою.

Згідно з другим законом Ланчестера, різниця в бойовій силі під час бою на відстані з використанням вогнепальної зброї, що відбувається в межах візуального простору (сфери сприйняття), пропорційна квадрату кількості солдатів (зброї або окремих одиниць бойової сили). Якщо застосувати цей закон до магічних боїв, то якщо кількість можливих активацій магії в окремий момент часу становила від одного до трьох, бойова сила становила б від одного до дев’яти, що давало різницю у вісім. Якщо кількість можливих активацій магії становила від двох до шести, бойова потужність становила б від чотирьох до тридцяти шести, що давало різницю в тридцять дві одиниці.

Це була дуже велика різниця в кількості людей.

Тацуя та Ліна могли битися з кількома супротивниками, оскільки могли подолати чисельну перевагу завдяки більшій кількості можливих активацій магії за дискретний проміжок часу. Оскільки ця можливість не давала їм переваги, обоє були змушені надати пріоритет обороні. Зокрема, Тацуя був повністю знерухомлений, здатний лише демонтувати заклинання, що летіли на нього та Ліну.

Він покликав сюди Міюкі, бо заздалегідь передбачив таку ситуацію.

— Міюкі!

— Так, брате!

Це були єдині слова, якими вони обмінялися.

Міюкі повністю зрозуміла, чого від неї хоче брат, лише з того, як він покликав її ім’я.

З тіла Міюкі ― а точніше, з координат, які займало її тіло ― вирвалася потужна сила, здатна впливати на події.

— «Зонне втручання».

Антимагічне заклинання, яке, замість того, щоб визначати результат зміни події, просто застосовувало силу впливу на певну область.

Іншими словами, заклинання, яке не дозволяло іншим змінювати події. Трюк, щоб вимкнути всі заклинання, крім її власних.

Другий закон Ланчестера працював, коли можна було кількісно оцінити силу атаки проти розкиданих цілей. Його не можна було застосувати до переважного придушення поверхні, оскільки це неможливо виміряти за тією ж шкалою.

«Зонне втручання» Міюкі створювало зону, позбавлену магії, тоді як Тацуя та Ліна створювали вузькі, тонкі заклинання з високою щільністю.

Вони мали достатній вплив, щоб подолати «Зонне втручання» Міюкі. Їм було би важко здійснити пряму атаку на неї, перебуваючи під її впливом, але в іншому випадку вони все одно могли провести процес активації заклинань, навіть якщо їхня кількість і швидкість були низькими, а ефекти ― ослабленими.

Але паразити не мали впливу на подію, щоб змагатися з ними двома ― ні, з ними трьома.

Тацуя та Ліна випустили залп заклинань.

У Ліни було шість цілей. У заклинання Тацуї ― дванадцять. Половина з них була спрямована на знешкодження заклинань Ліни, оскільки вона намагалася вбити тіла носіїв паразитів, але його «Програмне розсіювання» встигло лише на половину магічних програм, випущених Ліною.

У результаті…

Троє паразитів загинули від магії Ліни, а троє самознищилися після того, як магія Тацуї пронизала їх.

***

Маги меча.

Цю назву отримала сім'я Чіба, коли вони першими розробили техніки ближнього бою, що поєднували мечі та магію.

Проте магічні бойові мистецтва не були виключно винаходом сім'ї Чіба.

Хронологічно вони з'явилися раніше ― їх створили «Зірки» ще до того, як вони відокремилися від морської піхоти. Навіть Новий Совєтський Союз розробив стиль ближнього бою з використанням магії, який у народі називали «Командним самбо» і який базувався на військових техніках рукопашного бою. (Однак він швидко зник.) У районах навколо Делі на півночі Індо‑Перської Федерації під час періоду формувальних потрясінь з’явився комплекс технік ближнього бою, що використовували традиційні короткі мечі, звані джамадхар, вдосконалені в сучасному стилі.

Однак ці поєднані з магією техніки ближнього бою, створені за межами Японії, наскільки відомо, були розроблені як доповнення до вогнепальної зброї або заклинань, що використовувалися як метальна зброя. Їхня основна форма застосовувалася в ситуаціях ближнього бою, де вони могли продемонструвати атакувальну силу, що не поступалася вогнепальній зброї, або оборонну силу, здатну нейтралізувати її.

На відміну від цього, систематизоване кенджюцу родини Чіба було набором технік, основний акцент у яких робився на ближньому бою з використанням мечів. Вони накладали на себе магію, щоб перейти з діапазону вогнепальної зброї в діапазон меча, а потім використовували меч, який мав більшу силу атаки, ніж голі руки або ніж, щоб тихо і швидко вбити ворога. Ці техніки були чудовими з точки зору ефекту несподіванки та скритності, і вони надавали японським військовим та поліцейським значну перевагу під час міських партизанських дій та антитерористичних операцій.

Кенджюцу як таке не було винаходом сім'ї Чіба. Приблизно в той самий час, коли в Японії почали досліджувати військові застосування магії, різні маги випробовували ідею поєднання її з техніками володіння мечем, досягаючи різного ступеня успіху. Рід Чіба лише систематизував усе це, щоб полегшити навчання.

Однак саме систематизація, що полегшила передачу знань, перетворила «техніки» на «технологію». Для поширення технологій це означало щось революційне. Попереднього главу родини Чіба хвалили як сучасного Каміїдзумі Нобуцуну, і з поваги до його діянь родина стала відомою як «маги меча».

З огляду на цей історичний контекст, кажуть, що 70–80 відсотків усіх магів, які зараз є піхотинцями в армії або працюють у поліції з боротьби з масовими заворушеннями, колись вивчали кенджюцу сім'ї Чіба.

Піхотний взвод спецпризначенців Першої дивізії ССОЯ, на прізвисько «Батто‑тай»: вони належали до фракції сім'ї Кудо, але також були командою ближнього бою, яка використовувала мечі та магію ближнього бою. Деякі з них тренувалися у стилі Чіба надзвичайно довго.

Для них сім'я Чіба була їхнім спільним майстром меча. Можливо, вони не знали про Еріку, оскільки вона ніколи не з’являлася на публічних заходах, але вони точно знали про Наоцуґу, відомого як Дитя Кірін з роду Чіба. Насправді, вони не просто знали про нього ― командир цієї команди пройшов базову підготовку з фехтування під керівництвом самого Наоцуґу.

Отже…

— Виконувач обов’язків майстра…

Коли Наоцуґу з’явився нізвідки, вони завмерли, і на те була вагома причина.

Оскільки він все ще був студентом, офіцер, який офіційно керував цією командою, мав вищий за нього звання.

Але зараз у цьому місці панувала ієрархія бойового роду.

Коли команда зупинилася, Наоцуґу пройшов повз них і став віч‑на‑віч зі своєю зведеною сестрою.

Еріка здригнулася.

Але вона одразу ж зустріла погляд Наоцуґу своїм рішучим поглядом.

Можливо, це була лише порожня вистава, але для Еріки, а тим більше для Наоцуґу, це стало епохальною подією.

Еріка протистояла Наоцуґу.

Вони насправді не направляли мечі один на одного. У обох зброя була спрямована в землю.

Проте емоційно їхні мечі були спрямовані один на одного.

Наоцуґу усвідомив, що його зведена сестра іноді покладалася на нього. І він знав, що не може її за це звинувачувати.

На його думку, діти не були достатньо сильними істотами, щоб жити без когось поруч. Він сам був таким самим. Тому він знав, що не мав права казати комусь іншому дорослішати, перестати так сильно покладатися на інших. Принаймні, так він про це думав.

Зазвичай у дітей були батьки. Діти могли беззастережно покладатися на своїх батьків.

Але це не стосувалося Еріки. Її мати була немічною, а батько й з самого початку не хотів виконувати батьківські обов’язки.

Наоцуґу, власне, теж ненавидів свого батька. Коли він працював з усією душею над тим, що Еріка називала «дешевими трюками», це було частково для того, щоб помститися батькові. З якоїсь причини його старший брат і старша сестра не вважали відмову батька від батьківських обов’язків чимось дивним. Насправді, Наоцуґу мав підстави вважати, що вони розглядали це як належне для лідера одного зі Сотні.

Можливо, Наоцуґу відчував дружню прихильність до своєї молодшої зведеної сестри. Ось чому саме він, а ніхто інший у родині, ставився до неї лагідно, іноді балуючи її, іноді підбадьорюючи та дозволяючи їй покладатися на нього.

Але, міркував Наоцуґу, мабуть, настав час і їй подорослішати.

Щоб перевірити її, Наоцуґу випустив потік мечової кі. Це була техніка під назвою кі‑атарі, але коли її застосовував маг високого рівня, супротивник, якщо вважав, що його порізали, міг насправді відчути синці у формі ліній або буквально отримати порізи на шкірі.

Еріка відбила кі Наоцуґу своєю власною кі. Вона не ухилилася від нього і не відвела його ― вона дала пряму відсіч.

На губах Наоцуґу мимоволі з’явилася посмішка.

Його права рука піднялася.

До того часу, як стало видно, що він підняв зброю, лезо вже опускалося на Еріку.

Це було не настільки швидко, щоб око не встигло це побачити.

Це була швидкість, породжена майстерністю, що полягала у мінімальному розгоні ― настільки мінімальному, що межа між розгоном і самим рухом була непомітною. Техніка, яка вводила в оману і вражала у «сліпу зону» сприйняття супротивника. Меч генія, який сам по собі ставав технікою завдяки простим рухам рук і ніг.

Катана Еріки перехопила удар Наоцуґу.

Він планував зупинитися безпосередньо перед тим, як завдати удару, але не стримався. Еріка заблокувала його ранній напад завдяки чудовій швидкості реакції та спритності клинка.

Посмішка, що з’явилася на губах Наоцуґу, тепер перетворилася на дуже явно люту гримасу.

Напруга, що виднілася в очах Еріки, посилилася.

Вона стояла на місці, відштовхуючи одноручну катану Наоцуґу обома руками.

Раптом тиск зник.

Не гаючи ні секунди, Еріка відступила.

Брат і сестра знову опинилися один навпроти одного, і жодному з них навіть не знадобилося перегрупуватися.

Наоцуґу обернувся, показавши їй спину.

Захоплена зненацька, Еріка на мить втратила рівновагу.

Але ніхто не скористався цією нагодою, щоб атакувати.

— Брате Цуґу..?

Не відповідаючи на її здивування, Наоцуґу спрямував свою енергію на Батто‑тай.

Він відчував їхнє збентеження. Вони зайняли свої бойові позиції, але, наскільки міг судити Наоцуґу, їхні реакції були повільнішими, ніж у Еріки.

У них не було нічого захоплюючого.

Посмішка зникла з обличчя Наоцуґу.

— Я ― Наоцуґу Чіба, другий лейтенант у запасі, випускник курсу спеціальних бойових технік Академії оборони.

Тримаючи катану все ще піднятою перед собою, Наоцуґу оголосив лише свою приналежність, звання та ім’я. (Щодо того, чому йому надали звання другого лейтенанта, незважаючи на те, що він ще навчався, і був на другому році та перебував у запасі: це було виняткове ставлення, навіть з огляду на те, що він був магом, і повністю свідчило про те, що він мав досягнення, які це підтверджували.)

— Зараз я виконую місію із захисту цивільних осіб, на яких націлилися терористи. Прошу повідомити ваш рід військ, звання, імена та мету!

Еріка та Лео обмінялися поглядами. Поведінка Наоцуґу, здавалося, змінилася в одну мить.

— Якщо вас мобілізували з метою заподіяння шкоди цивільному населенню, попереджаю вас: це акт зради нашої демократії, і я буду відстоювати свою позицію та не дозволю вам цього зробити.

Те, що хтось із Десяти головних кланів чи Ста сімей так згадує про демократію, було, в певному сенсі, облудою. Вони прагнули вигоди для магів більше, ніж вигоди для нації.

Ось що Еріка подумала про його промову. Чесно кажучи, сам Наоцуґу теж не зовсім вірив у те, що говорив.

Але дух і енергія, які він випромінював, не мали ані найменшого відхилення.

З його мечем, спрямованим на них, ситуація зайшла в глухий кут.

*

Погляд, яким обмінювалися Наоцуґу та Батто‑тай, перервався після вибухового викиду псіонної енергії, що стався неподалік.

— Еріка, Лео, обережно!

— Основне тіло паразита там!

З їхніх комунікаторів до них долинали голоси, що говорили швидко й трохи плутано, видаючи паніку.

Це були голоси Мікіхіко та Мідзукі.

Як повідомлення, воно було недосконалим.

— Брате Цуґу! Здається, основне тіло паразита рухається в наш бік!

Але Еріка точно зрозуміла, що вони хотіли сказати. У свою чергу, Батто‑тай насправді проявив більше обережності, ніж Наоцуґу, коли вона це сказала.

Якщо подумати, цілком можливо, що Наоцуґу не був детально поінформований про паразитів. Еріка завагалася, а потім запанікувала, намагаючись придумати, як пояснити загрозу, яку вони становили.

Її розум, розкинувши сітку обережності в усіх напрямках, навіть під її ногами, тепер звернувся до Наоцуґу.

Саме в цей момент стався удар. Чи було це точно розраховано, чи це був збіг?

За Ерікою раптом прорвало землю. З‑під землі вискочила постать, розкидаючи бруд довкола.

— Дотон?!

Цей крик пролунав від Лео. Окрім п’яти технік тонджюцу, які вважалися загальноприйнятими, нінджюцу як стародавній магічний стиль передавав заклинання для розвідки, втечі та раптових атак, що використовували п’ять елементів ― дерево (моку), вогонь (ка), землю (до), метал (кін) та воду (суї) ― як посередників. Ця ідея п'яти елементів походила з материкового Китаю, від головної родини, і передавала безліч різноманітних стародавніх магічних заклинань, що використовували ці елементи як посередники. У неї було більше варіацій, ніж у нінджюцу та японського онмйоджюцу (технік інь‑янь), але через те, що п’ять технік тонджюцу нінджюцу стали настільки відомими, заклинання, що використовували ці п’ять елементів як посередників, зазвичай називали на міжнародному рівні їхніми японськими назвами: мокутон, катон, дотон, кінтон та суїтон.

Важливим було те, що це заклинання, яке можна було використати для влаштування засідки з‑під землі, не обмежувалося нінджюцу. Цілком можливо, що це була якась стародавня магія з материкового Китаю. Але наразі було не до того, щоб з’ясовувати, що саме це було, та й часу на це не було.

Ціль чоловіка, який виринув з‑під землі, була не Еріка, а Піксі, яка стояла по інший бік від неї.

Нападник з‑під землі замахнувся на Піксі своїм лезом, схожим на товстий серп.

— Шільд!

Лео вискочив, перш ніж той встиг вдарити. Лівою рукою він ідеально заблокував серп чоловіка своїм зміцненим ПАВом захистом.

— Лео, це паразит! — попередив Мікіхіко.

Лео обернув ліву руку, відбивши і серп, і паразита, що тримав його.

Він не торкався тіла супротивника безпосередньо ― він знав це з гіркого досвіду, коли в нього викрали духовну енергію. Але навіть фізична сила Лео не могла створити достатньої відстані між ними, просто відбивши зброю.

Паразит знову замахнувся серпом.

Але демон так і не встиг почати бігти.

Натомість з його грудей виринуло лезо катани.

Проколовши груди паразита мечем «Мідзучі‑Мару», Еріка зробила вираз обличчя на кшталт «о, блін». Мабуть, вона щойно згадала, як Тацуя застерігав її не вбивати їх. Тоді вона не звернула на його слова уваги, але тепер, здавалося, взяла їх до серця.

Підземний шлях був не єдиним можливим маршрутом атаки. У ту саму мить, коли Наоцуґу звернув погляд на стовп землі, що виринув позаду Еріки, один із солдатів вискочив з‑за спин решти Батто‑тай з витягнутим мечем у руці.

Він виглядав як солдат, але це була ілюзія. Чоловік, одягнений у темно‑синій одяг, щоб злитися з темрявою, викрав одну з катан у Батто‑тай і кинувся до Піксі. Його стрибок був підсилений заклинанням типу тяжіння. Замість того щоб описувати дугу, його тіло падало з прискоренням, що перевищувало силу тяжіння.

Але його підняте лезо так і не досягло своєї цілі. Наоцуґу відкинув його ногою під час його падіння. Це був чудовий удар ногою в стрибку, зовсім не такий, якого можна було б очікувати від майстра кенджюцу. Його техніка була прекрасною, такою, яку хотілося б адаптувати для плаката доджьо карате. У минулому Еріка критикувала Наоцуґу за те, що він марнує час на «дешеві трюки», але він мав досвід у багатьох речах, не лише в магії, а й у бойових мистецтвах.

З‑поміж Батто‑тай пролунав гомін. Солдат, у якого вкрали катану, лежав на землі. Цей чоловік, мабуть, завдав йому удару.

Наоцуґу відчув, що його удар був достатнім, тож обережними кроками підійшов до чоловіка на землі. Той був настільки вправним, що навіть Наоцуґу не зміг розпізнати його наміри аж до останньої миті перед ударом. Тут не можна було бути надто обережним.

Його обережність і розважливість одразу ж були винагороджені.

Як тільки Наоцуґу наблизився на три кроки, тіло чоловіка раптово розірвалося на шматки. Він швидко відскочив назад, але не зміг уникнути бризок крові.

Це був настільки несподіваний поворот подій, що навіть Наоцуґу розгубився. Позаду нього Еріка та Лео також скривилися від подиву. Батто‑тай застигли у шоку. Усі присутні не помітили, як грудочки психеонів, оповиті псіонною енергією, поодинці виривалися з чоловіка, якому пробили груди, та з тіла, що вибухнуло.

— Піксі, йди сюди!

Грубий голос Тацуї, чутний через їхні передавачі, розірвав зачарування.

— Уже йду.

Піксі почала бігти до Тацуї ― у напрямку вибуху псіонної хвилі та у напрямку, куди втекла Міюкі.

— Хоноко, підстрахуй Піксі.

Голос Тацуї знову пролунав із пристрою голосового зв’язку, який був налаштований на режим групового дзвінка.

— Добре! — миттю відповіла Хонока.

— Еріка, Лео, залишайтеся на місці. Скажіть це й іншим.

— Е‑е..? Окей.

— Д‑добре.

Еріка та Лео відповіли тремтячими голосами.

Над ними два скупчення психеонів та псіонів почали рухатися, наче хмара, пливучи за Піксі, яка бігла.

***

— Хоноко, підстрахуй Піксі.

— Добре!

Коли в навушниках пролунали вказівки Тацуї, Хонока без вагань погодилася. Але, відповівши, що зробить це, вона усвідомила, що в даному випадку навіть не уявляє, що саме означає «підстрахувати».

Це була типова для Хоноки проблема, як і спосіб, яким вона її вирішувала. Щоб підстрахувати Піксі, їй спочатку треба було добре розібратися в ситуації, тож вона за допомогою оптичної магії встановила візуальний зв’язок із роботом.

Іноді спроби виходять легшими, ніж очікується.

Погані рішення інколи приносять хороші результати.

Існувало багато варіантів і тлумачень, але її вибір випадково відкрив псіонний канал від неї до Піксі.

***

Усього в цей світ потрапило дванадцять паразитів.

Один із них заволодів роботом‑помічником у домашніх справах, гуманоїдним домашнім помічником ГДП типу О‑94 на прізвисько Піксі.

Двох із них було запечатано під час сьогоднішньої битви.

Під час битви Ліна вбила чотирьох їхніх носіїв, а Еріка ― одного, звільнивши їхні основні тіла.

Решта четверо самознищилися, щоб звільнитися.

Дев'ять — саме стільки тіл втратили паразити, які тепер зібралися тут. Кількість демонів, притягнутих до Піксі, що оголили свої основні тіла.

Це були інформаційні тіла психеонів, викликані в цей вимір з іншого.

Спочатку їх було дванадцять в одній «свідомості». Тепер, коли їхні основні тіла оголилися, вони намагалися повернутися до свого єдиного стану.

Дев’ять паразитів уже об’єдналися.

Мінливе інформаційне тіло з однією свідомістю, але дев’ятьма волями.

За своєю структурою воно нагадувало дев’ять гілок, що виростають з одного стовбура. Якби хтось мав здатність «бачити» психеони, то побачив би щось схоже на орочі, найвідомішого монстра цієї країни, з однією додатковою головою.

І ось він намагався поглинути ще один фрагмент самого себе.

Величезний змій, піднімаючи свої дев'ять довгих ший, намагався проковтнути Піксі.

Піксі чинила опір за допомогою бар'єру, створеного власною «волею».

Цією волею поділилася з нею та, хто її сформувала, людина, відома як її «мати». Навіть зараз речі надходили до неї через псіонний канал, змішуючись із псіонами.

Воля: що «я» не є частиною «тієї сутності».

Воля: що вона належить не лише собі.

Воля: що вона належить «йому».

Будь‑яка воля, що походила від звичайної людини, зазвичай не змогла б протистояти «цій сутності».

Але «мати» Піксі, Хонока, не була звичайною.

Вона була нащадком Стихій. Спадкоємицею крові Стихії «світла».

Стихії були першими магами, яких ця країна намагалася створити ще до появи Номерів. На той час класифікація та систематизація чотирьох типів і восьми видів ще не була встановлена. Натомість тоді люди вважали, що підхід, заснований на більш традиційних стихіях ― землі, воді, вогні, вітрі, світлі, блискавці ― буде ефективнішим. Вони просували розвиток Стихій на основі цієї концепції.

Однак, коли була встановлена система чотирьох типів і восьми видів, розвиток магів на основі традиційних стихій був визнаний неефективним, і розвиток Стихій припинився.

Можна сказати, що сама по собі це була історія, яка повторювалася по всьому світу в прихованих історіях розвитку магів. Але у випадку зі Стихіями було щось, окрім магічного таланту, що вони їм давали, щось вроджене ― або, принаймні, намагалися їм дати.

Світанок досліджень у галузі розвитку магів. Епоха, коли ті, хто був при владі, настільки боялися магії, що ставали забобонними.

Владні особи, які вирішили розвивати Стихії, хотіли гарантії, що ці штучні «чарівники та відьми» ніколи не повстануть проти них. Вони наказали вченим запрограмувати в їхній генетичний код фактор абсолютної покірності своєму господареві.

Чи успадковувалися риси характеру?

Це все ще було предметом дискусій, що турбували генетиків і психологів, і на яке не було знайдено відповіді.

Навіть однояйцеві близнюки можуть вирости з абсолютно різними характерами. З огляду на це, багато хто схильний зробити висновок, що характер не може бути генетично зумовленим.

З іншого боку, якщо розглянути вертикальні родинні гілки, такі як батьки та діти, бабусі й дідусі та онуки, прабабусі й прадідусі та правнуки, то можна помітити тенденцію до схожості, яку не можна пояснити лише впливом середовища і яку неможливо ігнорувати.

Генетичні інженери прийняли завдання, поставлене владою, і вжили всіх заходів, які були в їхніх силах.

У результаті ― хоча навіть не було впевненості, що це саме результат ― серед нащадків Стихій можна було виявити певну тенденцію з високим відсотком.

Залежність.

З великою ймовірністю можна було спостерігати тенденцію, за якої людина агресивно залежала від конкретної іншої людини, у більшості випадків протилежної статі.

Нащадки Стихій самі вважали це своєю долею, викарбуваною в їхньому ДНК.

Можливо, вони використовували це як виправдання, щоб пробачити собі свою залежність від інших.

Але їхня «залежність» не була «слабкою» емоцією, яку бачили в решті світу.

Іншими словами, це була «відданість».

Непохитна віра в те, що хтось належить іншому.

І вона була достатньо сильною, щоб відбити колективну волю цих об’єднаних демонів.

***

Саме в цей момент Тацуя вступив у бій з паразитами, а Еріка зіткнулася з Наоцуґу.

Піксі боролася з «тією сутністю», чинячи їй опір, саме посередині між цими двома точками.

Коли Тацуя дістався до цього місця, він побачив дев’ятиголового дракона, який підняв голови й намагався проковтнути Піксі.

Він не розумів будову інформаційного тіла психеона. Але він знав, що воно там є. І він міг бачити все, що існувало.

Дев'ять інформаційних психеоних тіл були об'єднані в одне біля основи, намагаючись поглинути Піксі за допомогою свого дев'ятигілкового інтерфейсу. У голові Тацуї це збігалося з його уявленням про дев'ятиголового дракона.

— Що це таке?! — здивовано вигукнула Ліна, яка з якоїсь причини пішла за ним.

— Ти бачиш?

— Не зовсім… але я просто знаю. На цю ляльку тисне якась величезна сила. Тацуя, що це, в біса, таке?

— Результат того, що ти не послухалася брата.

На запитання Ліни відповіла не Тацуя, а Міюкі. Її голос був різким і холодним, як лід. Ліна поки що промовчала, хоч це її й розлютило.

— Брат казав тобі не вбивати їх, але ти без зайвих роздумів вбивала кожне тіло носія паразита, що траплявся тобі на очі. Тепер вони вільні ― і розгулюються. Як саме ти плануєш виправити цей провал?

Але цього разу вона не змогла мовчати.

— Що ти маєш на увазі під провалом? Я просто виконувала свою місію!

— Тоді ти хоча би маєш прибрати за собою. Зможеш? Навіть Брат змушений їх запечатувати ― а це пасивний метод.

З часу попередньої битви на цьому відкритому полігоні між цими двома прекрасними дівчатами витала атмосфера справжньої бурі.

І в цю бурю тепер вривалися слова провокації.

— Просто гляди, я все зроблю! — викрикнула вона, приймаючи неможливе завдання.

— Чекай, Ліно!

Це було занадто ― він мусив її зупинити. Кидатися у вир бою, не маючи надійного способу протистояти супротивнику, було надто необачно.

Саме так подумав Тацуя, намагаючись її заспокоїти.

— Замовкни! Просто замовкни, Тацуя!

Але він залишився сам на сам зі своїми думками.

— Я мушу успішно виконати цю місію! Якщо я цього не зроблю, то що я взагалі тут роблю?!

Приступ гніву Ліни був спрямований не лише на Тацую. Він це теж зрозумів, почувши її крик.

Коли вона сказала «тут», вона мала на увазі не лише це місце. Ні, вона мала на увазі той факт, що вона ― Енджі Сіріус, а не Анджеліна Шілдс ― була тут зараз, у цій ситуації, у цьому становищі.

Перш ніж він встиг збагнути, золотий колір повернувся до її волосся, а блакитний ― до очей. Навіть вплив «Зонного втручання» Міюкі не скасував цього, але тепер вона зробила це сама.

Вона віддавала все, що мала як Анджеліна Шілдс, щоб виконати обов’язки Енджі Сіріус. Вона намагалася залишитися Сіріусом.

Побачивши, який тягар вона несла, Тацуя не знав, що сказати далі. Тим часом Ліна застосувала всі заклинання, які мала в своєму розпорядженні.

Веселка чарівних заклинань, що сипалися одне за одним, але всі виявилися марними.

Цього й слід було очікувати.

Магія Ліни була призначена для впливу на фізичні явища. У неї не було заклинань, здатних впливати на ментальні тіла.

Свідомість цієї істоти була спрямована на Ліну. Тацуя миттєво «побачив» це, ніби її дев’ять голів обернулися до неї.

Умить на них обрушилася магічна буря.

Тацуя мусив згуртувати всі свої сили, щоб збити її.

Коли він боровся з паразитом у формі інформаційного тіла в Першій старшій школі, він мав справу лише з одним, який заволодів однією‑єдиною людиною.

І навіть тоді йому довелося неабияк попотіти.

Цього разу їх було вдев’ятеро більше.

Це не дало йому часу використати свій «далекий удар».

І це ще не все ― Тацуя був не єдиним, хто протистояв запеклому натиску цієї істоти. Позаду нього Міюкі підтримувала сферичне поле «Зонного втручання» саме там, де, ймовірно, перебувала істота. Але хоча вона й мала чуття, що дозволяло їй виявляти інформаційні тіла психеонів, у неї не було зору, щоб побачити все з висоти пташиного польоту. Через це зона втручання неминуче зміщувалася з потрібного місця. Але якби вона створила поле, що охоплювало б усю територію, то в результаті заблокувала б і «Програмне розсіювання» Тацуї.

Оскільки запекла боротьба тривала, було б надто ризиковано вдаватися до будь‑якого плану, який мав хоча б найменший шанс зменшити їхню бойову потужність.

Він відчув як хтось добряче потягнув ззаду за куртку. Міюкі теж була схвильована.

Вони знали, що якщо паразити «споживуть» всю їхню магію, коли вони перебувають поза тілами своїх носіїв, то зрештою втратять свою силу. Але думати про те, щоб протриматися в ситуації, коли не знаєш, скільки часу доведеться це робити, було надзвичайно виснажливо.

Такими темпами Міюкі та Ліна можуть здатися раніше, ніж це зробить та сутність.

Через свою попередню необачність Ліна вже сховалася всередині оболонки «Інформаційного підсилення» і залишалася там.

Жоден з них не міг здійснити ефективну атаку. Перешкоди були занадто великими.

Магія, що впливала на фізичні події, не працювала.

Про фізичні атаки не могло бути й мови.

Якщо у них і був якийсь шанс, то це була магія, що впливала на розум…

“…Це єдиний вихід, що залишився.”

Тацуя зціпив зуби, а потім зважився на ризикований крок.

— Мікіхіко, ти бачиш, що тут відбувається?

— Ага. Я саме швиденько роблю захисне коло, тож почекай ще трошки.

У голосі, що лунав через його пристрій голосового зв'язку, було більше паніки, ніж у голосі Тацуї.

— Який шанс, що магічне коло зможе придушити все це?

У відповідь ― коротка тиша.

— …Чесно кажучи, певно, менше ніж п'ятдесят на п'ятдесят.

І гірке зізнання.

Почувши цю відповідь, Тацуя не вважав Мікіхіко слабким. Тацуя знав краще за нього, що вони не можуть давати необдуманих обіцянок щодо чогось такого, оскільки саме він зіткнувся з цим безпосередньо.

— Мікіхіко, це треба хоча б на мить. Десять секунд ― будь ласка, просто придуши їх на десять секунд!

Це було перше в житті прохання Тацуї до когось.

Тож не лише Мікіхіко ахнув, а й усі, хто слухав розмову.

Він не дав жодних пояснень ― лише попросив «зробити це». Можна було б назвати це залежністю від інших, у негативному сенсі.

Але таке можливо лише тоді, коли одна людина довіряє іншій.

— …Гаразд.

Принаймні, Мікіхіко так відчував.

— Пофіг як, але я придушу цю штуку на десять секунд. Я почну рахувати, тож роби все, що треба.

Він знав, що у Тацуї, мабуть, був якийсь план, і для його реалізації йому потрібно було десять секунд.

Він знав, що його сила була необхідна, щоб виграти цей час.

Довіра, яку Тацуя поклав на нього, була підбадьорливою.

— Тацуя, я теж поможу!

За голосом Мікіхіко пролунав щирий голос Хоноки. Вона не намагалася перевершити його. Її сповнювало єдине почуття: бажання допомогти.

— Чудово. Мікіхіко, починай відлік.

— Добре… Три, два, один, зараз!

Промовивши «зараз», Мікіхіко вистрілив своїм антидемонічним заклинанням, «Ґарудафлейм».

Його «полум’я», незалежні інформаційні тіла, обвило ту істоту, дев’ятиголову паразитарну сукупність. Це було так, ніби дві драконівські змії намагалися пожерти одна одну.

Знизу Піксі вкладала більше сили у свої думки, намагаючись відштовхнути ту істоту. Псіони надходили, щоб поповнювати її власні, що витрачалися, з тією ж швидкістю, з якою вони йшли. Хонока, здавалося, опанувала мистецтво постачання псіонів Піксі.

Тацуя, звісно, не просто сидів і дивився.

Коли Мікіхіко дав сигнал, він простягнув за спину ліву руку, ту, що не тримала ПАВ.

Цією рукою,

він обійняв Міюкі за талію,

і міцно притиснув її до себе.

— ..!

Беззвучний вигук. Можливо, це був насправді крик радості.

У цю мить «Зонне втручання» Міюкі та «Програмне розсіювання» Тацуї одночасно припинили діяти, але Мікіхіко та Хонока стримували ту істоту, як і обіцяли Тацуї.

Міюкі, яку тепер обіймав Тацуя, дивилася на нього з порожнім, абсолютно здивованим обличчям.

Коли вона встала навшпиньки, дивлячись на нього з близької відстані, він ще ближче нахилився до її обличчя.

Їхні чола торкнулися,

їхні погляди розтанули один в одному,

а їхні носи були настільки близько, що майже торкалися, а губи ― майже готові зустрітися…

— Міюкі, дивись! — рішуче прошепотів Тацуя сестрі на вухо.

Невидиме світло потекло від Тацуї до Міюкі.

Невидиме світло потекло від Міюкі до Тацуї.

Між ними закрутилися дві аури.

— Я бачу, брате!

Ці слова, можливо, не прозвучали з її вуст ― можливо, їх вимовив її розум.

Їхнє спілкування тривало лише мить.

Половина з десяти секунд, які їм було надано, ще залишалася.

Лівою рукою Тацуя притягнув голову Міюкі до своїх грудей.

Руки Міюкі теж притиснулися до них.

Правою рукою Тацуя вказав їй шлях.

І ця сутність тепер відображалася у свідомості Міюкі.

Здатність Тацуї «бачити» інформаційні тіла.

Міюкі скористалася «очима» Тацуї, щоб розгледіти істоту…

…і тепер, коли печатка була знята, вона випустила на волю свою природну магію.

Екзотиповане заклинання психічного втручання «Кокіт».

Заклинання, що заморожує розум.

Заклинання Міюкі діяло безпосередньо на розум і заморозило інформаційні тіла психеонів…

…а істота без тіла розлетілася на друзки й розсипалася в порожнечі.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub