Розділ 82 - Тіні, що прокидаються

Тацуя, який дивився ранкові новини під час сніданку, раптом усвідомив, що мимоволі починає дрімати, і поспішно зупинив рух шиї. На щастя, Міюкі теж дивилася на екран телевізора, тож, здавалося, вона цього не помітила.

— Може, це був збій у роботі системи? Не схоже, щоб він стався через погану погоду, типу шторму чи густого туману.

Міюкі була заклопотана новиною про те, що невеликий корабель американського флоту дрейфував у прибережній зоні Японії поблизу затоки префектури Чіба.

— Не можу уявити, що всі їхні прилади вийшли з ладу одночасно. Можливо, проблема була в джерелі живлення, — припустив він. — Все‑таки, враховуючи рівень автоматизації в наш час, проста людська помилка не могла спричинити втрату керування.

Його сестра кивнула, не сумніваючись у його словах. Коли він дивився на її невинну (?) постать, то відчував, ніби вона очищає його аж до самого його зіпсованого серця ― але, звичайно, він знав, що це не більше ніж ілюзія.

Та все ж…

“Навіть якщо припустити, що наша тітка дала прямий наказ, ця реакція була надто швидкою.”

З огляду на час, коли було затримано судно, що дрейфувало, це означало б, що після того, як Тацуя зв'язався з Хаямою, вона розібралася з наслідками нападу на Тацую не за пів дня, а навіть за половину цього часу.

Оперативна група Йоцуби хоч і була талановитою, але це було нереально швидко, щоб зробити все з нуля.

А це означало…

“Коли я зв'язався з нею, їхні сили вже були на позиціях.”

Він не знав, які наміри вона мала. Можливо, це був просто збіг обставин, а може, вона намагалася якомога менше втручатися.

Також можливо, що вона чекала, поки Тацуя прийде до них, схиливши голову.

“Навіть якщо так, то я все одно не почуваюся їм зобов'язаним.”

Неважливо, що відбувалося за лаштунками ― якщо в результаті все склалося краще, то для Тацуї цього було достатньо.

*

Міюкі кивнула, коли її брат згадав про проблему з джерелом живлення, а потім мовчки подивилася на нього.

Він, здавалося, нічого не підозрював.

Їй було боляче так обманювати його, але навіть вона іноді мала речі, про які не хотіла, щоб він знав.

Вона хотіла, щоб він вірив, що вона нічого не знає про ситуацію.

Міюкі віднесла посуд на кухню, а решту роботи залишила їхньому ХАРу (хатньому автоматизованому роботу) і піднялася на другий поверх, щоб переодягнутися у форму.

Дивлячись у дзеркало, вона тихо зітхнула.

Вона дізналася про цю новину, навіть не дивлячись телевізор. Це сталося після того, як Тацуя пішов на своє звичне ранкове тренування.

Їй зателефонувала Мая.

Мая розповіла, що вони знищили всі військові сили СШПА, які загрожували Тацуї.

Міюкі не знала, хто саме з сім'ї Йоцуба це зробив, тому Мая була єдиною, кому Міюкі могла подякувати. Вона знала, що це був спосіб контролювати її, але цього разу вона дійсно відчувала вдячність. В тому числі за те, що Мая зберегла в таємниці від Тацуї, що Міюкі попросила її про допомогу, навіть коли вона і її брат планували зрадити цю жінку.

“Це був брудний хід… Якби брат дізнався правду, він би перестав мене любити…”

Міюкі не хотіла, щоб Тацуя вважав її дурною дівчиною.

Але водночас вона не хотіла, щоб він вважав її занадто розумною.

В глибині душі Міюкі ніколи не хотіла бути для нього тягарем.

І в той же час вона абсолютно не хотіла, щоб він подумав, що йому більше не потрібна сестра.

Як тільки брат вирішить, що вона може самостійно виконувати обов'язки лідера сім'ї Йоцуба… він може її покинути.

І навіть якщо він цього не зробить, то може віддалитися від неї.

Ця можливість була кошмаром, який мучив її.

Міюкі і Тацуя були рідними братом і сестрою. Коли вони виростуть, природно, що вона залишить його, а він залишить її.

І вона знала, що зрештою їй теж доведеться вийти заміж.

Вона знала, що їй доведеться взяти за чоловіка не свого брата.

Міюкі не хотіла цього, але суспільство, ця країна під назвою «Японія», не допустить цього. Принаймні доти, доки вона буде талановитою магічкою з дуже бажаними магічними генами, які можна передати наступним поколінням.

І це не дуже далеке майбутнє ― воно вже близько.

Зараз від магів очікують, що вони рано одружуються. Особливо від жінок очікують, що вони швидко вийдуть заміж і ще швидше народять дітей. Це тому, що з кожним новим поколінням магів їхні вроджені здібності мають тенденцію поліпшуватися. Вчені називали це «магією, що адаптується до генів». У поколіннях найвищого класу не було великої різниці, але якщо порівнювати середні здібності, то справді, нинішнє покоління мало вищі здібності, ніж покоління їхніх батьків, яке, у свою чергу, мало вищі здібності, ніж покоління їхніх предків. Зрештою, вони, ймовірно, досягнуть рівноваги, але зараз народження нового покоління було дуже очікуваним.

До такої міри, що студентки Національного магічного університету часто брали академічну відпустку, щоб виховувати дітей.

Такі ж очікування не поширювалися на штучно створених магів, тривалість життя яких була нестабільною, але навіть вони були вже другим поколінням. Що стосується третього покоління, то всі дивилися на них так, ніби вони мали обов'язок якомога швидше народити дітей. Мати брата і сестри Шіба, яка пізно вийшла заміж, і їхня тітка, яка твердо вирішила залишитися незаміжньою, були рідкісними винятками. І навіть ці винятки не були б дозволені, якби не фізичні причини, що ускладнювали ситуацію.

Але Міюкі була абсолютно здоровою, тому не відповідала цим критеріям.

Насправді, вона мала особливо чудові якості, які робили її перспективною наступною лідеркою Йоцуба.

Щиро кажучи, вона не хотіла, щоб її обіймав хтось інший, крім її брата. Так вона насправді відчувала. А якщо бути повністю чесною, вона не хотіла, щоб хтось інший, крім її брата, її навіть торкався.

Це не було хворобливою відразою, як фізіологічне неприйняття, тому вона не мала нічого проти таких речей, як танці. Але, якщо відверто висловити її почуття, вона дозволяла торкатися себе тільки Тацуї. Тільки Тацуя міг робити з нею все, що забажає.

Вона дивилася на себе в дзеркало у спідній білизні. Дивлячись, вона думала про себе. Ці пальці, це волосся, ці губи, ці груди, таємні місця, які вона нікому не показувала ― якщо це Тацуя, він міг її торкатися. Якщо це Тацуя, їй було байдуже, що він з нею робив.

“…І моє тіло, і мій розум, все, що стосується мене, належить братові…”

Це були її справжні почуття, молитва, що йшла від самого серця.

Але вона знала, що ці почуття ніколи не здійсняться.

Тож вона подумала ось що:

“Я не проти бути поганою сестрою… Ні, ліпше хай він думає, що я погана сестра. Якщо це допоможе йому залишитися поруч зі мною…”

Тим часом вона вирішила, що зробить усе можливе, аби завоювати прихильність Тацуї, навіть якщо для цього доведеться прикидатися злою чи нудною.

Ось у чому полягала дилема Міюкі.

***

Увійшовши до класу 1‑Е, Тацуя відчув дивну атмосферу в повітрі. Він оглянув кімнату і швидко знайшов причину.

Двадцять п'ять місць у їхньому класі були розташовані в чергуванні хлопців і дівчат в алфавітному порядку. Перед Тацуєю сидів Лео, ліворуч від нього ― Мідзукі, а джерело темних хмар знаходилося на місці біля вікна в іншому ряду.

Еріка похмуро дивилася у вікно. Здавалося, ніби від неї виходила аура неприязні.

“Ну… я не можу її звинувачувати”, — Тацуя добре розумів, чому вона була незадоволена. З огляду на її відданість, яку він бачив влітку, Тацуя був впевнений, що подробиці минулої ночі їй було важко прийняти.

Коли Тацуя лише поглянув на Еріку і сів на своє місце, голос поруч запитав:

— О, Тацуя… Як думаєш, що з нею сталося?

Мідзукі, можливо, зверталася до нього, але половина її розуму, здавалося, була зайнята Ерікою. Але це було не все ― вона, очевидно, гостро вловила, що Тацуя знає, що відбувається.

За мить він зрозумів, що Мікіхіко і навіть Лео дивляться на нього так само.

Але були речі, про які він не міг їм розповісти, навіть якщо вони запитали. Принаймні, він ніяк не міг сказати їм, що Ліна вчора ввечері перемогла брата Еріки.

— І мені цікаво, що сталося.

Зрештою, Тацуя міг лише вдавати, що нічого не знає.

Вони не наполягали на відповіді, що було хорошою рисою друзів. Навіть якщо це було з різних причин ― Мідзукі, бо це просто не відповідало її характеру, а Мікіхіко і Лео, бо вони особисто знали, що у кожного є речі, про які він не хоче говорити.

Але навіть це не могло подолати незручну атмосферу, що витала серед них.

*

Незручна атмосфера не зникала. На обід п'ятеро однокласників вперше за довгий час сиділи окремо ― саме «однокласники», а не «друзі», бо Міюкі та Хонока поводилися як завжди.

Зміна сталася лише після закінчення уроків.

Як і сказав сестрі вчора ввечері, Тацуя відразу пішов домовлятися з клубом робототехніки (було трохи махінацій) і особисто орендував у них Піксі, оскільки вони були її тимчасовими власниками.

Мета полягала в тому, щоб допитати її, а не погратися з нею, але гараж клубу робототехніки не підходив для такого. Проте, водити її по школі в її вбранні було б занадто помітно. Йому не хотілося, щоб інші ставили під сумнів його (а саме його хобі), і, з огляду на його мету, її помітність могла б стати проблемою.

З огляду на обставини, він спочатку переодягнув Піксі в шкільну форму для дівчат. Він позичив форму в художньому клубі через Мідзукі; це була модель, яку вони використовували для портретів. Каркас Піксі відрізнявся від людського скелета, тому він хвилювався, чи зможе вона переодягнутися. Але тіло ГДП було гнучкішим, ніж він думав, і вона без проблем зняла сукню покоївки та одягла форму. Навколо нижньої частини її тіла були деякі неприродні лінії, але він знав, що так буде, і тому позичив форму на розмір більшу, щоб це було менш помітно. Для перехожих у коридорі вона виглядала як звичайна учениця ― і, до речі, Тацуя нічого не відчував, дивлячись, як робот переодягається.

Зробивши все це, Тацуя привів Піксі в порожню аудиторію в лабораторному корпусі і почав допит.

Він швидко звик до дивного відчуття, коли її активна телепатія відлунювала в його думках. Але він дійсно не міг звикнути до неорганічних оптичних датчиків Піксі (її очей) і пристрасті, що в них була. Відчуваючи дискомфорт, якого він ніколи раніше не відчував, Тацуя продовжив допит.

Він запитав про випадки з вампірами. Особливо про незрозуміле явище, коли жертви втрачали велику кількість крові, не маючи при цьому жодних помітних ран на тілі. Він запитав про механізм цього явища та про їхні мотиви. Це не давало спокою Тацуї з того моменту, як він вперше дізнався про ці випадки.

— Це паразити винні у втраті крові жертвами?

— Так.

— Чому вам потрібна була кров живої людини?

— Втрата крові не була нашою метою. Це був побічний ефект помилкового розмноження.

— Поясни детальніше, будь ласка.

— Наш процес розмноження починається з відрізання частини себе і відправлення її до реципієнта ― людського тіла, яке ми вважаємо здатним прийняти нас. Відокремлене тіло поширюється по кровоносних судинах, поглинаючи псіони і психеони в кровотоці. Воно проникає у фізичне тіло реципієнта, замінюючи себе його кров'ю.

— Зачекай… Замінює себе на їхню кров? Ви ― тіла інформації, у вас немає маси. Куди дівається замінена кров?

— Вона використовується для змінення їхнього тіла під час асиміляції. Якщо асиміляція не вдається, окреме тіло виштовхується з тіла реципієнта як життєва сила.

— Ясно, ось як це працює… Продовжуй.

— Якщо проникнення в тіло вдається, ми можемо контролювати його інформаційне тіло ― його етерне тіло.

— Взаємодія між фізичними тілами та інформаційними тілами? Той самий основний принцип, що й у магії.

— Етерне тіло також є шляхом до психічного тіла. Якщо ми можемо отримати доступ до психічного тіла реципієнта через його етерне тіло і злитися з ним, наше розмноження буде успішним. На жаль, поки що ми не досягли успіху.

— Чому?

— Невідомо. Я теж хотіла би це знати. З якоїсь причини у мене залишається лише сама ідея.

— …Скільки членів вашої групи перебуває в цій країні?

— Безпосередньо перед тим, як оселитися в цьому тілі, нас було семеро ― вісім, включаючи мене.

— Чи можуть паразити спілкуватися між собою?

— Так.

— Наскільки близько вони мають бути один від одного?

— Вони можуть спілкуватися з будь‑якого місця в межах кордонів цієї країни.

— Де зараз перебувають інші паразити?

— Їхнє поточне перебування невідоме. Мій контакт з ними був перерваний після заселення цього тіла.

Піксі продовжувала плавно відповідати на запитання Тацуї. Її обличчя було байдужим, але її думки звучали радісно ― і це, ймовірно, не було його уявою. Він не знав, наскільки емоції можуть виражатися за допомогою телепатії і наскільки їх можна приховати, але, наскільки він міг відчути, вона була щиро рада допомогти йому.

Для нього монстр виявляв до нього доброту. Можливо, це було холоднокровно, але він все одно не міг позбутися неприємного відчуття від усієї ситуації. Проте, оскільки її носієм була не людина, а предмет, це трохи полегшувало справу. Він не мав відчувати провини за те, що ставився до неї як до власності і використовував її за потреби.

Саме тоді, коли його допит досяг критичної точки, Еріка увійшла до класу і побачила там лише їх двох ― людину і робота.

— Тацуя, маєш хвилинку?

Чи вона підслуховувала, чекаючи на відповідний момент, чи це був чистий збіг? Він не знав. Підслуховування він міг пробачити, оскільки це була Еріка, а всі відповіді він і так отримував за допомогою активної телепатії. Вона б почула лише питання Тацуї, як би не намагалася.

Він не мав жодних претензій до її раптового вторгнення. Він же не переодягався, і це навіть не була його кімната, тож він не мав наміру вимагати, щоб вона спершу постукала. Просто…

— Я не проти вислухати тебе, але ти здаєшся зараз кровожерливою. Я ж не бездушний, знаєш.

…він хотів, щоб вона трохи заспокоїлася.

— О, е‑е, пробач!

Еріка, здавалося, сама цього не усвідомлювала. Коли Тацуя вказав їй на це, її обличчя почервоніло від сорому.

— Ні, все добре, головне, що ти розумієш.

Вона, схоже, дійсно не усвідомлювала цього, і натягнута, наче пружина, атмосфера, що витала навколо неї, швидко розчинилася.

Це означало, що все, про що вона хотіла з ним поговорити, займало всі її розумові процеси. З якоїсь причини він відчував, що його сестра теж робила подібні речі, і йому довелося свідомо стримувати суху посмішку.

— Піксі, будь ласка, зачини двері.

— Так, сер.

Коли робот пішов, Еріка підійшла до Тацуї, ніби щоб зайняти місце робота. Він жестом запросив її сісти, але вона не хотіла. Вона залишилася стояти, дивлячись на Тацую, який сидів на стільці.

Він не те щоб не розумів, як вона почувається, тому не наполягав.

— Про що хотіла поговорити?

— Ти знаєш про що.

— Ну, я маю припущення.

— Так… Це про те, що мій брат вчора ввечері ганебно себе проявив.

Відповідь Еріки була такою, як він і очікував, але це було не єдине, чого він очікував.

— Це все?

— Поки що так.

“Ясно. У неї є завдання”, — подумав Тацуя.

Еріка продовжила:

— З ким він бився?

Питання було надзвичайно прямим, без будь‑якого вступу. Але вона не чекала, поки він щось скаже, перш ніж задати його ― можливо, це її дуже хвилювало.

— Командир «Зірок», збройних сил СШПА ― Енджі Сіріус.

Відповідь Тацуї також була відвертою і прямолінійною.

Еріка здавалася розгубленою, ніби не очікувала, що він відповість так швидко.

— Для чого тобі це? — запитав цього разу Тацуя, заповнивши прогалину, яку залишило її здивування.

— Ну… хіба це не очевидно? — Еріка здавалася збентеженою від відвертого перехресного допиту, але вона відповіла йому, продемонструвавши рішучий вираз обличчя.

— Я можу здогадатися, але… тобі не слід, Еріко.

— Ти хочеш сказати, що мені це не під силу?

Це не був той несвідомий гнів, який вона відчувала кілька хвилин тому. Еріка цілком усвідомлювала свій гнів.

Тацуя прийняв це, не змигнувши оком.

— Так. Не через твої реальні здібності, а через те, як це закінчиться.

— …Що ти маєш на увазі? — її гнів зріс після першої половини його речення, але перетворився на сумнів після другої.

— Ти бачила новини сьогодні вранці? — запитав він. — Відео чи друковані, будь‑які.

— Так, але які новини ти маєш на увазі?

— Новини про невелике судно СШПА, що дрейфувало.

— А, так… Чекай?!

— Ти швидко схоплюєш, — обличчя Еріки повністю змінилося, і похвала Тацуї не була лестощами. — Сіріус, мабуть, більше не з'явиться. Не думаю, що для вас обох буде щось хороше, якщо ти знову це розкопаєш.

Еріка не погодилася і не заперечила пораду Тацуї.

— Тацуя… — сказала вона, дивлячись на Тацую, ніби він був дивним, невідомим монстром. — Хто… хто ти..?

Ні, це не було «ніби він був» ― вона саме так до нього ставилася.

— Ми, принаймні ― Чіба ― не могли б зробити щось подібне.

— Невже? — Тацуя не намагався вдавати невинність, але він не мав іншої відповіді, яку міг би їй дати.

— Не тільки ми. Сім'ї Ісорі, Чійода, Томіцука ― я впевнена, що ніхто з них теж не змогли би цього зробити. Я не знаю, що ти зробив і як ти це зробив, але єдині, хто міг би досягти таких результатів, ― це Десять головних кланів, і тільки тоді…

— Можеш перестати? — коротко відповів Тацуя, даючи зрозуміти, що він не може відповісти на це питання.

Але Еріка, здавалося, не розуміла.

— …тільки сім'я з великою могутністю. Або та, що має вплив у столиці, або та, що може діяти незалежно від регіону.

Вона не переставала говорити.

— Еріко, припини.

— За винятком Ічіджьо, оскільки вони базуються в районі Хокуріку… тоді Саеґуса або Джюмонджі. Або… Йоцуба. Тацуя, ти… ти ж..?

— Я сказав, досить.

— ..!

Тацуя не підвищував на неї голос. Її замовчала не гучність його голосу, а сила волі, що містилася в ньому.

— Якщо ми продовжимо, це тільки погіршить наше положення, — тихо сказав він їй.

Еріка мала чималий досвід переживання жорстоких битв.

Вона замовкла не тому, що він її залякав.

Саме її багатий досвід підказав їй це.

Вона дуже нерозумно збиралася переступити межу.

— …Пробач.

— Нічого страшного, головне, що ти розумієш.

Ті самі слова, що й раніше. Той самий легкий тон, що й раніше.

Але цього разу Еріка відчула, як холодний піт виступив у неї на спині.

— Еріко, ніхто нічого не виграє від того, що ти намагаєшся з’ясувати, хто такий Сіріус. Тому, будь ласка, давай покінчимо з цим питанням.

— …Так.

Вона знала, що Тацуя змінив тему частково заради неї, тому кивнула, не чинячи опору цій пропозиції.

*

— У будь‑якому разі, про що ще йдеться? Думаю, мова йде про залишки паразитів.

— Ну, здогадатися було не так вже й важко. Якби ти не знала цього, я би подумав, що розмовляю з самозванкою.

Еріка нарешті повернулася до звичного стану ― принаймні, так здавалося, і, ймовірно, це було навмисно.

— Це був комплімент?

— Ну, я точно не намагався тебе принизити.

Еріка, здавалося, швидко відновлювала рівновагу, продовжуючи грати свою роль. Тацуя трохи заздрив їй за таку швидку зміну настрою.

— Я теж не збираюся їх залишати в спокої. Не хвилюйся ― як тільки я щось дізнаюся, то одразу тобі скажу, — сказав Тацуя, кинувши значущий погляд на Піксі.

Еріка також поглянула на неї, і куточки її губ піднялися у задоволеній посмішці.

— Це обіцянка, ясно? В обмін на це я теж нічого не буду приховувати від тебе про це.

І це було дуже схоже на Еріку ― додати умову «про це».

— Ага, я обіцяю.

Але така дистанція між ними була цілком нормальною, враховуючи, як довго вони знали одне одного.

— Тоді бувай, Тацуя. Вибачай, що перервала.

— Без проблем. Передавай привіт братові.

Поклавши руку на двері, Еріка здригнулася, але нічого більше не сказала і вийшла з класу.

Тацуя теж нічого їй не сказав.

***

Вийшовши з класу і після таємної розмови (?) з Тацуєю, Еріка швидко пройшла коридором. Вийшовши з безлюдного лабораторного корпусу і повернувшись до головного корпусу 2‑го курсу, вона притулилася спиною до стіни коридору.

Еріка зітхнула.

Крапля холодного поту скотилася по її скроні.

Запізно в її голові з'явилася думка, що сьогодні вона була не сама собою. Зазвичай вона ніколи б не зробила чогось подібного, як наступити на хвіст тигра.

…Ні, це був не просто хвіст тигра ― це був дракон, і вона погладила його луску не в тому напрямку.

…Завдяки цьому вона зрозуміла.

…Тепер вона знала, що їй не треба було цього знати.

“…Я гірша за всіх.”

Еріка посміхнулася самоіронічно.

Тепер, коли вона знала, що ховалося за цим, багато речей стали для неї зрозумілими. Але вона не могла розповісти про це іншим.

Він попередив її, щоб вона нікому про це не розповідала. Вона це розуміла.

І це попередження було адресоване не тільки їй.

“Що я скажу братові..?”

Мабуть, саме це мав на увазі Тацуя в кінці.

Спочатку Еріці не подобалося, що хтось так наполегливо розслідував справу Тацуї, що готовий був використати для цього її брата, і вона хотіла стати на бік Тацуї та завадити їм.

Вона хотіла захистити його таємниці.

А тепер, якимось чином, вона опинилася в іншій ситуації: вона вже не хотіла цього, але мусила.

Вона знала, що Тацуя, швидше за все, не намагатиметься помститися, навіть якщо вона викаже його таємницю.

“Я відчуваю, що він би просто посміхнувся і проігнорував це, навіть якби я помилилася і щось сказала.”

Але тепер вона змінила свою думку. Треба було думати про найгірший варіант.

І вона не хотіла його перевіряти.

Не тільки здібності Тацуї були настільки неймовірно тривожними, але й до того ж треба було думати про його сім'ю.

“Ах… Цього разу я справді налажала. «Не втручайся в справи богів, і не будеш проклятий», так?”

А потім вона подумала:

“Як ми взагалі дійшли до цієї розмови?”

Тепер, коли вона про це замислилася, у неї майже виникло відчуття, що він підвів її до цього висновку.

“Це не може бути правдою… Тацуя, може, і має жахливий характер, але я, мабуть, надто сильно переймаюсь цим.”

Еріка відігнала свої сумніви сміхом, намагаючись відвернути погляд від думки, що він, мабуть, зробив би щось подібне.

***

“Я наступив на осине гніздо?” — подумав Тацуя, все ще дивлячись на двері, через які вийшла Еріка.

Він вважав, що вчорашнє втручання Наоцуґу Чіби було спробою сім'ї Чіба промацати ґрунт, чи то за дорученням сім'ї Саеґуса, чи то за ініціативою розвідувального підрозділу Сил оборони Японії, підбурюваного Саеґусами, але, здавалося, що Еріка, принаймні, не була до цього причетна.

Хоча, можливо, їй просто не сказали.

“Ну, байдуже. Рано чи пізно вона все одно б дізналася.”

Він уже показав Еріці багато чого. Не тільки свою силу, а й «Кокіт» Міюкі. З її гострим розумом, навіть якби вона сьогодні не переборщила, це було б лише питанням часу.

“У підсумку, я зможу залучити її до справи.”

Тацуя не планував такого розвитку подій, але, на його думку, все закінчилося добре.

Присутність спільників була необхідною для збереження таємниць від інших.

Завжди були речі, з якими власники таємниць не могли впоратися самотужки. Адже ті, хто намагався викрити їхні таємниці, робили це, не даючи про це знати. У таких випадках наявність стороннього спільника була зручною з кількох міркувань.

Дійшовши до цього досить егоїстичного висновку, він завершив свій мовчазний монолог.

— Піксі.

— Так, хазяїне?

Тацуя інтуїтивно зрозумів, що під час розмов з Піксі телепатія використовувалася не для передачі слів, а для передачі концепцій. Що образи, які намагалися передати, перекладалися на слова, які він міг зрозуміти.

Одяг слуги ― це ще пів біди, але хтось у такій самій шкільній формі, як і він, що називає його «хазяїном», викликав у нього занепокоєння. Але так відчувала Піксі, тож доки вони спілкувалися за допомогою телепатії, йому доведеться до цього звикнути.

Він навіть відчув полегшення, що це не перекладалося як «мій володар» чи «мілорд» ― хоча це було переважно його власна лінгвістична чутливість.

Вона (?) використовувала активну телепатію, тому не могла зрозуміти, про що думав Тацуя. Вона підійшла прямо до нього, зчитуючи з інструкції, запрограмованої в її електронному мозку, правильні рухи, які слід робити, коли її кличуть на ім'я.

— Перш ніж ти зайняла це тіло, ви всі нібито діяли як організована група зі спільною метою. Хтось із вас є лідером?

— Серед нас немає ієрархічної структури.

— Тоді як ви могли діяти як група?

— Строго кажучи, кожен з нас не є повністю автономною особистістю. Ми є і окремими особинами, і єдиним цілим. Ми мали здатність мислити індивідуально, але ділилися своєю свідомістю.

— Ти маєш на увазі, що один розум мав кілька думок?

— Так, але не тільки думки. Мабуть, найближче до цього можна висловити це як злиття кількох нижчих розумів з неповними его та ізольованими розумовими здібностями в один вищий розум.

— Зрозуміло. Але в такому випадку, якщо нижчий розум мав іншу мету, чи не втратив би вищий розум свою єдність через це?

— Прикріплюючись до живого тіла‑носія, ми не можемо уникнути впливу їхніх найпервісніших бажань. Ми інтегрувалися в розум, що мав інстинкти виживання та розмноження, і таким чином ми вирішували, як діяти.

— Вижити та збільшити свою чисельність. Дійсно простий спосіб життя для живих істот.

— Це так. Ми підкорялися нашим найпріоритетнішим бажанням як організми, діючи з метою виживання та самовідтворення.

— Якщо ви розділяєте свій розум з рештою групи, то хіба ви не могли б створити іншу систему співпраці для інших цілей, окрім виживання та самовідтворення?

— Хоча ми і є єдиним цілим у найширшому сенсі, кожен з нас має своє его, тому ми індивідуально реагуємо на конкретні бажання тіла‑носія. Просто так сталося, що ми надавали пріоритет спільній меті, і я думаю, саме тому ти так це сприйняв, хазяїне.

— Ясно… — Тацуя зупинився і задумався. Вона не перебивала його нічим зайвим, чи то тому, що була людиною, чи то тому, що жила в машині. — Тоді, оскільки ти мешкаєш у неживому об'єкті, ти тепер відсторонена від цієї спільної мети, що робить тебе вигнанкою. Коли таке трапляється, ви не намагаєтеся їх знищити?

— Ми не маємо бажання знищувати вигнанців. Але цілком можливо, що вони нададуть пріоритет нападу на мене, якщо вважатимуть мене перешкодою для досягнення своєї мети.

— Ясно… Ще одне питання. Ти сказала, що зараз ти відірвана від решти своєї групи. Ти зовсім не відчуваєш їхньої присутності?

— Я, певно, змогла би відчути їх, якби вони були в стані підвищеної активності. І навпаки, якби я наблизилася до них на певну відстань, вони б відчули мене.

— Ясно, — Тацуя удав, що замислився на мить, а потім одразу ж дав їй нове завдання. — Піксі, повернися до гаража, переодягнися у свій старий одяг і чекай у режимі сну. Пізніше я дам тобі ще завдання.

— Слухаюсь. З нетерпінням чекаю на твої накази

Піксі вклонилася, як годиться ― іншими словами, скуто ― і попрямувала до гаража.

Подумки перелічуючи необхідне обладнання, Тацуя пішов до кімнати учнівської ради, щоб забрати Міюкі, щоб на якийсь час повернутися додому.

***

У 2090‑х роках світ став меншим. Однак це означало, що він перетворився на світ, в якому маги безпосередньо протистояли немагам. Маги, які були визнані ефективною військовою силою під час останньої світової війни та періодичних прикордонних конфліктів після неї, були суворо обмежені у виїзді за межі країни, за винятком виконання офіційних урядових обов'язків. Для магів світ скоротився до розмірів їхніх кордонів.

Тим часом ті, хто не був магом, могли повною мірою насолоджуватися перевагами досягнень у сфері громадського транспорту. Машини, призначені для перевезення людей по суші, морю та повітрю, стали швидшими, що дозволило їм легше відвідувати іноземні країни. Тепер це була епоха, коли можна було сісти на прямий рейс і за десять годин без пересадок опинитися на іншому боці планети. У порівнянні зі сто років тому світ безперечно став меншим.

Через обставини, що призвели до початку світової війни, кожна країна дуже обережно ставилася до можливих нелегальних іммігрантів, які залишалися на тривалий час у межах її кордонів. Натомість у багатьох країнах зростала кількість іноземців, які залишалися на короткий час. Навіть тут, у Токіо, бачити на вулицях людей різних етнічних груп стало звичною справою.

Тож навіть коли білий чоловік іспанського походження, молодий метис (наполовину кавказець, наполовину індіанець) та молода жінка, наполовину кавказка, наполовину чорношкіра, разом гуляли в сутінках на східному березі річки Суміда, жоден японець не вважав це дивним. Жоден перехожий не дивився на них з підозрою, коли ця трійця увійшла до певної лікарні ― великої, але не дуже часто відвідуваної.

*

У підвалі лікарні стояли ліжка.

Здавалося б, у цьому немає нічого незвичайного, але ці ліжка не були типовими для лікарні.

Вони були з чорної шкіри і не мали м'яких матраців; це були прямокутні ящики, які більше нагадували нари, ніж ліжка. Дев'ять ліжок не стояли двома горизонтальними рядами по чотири і п'ять, а були розташовані радіально. На кожному ліжку лежали по одному молодому чоловікові, загалом дев'ять. Усі вони мали риси обличчя, характерні для північно‑східної Азії, але їхні обличчя були блідими. Крім того, вони лежали без подушок, а їхні груди не рухалися ― тож вони були або трупами, або в комі. У підвальній кімнаті були тільки ці дев'ять чоловіків і троє інших, які спустилися сходами.

Білий чоловік зайшов у порожній простір посередині ліжок, де дев'ять голів були звернені всередину. Приглушене освітлення надавало йому дещо чарівницького вигляду.

Молодий метис перевірив свій наручний годинник. Він підняв руку, чекаючи на щось. Минуло близько десяти хвилин, і він подивився на жінку, наполовину кавказку, наполовину чорношкіру, яка стояла по інший бік кола ліжок. Мабуть, це був сигнал. Жінка злегка кивнула, а потім підняла обидві руки перед обличчям.

Молодий чоловік прийняв таку саму позу. Між ним і жінкою чоловік плескав у долоні й одночасно стукав ногою.

Аплодисменти тривали.

Стукіт ніг продовжувався.

Пара плескала в долоні і тупала ногами разом із старшим чоловіком, рухаючись по колу навколо ліжок. Коли молодий чоловік і жінка помінялися місцями, старший чоловік плеснув у долоні набагато сильніше.

Коли його плескання віддалося відлунням, людські тіла, що лежали на ліжках, піднялися.

Одне, потім інше.

Вісім, здавалося б, мертвих людей на тих чорних нарах ожили.

*

У темній підвальній кімнаті почав лунати гучний шум, схожий на дзижчання бджіл, який пронизував не фізичний вимір Факту, не інформаційний вимір Ідеї, а ментальний вимір.

Якщо перекласти їхні слова…

— Я/Ми нарешті прокинулися.

— Я/Ми все ще не достатні.

— Мені/нам бракує однієї людини/речі?

— Чи мені/нам бракує посудин?

— Ні. Як бачиш, поплічники підготували посудини.

— Китайська некромантія ― це дійсно щось.

— Так, я/ми мусимо визнати, що це перевищує мій/наш рівень.

— Прагнення жити перед обличчям смерті. Увічнене его.

— Я/ми не могли придумати спосіб асимілюватися з моїми/нашими носіями, перебуваючи в стані анабіозу.

— Тому я/ми навчилися. Тепер я/ми знаємо, як переміститися в носія.

— Наступного разу, навіть якщо моє/наше тіло буде знищено, я/ми зможемо швидко відновити діяльність.

— Також можна легко повернути ту людину/річ, якої мені/нам бракує.

— Давайте повернемо те, чого мені/нам бракує.

— Ходімо і пошукаємо те, чого мені/нам бракує.

Ось такі розмови вели між собою троє людей, які перепливли океан, і вісім паразитів.

***

Повернувшись додому, перед тим, як переодягнутися, Тацуя підійшов до телефону. Він не збирався скористатися тим, що був підключений до великого екрана у вітальні, а тим, що мав посилені функції безпеки і знаходився у його спальні. Зазвичай телефон здійснював кодування в режимі реального часу, навіть з деякими функціями, призначеними для обробки відео, але Тацуя зробив голосовий дзвінок до дворецького Йоцуби, Хаями. Час дзвінка майже збігався з часом, вказаним у повідомленні.

— Містер Тацуя? Якраз вчасно.

— Дякую за допомогу вчора вночі, Хаямо.

Обидва відмовилися від звичайних вступів. Тацуя зробив це, бо так вчинив Хаяма. Але це не тому, що старий дворецький був зайнятий і хотів покінчити з цим. Тацуя відчував, що той хотів йому щось сказати.

— Як я вже казав минулої ночі, немає потреби дякувати. Адже захист леді Міюкі ― це другий за важливістю пріоритет для сім'ї Йоцуба.

— Хаямо, навіть ви говорите так необережно, що я не знаю, що й сказати.

— Це не проблема, якщо врахувати час і особу. До того ж, на відміну від нього, я не наважуюся вороже ставитися до вас, містере Тацуя.

Принаймні, він, здавалося, мав час на беззмістовні балачки.

Але Тацуя сам не мав стільки часу. Він вирішив запитати, чому Хаяма наказав йому дзвонити саме на секретну лінію ― і він не міг точно відповісти на згадку Хаями про конфлікт з Аокі кілька місяців тому.

— Про що ви хотіли поговорити? Ви не могли надіслати повідомлення, і у вас не було часу, щоб я приїхав особисто, тож це, мабуть, щось екстрене.

— О, так, правильно, — відповів Хаяма голосом, ніби щойно згадав. Але Тацуя знав, що це була гра. Навіть якщо він не міг судити про це за голосом літнього дворецького, він знав це завдяки його характеру.

— Містере Тацуя, здається, Третій відділ втручається в нашу маленьку історію з демонами. Я хотів переконатися, що ви про це знаєте.

— Третій відділ… Третій відділ контррозвідки Сухопутних сил оборони Японії, та кумедна команда? Вони ж частина фракції Саеґуса, так? — запитав Тацуя.

Він почув сміх у слухавці.

— Я впевнений, що їм не сподобається, якщо хтось із певного Окремого магічного батальйону назве їх кумедними, але так, ви праві.

— Якщо вони цікавляться цим, то навряд чи намагаються їх знищити. Саеґуса, певно, використають їх для розслідування… чи, скоріше, для спроби захопити паразитів, чи не так?

— Я хотів би похвалити вас за правильні відповіді, як завжди, але, на жаль, ми все ще не знаємо їхніх цілей. Але, скоріше за все, все саме так, як ви описали, містере Тацуя.

“Звучить як суцільна мука”, — подумав Тацуя від щирого серця. Вже було так багато фракцій і впливів, що перепліталися між собою, ― а тепер на сцені з'явився ще один гравець. І що гірше, вони, можливо, були на боці Саеґуса, але, здавалося, мали іншу мету, ніж Маюмі.

— Дуже дякую за важливу інформацію.

Проте він не міг просто перевернути ігрове поле і покласти край усьому. Як би це не було клопітно, не можна було перезавантажити реальність, як відеогру.

— Я вирішив, що це теж необхідно для захисту добробут леді Міюкі. Ніколи не забувайте про це, містере Тацуя.

— Я прекрасно розумію.

Так, він не міг ризикувати світом, в якому жила Міюкі. Застереження Хаями було не більше ніж нагадуванням, але Тацуя прийняв його без опору.

***

Сьома година вечора.

Учні вже пішли зі школи, і в будівлі залишилося дуже мало викладачів, тому школа занурилася в тишу. Ворота також були зачинені; до завтра, за винятком кількох випадків, нікого не пускали і не випускали. Навіть навчальні матеріали та товари зі шкільного магазину, а також обіди для учнів були перевезені через підземний тунель з тильного виходу.

Єдиними, кому дозволялося входити і виходити, були викладачі, які чергували вночі, охоронці з підрядної компанії, інженери з обслуговування систем, які могли виконувати свою роботу тільки вночі, та особи, які мали спеціальний дозвіл від школи або учнівської ради.

Це здавалося невеликим порушенням учнівської автономії, але це було запроваджено Маюмі, коли вона була головою учнівської ради. За всім цим, здавалося, стояли ідеї та авторитет сім'ї Саеґуса, але якщо ти був у становищі, щоб цим скористатися, ці таємні обставини не мали значення. Тацуя був щиро вдячний, що йому не довелося подавати до кабінету викладачів заяву з логічними причинами, щоб залишатися в школі після настання темряви.

На шляху додому Тацуя владнав кілька справ, і коли він знову прибув до школи, на плечі у нього висіла повна сумка. Він показав охороні свій нічний пропуск, в якому був вбудований код, затверджений головою учнівської ради, і отримав три картки відвідувача. Без цих карток вночі система безпеки вважала б його підозрілим.

Чому він отримав три картки..?

Один, звичайно, був його власним. Другий він вручив Міюкі, яка йшла за ним. Вона прийняла його із задоволеною посмішкою на обличчі.

Насправді Тацуя не планував брати її з собою. За його задумом, вона мала доглядати за будинком під час його відсутності.

На жаль, коли йому видали дозвіл на нічний вхід, Міюкі поставила умову: він мав взяти її з собою.

Право видавати дозвіл належало голові учнівської ради, Адзусі. Однак Тацуя мусив висидіти близько трьох годин бурхливих дебатів, які, здавалося, підтверджували чутки, що насправді владу в нинішній учнівській раді має віцеголова.

Не зумівши переконати свою дивно вперту сестру, Тацуя не мав іншого виходу, як дозволити їй піти.

Міюкі ― і ще одна людина.

Третій дозвіл він вручив Хоноці, яку вони зустріли на вокзалі. Можливо, це не варто згадувати, але Тацуя з самого початку не планував брати Хоноку і приділив цій думці ще менше уваги, ніж думці про свою сестру. На жаль, розмова про видачу дозволу відбулася в кімнаті учнівської ради, а це означало, що Хонока теж була там. Це можна назвати не інакше як його необережністю.

Але як би він не відмовляв їй, він не міг озвучити свою справжню мету, коли Адзуса та Ісорі також слухали. Якби тільки Хонока благала його, він міг би це витримати, але коли навіть Міюкі стала на її бік, стало вже неможливо продовжувати відмовляти їй. І на відміну від Міюкі, Хонока взяла посвідчення з рук Тацуї з вдячним виразом обличчя.

При поданні заявки на дозвіл він вказав, що хоче перевірити ГДП Тип О‑94, який все ще поводився дивно. Але справжня причина полягала в тому, щоб взяти Піксі та використати її для виманювання паразитів.

З допиту Піксі він дізнався одне ― паразити не дадуть їй спокою. Це було лише припущенням, але Тацуя був упевнений у правильності цього висновку. Якщо зв'язок з однією з їхніх поєднаних думками «частин» раптово перервався, вони, безсумнівно, захочуть його відновити. Вони, неодмінно, знайдуть спосіб зв'язатися з нею. Такою була ідея Тацуї.

Він не міг знайти паразитів, і йому не треба було проводити ретельний пошук ― принаймні, до позавчора. Але тепер, коли він володів паразитом, що заволодів Піксі, то не міг залишатися байдужим. Він бачив, що можуть виникнути серйозні проблеми, якщо він залишить Піксі в її нинішньому стані. А ще важливіше, він хотів покінчити зі справою з паразитами. Він з самого початку чекав на реванш з ними. Саме тому він попросив Якумо навчити його ― саме тому він тренувався з ним. Він лише скористався нагодою, щоб змінити своє ставлення до Піксі з пасивного на активне.

Навіть він не очікував, що сьогодні ввечері зможе виловити всіх паразитів однією сіткою. Але якщо йому вдасться виманити хоча б одного‑двох, він був упевнений, що зможе отримати підказку про те, де перебувають решта.

З огляду на небезпеку того, що він збирався зробити, можливо, Тацуя мав поводитися рішучіше і відмовити Міюкі та Хоноці в їхньому проханні приєднатися до нього. Дещо в ньому, мабуть, було трохи затуманено, коли йшлося про небезпеку.

План на сьогоднішній вечір з самого початку був не більше ніж самостійною акцією. Враховуючи події, що призвели до такого розвитку подій, а також необхідність, він попросив про допомогу Еріку та Мікіхіко. Він мимоволі вирішив, не надто замислюючись, що якщо ці двоє будуть йому допомагати, то Міюкі, яка була в курсі обставин не гірше за нього, та Хонока, яка якоюсь мірою була пов'язана з усією цією справою, також можуть приєднатися.

Правила Першої старшої школи вимагали, щоб учні приходили до школи в формі, навіть якщо це не був навчальний день, але це правило не поширювалося на вхід у нічний час. Треба було мати при собі ідентифікаційну картку з вбудованим комунікатором, але це означало, що не обов'язково носити форму. Принаймні, такою була офіційна причина. За цим стояло бажання запобігти тому, щоб учні блукали містом у формі вночі.

Для школи це було своєрідним запобіжним заходом ― також відомим як «гра на безпеку» ― і Тацуя це розумів. Він був одягнений для бою у свою звичайну куртку. Міюкі, взявши приклад з нього, одягла спортивний одяг: напівпальто, еластичні штани та високі чоботи.

Однак Хонока була вдягнена у форму під пальтом. Це змусило Тацую засумніватися, чи розуміє вона, що вони збираються робити, але він не був з тих, хто давав це зрозуміти своїм голосом чи виразом обличчя.

— Хоноко, ти нині не ходила додому?

Натомість Міюкі висловила сумніви свого брата, використовуючи неагресивний вираз.

— Га? Ні, ходила.

Хонока жила сама; кімната, яку вона орендувала, була ближче до школи, ніж будинок брата і сестри Шіба. У неї було достатньо часу, щоб переодягнутися.

— Е‑е‑е, я… я не мала приходити в формі..?

— Це не зовсім погано… — сказав Тацуя. — Просто це може трохи заважати.

Він не хотів критикувати її, але міг передбачити, що сьогодні ввечері може статися багато неприємностей. А Хонока, здавалося, про це не думала. З легким жалем він подумав, що мав би пояснити їй це чіткіше.

Ніби гостро вловивши думки Тацуї, Хонока почала дивитись у підлогу, коли вони йшли коридором.

— Брате, може, ми заїдемо до квартири Хоноки? — Міюкі вирішила розрядити незручну атмосферу. — Ти можеш почекати тут, поки Хонока переодягнеться.

Вона, мабуть, не свідомо допомагала своїй суперниці. Вона запропонувала таке рішення лише тому, що Тацуя був стурбований.

— Ага. Трохи пізно для візиту, тож… Якщо ти не проти, Хоноко, я почекаю тут.

— Ні, я не проти! Е‑е‑е, я зовсім не проти, якщо ти підеш з нами. Якщо у тебе є вільний час, тоді ходи з нами.

Незважаючи на наміри Міюкі, це був найкращий результат, якого могла бажати Хонока.

*

Поки вони вели розмову, яка почалася з суперечок, а потім повернулася до точки, де вони поєдналися, як добре підігнані шестерні, троє прибули до гаража робоклубу. Звичайно, він був зачинений, але особливість замків полягала в тому, що для їх відкриття зсередини зазвичай не треба було багато зусиль. Тацуя увімкнув режим ближнього зв'язку на своєму портативному терміналі, а потім надіслав закодоване повідомлення та ключ шифрування, який він створив того ж дня.

Відповідь надійшла миттєво.

— Ти кликав мене, хазяїне?

Одні двері, навіть броньовані, міцність яких не відповідала їхній тонкості, не були перешкодою для телепатії.

— Відкрий нам вхід, будь ласка.

— Слухаюсь.

Пролунала відповідь, і гаражні ворота одразу ж відчинилися.

Всередині стояла лялька в одязі покоївки, яка глибоко вклонялася. Хоча в ній мешкав злий дух, вона, здавалося, суворо дотримувалася запрограмованих базових рухів.

Тацуя дочекався, поки Піксі підняла голову, а потім дістав з сумки перший предмет.

— Піксі, будь ласка, одягни це.

Навіть так пізно вночі ― а точніше, саме тому, що була ніч ― він не міг взяти її з собою на прогулянку в цьому вбранні (а саме, в одязі покоївки). Проте, шкільна форма не підходила з раніше зазначеної причини. Для їхньої сьогоднішньої місії перше, що Тацуя приготував, був одяг для Піксі.

Піксі, мабуть, вирішила, що на таку дрібницю не варто реагувати. Вона раптово почала знімати сукню з пишними рукавами, яку мала на собі.

Тацуя дивився на неї, не виказуючи ніяких емоцій. Це був другий раз, коли він спостерігав, як вона переодягається, перший був після закінчення занять, і він не мав схильності плутати ляльок з людьми. Для нього переодягання Піксі було майже таким самим, як зняття або надягання чохла на мотоцикл.

— Брате?! Як ти можеш так спокійно на це дивитися?!

Але для Міюкі це здавалося чимось неприпустимим.

Коли він подивився, то побачив, що і Хонока також критично дивиться на нього.

— Що? Міюкі, Піксі ж робот, ти ж знаєш.

— Може, вона і робот, але все одно дівчина!

— Ну, може, вона і має форму людини, але вона не настільки точно змодельована, щоб бути схожою на людське тіло…

Як сказав Тацуя, ГДП був гуманоїдним роботом, створеним так, щоб його можна було прийняти за людину в одязі, а деталі, приховані під одягом, повністю відрізнялися від оголеного тіла жінки. Дешеві ляльки, які люди використовували для псевдосексуальних дій, мали набагато вищий ступінь відтворення таких частин тіла.

Наприклад, верхня частина тіла Піксі була схожа на жінку в тілесному трико, але тільки до талії. Зовнішній вигляд її тулуба від талії вниз був явно таким, що можна було б розпізнати як роботоподібний, і якщо одягнути на неї обтягуючі штани, то навіть ззаду можна було би зрозуміти, що вона не людина. Саме з цієї причини стандартною була спідниця з широким подолом.

Але для двох дівчат її суб'єктивний вигляд був важливішим за об'єктивну правду.

Зрештою, сестра змусила Тацую стати спиною до Піксі, а Хонока стала між ними, щоб приховати наготу робота.

Тацуя не вважав це несправедливим, але водночас він і не мав потреби бачити, як вона переодягається. Тацуя слухняно стояв спиною до них, поки вони не дали дозволу.

— Тепер все гаразд, Тацуя.

Почувши голос Хоноки, Тацуя спочатку переконався у виразі обличчя сестри, а потім обернувся.

Одяг, який Тацуя приніс сюди, складався з дуже еластичного светра під відкритою курткою зі стоячим коміром і спідниці до колін з трьома шарами рюшів, щоб приховати фігуру. А ще довгий шарф, двічі обмотаний навколо шиї.

Він навмисно не взяв жодного головного убору, який би приховував її обличчя. Він також одягнув її в товсті колготки та чоботи, які підкреслювали силует її ніг, приховуючи дрібні деталі… Це був ефект, для якого він повною мірою скористався порадою жінки‑офіцера, яка відповідала за постачання Окремого магічного батальйону і позичила йому одяг.

Хонока розчісувала волосся Піксі щіткою, яку вона дістала звідкись, але Піксі це не заважало, вона стояла рівно, не поворухнувшись ні на йоту. Незалежно від того, наскільки вони підробляли зовнішність, все одно було видно, що вона лялька, а не людина, але Тацуя не ставив перед нею таких високих вимог.

Йому було байдуже, доки вона не викликала підозр, йдучи вулицею.

З цього погляду, нинішня форма Піксі заслуговувала на задовільну оцінку.

— Піксі, йди з нами.

Замість того щоб оголосити про початок їхньої місії, він віддав їй наказ.

Зверхньо, наче наказував рабині.

З байдужістю.

***

Еріка стояла, прикута до підлоги перед кімнатою свого старшого брата.

З її точки зору, ця нерішучість була абсолютно несподіваною. Вона не могла повірити, що в ній все ще залишалася така боязка частина.

Вона не відчувала ніякої нерішучості, входячи в головну будівлю, хоча хотіла уникнути зустрічі з батьком і старшою сестрою. Вона також не хотіла бачити свого найстаршого брата, хоча не відчувала такого сильного опору до зустрічі з ним, як до двох перших. На щастя, о цій годині найстарший син ще не повернувся додому.

У будь‑якому разі, найкраще було б швидко покінчити з цим і повернутися до своєї кімнати, а стояти без діла в коридорі було найгіршим варіантом. Адже у неї були плани на сьогодні після цього.

Еріка набралася сил і сказала:

— Брате Цуґу, це Еріка.

— Заходь, — пролунала відповідь після невеликої паузи.

Його голос не звучав незадоволеним, але й не був дуже привітним. Скоріше за все, він змушував себе придушувати свій не надто гарний настрій.

Поборовши бажання розвернутися і піти, Еріка відчинила двері.

— Що може бути такого важливого о таку годину? — запитав він.

Наоцуґу сидів за своїм письмовим столом. Він повернув стілець і повністю повернувся до Еріки. Але Еріка помітила сліди того, що хтось щойно спав на ліжку навпроти столу.

Брат і сестра були в діаметрально протилежних позиціях порівняно з позавчорашнім днем, але Еріка не стала йому про це нагадувати.

— Я просто хотіла, щоб ти дещо знав.

Еріка говорила безбарвним голосом. Причиною цього була посмішка, яку Наоцуґу примушував себе робити.

— Я весь в увазі.

Відповідь брата була не дуже ентузіастичною. Менш тонко кажучи, здавалося, що він слухав лише з почуття обов'язку. Але це не означало, що він не сприймав Еріку серйозно; скоріше, він був заклопотаний іншими справами.

— Я хотіла дізнатися, чи знаєш ти таку назву: Окремий магічний батальйон 101‑ї бригади.

— Звідки ти знаєш це, Еріко?

Еріка зуміла підбадьоритися біля дверей, але потім майже знепритомніла під вагою байдужої реакції брата. Але тепер Наоцуґу проявив жвавий інтерес до назви, яку вона згадала.

— Взагалі‑то…

Навіть дійшовши до цього моменту, Еріка все ще відчувала сильне вагання. Але вона не могла придумати більш розумного способу зробити це.

— Мій однокласник Тацуя Шіба ― той, кого ти захищаєш ― є солдатом спеціального призначення в Окремому магічному батальйоні.

— Що..?

Наоцуґу не зміг приховати свого здивування від правди, яку Еріка розкрила, подолавши свої вагання ― а точніше, свій страх.

— Пробач. Я мала розказати тобі про це раніше, коли дізналася, але хтось, хто називає себе майором Кадзамою, суворо заборонив мені про це говорити, мовляв, це питання національної безпеки.

— Майор Кадзама..? «Великий тенґу», Харунобу Кадзама?!

— Великий… тенґу?

Цього разу Еріка здивовано нахилила голову.

Магам часто давали перебільшені прізвиська, здебільшого для того, щоб залякати супротивників, але Великий тенґу виділявся навіть серед них. Це було настільки перебільшено, що вона подумала, ніби за цим стоїть якась реальна історія.

— То ти знайомий з майором Кадзамою, брате Цуґу?

— Так… Він досвідчений маг, відомий як світовий експерт з гірської та лісової війни. Зараз він вважається найкращим командиром Японії, коли йдеться про керівництво десантниками.

На обличчі та в голосі Наоцуґу відчувалася суміш хвилювання та поваги.

— Ти знаєш про конфлікт у Дайв'єті, правда? Тоді він допомагав в'єтнамській армії у партизанській війні проти Великого Азійського Альянсу, який планував просунутися на південь до Індокитайського півострова. Судячи з усього, сили ВАА ― в основному передова група Корьо ― боялися його як демона або бога смерті.

Наоцуґу злегка видихнув. Його хвилювання перетворилося на тугу, а повага ― на зітхання.

— Тоді йому було трохи за двадцять… Він був не набагато старший за мене зараз, тож у певному сенсі він ― легенда. Звісно, військове керівництво того часу хотіло уникнути прямого зіткнення з Великим Азійським Альянсом. Вони були на нього розлючені, і, судячи з усього, через це його кар'єра пішла не по тому шляху.

Забувши навіть про проблему, що стояла перед нею, Еріка відчула бажання важко зітхнути.

У них був власний приклад достойної людини, яка стала жертвою принципу «мир за будь‑яку ціну». Можливо, це зруйнує націю в майбутньому. Еріка знала, що це не те, про що має думати підліток, як вона, але вона не могла нічого вдіяти.

— Тож чутки про Окремий магічний батальйон були правдою, і його очолює майор Кадзама… Ну, тепер кілька міських легенд про нього набувають сенсу. І якщо ти кажеш, що Тацуя Шіба є одним з них, я трохи ліпше розумію, звідки він має такі навички, попри свій вік.

Поки Еріка вела монолог сама з собою, Наоцуґу, здавалося, також говорив сам до себе.

Завдяки цьому Еріка змогла повернути свої думки до початкової мети.

— Брате, я зустріла майора Кадзаму під час інциденту в Йокогамі. Якби не надзвичайна ситуація, Шіба ніколи б не розкрив свою таємницю. Настільки вона була важливою і потаємною. Я це відчувала.

— Хм… Ну, батальйон сам по собі діє як секретна одиниця. Якщо старшокласник є неофіційним членом, то так, для цього має бути дуже вагома причина.

— Я порушила свою обіцянку і розказала тобі про Шібу саме тому, що хотіла, щоб ти це зрозумів.

— То ти хочеш сказати, щоб я не втручався в його особисті справи глибше, ніж це, так?

— Так. Якщо ми розворушимо кущі і звідти вилізе змія, я впевнена, що це не принесе ні тобі, ні сім'ї Чіба нічого хорошого. Особливо якщо змія виявиться отруйною коброю.

— Хмм… Так, в цьому є сенс. І все ж, я хоч і студент, але вже служу в армії. Я не можу не виконувати офіційний наказ.

— Тоді чому б тобі не виконувати накази так, як вони були дані? Продовжуй виконувати обов'язки тілоохоронця, і якщо на нього нападуть, ти зможеш дати відсіч і на цьому зупинитися.

— Ясно… Я зрозумів. Спробую розглянути це з такого боку.

…Схоже, їй вдалося переконати брата, не згадавши прізвище Йоцуба. Еріка вклонилася, щоб приховати своє полегшення, а потім вийшла з кімнати, не зустрічаючись поглядом з братом.

*

Повернувшись до своєї кімнати, яка знаходилася в окремій будівлі, Еріка прочитала повідомлення на своєму інформаційному терміналі, який стояв на її столі з миготливим світловим індикатором повідомлення.

— Кладовище Аояма?

Не встигнувши навіть сісти в крісло, Еріка зняла одяг, що був на ній, і відкинула його вбік. Це було негоже, не личило «молодій жінці з хорошої родини», але її розум був настільки виснажений переконанням Наоцуґу, що єдине, що вона могла зробити, ― це просто зарядитися енергією.

Вона одягла підброню ― спідню білизну з багатофункціонального синтетичного каучуку, що була куленепробивною та захищала від порізів, ― а потім одягла штучну шкіряну мотоциклетну куртку та шорти. Одягла наколінники, які не заважали рухам, і рукавички з синтетичного волокна з ультратонким шаром всередині долоні та пальців. Перевіривши, чи все є в кишені куртки, вона взяла зброю і попрямувала до вхідних дверей окремої будівлі. Її вбрання, з шортами та чобітьми, що закінчувалися нижче коліна, було стильним і добре поєднувалося з її кокетливою зовнішністю, але сьогодні ввечері вона не збиралася в торговий район.

Члени «королівської гвардії» Еріки чекали біля її будинку. Вони були ядром підрозділу Чіба, що займався інцидентами з вампірами, ― іншими словами, вони були руками і ногами Еріки.

— Ходімо, — невимушено оголосила вона.

Чоловіки пішли за нею, не виказуючи жодних ознак невдоволення.

***

Квартира, яку орендувала Хонока, була дуже затишною. За плануванням вона мала вітальню, столову та кухню, але насправді не була такою великою, як могло здатися ― поруч із кухнею була лише невелика необхідна столова.

Проте мати власну кімнату, відокремлену від вітальні, було, мабуть, необхідною вимогою для дівчини. Відкрити вхідні двері та одразу побачити ліжко, на якому ти спав, було б не дуже приємно навіть для Тацуї, хлопця.

У цій вітальні Тацуя та Міюкі пили чай разом. Хонока поспіхом приготувала його, зупинивши Піксі, яка намагалася допомогти відповідно до її початкових виробничих цілей. Вони пили чай з грубого листя, який, мабуть, був улюбленим варіантом Хоноки.

Говорячи про Хоноку, вона в цей час переодягалася в іншій кімнаті. Звукоізоляція була ідеальною, але до них все одно долинали невиразні звуки метушні. Звичайно, брат і сестра мали достатньо хороших манер, щоби вдавати, ніби вони цього не помічають.

Коли Хонока з'явилася, брат і сестра щойно закінчили пити свій чай.

— Вибачте, що змусила чекати!

Вона вибігла зі своєї кімнати, одягнена в стилі, схожому на стиль Міюкі.

На верхній частині тіла ― напівпальто. Під ним проглядався светр з високим коміром. Але замість довгих еластичних штанів на ногах вона поєднала мініспідницю‑кюлот з товстими легінсами. Їх також називали «штанами‑штрипками», такими, що мають розширені нижні краї, залишаючи видимими лише пальці ніг і п'яти.

Поділ її напівпальта доходив саме до кюлот‑спідниці, і з першого погляду могло здатися, що вона нічого не носить поверх легінсів.

Її вбрання було досить привабливим ― особливо для чоловічого ока.

Проте, це не було зовсім непрактично. Її легінси зберігали тепло, їх тканина була особливо міцною завдяки волокнам, з яких вони були виготовлені. Тацуя знав, що такі самі волокна використовувалися у польових бойових пальтах. Швидко оглянувши її вбрання з голови до ніг, він злегка кивнув.

— Гаразд, ходімо.

Він не знав, як вона інтерпретувала його дію, але вона пішла за ним, а її вираз обличчя був за крок від того, щоб розпливтися в усмішці.

У її волоссі, зліва і справа, були два кристали, які вона отримала від Тацуї. На мить Піксі поводилася так, ніби її приваблювало їхнє сяйво, але ні Тацуя, ні Міюкі, ні сама Хонока цього не помітили.

*

— Брате, куди ми зараз їдемо? — запитала Міюкі нагорі ескалатора, що вів до платформи поїзда, побачивши, що навколо нікого немає. Міюкі пішла б за Тацуєю куди завгодно, але це не означало, що їй не було цікаве місце призначення.

— На кладовище Аояма.

Хоноку теж це цікавило, але коли вона почула відповідь, її обличчя стало напруженим. З огляду на час доби і не беручи до уваги прихильність і довіру, мабуть, вона не могла нічого вдіяти. Міюкі, яка навіть оком не змигнула, напевно, входила до меншості підлітків.

— Я впевнена, що ми їдемо туди не для тесту на мужність. Просто в таких місцях часто з'являються привиди, так же?

— Ти швидко вловлюєш суть.

На обличчі Тацуї промайнула ледь помітна, хоча й прихована, тінь щастя, коли він непрямо підтвердив припущення сестри.

— Ну, це ж ти сам про це подумав, брате.

Міюкі відповіла на не зовсім посмішку своєю власною.

— Е‑е‑е, Тацуя, — пробурмотіла Хонока, відчуваючи легкий біль у грудях. — Вже пізно, тож парк, певно, закритий..?

Ще позавчора Хонока здригнулася б від болю і відступила. Але спонукання від хорошої подруги минулої ночі все ще було з нею ― не в голові, а в серці. Тож вона втрутилася в розмову, стоячи на сходинці ескалатора.

Міюкі виглядала здивованою, але Тацуя не здавався стурбованим.

— Ми, певно, не зможемо потрапити всередину. Але навіть якщо так, це не має значення. Якщо ми наблизимося, вони вийдуть до нас. Тому ми й взяли з собою Піксі.

В результаті розпитування Піксі він дійшов висновку, що інші паразити не терпітимуть її нинішнього способу існування.

Для інших особин, які діяли злагоджено як живі істоти, Піксі, яка втратила бажання до самовідтворення, була чимось віддаленим від цього. Якби їх було дуже мало, вони б спробували визволити її з в'язниці всередині машини Піксі. Якби вони керувалися базовими імпульсами самозахисту та збереження виду, їхні моделі поведінки для цього мали би бути такими ж, як у людей.

— І якщо хтось зупинить нас і почне розпитувати, ти зможеш щось з цим зробити, правда?

Тацуя знав про її вміння оптичного камуфляжу не тільки з чуток ― він бачив це на власні очі. «Завіса затемнення», яку використовував допоміжний персонал СШПА, була набагато менш досконалою технікою і вимагала набагато менше вміння в порівнянні з нею. Хонока була ідеальною магічкою, щоб приховати їх.

Щоправда, це були лише порожні слова з боку Тацуї. Він не міг уявити ситуацію, в якій їм дійсно доведеться ховатися.

Однак.

Було дещо, чого Тацуя все ще не до кінця розумів.

Хонока не зрозуміла такого жарту.

— Будь ласка, залиш це мені! — сказала вона впевнено, майже спокійно, стукаючи себе в груди.

“Яка перебільшена реакція”, — подумав Тацуя, у страшному непорозумінні.

***

Під землею, в будівлі середньої висоти на розі вулиці в Ічіґая: саме тут знаходився штаб третього відділу контррозвідки ССОЯ.

Якщо їхня штаб‑квартира в Міністерстві оборони була основним центром розвідувальної діяльності ССОЯ, то ця підземна кімната була одним зі справжніх центрів, що знаходився за лаштунками. Може здатися дивним, що щось може мати більше одного центру, але таке рішення було прийнято на основі аналізу ризиків, щоб у разі виходу з ладу штаб‑квартири їхні функції залишалися працездатними.

Звичайно, використання нестандартної організаційної структури мало деякі серйозні побічні ефекти.

Розвідувальні групи завжди керувалися принципом, що ліва рука не знає, що робить права, але тут цей принцип був особливо помітним. Люди, які утримувалися від того, щоб робити все, що їм заманеться, були би рятівним фактором, але насправді кожна секція мала своїх спонсорів і діяла одночасно в багатьох сферах відповідно до їхніх побажань. Зокрема, розвідувальний відділ ССОЯ мав у своїй організації неприємну роз'єднаність.

— Об'єкт спостереження наразі рухається в бік міста. З ним сестра та ще двоє осіб.

Спонсором цього підземного приміщення був великий конгломерат виробників електроніки, що також було другою за величиною групою військової промисловості в країні. А сім'я Саеґуса була глибоко вкорінена в їхній спілці. Можна сказати, що Саеґуса були справжніми спонсорами контррозвідки Третього відділу. І зараз, окрім Маюмі та інших членів альянсу Саеґуса‑Джюмонджі, вони також діяли за волею нинішнього лідера сім'ї Саеґуса.

— Перевірка відеозапису… Одна з них ― Хонока Міцуі, першокласниця Першої старшої школи, що належить до НМУ.

— Однокласниця. Дивний смак, брати з собою сестру на таке побачення.

Відповідальна особа дала відповідь, яка здавалася презирливою, але залежно від того, як інтерпретувати ці слова, вона могла також звучати заздрісно.

— Інша… Ні, вона не людина. Схоже, це гуманоїдний домашній помічник типу О‑94.

— Гуманоїдний термінал ХАР? Куди він його везе? — чоловік схилив голову в розгубленості і сказав іншому співробітнику: — Ми вже увійшли в сервісні системи кабінки?

— Ні, сер, там сильний захист… Вибачте, сер!

Керівник не сварив свого підлеглого за майже жалісливе висловлювання. Він розумів, що якби контрольний мозок системи громадського транспорту дозволяв так легко зламати систему, терористи були би більшою проблемою.

— Шефе, поїзд з ціллю змінив курс.

— Акасака..? Ні, Аояма? — пробурмотів начальник, передбачаючи курс кабінки з дисплея монітора. Після паузи він віддав наказ.

— Розмістіть оперативників, переодягнених у поліцейських, вздовж дороги Аояма. Якщо цільова група використає магію, імітуйте арешт і затримайте їх.

Поки навколо лунали підтвердження його наказів і вказівки, спрямовані в комунікатор, начальник продовжував дивитись на монітор.

***

Полковник Баланс сиділа, виснажена, у готовій до проживання, повністю обставленій квартирі, яку посольство орендувало на тиждень.

Вона допустила вторгнення в їхній оперативний штаб, хоч і тимчасове, а на додачу до цього її викрали, не давши можливості чинити реальний опір, а потім їй довелося пережити приниження, коли іноземне судно врятувало її, коли вона дрейфувала в морі. Ця жахлива поразка стала важким ударом як для її кар'єри, так і для її гордості.

На диво, ні її рідна країна, ні військові чиновники, які перебували в посольстві, не критикували її. Ця помилка принизила не тільки її, але й спеціальну команду, відряджену для тимчасової охорони штабу, а також військово‑морський флот, який взагалі допустив захоплення невеликого судна. (Однак гордість військово‑морського флоту СШПА була в набагато гіршому стані, ніж її.) Тому вона розуміла, що ситуація не дозволяла їм звинувачувати лише її.

Але в неї залишилося достатньо енергії, щоб здогадатися, що це була не єдина причина. Проте вона не могла заперечувати, що перебувала в стані непрацездатності.

Коли раптом пролунав дзвінок у двері і вона підвела голову, тільки тоді вона зрозуміла, що вже давно настала ніч.

Вона почула, як жінка‑сержант, призначена її охоронцем, відкрила двері. Потім вона почула, як жінка різко вдихнула.

— Вибачте, мем.

І кроки, що наближалися до вітальні, де перебувала Баланс, і голос, що просив дозволу увійти, звучали збентежено.

— Заходьте.

Баланс випрямилася на дивані, намагаючись відповісти твердим тоном. Вона не могла показувати слабкість перед кимось нижчого рангу ― офіцерська підготовка, а не її власні наміри чи емоції, змушували її поводитися саме так.

Двері вітальні обережно відчинилися і зачинилися. Перед нею висока жінка в брючному костюмі віддала честь. Її обрали за бойові здібності, а не за зовнішність чи освіту, і її навички та мужність були одними з найкращих. Баланс так високо оцінювала цього сержанта, що вважала: якби вона була присутня минулої ночі, все могло би скластися інакше.

Та все ж ― її обличчя було блідим, змарнілим.

Відчувши, що це не дрібниця, Баланс підвелася з дивана.

— Що сталося?

— Дехто хоче зустрітися з вами, мем.

— Що..?

Те, що Баланс перебувала тут, було таємницею. Але якби це був хтось із військових (тобто військових СШПА), хто прийшов до неї, її сержант‑охоронець не мала би причин так нервувати. Навіть для співробітників посольства. Іншими словами, відвідувач був сторонньою особою, незважаючи на контроль інформації з боку військових СШПА, і, що більше, сторонньою особою, яка знала, що вона тут.

Занадто нетерпляча, щоб віддати наказ сержанту, Баланс за допомогою пульта дистанційного керування перевела відео з дверного дзвінка на великий екран у вітальні.

На екрані виднілася молода дівчина ― гарна, в класичній сукні і з таємничим виразом обличчя.

Здивування Баланс перевершило всі межі. Вона застигла на п'ять секунд.

— …Хто це? — запитала вона, нарешті зумівши перезавантажити свій розум, а потім помітивши двох добре збудованих чоловіків, які стояли за дівчиною. Один з них ввічливо тримав пальто, ймовірно, дівчини. Вони, мабуть, були її супровідниками ― тілоохоронцями.

Дівчина, ймовірно, підліток, з двома тілоохоронцями, всі явно незвичайні.

Баланс знала, що тут треба бути обережною, але не могла позбутися відчуття, що ситуація є сюрреалістичною.

— Її звати Аяко Куроба, мем, — оголосила сержант. Вона зробила рух, ніби ковтає слину, але, почувши її наступні слова, Баланс не могла її звинувачувати.

— Вона каже, що є агентом сім'ї Йоцуба.

*

— Для мене велика честь познайомитися з вами, міс Баланс. Мене звати Куроба Аяко. Вибачте за турботу. Я прийшла сьогодні як представниця сім'ї Йоцуба.

Дівчина представилася чіткою, виразною англійською мовою.

Однак вона не використовувала ввічливих форм, які зазвичай очікуються при зверненні до військового ― високопоставленого офіцера.

Якщо вона навчилася такої досконалої вимови, важко уявити, що вона не мала необхідного для цього словникового запасу.

Іншими словами, це було навмисне.

Те, що Аяко назвала спочатку своє прізвище, було, ймовірно, також навмисним.

— Полковник Вірджинія Баланс, військова ОКНШ СШПА. Перепрошую за свою грубість, але я хотіла б задати вам питання, перш ніж вислухати причину вашого візиту.

— О, і що це за питання? Сподіваюся, я зможу на нього відповісти.

Вона здавалася навіть молодшою за майора Сіріус, але, судячи з усього, була кращою перемовницею.

Навіть кращою за того, хто мав великий досвід як командир елітного підрозділу магів військових сил СШПА, незважаючи на те, що сталося.

Ця дівчина перед нею була незвичайною. Баланс ще раз наголосила собі на цьому.

— Сім'я Йоцуба… Ви маєте на увазі ту Йоцубу?

Вона навмисно сформулювала своє запитання двозначно, на випадок, якщо вона щось неправильно зрозуміла.

Але, попри її невимушений спосіб запитувати, дівчина приємно посміхалася.

— Так, ви праві. Я прийшла сюди, щоб висловити прохання як представниця Маї Йоцуби, глави сім'ї Йоцуба, одного з Десяти головних кланів.

Хоча Баланс була готова ― вже знаючи, що шанси помилитися були практично нульовими ― те, як дівчина це сказала, зробило її прохання досить важким для сприйняття.

Йоцуба ― з Японії.

Для всіх, хто мав стосунок до магії, вони були, в певному сенсі, Недоторканними. Особливо для тих, хто використовував магію у військовій справі.

Справа не в тому, що кожна людина мала руйнівну силу, яка могла змагатися з цілою армією, як майор Сіріус.

Йоцуба діяли навпаки.

Наразі (і поки що) вони діяли відповідно до японського уряду, але дехто навіть казав, що якщо вони підуть у підпілля і стануть терористами, це стане приводом для четвертої світової війни.

Група ставилася до поняття магії настільки радикально серйозно, що виходила за межі поваги і просто викликала страх.

— Прохання?

— Так. Я б дуже хотіла, щоб ви його вислухали.

— Продовжуйте, будь ласка.

З запізненням Баланс усвідомила, що до неї завітала гостя, а вони ще не подали їй чаю.

Але ще більшим промахом було б звернути розмову в інше русло, щоб приготувати напої.

Баланс зосередилася на словах, які ось‑ось мали пролунати з вуст дівчини.

— Дуже добре. Міс Баланс, ми хочемо, щоб ви перестали втручатися в діяльність магів нашої країни, яка здійснюється за вашим наказом.

— …

Це було більше, ніж просте втручання, яким вона керувала ― це була розвідувальна війна, місія з розслідування неофіційних магів стратегічного класу Японії, а потім їх затримання (тобто викрадення) або знешкодження (тобто вбивство). Баланс, звичайно, думала про можливість, що її «прохання» ― вимоги Йоцуба ― будуть пов'язані з цим. Вона, насправді, передбачала, що ймовірність цього висока.

Але вимога «припинити» була більш категоричною, ніж вона очікувала, і вона не могла відразу на неї відреагувати.

— Я вважаю, що ви знаєте, що таке система Десяти головних кланів Японії і як вона працює, міс Баланс.

Тон дівчини свідчив, що вона з радістю розповість їй, якщо вона не знає. Відчуваючи неприязнь, Баланс кивнула. Прикидатися невинною було би безглуздо.

— Наша лідерка, Мая Йоцуба, стурбована вашим надмірним втручанням. Вона сказала, що, оскільки наші країни є союзниками, вона не хоче, щоб ця справа стала приводом для будь‑якого конфлікту.

— …Це попередження? Ви підпалите ґніт, якщо ми не відступимо?

Замість того щоб відповісти на запитання Баланс, Аяко знову привітно посміхнулася.

— Міс, ви добре спали минулої ночі?

— Це були ви?!

Не встигнувши й збагнути, що відбувається, Баланс підвелася з дивана і нахилилася вперед. Якби стіл був трохи вужчим, вона, можливо, схопила би дівчину за комір.

— Ем, що ви маєте на увазі? Зі всією повагою, ви виглядаєте не дуже добре, тому я просто висловила свою турботу.

Аяко сказала це, але на її обличчі не було ні найменшого натяку на занепокоєння.

Вона посміхалася. Не намагаючись приховати свій вираз «я все знаю», вона була в курсі всього.

— Міс Баланс, будь ласка, заспокойтеся. Якщо це можливо, ми дуже хотіли би налагодити з вами дружні стосунки.

— Дружні стосунки..?

Баланс зрозуміла, хоча й не завдяки словам дівчини, що задушити її зараз було би не тільки безглуздо, але й шкідливо. Вона знову сіла на диван. Слова, які тоді сказала дівчина, тільки ще більше роздратували Баланс.

— Ви знаєте про силу Йоцуба. А ми добре знаємо про вашу, міс.

Емоції Баланс досягли крайньої межі, але її логіка підказувала їй вислухати, що хоче сказати дівчина.

Ця дівчина, яка назвала себе агентом сім'ї Йоцуба, не сказала, що знає про силу армії СШПА або силу «Зірок». Вона сказала, що вони знають про силу Баланс.

А це означало…

— Лідерка сказала, що якщо ви зробите все, щоб покинути цю справу, міс, ви особисто не залишитеся без нашої вдячності. І, якщо в майбутньому випаде нагода, ми зможемо вам допомогти.

Це була приваблива пропозиція.

Якщо вона налагодить особисті стосунки з Йоцуба, це стане зброєю, яка компенсує всі позиції, які вона втратила минулої ночі, і навіть більше. Вона щойно дізналася про їхню справжню силу з перших вуст.

Дівчина витончено посміхнулася.

Неврівноважені ваги схилилися на бік логіки ― логіки жадібності.

Диявол у вигляді красивої молодої дівчини вручив їй контракт. І майор Баланс збиралася його підписати.

***

Як тільки Тацуя вийшов на пішохідну доріжку біля станції Аояма‑ітчоме, він відчув на собі погляди, що прилипали до нього, наче мокра фарба. І не одна‑дві пари. Під час розмови з Хаямою по телефону перед від'їздом він передбачав, що за ним стежитимуть. Проте така палка зацікавленість перевищила його очікування.

Він був майже впевнений, що вони не дізналися про його зв'язки з Йоцуба та Міюкі, і навіть не припускали їх. Отже, за ним не стежитиме значна сила, яка втручатиметься в його справи.

Крім того, він не вважав, що японські спецслужби, незважаючи на підтримку сім'ї Саеґуса, ризикнуть вступити в конфлікт з Йоцуба.

Що станеться, якщо вони розпалять конфлікт? РУКМ, Служба громадської безпеки та розвідувальне бюро вже дізналися відповідь на це питання з інциденту, в який були втягнуті їхні мати та тітка, коли вони ще були маленькими дівчатками. Вони були лише випадковими жертвами їхньої помсти, а не безпосередніми цілями, але, тим не менш, спогади про таке ретельне знищення не можна було забути за два‑три десятиліття. Не кажучи вже про те, що сила Йоцуба ― їхня здатність чинити насильство, а не їхній вплив ― з того часу ще більше посилилася.

Тацуя перестав про це думати. До групи приєднався новий погляд, який спостерігав за ними.

Новий ― і ненормальний ― погляд.

Інший, ніж у людини. Погляд демона.

*

Доручення професійним секретним агентам спостерігати за трьома старшокласниками та одним побутовим роботом означало, що вони не могли трохи не розслабитися.

Частиною побудови кар'єри було навчитися, де можна трохи зменшити зусилля. Це не означає, що не було надзвичайно серйозних людей, які повністю віддавалися всьому і ніколи не йшли на компроміси, але тут, оскільки зменшення зусиль і лінощі здавалися схожими, ситуація була іншою.

«Зменшення зусиль» завжди створювало погане враження, але по суті воно означало те, як людина розподіляла свої сили. Це означало не вкладати десять одиниць енергії в те, що вимагало лише п'яти.

Замість того щоб завжди вкладати десять одиниць енергії, незалежно від складності завдання, використання лише п'яти одиниць для завдань, які потребували п'яти, хоч і сповільнювало виконання кожної окремої роботи, але в кінцевому підсумку дозволяло виконати більше роботи. Привчання до чогось було лише ще однією навичкою, яку треба було опанувати.

Але було правдою, що зменшення зусиль не було виключно вигідним. Були й мінуси.

Ці посередні шпигуни, замасковані під поліцейських, виконали багато місій зі стеження та шпигунства. Їх багатий досвід несвідомо спонукав їх відволіктися, і цього разу це зіграло проти них.

Їм було доручено негайно захопити та викрасти цілі під виглядом арешту, якщо вони використають будь‑яку форму магії.

Їх детектор використання магії спрацював.

Вони не зреагували на зміну показань лічильника ― вони зреагували на сам сигнал тривоги.

За мить яскраве світло залило їхнє поле зору, немов повінь.

Несподіваний превентивний удар.

Несподіваний ворожий акт.

І ось так, їхня контратака потонула на дні моря світла.

*

— Тацуя, я приспала всіх, хто за нами спостерігав.

— Гарна робота.

Незважаючи на подяку гордій Хоноці, Тацуя ледве стримував посмішку.

Дивні істоти неухильно наближалися. Нелюди… паразити, майже без сумніву. Люди, які за ними спостерігали, могли б завадити їхньому діалогу.

Використання магії на вулицях було незаконним. Погляди, що прилипали до них, як клейка стрічка, аж ніяк не належали доброзичливим громадянам чи порядним державним службовцям, але оскільки вони самі були неналежними, то бути поміченими під час магічної перестрілки було би ще більш незручно. Тацуя розповів своїм супутникам про спостерігачів, щоб вони були обережними і не використовували магію, доки погляди не відвернуться від них.

Власне, якби Тацуя зміг домовитись, він би сказав і про це.

Але Хонока випередила його.

— І якщо хтось зупинить нас і почне розпитувати, ти зможеш щось з цим зробити, правда?

Хонока чудово інтерпретувала це речення. Насправді вона була на сьомому небі від щастя, збуджена тим, що Тацуя вперше попросив її про щось.

Зазвичай вона була відносно упередженою і схильною до припущень, тому навіть Міюкі, не кажучи вже про Тацую, не звертала на це уваги. Але сьогодні було дещо інакше, ніж зазвичай.

Спеціальністю Хоноки була магія світлових хвиль ― магія коливань. Її найкращі техніки були пов'язані з контролем світла.

Дізнавшись від Тацуї про місцеперебування спостерігачів, вона викривила і підсилила світло навколо себе, знайшла їх і негайно створила велику кулю жахливого, мерехтливого світла буквально перед їхніми очима.

Світлове заклинання для промивання мізків ― «Лихе око».

Коли Тацуя це зрозумів, навіть він почав панікувати.

Підсвідомий ефект полягав лише в тому, щоб приспати їх, тому він не втручався в його активацію, але не був упевнений, що це рішення було правильним. У магії заклинання з підсвідомим ефектом вважалися такими ж поганими, як і незаконні заклинання, що безпосередньо шкодили фізичному тілу людини. Якби її спіймали справжні поліцейські, вона отримала би більше, ніж попередження. Її засудили б до тюремного ув'язнення, незважаючи на її неповноліття, під приводом «добровільної праці з використанням магії».

Вражений швидкістю і точністю, які не можна було порівняти з лідером терористичної організації «Бланш», а також її вмінням активувати «Лихе око» проти чотирьох супротивників одночасно, Тацуя відчув негайну потребу змінити місце перебування.

— Давайте підемо звідси, поки не прибігли їхні друзі, — запропонував він своїм друзям, запізніло подумавши:

“Може, взяти з собою Хоноку було все‑таки помилкою…”

***

— Яка проблемна юна леді…

Фуджібаяші несвідомо зітхнула. Вона сиділа перед монітором радара псіонних хвиль, який міг виявляти незаконне використання магії. Він був поєднаний із системою спостереження за міською територією ― він використовував переважно дорожні камери у поєднанні з детектором отруйного газу та детектором незаконних електромагнітних хвиль високої потужності.

— Але вона неймовірна. Її звали Хонока Міцуі, так?

Ззаду вона почула голос, який відверто хвалив її магічні здібності.

Невимушена, дідусева примітка, без будь‑яких прихованих мотивів, змусила Фуджібаяші знову зітхнути.

— Так, дідусю. Це Хонока Міцуі, першокласниця у Першій старшій школі.

Рецу Кудо вдумливо кивнув.

— З огляду на її ім'я та тип магії, я думаю, що вона належить до роду Стихій світла.

— Я не знаю багато. Мені розслідувати?

— Ні, нема потреби заходити так далеко, — літній Кудо похитав головою на запитання онуки, зберігаючи приємну посмішку. — У будь‑якому разі… Сильні притягують сильних, а незвичайні сили притягують незвичайні сили, припускаю. Навколо того хлопця багато цікавих людей.

— Правда ― і не тільки в плані здібностей, а й особистості.

Зробивши цю невимушену гостру ремарку, Фуджібаяші швидко натиснула пальцями, вдягнутими в тонкі рукавички для роботи з пристроями, на сенсорну панель консолі.

Якщо говорити про системи, то система спостереження за міською територією була негнучкою і складною у використанні як з точки зору апаратного, так і програмного забезпечення. Натомість вона забезпечувала гнучкість з точки зору управління. Навіть декілька урядовців були невибірково зафіксовані камерами в неприємні моменти. Без ручного обмеження записів вони не змогли б створити таку всеосяжну систему спостереження.

Навіть для цих інцидентів з вампірами, щоб забезпечити звільнення від відповідальності за незаконне використання магії, Саеґуса і Чіба домовилися, щоб дані не залишалися в системі.

Маюмі відповідала за це як за захід контролю інформації, але через те, що її іспити були не за горами, Фуджібаяші замінила її.

Звичайно, у її випадку вона керувала консоллю самостійно, без чийогось втручання. На відміну від Маюмі, Фуджібаяші було не до душі залишати це іншим. Вона знала, що, хоча лідер Саеґуса допомагав своїй дочці приховувати інформацію, коли справа стосувалася солдатів Маюмі, він також просив Фуджібаяші таємно стежити за Маюмі ― а її дідусь, у свою чергу, стежив за цим всім.

Вона керувала системою як звичайний користувач, а не хакер, тому технічно робота була легшою, ніж зазвичай. Водночас схема управління була негнучкою і незручною.

Але з цим нічого не можна було вдіяти.

Саме вона погодилася на прохання Маюмі, але її справжня роль полягала в тому, щоб маніпулювати обставинами, щоб це сталося, щоб вона могла потрапити туди. Цього разу вона не могла робити все, що хотіла.

Особливо з її дідом за спиною.

Як для неї, так і для тих, хто її відправив (тобто для людини, яка спланувала її заміну), присутність літнього Кудо була непередбачуваною ситуацією.

Фуджібаяші не питала його, чому він тут.

Він, можливо, і був її дідом, але це не означало, що вони були особливо близькими. Вона знала, що як член сім'ї Фуджібаяші, вона не могла поводитися занадто фамільярно з колишнім главою сім'ї Кудо.

І якби між сім'ями Саеґуса і Йоцуба спалахнули іскри, не було би дивно, якби Рецу Кудо втрутився, щоб загасити полум'я.

Дідусь Кьоко Фуджібаяші був одним з небагатьох людей, які знали справжню особистість Тацуї Шіби.

— Птахи одного пір'я збиваються в зграї… або, може, це вони збиваються в зграї навколо нього, а не навпаки. У будь‑якому разі, зірки, під якими він народився, мабуть, не були дуже миролюбними.

— Так. Може, здається, що він обводить їх навколо пальця, а насправді це вони обводять його, — байдуже погодилася Фуджібаяші, не відриваючи погляду від монітора.

Якби вона обернулася, щоб подивитися на обличчя свого діда, вона б, можливо, зрозуміла, що за його зауваженням ховалося щось більше.

Але цього не сталося.

Коли він сказав «птахи одного пір'я», він мав на увазі Кадзаму та інших членів Окремого магічного батальйону, включаючи її. На жаль — або, можливо, на щастя ― його онука цього не зрозуміла.

***

Як і передбачалося, вони не зайшли на кладовище Аояма.

У цьому не було потреби.

Коли троє людей і одна машина насолоджувалися спокійною (?) нічною прогулянкою вздовж високих стін (побудованих після війни, щоб запобігти фотографуванню та іншим нешанобливим діям щодо померлих), вони відчули, що спереду наближається якась істота.

— Хазяїне, наближаються три паразити, — телепатично повідомила Піксі.

Тацуя зупинився. Він дозволив їй використовувати телепатію, а не вбудовані динаміки, щоб виманити паразитів.

Він також наказав їй передати свої думки Міюкі та Хоноці.

Коли Тацуя зупинився, дівчата також зупинилися, підійшовши до нього.

Жоден з них не виглядав наляканим, але вони не могли приховати свою напругу.

Тацуя теж не міг повністю уникнути напруги, тому він не був незадоволений їхньою поведінкою.

Як вони раніше і домовлялися, він натиснув кнопку «Відправити» на своєму портативному терміналі. Це надішле його поточне місцерозташування, отримане з навігаційної системи, Еріці та Мікіхіко. Вони, скоріш за все, відразу ж вирушать сюди з групою солдатів з сім'ї Чіба. План полягав у тому, щоб почекати, поки вони займуть свої позиції, а потім перейти до захоплення паразитів.

Звичайно, він не мав наміру чекати на прибуття своїх друзів, якщо паразити зроблять щось інше.

Тацуя дістав свого срібного партнера з лівої внутрішньої кишені. Він природно опустив праву руку, в якій тримав спеціальний ПАВ у формі пістолета ― «Тризуб», ― і став чекати на прибуття людей, одержимих демонами.

Міюкі стояла спиною до спини з ним, прикриваючи його ззаду зі своїм ПАВом у формі інформаційного термінала. Хонока, тримаючи праву руку над браслетним ПАВом на лівому зап'ясті, стояла поруч із ним, по черзі дивлячись перед собою і позаду.

Їхня поза була досить впевненою, і, незважаючи на все, він відчув, як на його обличчі з'явилася посмішка.

Цей несподіваний вчинок послабив його напругу.

Її джерелом була турбота про безпеку двох дівчат. Але тепер, коли він переконався в їхній майстерності, вона зникла.

Він знову зосередився на тому, що лежало за межами світла вуличних ліхтарів.

Три фігури, що наближалися до них спереду. У їхній ході не було ніякого вагання. Як сказала сама Піксі, паразити, очевидно, могли визначати її місцерозташування.

Відстань скорочувалася, але жодна зі сторін не робила жодної дії.

Коли вони наблизилися настільки, що можна було розрізнити їхній одяг, двоє паразитів зупинилися.

Третій продовжив рухатися в бік Тацуї.

Коли його постать стала чіткішою, Тацуя відчув, що щось не так.

Він швидко зрозумів, що саме.

Конфлікт між інформацією, що надходила до його очей, і тим, що він міг відчути особисто.

Чоловік був одягнений у звичайне пальто і брюки‑чіноси. Пальто не приховувало його фігуру, і цього разу він не носив маску. Його очі, рот, руки і ноги не відрізнялися від звичайних. Проте, незважаючи на людську подобу чоловіка, Тацуя відчував, що в ньому було щось явно нелюдське. Можливо, це була енергія демона..?

Поки Тацуя пильно спостерігав за чоловіком, відстань між ним і паразитом скоротилася настільки, що вони могли чути голос один одного і розгледіти вираз обличчя.

— Тацуя Шібо, ми хочемо поговорити.

Тацуя не мав наміру говорити першим, тому паразит, який розпочав розмову, був саме таким, як він і планував. І те, що це відбулося у формі переважно мирної розмови, також технічно відповідало його очікуванням.

Але він був трохи здивований, що паразит назвав його на ім’я.

— Як мені вас називати? — запитав Тацуя у відповідь.

Чоловік, одержимий паразитом, майже відкрив рота, але не зміг продовжити розмову. Тацуя подумав, що втрата дару мови через таку дрібницю ― цілком людська реакція. Схоже, емоційна основа людини не змінилася, незважаючи на те, що її особистість захопили.

Або, можливо, термін «захоплення» вказував на помилкове розуміння. Судячи з того, що він почув від Піксі, основне тіло паразитів мало лише примітивну свідомість. Йому здавалося, що їхні емоції також не розвинулися далі певної межі. Можливо, він мав припустити, що вони не мали достатньо індивідуальності, щоб захопити людину, і що вони використовували асимільовану людину як основу для побудови нової особистості. Тацуя вирішив виходити з цього припущення.

— Марте.

Поки Тацуя розмірковував, паразит дав коротку відповідь. Ім'я, яке відповідало на питання, як його називати. Фрагменти інформації підказали Тацуї, що це означає «Марс» іспанською або італійською мовами.

Це мало сенс. Чоловік вільно говорив японською, але його риси були явно європейськими. Тацуя мав лише інформаційні знання, оскільки ніколи не виїжджав за межі країни, але чоловік перед ним мав іспанські риси. Незалежно від того, чи Марте було його справжнім ім'ям, чи кодовим ім'ям ― а скоріше за все, це було кодове ім'я ― для нього не було дивним представитися саме так.

Тацуя, звичайно, не знав, що в «Зірках» існують групи за рангом, такі як планетний і сателітний. Він знав лише про буквальні «зірки», як це випливає з назви групи. Тому він не розумів, що ім'я Марте було посиланням на планетний ранг «Зірок» Марса або що воно походило від заздрості та жалю носія, який колись проходив підготовку, щоб стати кандидатом у планетний ранг, але в кінцевому підсумку не зміг приєднатися до «Зірок».

— Тоді, містере Марте ― чи, може, слід сказати сеньйоре Марте..? Що ви власне хочете?

Отже, це питання не мало глибшого значення. Кодова назва «Марс» цього чоловіка була для Тацуї не більше ніж ярликом, і він без вагань змінив тему розмови.

— «Містер» підійде, хлопче.

У свою чергу, паразит, який називав себе Марте, роздратовано насміхався над ним. Але Тацуя думав лише про те, що той має досить запальний характер.

— Добре. У будь‑якому разі, у чому справа?

Тацуя не мав би нічого проти обміну провокаціями, щоб виграти час, але він бачив, що його товариші поступово втрачають самоконтроль, тому вирішив продовжити розмову.

— …Тацуя Шіба. Ми більше не бажаємо бути ворожими до вас.

Схоже, цей «містер Марте» вважав, що повне ім'я є більш ввічливим зверненням, ніж «хлопче».

Тацую це не дуже хвилювало (в тому сенсі, що він з самого початку не очікував жодної ввічливості).

— Я не розумію ― ви говорите надто туманно. Хто ці «ми»? І хто ці «ви», до яких ви вороже ставитеся?

Більш важливо було з'ясувати, про що саме говорив цей чоловік.

— …Ми, демони, не збираємося більше вчиняти ворожих дій проти вас, магів Японії.

Він відверто назвав себе демоном…

Не дияволом, не привидом, не примарою ― демоном. Схоже, саме так вони себе сприймали. Він не чув цього терміна від Піксі, тож вони, мабуть, обговорили це заздалегідь.

Тацуя ледь не видав болісну посмішку. Він знав, що люди називали його магію демонтажу Демонічною правицею. Вони так її назвали, бо коли він її використовував, то вказував своєю правою рукою із ПАВом у руці на ціль. Але це не означало, що він відчував якусь симпатію до цього терміна.

— І? Хіба ви не хотіли ще чогось? — наполягав Тацуя. Він хотів запитати про коротке повідомлення паразита, але поки що вирішив дати йому закінчити.

— В обмін на обіцянку припинити ворожі дії проти вас, ми хочемо, щоб ви передали нам того робота.

Піксі здригнулася. Принаймні, так здалося ― Тацуя, мабуть, побачив щось. Незалежно від того, що було всередині, роботи не мали жодного стосунку до таких біологічних реакцій.

— …Послухайте, містере Марте. Може, поговоримо трохи коректніше? Я не можу відповісти, якщо ви не поясните, чому ви хочете, щоб ми його віддали.

— Я не бачу необхідності в поясненнях. Фактично, у вас не має бути жодних причин захищати цього робота.

— Ми самі вирішуємо, чи є у нас причини, чи ні.

Марте нахмурився, почувши відповідь Тацуї. Але навіть його незадоволений вираз обличчя, враховуючи, що чоловік виглядав на покоління старшим за нього, не виглядав дивним.

— …Ми хочемо звільнити нашого товариша, який ув'язнений всередині цього робота.

Почувши відповідь, Тацуя вдав, що здивовано нахилив голову.

— Вашому другу не дозволяється мати робота як носія?

Вираз обличчя Марте став ще суворішим.

— Ми не знаємо, що ти думаєш, але ми ― живі істоти. І наші взаємні зв'язки набагато сильніші, ніж у вас, людей. Невже тобі так важко зрозуміти, що ми хочемо визволити нашого товариша, живу істоту, з неживого тіла?

Але його тон голосу все ще був стриманим.

— Ні, я розумію, — відповів Тацуя просто, як і той чоловік. Але він зробив це тому, що відповідь Марте збігалася з інформацією, яку він уже отримав від Піксі, і не зацікавила його. З іншого боку, це означало, що він отримав докази на підтвердження слів Піксі. Міркуючи, чи достатньо його відповіді, він продовжив говорити, намагаючись спланувати час для їхнього удару. — Але як?

— Ми знищимо машину. Якщо поточний носій загине, ми зможемо переміститися в новий.

— Ясно… Це його пропозиція, Піксі. Ти хочеш звільнитися звідти?

— Ні, не хочу, хазяїне!

Тацуя не ставив це питання серйозно. Доки вона мала бажання самозбереження, незважаючи на те, що мешкала в неживому об'єкті, він не міг назвати правильним дозволити її знищити. Крім того, базова програма ГДП включала три закони робототехніки: ніколи не шкодити людям, підкорятися людям і захищати себе, якщо це не суперечить першим двом законам ― наскільки це можливо.

Однак намір відмови, виражений телепатією, був набагато сильнішим, ніж він передбачав.

— Я є я. Моє бажання ― належати тобі, хазяїне. Ось хто я є.

Це не обмежувалося примітивними інстинктами самозахисту. У ньому був акцент на «я».

— Мені більше не важливо, якою істотою я була спочатку, ні де я отримала бажання, що є моєю сутністю. Я не хочу перестати бути собою.

Тацуя не був єдиним, хто почув телепатію Піксі. Інші три паразити також її почули, як і Хонока та Міюкі.

Хонока міцно стиснула губи.

На губах Міюкі з'явилася посмішка.

— Так вона каже, брате.

— Ага.

На губах Тацуї також з'явилася ледь помітна посмішка. Дивно, але ця несподівана, пристрасна промова не викликала болісної гримаси.

З якоїсь причини він не відчував відрази до почуттів цього демона, що жив всередині робота.

— У будь‑якому разі, я думаю, ти вже здогадуєшся про нашу відповідь, але… — сказав Тацуя. — Перш ніж я тобі її озвучу, я хочу спитати тебе про дві‑три речі.

— Схоже, ти дурніший, ніж ми думали, Тацуя Шіба. Ми розчаровані… Що ж, добре. Питай.

— Раніше ти сказав, що ви не збираєтеся воювати з магами, правильно? Чому не з людьми, а саме з магами?

Відповіді не було.

Ні ― відповіддю були губи, скривлені в презирстві.

— Якби ми прийняли вашу пропозицію, ви, демони, не чинили би ворожих дій проти магів. Тоді як би ви поводилися з людьми, які не є магами?

— …

— Після того, як ви б знищили тіло Піксі, в кого б ви її переселили? Ні, тобі не треба відповідати. Я знаю і без відповіді.

— …Ти володієш лише поверхневою хитрістю, яка не вимагає справжнього розуму, — побачивши сталевий погляд Тацуї та дівчину за його спиною, яка готувалася до бою, Марте навмисно знизав плечима. — Ми не розуміємо. Ми кажемо тобі, що більше не будемо вашими ворогами. Чому тебе це не влаштовує? Ми, демони, несумісні з людьми так само як ви, маги, відрізняєтеся від інших людей, чи я помиляюся?

— Невже, га? — Тацуя безсоромно перервав промову, яку раптово почав паразит. Це було більше схоже на пропагандистську промову, ніж на що‑небудь інше. Ніяк не можна було сказати, що він піклувався про те, наскільки безсоромним був його тон.

— Мій носій теж був магом, — сказав Марте, роблячи перебільшений жест, підносячи долоню до грудей.

Можливо, цей чоловік, перш ніж ним заволодів паразит, був експертом у підбурюванні натовпу. Якщо так, то кодове ім'я Марте (Марс) було невідповідним. Ім'я Меркуріо (Меркурій) здавалося більш підходящим.

Відверто ігноруючи холодний погляд Тацуї, паразит продовжував свою промову із ще більшим запалом.

— Ось чому я розумію, як люди ставляться до магів.

— І як саме?

— Для людей маги ― це інструменти та лабораторні щури. Бажання магів надто тривіальні, щоб люди звертали на них увагу. Вони ставляться до вас як до інструментів для використання сили, яка називається магією, і бачать у вас лише експерименти, щоб витягнути ще більше цієї сили.

Нічого нового в цій промові не було, але Тацуя вирішив дати паразиту закінчити і подивитися, що буде далі.

— Чому ти ставишся добре до людей, які думають тільки про те, як тебе використати? Ти не мусиш цього робити. У тебе є свої бажання, свої надії. Хіба ні?

Тацуя уважно дивився на обличчя Марте, коли той закінчував свою промову. Марте відповів на його погляд щирим поглядом.

Тацуя зітхнув.

— Я не думаю, що маги ― єдині, кого використовують, — обережно відповів він роздратованому носію паразита. — Як би це сказати… Все це звучить як щось з підручника, — а потім він скривив губи в презирливій посмішці. — Для того, хто щойно поставився до мене як до дурня… ти дійсно тупий.

У очах чоловіка спалахнула лють.

Це була емоція паразита чи носія?

Марте спробував щось сказати, але Тацуя перервав його і продовжив.

— Ви не завдасте шкоди магам. Це добре ― справді добре. Але ви вже нашкодили моїм друзям. Моїм друзям‑магам. Як я можу вірити, що ви не повторите це в майбутньому, якщо ти навіть не сказав жодного слова вибачення? Це нічим не відрізняється від гасел про «захист прав людей‑магів». Ти годуєш мене брехнею і намагаєшся щось з мене витягнути. Таке зухвальство.

Тацуя зробив паузу у своїй довгій промові, а потім знову посміхнувся, ніби все це йому набридло.

— Якщо подумати, я так і не дав тобі відповіді. Ну, вона негативна.

— Ти нахабний малий…

— Так, так, «ти про це пошкодуєш». Ось, я сказав це за тебе. Мені навіть незручно з тобою балакати.

У очах Марте засяяла смерть.

Він махнув правою рукою, і з його манжети з'явився ніж. Судячи з шнурка, що з'єднував його з руків'ям, це був не просто кинджал ― у ньому був вбудований якийсь пристрій.

Інші паразити також дістали свої ножі.

Коли Тацуя їх побачив, то холодно примружився.

— Так легко зрозуміти. Я теж допоможу вам це збагнути, — наскільки це було можливо, він посміхнувся. — Киньте зброю і здайтеся мирно. Якщо зробите це, ми не будемо вас кривдити. Я обіцяю вам хороше ставлення ― ви будете щасливими лабораторними щурами.

— Ти… людське… лайно!

Паразит, який контролював людину, тепер був підкорений переважними емоціями свого носія.

Мобіусова петля контролю та підкорення.

«Маг» Марте, ймовірно, відчував велику ненависть та гіркоту до людей, які контролювали його до того, як він був одержимий.

Його крик був настільки гнівним, що це було очевидно.

Без розширення послідовності активації з'явилися ознаки активації магії. Як і думав Тацуя, паразити, здавалося, не потребували послідовностей активації чи заклинань, щоб використовувати магію.

Звичайно, Тацуя був майже таким самим. Перш ніж магія паразитів спрацювала, Тацуя знищив інформаційні тіла, які мали змінити події.

Незвичайна здатність, природний ворог усіх магів ― безпосереднє руйнування інформаційних тіл.

Це заклинання, «Програмне розсіювання», було ефективним навіть на нелюдях.

Тиха битва без звуку і світла.

Але Марте, який зайняв наступальну позицію, розраховуючи на можливість активувати магію, заціпенів від несподіваної ситуації, коли його магія була скасована.

Тацуя не збирався залишати цю можливість безкарною.

Йому прострілили чотири кінцівки в місцях з'єднання з тілом, і Марте впав на дорогу.

Навіть з паразитом всередині він не міг протистояти своїй фундаментальній анатомічній структурі. Він міг ігнорувати біль, але не міг рухати кінцівками, оскільки сухожилля були розірвані.

Тацуя вказав порожньою лівою рукою на паразита на дорозі.

Якщо він знищить його фізичне тіло, паразит полетить в пошуках іншого носія.

Якщо він попросить Міюкі заморозити його магією, він самознищиться і втече.

Паразит не потребував послідовності активації, тож навіть якщо він не міг рухати тілом, він, ймовірно, все одно міг використовувати магію.

Щоб вивести паразита з ладу, він мав завдати шкоди безпосередньо психічному інформаційному тілу.

Він стиснув кулю псіонів у долоні.

Не було жодної гарантії, що це дасть якийсь ефект.

Але Тацуя не вагався. Якщо це не спрацює, то йому доведеться просто взяти з собою мага, який володіє стародавніми заклинаннями запечатування.

Вагання зараз принесе більше шкоди, ніж користі.

Він просто зосередився на «відторгненні» і витягнув ліву руку в бік паразита.

Міцна, стиснута псіонна куля влучила паразиту в груди.

Не в мозок, а в серце.

Це було рішення, яке він прийняв після обговорення інформації Піксі з Якумо. Паразити не мали фізичних органів, але володіли розумом людини. Тому не було суттєвої причини вражати якусь одну частину тіла, а не іншу. Але у цьому випадку вони дійшли висновку, що найкраще атакувати місце, яке найтісніше пов'язане з рештою тіла, ― серце, яке розподіляє паливо для клітин тіла.

Ефект був драматичнішим, ніж очікувалося.

Як лобстер, виловлений з океану, тіло паразита божевільно згиналося і розтягувалося.

Він корчився.

Тіло, заражене паразитом, відторгало його.

Думки Тацуї, спрямовані на паразита, відторгали його, а той, у свою чергу, відторгав їх.

— Брате!

Але, на жаль, у нього не було часу на уважне спостереження.

Крик Міюкі звучав відчайдушно.

Але Тацуя не відривав від неї «очей».

Якби їй загрожувала якась небезпека, він би відчув це, навіть без її слів.

І справді, коли він обернувся…

По той бік Міюкі, яка заморозила одяг супротивника, а не його кінцівки, і тепер придушувала їхню магію своїм «Зонним втручанням»…

…була Хонока, якій важко довелося з озброєнням супротивника, яким він керував за допомогою дротів, і Піксі, яка захистила її від атаки.

— Хоноко!

— Я в порядку! — твердо відповіла вона.

В очах Хоноки засяяло сильне світло.

Це було світло її волі, її бажання ніколи не ставати для них тягарем.

Світло в очах Хоноки…

…і в її прикрасах для волосся.

Тацуя відчув різке посилення псі‑хвильової активності.

Це був знак того, що її енергія думок посилювалася.

Це не було магією.

Це було щось більш пряме ― втручання думок.

За мить Піксі випустила потужний психічний вибух.

Сила, що змінювала хід подій, неточна в своєму контролі, але люта, потрясла поле перешкод, яке створила Міюкі.

Поле перешкод, створене Міюкі, чия сила була найвищою серед усіх нині живих магів.

Тацуя вистрілив новоствореною псіонною кулею в паразита, з яким боролася його сестра.

Танець відторгнення повторився.

Але зараз це не турбувало ні Тацую, ні Міюкі.

Туди було випущено просте кінетичне змінення стану ― іншими словами, психокінетичний вибух.

Очі Хоноки закрутилися від раптової потужної псіонної хвилі, і Піксі стала перед нею, щоб захистити її.

Паразит, з яким вони боролися, відлетів далеко, зникнувши з поля зору.

***

Фуджібаяші, ошелешена тим, що бачила на моніторі, прийшла до тями, почувши за спиною веселий сміх.

— …Ну, ось що він нам показав, цікаво і несподівано.

Коли його онука обернулася на стільці і кинула на нього звинувачувальний погляд за його легковажність, старий Кудо прочистив горло. Потім, намагаючись виправдатися, він сказав:

— Останній психокінетичний вибух походив від ГДП, так же? Я ніколи не чув, щоб хтось розробляв роботів, які могли б використовувати психічні сили.

Фуджібаяші сиділа за консоллю монітора датчика псі‑хвиль. Результати вимірювань, що відображалися перед нею, не залишали сумнівів.

— …І я. Не вірю, що це можливо з нинішніми технологіями.

— Я так не думаю. Наразі неможливо відтворити надприродні сили, чи то магічні, чи то психічні. А це означає, що в ГДП є немеханічний компонент.

— … — з вуст Фуджібаяші вирвався легкий подих, який можна було сприйняти як зітхання або стогін.

— Тож демон вселився в робота, так?

— …

— Я отримував звіти про паразитів, але про таке нічого не чув.

— Ми теж не мали повідомлень про це, — відповіла його онука з суворим виразом обличчя. — Я чула про це лише з особистих розмов.

— Ні‑ні, — відповів старий Кудо, махаючи рукою, щоб заспокоїти її. — Я не критикував тебе, Кьоко. Я вже не маю на це права. Я просто думав про те, як це цікаво.

Незворушний вираз обличчя Фуджібаяші зник.

Вона підняла на нього погляд, в її очах було занепокоєння, і побачила в обличчі діда проблиски амбіцій, яких вона не бачила в ньому вже дуже давно.

— Подумати тільки ― що так можна використовувати гуманоїдного робота…

***

Звичайна Фуджібаяші, можливо, щось помітила б.

Але зараз вона дотримувалася процедури використання, встановленої системою ― як оператор, а не як хакер. За таких обставин навіть Електронна чаклунка не могла помітити спостерігачку, яка використовувала методи, не передбачені системою.

Спостерігачка, яка дивилася в той самий момент, Мая Йоцуба, зняла з очей пристрій‑монітор у формі затемнених окулярів, відкинулася на спинку крісла і заплющила очі.

За часом це зайняло близько десяти секунд.

Потім, сховавши монітор у свій стіл, вона взяла дзвіночок, що лежав на боці столу, і потрясла ним. Чіткий звук пролунав у тихій кімнаті, де вона сиділа сама.

— Ви кликали, володарко? — запитав літній Хаяма, її дворецький і довірена особа, коли відчинив двері та підійшов до неї.

— Будь ласка, покличте містера Аокі.

— Звичайно, володарко.

Ввічливо вклонившись, дворецький Хаяма знову вийшов із кімнати.

Цього разу довелося трохи почекати.

Вона не чула кроків, але хтось поспішно наблизився і постукав у двері.

— Заходьте.

— Перепрошую, володарко, — пролунав спокійний голос Хаями.

Відчуття неспокою виходило від людини, що стояла поруч із ним. Разом із Хаямою увійшов ще один дворецький, значно молодший (хоча все одно старший за Маю).

— Вибачте, що викликала вас так пізно, містере Аокі.

— Не переймайтеся. Я миттєво відправлюся на край світу, якщо ви мене покличете, володарко.

Аокі не володів мистецтвом телепортації ― така концепція все одно не була реалізована ― тож фізично він не міг миттєво опинитися там, але завжди говорив театрально, тож ні Мая, ні Хаяма не звертали на це уваги.

— Вибачте за раптовість, але є дещо, що я хотіла би, щоб ви для мене дістали.

— Так, володарко.

Аокі був фінансистом, якому довіряли управління активами Йоцуба. Якщо вона його викликала, то це було не просто для покупок. Або це було щось дороге навіть для сім'ї Йоцуба (і надзвичайно дороге для решти світу), або це був рідкісний чи нереалізований товар, який було важко придбати.

Але навіть попри це, на обличчі Аокі не було видно жодного напруження. Він знав, що виконання таких прохань було єдиною причиною його перебування тут, і попри проблеми з характером, його реальні здібності були не гіршими за першокласні, як у законній, так і в незаконній діяльності.

— Я хочу, щоб ви якомога швидше викупили ГДП О‑94, який надано в оренду Першій старшій школі, що належить до Магічного університету. Не шкодуйте грошей і використовуйте будь‑які методи, які вважаєте за потрібне.

Мая часто говорила, що гроші не мають значення, але вона рідко прямо просила його робити це будь‑якими засобами.

— Якщо не зможете його отримати, то зробіть так, щоби права власності на нього не перейшли від його нинішнього власника. Особливо щоб він не потрапив до рук інших Десяти головних кланів. З приводу грошей теж не переймайтесь.

І те, що вона виклала точні методи та умови на випадок його невдачі, було вперше, принаймні для Аокі.

— Уже зроблено, володарко.

Аокі на мить виглядав збентеженим, але вклонився їй з повагою, не виказуючи нервозності в голосі.

*

Після того, як Аокі поспішно пішов, Мая кинула пильний погляд на Хаяму, який все ще чекав поруч із нею.

— …Ви хотіли ще щось сказати?

Але врешті‑решт він не зміг зберегти байдужий вираз обличчя, і Мая вирішила сама підштовхнути його.

— Я розумію, що це може бути грубо, володарко, але…

Виявивши свою зацікавленість, він вклонився, виголосивши кілька вступних слів. Це була практично клішована фраза, але дивний тон голосу натякнув Маї, що тема не дуже приємна.

— Чи не було б розумніше трохи утриматися від використання Хлідск'яльва?

Проте вона не могла завадити йому висловити свою думку ― дорікнути їй ― на цьому етапі. Порада була болісно правдивою, як і очікувалося. Мая нахмурилася, але не могла виказати гнів.

Зрештою, Мая, його операторка, знала краще за будь‑кого іншого ― за винятком шести інших операторів, які мали такі самі права доступу, як і вона ― що його використання мало не тільки переваги.

— …Це чистий і досконалий продукт наукової технології. Ризик побічних ефектів має бути набагато меншим, ніж у магії, в якій все ще існує безліч чорних скриньок.

— Леді Мая, вибачте, але я не це мав на увазі.

Мая сама розуміла, що її аргумент був лише формальним, і коли Хаяма це зауважив, вона кинула на нього незручний погляд.

— А щодо чорних скриньок, володарко, ми навіть не знаємо, де встановлено головний комп'ютер Хлідск'яльва. Поки що ніхто не брехав, але немає гарантії, що так буде і надалі.

Твердження Хаями, безумовно, мало під собою логічне обґрунтування.

І Мая розуміла небезпеки, про які він не згадав.

— Так… Я погоджуюся з вами, містере Хаямо. Здається, останнім часом я надто покладалася на його можливості збору інформації.

— Його можливості дійсно дуже багато вартують. На мою скромну думку, можливо, містер Тацуя зможе дізнатися, де знаходиться головний комп'ютер Хлідск'яльва. Або, може, якщо ми отримаємо до нього прямий доступ, то зможемо отримати над ним ексклюзивний контроль.

Для Маї ці зауваження були абсолютно несподіваними. Заскочена зненацька, вона деякий час думала, а потім нарешті похитала головою.

— Ще зарано.

Її відповідь залишала простір для інтерпретації того, що саме означає «зарано».

Хаяма вклонився, а потім залишив свою володарку саму в кімнаті.

***

— Це недобре, хоча…

Міюкі доглядала за Хонокою, у якої крутилася голова ― а точніше, яка закрутилася і впала. Але коли вона почула монолог Тацуї, що мимоволі вирвався з його вуст, то обернулася.

— Так… Ти правий. Брате, може, поки що підемо звідси?

Відповідь, яку він отримав, була надзвичайно природною, і він майже погодився.

“Ну, ми могли б, але…”

Він відчував, що якщо почне сприймати її кмітливість як щось само собою зрозуміле, то одного дня це обернеться проти нього. Проте наразі було щось інше, що викликало більше занепокоєння.

Реакція, що відбулася раніше, той масштабний психічний прояв, мабуть, була помічена в районі Аояма/Акасака. Небажані гості незабаром з'являться там з різних причин.

Паразит, який до цього моменту звивався, заспокоївся, ніби у нього скінчилися сили. Тацуя вже зв'язав йому руки за спиною на всяк випадок, але навіть він не знав, наскільки це було доцільно. На даний момент, доки посудина ― фізичне тіло носія ― залишалася цілою, він не міг звідти втекти. Але якщо дійде до крайнього випадку, є один останній спосіб: змусити супротивника самознищитися.

“Так… Цікаво, чи є якесь стародавнє заклинання для цього.”

— Тацуя!

— Пробач, що так запізнилися!

Про вовка промовка ― ну, подумай про них ― і ти почуєш їхні голоси. Схоже, вони нарешті з'явилися.

Але він не збирався звинувачувати їх у «запізненні». Вони самостійно шукали паразитів, не лінувалися. Він не міг скаржитися.

Так, сказав він собі ― скаржитися на те, що вони неквапливо прийшли після того, як вся метушня закінчилася, було б нерозумно.

— Е‑е‑е… Тацуя? У тебе якесь страшне обличчя.

— Моє лице і так завжди суворе.

— Ну, я не це мав на увазі, але… Якщо ти робиш це навмисно, то це ще страшніше.

Тацуя поглянув на Мікіхіко, який з якоїсь (?) причини трохи вагався, а потім звернувся до ще однієї людини ― тієї, яку він не очікував побачити.

— І ти прийшов, Лео?

— Ага. Я переконав їх дозволити мені піти з ними. Частково для реабілітації.

— Ну, не перестарайся. У будь‑якому разі, Еріко?

— Хм? Що?

Коли він звернувся до Еріки, яка суворо дивилася на полоненого, вона відповіла напрочуд спокійним голосом.

— Нам треба якнайскоріше піти звідси, — сказав він, переходячи відразу до справи. — Ти щось придумала, щоб перевезти нас трьох?

Втішений тим, що вона не зробила нічого надмірного, наприклад, не встромила раптово кілок у серце полоненого, Тацуя швидко оглянув околиці, але побачив лише два мотоцикли, якими вони троє приїхали, і жодного іншого транспортного засобу. Але навіть крім цього…

Тацуя не бачив, хто саме їхав у тандемі.

— Га? А що?

Еріка, яка обернулася на слова Тацуї, зробила щиро здивоване обличчя.

— Що ти маєш на увазі під «а що», Еріко?

Ця репліка належала не Тацуї. Мікіхіко втрутився, не приховуючи свого нетерпіння.

— Ти не відчувала раніше хвилі думок? Це була велика магічна сила, яка просто розсіялася навколо. Я не думаю, що сюди приїдуть тільки звичайні поліцейські.

— Але ми були готові до цього з самого початку ― це я хотів би сказати… але, думаю, нам не варто створювати проблем вам трьом.

За винятком її трохи пильного погляду, це була та сама Еріка, що й завжди. Принаймні, настільки, що Лео та Мікіхіко цього не помітили.

— Ем, ми можемо перенести його до комори в будинку Мікі. Підійде?

Еріка сказала «комора», але, звісно, це не була буквальна комора. Те, що вони навмисно привели їх на територію сім'ї Йошіда, а не в установу сім'ї Чіба, означало, що вони мали відповідне заклинання або техніку, щоб запечатати магію паразита і зв'язати його.

— Ти не проти, Мікіхіко?

— А? Та ні. Це ж і так було нашою роботою.

Під «нашою» він, мабуть, мав на увазі «старих магів». Можливо, він хотів сказати, що ув'язнення демонів було роботою онмйоджі (хоча сім'я Йошіди була шінтоїстами, а не практиками онмйо).

— Добре, тоді я, Мікі і, певно, Лео займемося цим. Ви троє йдіть додому.

— Чекай, чому? — спитав Тацуя з подивом, ігноруючи гнів Лео на слова «певно». — Ми почекаємо, поки ви збираєтеся.

Відповідь була досить нечіткою.

— Тацуя, ну, це… — заїкався Мікіхіко.

Тацуя прослідкував за його поглядом. Спідниця Піксі була порвана в декількох місцях, а на півпальті Хоноки з'явилися кілька додаткових випадкових розрізів.

— …Ми викличемо машину.

— Думаю, це буде найліпше.

Тацуя вирішив залишити це місце групі Еріки.

***

Будинок брата і сестри знаходився в зоні контролю самокерованих автомобілів, але квартира Хоноки була за межами зони контролю автоматичних автомобілів. Хонока не змогла б дістатися додому на самокерованому автомобілі, який він викликав за допомогою свого інформаційного термінала. У підсумку четверо пересіли на кабінки на станції.

Незважаючи на їхній досить незвичайний стиль одягу, до них не приділяли особливої уваги, що було приємним аспектом міського життя.

Не привертаючи до себе більше уваги, ніж він очікував (хоча з Міюкі поруч було неможливо не привертати до себе увагу), Тацуя та інші сіли в чотиримісну кабінку.

— О, емм, Тацуя…

Оскільки процес посадки був настільки звичним, Хонока засумнівалася лише після того, як кабінка вже рушила. Вони їхали в одному напрямку, але не могли вийти з кабінки на півдорозі…

— Я відвезу тебе назад, — запевнив Тацуя.

Почувши це, Хонока, яка не могла зізнатися, що це саме те, чого вона хотіла, палко, але скромно відмовилася… навіть якщо не могла приховати вираз щастя на обличчі.

*

Чотиримісні кабінки мали можливість змінювати розташування сидінь, щоб сидіти обличчям один до одного.

Поруч із Тацуєю сиділа Міюкі, а навпроти них ― Хонока.

По діагоналі від Тацуя сиділа Піксі (яку вважали пасажиром, а не багажем). Він поглянув на робота, потім перевів погляд на Хоноку ― і повторив це в тиші.

— …Брате, якщо ти не скажеш Хоноці хоча б кілька слів, вона не витримає, — прошепотіла Міюкі, яка сиділа поруч, не в змозі залишатися байдужою, коли їхня однокласниця ставала все більш напруженою щоразу, коли Тацуя дивився на неї.

— Так. Пробач, — сказав Тацуя, прислухавшись до докору сестри. Схоже, він не усвідомлював, що робив це. — Ви всі троє добре попрацювали сьогодні.

Його слова похвали були, мабуть, лише вступом. Доказом цього було те, що він вважав Піксі однією з них. Можливо, він схвалював те, що Піксі самостійно впоралася зі своїм завданням, але з того, як він не розділяв людей і роботів, було зрозуміло, що він не дуже замислювався над цим.

— І… Хм. Хоноко, як би це сказати..? Ти не відчуваєш якоїсь втоми?

Його наступні слова були не поясненням, а питанням. Хонока похитала головою, навіть будучи збентеженою раптовим запитанням.

— Ясно… Піксі, а ти? Ти втомлена..? Ну, це не зовсім правильне формулювання. Ти відчуваєш якесь виснаження псіонів і психеонів, що складають твій основний організм?

— Виснаження знаходиться в межах природного відновлення, хазяїне.

— Ясно…

— Брате, про що ти турбуєшся?

— Я не турбуюсь, просто… — сказав Тацуя, похитавши головою у відповідь сестрі. Потім він знову перевів погляд на Хоноку. — Коли Піксі випустила той потужний психокінетичний вибух… Хоноко, ти відчула, що сталося?

— …Ні, а що? Що ти маєш на увазі? — запитала Хонока у відповідь, в її очах відбивалася тривога.

Питання було настільки значущим, що він не міг звинувачувати її за те, що вона відчувала тривогу.

Хоча, звичайно, воно не було поставлене з наміром навмисно підігріти цю тривогу.

— Я хочу, щоб ти спокійно вислухала.

Сам Тацуя був настільки збентежений, що хотів почати з цього.

— Перед тим, як Піксі випустила психічний вибух, вона отримала від тебе, Хоноко, псіони.

— Га? — очі Хоноки розширилися від подиву.

— …Ти хочеш сказати, що Хонока передала Піксі силу?

— Ні, не зовсім так, — відповів Тацуя, і в його голосі відчувалася незвичайна невпевненість. — Це було схоже на процес введення псіонів у ПАВ, коли ти хочеш розширити послідовність активації. Щось на зразок… підготовки. Або, можливо, резонансу.

Хонока злякано подивилася на Піксі.

Дівчина‑робот ― а точніше, паразит, що володіє ГДП типу О‑94 ― здавалася байдужою. Звичайно, її вираз обличчя не змінився, тому вони не могли знати напевно.

Маг і машина обмінялися псіонами.

Саме явище було знайомим для Тацуї та всіх інших сучасних магів. Але це явище відбувалося з машиною, оснащеною системою, спеціально розробленою для цього з точки зору магічної інженерії. ГДП не мав таких функцій.

Машини не мали жодних здібностей, крім тих, які їм надавали люди. Вони ніколи не могли самостійно навчитися новим функціям.

Отже, це явище відбулося не між нею і машинним тілом Піксі, а між нею і справжнім тілом Піксі. Це було єдине пояснення.

Він не міг звинувачувати Хоноку за те, що вона відчувала неспокій або піддалася страху.

— Мідзукі сказала щось подібне… Схоже, між Хонокою і Піксі дійсно існує якийсь зв'язок. І здається, що…

Раптом Тацуя перестав говорити. Він здавався збентеженим з якоїсь причини, ніби йому було важко висловити свої думки. Міюкі кинула на нього сумнівний погляд.

Він відчув її невисловлене запитання і з покірним виразом обличчя продовжив:

— …Схоже, що носієм цього є твої прикраси для волосся, Хоноко.

— Га?

До цього моменту емоції Хоноки були зайняті подивом і страхом, але цього разу її подив був найсильнішим.

Вона була не єдиною, хто був здивований.

Міюкі пильно дивилася на гумку, яка тримала волосся Хоноки.

— А саме, ці кристали. Я не маю уявлення, яка логіка за цим стоїть, але…

Хонока поклала руки на свої кришталеві прикраси для волосся. Це був несвідомий вчинок, вона не очікувала від нього якогось конкретного результату.

Але за мить щось сталося ― щось, що, здавалося, підтверджувало припущення Тацуї.

З центру грудей Піксі вирвалося нематеріальне світло.

Це не було сильне світло. Візуально воно було приблизно таким же яскравим, як ліхтар.

Але синхронізація була занадто сильною, щоб сумніватися в зв'язку.

Погляд Тацуї та Міюкі зосередився на прикрасах для волосся.

Хонока обхопила обома руками декоративні коштовності, ніби боячись, що їх у неї заберуть.

— Відкладемо наразі принципи роботи… Нам доведеться знайти спосіб контролювати це, — прошепотів Тацуя м'яким тоном, наче намагаючись заспокоїти маленьку й обережну тваринку.

І справді, обережність Хоноки змінилася на здивування, коли вона відповіла на його погляд.

Тацуя перевів погляд з неї на Піксі.

— Схоже, що купівля Піксі була правильним рішенням, хоча би.

***

Група Тацуї зі старшої школи була не єдиною командою, яка діяла тієї ночі. Він не зв'язувався з Маюмі та Кацуто, тож сили Саеґуса‑Джюмонджі нічого не робили, але сім'я Чіба відправила чимало людей, щоб реалізувати задум Еріки. Те, що Еріка прибігла лише зі своєю невеликою групою, означало лише те, що вони були найсильнішими з усіх членів, мобілізованих тієї ночі.

Еріка, Лео і Мікіхіко. Усі, крім одного, мали незадовільні оцінки. З іншого боку, їхні здібності в реальному бою були надзвичайними. Навіть якщо додати до рівняння дорослих, а не тільки учнів старшої школи, то, якщо виключити вміння поводження зі зброєю, їхні здібності все одно ставили б їх у верхній частині рейтингу.

Звичайно, оскільки вони були єдиними, хто діяв, то опинилися в ситуації, коли їм довелося чекати на супровідну машину, пильнуючи зв'язаних паразитів… але хтось більш проблемний знайшов їх раніше, ніж супровід.

— Ви там, що ви робите?! — пролунав гучний запит, коли автівка (з двигуном) зупинилася по той бік ліхтаря. Двоє молодих чоловіків у поліцейській формі підбігли до них.

Коли вони побачили чоловіків, на обличчі Мікіхіко з'явилося збентеження, на губах Лео з'явилася зухвала посмішка, а Еріка мовчки кинула на них провокативний погляд.

— Що тут відбувається? Ви всі учні старшої школи, так? Що ви тут робите?!

Побачивши двох чоловіків, що лежали на дорозі зі зв'язаними за спиною руками, вищий з них підвищив голос. Це була, мабуть, природна реакція поліцейського, який побачив цивільних осіб, зв'язаних і лежачих на дорозі вночі.

— Ні, ну, розумієте… — Мікіхіко, думаючи, що їх допитують, ламав голову, намагаючись знайти виправдання.

Але Еріка відштовхнула його і задала владним тоном зустрічне запитання:

— Це я маю вас спитати. Хто ви такі?

— Що ти сказала?!

— Гей, Еріко! — просичав Мікіхіко, дивлячись на неї з цілковитим здивуванням, а чоловіки наїжачилися.

— Мікіхіко, — рука схопила його за плече і притягнула ближче. Він обернувся і побачив Лео з потішною посмішкою.

— Ви мене не чули? Я запитала ваші імена та звання, — повторила Еріка, ігноруючи загрозливі погляди поліцейських. — Ви що, не знаєте? Зараз у цьому районі немає поліцейських. Їм наказали піти. Навіть мій дурний брат не став би порушувати правила в такий час.

Слова Еріки не супроводжувалися жодними доказами.

Якби вони були справжніми поліцейськими, то мали б зневажливо посміятися з її зауваження.

Але молоді чоловіки перед нею, на жаль, здавалися збентеженими.

— Що? Це неможливо.

Їхня розгубленість миттєво зникла. Але Еріка не пропустила цього, і їй було би байдуже, якби вони взагалі не відреагували.

Бо вона не блефувала.

— Якщо ви хотіли замаскуватися, то мали би прикинутися детективами в цивільному одязі. Тоді я б принаймні вислухала вас. Ну, це все, що я б зробила, — додала Еріка, піднявши носа.

Коли вищий чоловік рушив, щоб зробити їй зауваження, його колега зупинив його. Натомість вперед вийшов інший. Порівнюючи їх, він був не такий високий, але мав більш підтягнуту статуру. Він був значно загрозливішим.

— Ви можете пробувати викручуватися будь‑якими вигадками, але ми затримали вас за насильницький злочин. Ви підете з нами.

— Реально? Ти все ще будеш прикидатися, а?

Звичайно, цього було недостатньо, щоб залякати Еріку. Як і раніше, вона відповіла на їхні провокаційні погляди холодним поглядом.

— Для вас це дуже сумно, — продовжила вона. — Ми зупинили цих двох під час спроби зґвалтування. Як це називається, громадянський арешт чи щось таке. І ми просто чекали, поки приїдуть справжні поліцейські. Тут не місце для пародій. Я висловилася чітко?

Мікіхіко спостерігав, як його подруга дитинства плавно вигадувала правдоподібну історію. Він знав, що це брехня, але вона була дуже переконливою ― і через це він на мить пізніше помітив присутність, що підкрадалася до них.

— Мікі!

— Мікіхіко!

Без звуку ― не в переносному, а в буквальному сенсі ― на нього зверху насунулася темна тінь. Коли він усвідомив, що хтось переліз через стіну, що оточувала кладовище, було вже запізно, щоб перехопити його.

Він відчув удар по плечу.

Лише після того, як він несвідомо покотився вперед, то зрозумів, що хтось інший відштовхнув його.

Лео підняв руку над головою, блокуючи удар палицею. Мікіхіко міг уявити, наскільки сильним був удар, лише з його звуку, і його було б достатньо, щоб легко зламати кістки будь‑якій нормальній людині. Але Лео з легкістю прийняв удар. І, зробивши це, він змахнув кулаком, який прорізав повітря, у бік людини, яка щойно приземлилася.

— Ух!

Але він відвів кулак, лише злегка вдаривши нападника по тілу.

Тоді, під слабким світлом вуличного ліхтаря, Мікіхіко побачив блиск електрики.

Чоловік був одягнений у костюм, який міг випустити струм високої напруги на будь‑кого, хто до нього торкався.

Лео відступив на крок, тримаючись за зап'ястя. Чоловік з палицею зайняв позицію для наступної атаки.

— Лео, відійди!

Мікіхіко різко махнув лівою рукою. З його рукава вилетів ПАВ у формі складаного віяла, і він вправно його спіймав.

Він спробував запустити допоміжне заклинання на чоловіка, який напав на Лео, але тоді якийсь круг влучив у його ПАВ збоку. Він не впустив його, але мусив скасувати заклинання.

Предмет, який скасував заклинання Мікіхіко, описав дугу і полетів назад до того місця, звідки вилетів.

Після того як він повернувся до руки ворога, який його кинув, він нарешті зрозумів, що це був якийсь бумеранг. Ясно, що звичайний бумеранг втрачав би всю свою кінетичну енергію при зіткненні з ціллю, а не повертався до користувача. Це, мабуть, була якась магічна зброя.

Лео, на якого несподівано обрушилася електрична атака, перекотився на дорогу, щоб уникнути удару палицею, щоб дистанціюватися, і відновити рівновагу.

Мікіхіко не мав часу турбуватися про нього.

Ворогів було більше ніж один.

Не встиг він почути шипіння стисненого повітря, як куля розміром з дві старомодні бляшанки з‑під соку, скріплені між собою, полетіла до нього з іншого боку вулиці.

Мікіхіко випустив повітряний потік, щоб перехопити снаряд.

У той момент, коли він побачив, що снаряд зупинився в повітрі, з нього вистрілила сітка, яка розправилася і полетіла до нього. На кожному з восьми кутів сітки був надмалий ракетний двигун, який спалахнув, щоб компенсувати втрачену кінетичну енергію.

“Вони і такі роблять?!” — вигукнув Мікіхіко в думках.

Вона не була такою вже й швидкою, але він не мав уявлення, які ще секрети ховалися в цій сітці. Він використав заклинання стрибка, щоб ухилитися від неї.

Постать, що чекала на нього в повітрі. Тороподібна метальна зброя вже наближалася до нього.

Ретельне позиціонування, наче в шаховій партії.

І середньостатистичний маг опинився б у невигідному становищі.

Але Мікіхіко не був таким. Він повернув собі колишню силу, завдяки якій його називали диво‑дитиною, і навіть перевершив себе.

Знову стрибнувши в повітрі, використовуючи повітря як опору, він ухилився від трьох кілець, а також від атаки їхнього власника.

З повітря він дивився вниз на чоловіка, який промахнувся своєю тонкою зброєю ― ймовірно, чимось на зразок кінського батога.

На обличчі чоловіка, який підняв погляд, було здивування.

Нарешті настала черга Мікіхіко.

Він витягнув зігнуту ногу.

Його стопа торкнулася чола чоловіка.

Саме цей рух був «печаткою», яка активувала магію.

Електрична сітка розкинулася від точки контакту між його стопою і чолом чоловіка, швидко охопивши його тіло.

Мікіхіко знову відштовхнувся від повітря і приземлився на стіні.

Звідти він шукав сліди Лео та Еріки.

Лео оговтався від першої атаки. Він бився голими руками з чоловіком, озброєним палицею. Він не страждав від ураження електрострумом, мабуть, тому що огорнув себе відповідним заклинанням. Його противник був досить вправним, але Лео мав перевагу як у швидкості, так і в силі.

Проблема була в Еріці.

Один із чоловіків, який першим заговорив до них, був поганим актором, але дуже вправним бійцем.

Зрештою, він витримував сильні удари Еріки. Або він носив спеціальну броню під уніформою, або сама уніформа була спеціальною.

Але він був лише витривалим ― він не міг нічого вдіяти проти ударів мечем Еріки. Кожного разу, коли її меч влучав у нього, з поверхні його одягу зривалися дрібні частинки. Еріка, будучи обережною, не зробила останнього кроку, щоб добити його.

Якби її зброя була трохи довшою, він не завдав би їй стільки клопоту. Але сьогодні її зброєю була коротка палиця, яка могла перетворюватися на кодачі. Уникаючи розпорошених частинок, які, ймовірно, були наркотиками, вона вимушено вела бій у стилі «занурюйся‑виринай».

Тепер, коли Мікіхіко бачив ситуацію з висоти пташиного польоту, він щось зрозумів. Трьох з них потроху відтягували від паразитів, яких вони зв'язали.

Чоловіки ще не наблизилися до паразитів ближче на достатню відстань. Але якщо вони продовжуватимуть тягнути їх з такою швидкістю, їхні полонені можуть зникнути до прибуття підмоги.

Вони мали швидко закінчити це, навіть якщо це означало бути дещо різкими.

Він прийняв рішення в одну мить. Противники, мабуть, також вирішили, що не можуть більше протистояти їм.

Щодо можливості, рішення Мікіхіко та рішення ворогів збіглися…

…і вороги були на крок швидшими.

Він почув звук чогось, що падало на нього зверху.

І Лео, і Еріка розділилися зі своїми ворогами: Лео відштовхнув свого, а Еріка засипала свого шквалом ударів.

— Пригніться! — крикнув він, коли повітряний кокон накрив Еріку і Лео.

Мікіхіко створив захисний бар'єр.

Бомба, що падала зверху, вибухнула, не встигнувши впасти на землю, і вуличні ліхтарі опинилися в димовій завісі.

Він почув, як послідовно падають кілька металевих уламків.

Вітер, створений Мікіхіко, розвіяв димову завісу.

Тоді стало зрозуміло, що сталося.

Металева рука, що висіла в повітрі на товстих дротах, схопила тіла паразитів і тепер швидко віддалялася. Дроти йшли від чорного як смола корабля, що в якийсь момент з'явився в нічному небі, зливаючись з темрявою.

Він був напрочуд маленьким і тихим, але не було ніяких слідів використання магії. Без звуку, без магічних хвиль ― і саме через це вони не помітили невідомий летючий корабель, що піднявся над ними.

Самі полонені зникли в гондолі.

Еріка випустила ударну хвилю, а потім прийняла стійку, ніби готуючись до удару вгору. Її рубаючі атаки не мали магічної сили стратегічного класу, але вона могла б розрізати бензобак корабля і збити його.

— Не треба, Еріко!

Але Мікіхіко зупинив її, і вона неохоче відступила. Вона так само добре, як і він, розуміла, що збиття повітряного корабля в такому місці спричинить величезну трагедію.

Нападники також зникли з поля зору, поки група Еріки була зайнята повітряним кораблем. Було очевидно, що фальшиві поліцейські та повітряний корабель належали до однієї сили.

— Ну, це все ускладнює справу…

Мікіхіко глибоко кивнув, повністю поділяючи її думку.

Еріка повернулася до нього з надзвичайно нещирою посмішкою на обличчі.

— Що ми скажемо Тацуї?

— Ну, ми маємо йому подзвонити, так? — запитав Мікіхіко, звертаючись за допомогою до Лео.

Лео знизав плечима, дивлячись на нього.

— Та вже пізно, не будемо йому докучати.

— Ага, так ― вже дуже пізно. Давайте завтра.

Троє з них посміялися порожнім сміхом, який підхопив нічний вітерець столиці та поніс геть.

***

— Зразки отримано.

У відділі контррозвідки ССОЯ, Третьому відділі, що базується в підвалі певної будівлі в Ічігаї.

Коли надійшов звіт від відправленого стелс‑дирижабля, заступник начальника відділу (для маскування в цьому відділі використовували лише посади в компанії, а не звання ССОЯ) з полегшенням кивнув.

— Незважаючи на прикру пригоду, здається, ми досягли своєї мети.

Коли агентів, переодягнених у поліцейських, вивели з ладу група старшокласників і домашній робот‑помічник, у його голові промайнула думка про пониження в посаді. Але тепер він зітхнув з полегшенням. Схоже, він пройде через це, не зіпсувавши настрою своєму начальнику.

Він знав, що «зразки», які вони захопили, були «вампірами», про яких говорили в новинах, але не знав, що вампіри були колишніми магами, одержимими істотами, які називалися паразитами. Він також не знав, що один із захоплених ними вампірів був колишнім солдатом із регіону Старої Мексики в СШПА і що він пішов у відставку, бо втратив магічні здібності після нещасного випадку під час тренувань. Все, що отримав заступник начальника відділу, ― це наказ захопити зразки вампірів.

Він стежив за групою Тацуї, бо йому сказали, що є велика ймовірність, що вони вступлять у контакт із зразками вампірів. Чому група старшокласників, хоча й перспективних магів, мала бути пов'язана з цими вампірами ― цього він не знав.

Однак, коли його підлеглих так легко знешкодили, думка про те, що вони були звичайними старшокласниками, зникла. Але це тільки породило ще більше запитань, наприклад, чому старшокласники були такими сильними. Зрештою, здавалося, що його підлеглим більше не доведеться турбуватися про незвичайних школярів. Це було ще однією причиною, чому заступник начальника відділу відчув полегшення.

Тепер його завданням було лише «зберегти» зразки на деякий час. Його підлеглий, начальник відділу, подбає про решту паперової роботи. Щоб вижити в такій групі, не можна втручатися у справи вищого рівня. Він приблизно знав, що прохання про отримання зразків надійшло не від уряду, а від їхнього спонсора, а також що справжнім замовником, здається, була певна родина, яка тягнула за ниточки за спиною цього спонсора. Але він абсолютно не бажав з'ясовувати подробиці.

— Привезіть їх у «льодову камеру», як заплановано. І на всяк випадок дайте їм сильні препарати.

Доручивши своїм підлеглим вивести магів з ладу, ввівши їх у стан гібернації за допомогою низькотемпературної анестезії, і помістити вампірів у їхню установу, заступник начальника відділу підвівся зі свого місця, щоб повідомити своєму начальнику про завершення операції.

***

— Бачу, що Коїчі все ще любить свої інтриги. Я б сказав, що це частина його особистості наразі.

З самих слів здавалося, ніби її дід скаржиться, але його голос чомусь звучав трохи весело. Фуджібаяші вирішила не питати.

Раптове втручання Третього відділу контррозвідки за допомогою шпигунського корабля також здивувало Фуджібаяші, але її реакція після цього була, як завжди, швидкою і точною. Вона відразу ж визначила групу, до якої належав дирижабль, за допомогою його радіозв'язку.

А потім, як завжди, вона зламала лінію підвальної кімнати в Ічігаї, продемонструвавши навички, які не соромили її прізвисько «Електронна чаклунка».

— Ваша Екселенціє, чого може прагнути містер Саеґуса?

Вона назвала його «Ваша Екселенціє», а не «дідусем», просто тому, що знала, що зараз вона на службі. Рецу Кудо теж це розумів, тому відсторонений, дистанційний титул його не турбував.

— Навіть я не знаю, що в голові у Коїчі. Хоча можу зробити досить жахливе припущення.

Проте старий Кудо, здавалося, не хотів відповідати на манеру розмови своєї онуки, і його власний тон був таким, яким зазвичай розмовляють з членами родини.

— Жахливе припущення..?

— Мм. Може, Коїчі дізнався, що Мая цікавиться паразитами, і вирішив, що хоче собі такого.

— Міс Йоцуба цікавиться ними?

— Йоцуба довіряють свою розвідку гілці сім'ї, яка називається Куроба. І Куроба, здається, намагалися знищити паразитів. Судячи з усього, вони досі розслідують цю справу.

— Гілка сім'ї, яка займається розвідкою… Йоцуба дійсно унікальні.

— Ну, двадцять вісім самих сімей ― це як гілки сімей лабораторій з розробки магічних технологій. Але ти права. Крім Йоцуба, ніхто не має системи, заснованої на гілках сімей.

Кудо посміхнувся самоіронічно, мабуть, згадавши, звідки він сам походить. Фуджібаяші не стала незграбно втішати свого дідуся, а замість цього чекала на його наступні слова.

— Але це все не має значення… Він, певно, дізнався, що Йоцуба дуже цікавляться паразитами, і вирішив, що теж хоче приєднатися. Він хоче стати сильнішим за Йоцуба, чого б це не коштувало. Звичайно, сумно, що він досі не може позбутися кошмару тридцятирічної давнини, але все ж…

Коли Кудо говорив, Фуджібаяші здалося, ніби він згадує далеке минуле. Звісно, це не здавалося приємним минулим, тож вона звернулася до нього дещо твердим голосом, щоб вивести його з цього стану.

— То що нам робити?

— Що ти маєш на увазі?

— Я сумніваюся, що залишати Третій відділ контррозвідки діяти на власний розсуд ― це гарна ідея.

— Справді… Хоча, якби вони краще розіграли свої карти, ми могли б це зробити, — як і сподівалася Фуджібаяші, Кудо повернувся зі світу спогадів і сконцентрувався на сьогоденні. — Кьоко, чи можемо ми анонімно передати цю інформацію сім'ї Йоцуба?

— Гадаю, можемо, але для чого?

— Тоді це все, що нам треба зробити. Мая придумає, як впоратися з рештою.

Доручити Маї Йоцубі вирішити питання з планом Коїчі Саеґуси… Фуджібаяші, яка знала обставини, це здавалося жорстоким знущанням. Але вона не збиралася заперечувати проти плану свого діда, тож одразу взялася до роботи за консоллю.

***

Коли брат і сестра Шіба повернулися додому, відвізши Хоноку до її квартири і залишивши Піксі в гаражі, звідки вони її взяли, дата ще не змінилася, але час все ще був таким, що його можна було назвати серединою ночі.

Проте, з огляду на їхній вік, це не було особливо пізно. Сутичка була далекою від їхньої повної бойової сили, але їхні збуджені нерви також тримали їх у напрузі.

— Брате, це Міюкі. Можеш приділити мені хвилинку..?

Після того як вона поїла, прийняла ванну і закінчила кілька інших справ, якими могла зайнятися, Міюкі завітала до кімнати свого брата. Замість того щоб бути у своїй лабораторії в підвалі, він, що було незвично, вивчав щось інше, ніж магіологію ― ймовірно, тому що теж не міг заснути.

Тацуя дивився на дисплей з відкритим підручником, який заміняв йому снодійне. Незважаючи на те що вони були братом і сестрою, відвідувати спальню (а також приватну кімнату) один одного було не дуже пристойно, але він вирішив, що розмова з сестрою може стати для нього хорошим способом відволіктися.

— Так, заходь.

— Так. Перепрошую.

Тацуя опустив дисплей з вертикального положення на задній частині столу в горизонтальне положення на робочому столі, а потім обернувся на звук зачинення дверей.

— …Ти щось хотіла?

Тільки він міг утриматися від заїкання або тріску в голосі.

Тим не менш, це все одно призвело до неприродної паузи.

Не відповідаючи відразу на питання брата, Міюкі сіла на його ліжко, зберігаючи стриманий вираз обличчя.

Тацуя не міг перестати думати про те, що ж відбувається.

…Він був упевнений, що його сестра носила піжаму в ліжку.

…Чи вплинув на неї недавній наряд Шідзуку?

Коротше кажучи, Міюкі була в нічній сорочці.

А точніше, в пеньюарі.

Звичайно, вона була одягнена в належну сукню, а пояс був щільно затягнутий.

Але її шкіра ледь проглядала крізь тонкий матеріал у верхній частині грудей і нижче колін, що робило її більш привабливою, ніж якби її було видно безпосередньо.

“Це нормально, бо я тут єдиний, але… Хіба вона не розуміє, скільки їй років?”

Як її брат, він потай боявся за її необережність, але чи було це доречно в цій ситуації, ніхто не міг судити.

Тим часом Міюкі посміхнулася, ніби задоволена тим, що Тацуя дивився на неї, а потім швидко повернулася до серйозного виразу обличчя.

— Вибач, я перервала твої заняття..?

— Ні. Ти ж знаєш, що мені це не треба.

Залежно від того, як це сприйняти ― насправді, більшість людей, які це почули б, сприйняли б це як сарказм, але Міюкі не заздрила, не захоплювалася ним і навіть не хвалила його. Вона просто сприйняла ці слова як звичайний хід речей.

Тацуя встав з‑за свого столу і підійшов до ліжка. Він сів поруч зі своєю сестрою. Звичайно, на достатній відстані від неї.

Під тиском його запитливого погляду Міюкі нервово порушила тему.

— Брате… Міюкі заплуталася.

— Заплуталася? — повторив Тацуя.

Це була раптова заява, хоча й стримана. Він подивився на неї з серйозністю.

Але його сестра не дивилася на нього.

— Я просто більше не розумію. Що таке магія? Хто ми, маги..?

На обличчі Тацуї з’явилося здивування.

Це було більш глибоке питання, якого він точно не очікував. Він вважав цю тему скоріше філософською, ніж магічною.

Здавалося, що він не зможе з цим впоратися, але все ж він не міг просто проігнорувати слова Міюкі.

— З чого таке раптове питання? — сказав він, закликаючи її продовжувати.

— Магія і екстрасенсорні здібності ― це в основному одне й те саме. Брате, ти краще за всіх знаєш, що це не просто теорія ― це факт.

— «Краще за всіх» ― це, здається, перебільшення, але… Чому?

— З іншого боку, паразити ― демони теж використовують магію. У процесі активації магії, яку вони використовують, і магії, яку використовуємо ми, немає жодної різниці.

— Дійсно.

Міюкі, яка дивилася на свої стиснуті кулаки на колінах, повернулася до брата. Її рука лежала на місці, яке залишив між ними Тацуя, і вона нахилилася вперед, дивлячись йому в обличчя.

У її очах відбивалася тривога.

— Я думала… Я думала, що це тому, що демон заволодів магом. Я думала, що демон використовує магію через розум мага.

За цим занепокоєнням ховався страх.

— Але коли я побачила психічні сили Піксі і потім запитала тебе про це, я зрозуміла, що помилялася.

— Психокінетичний вибух?

— Так…

Перед наступними словами була коротка пауза. Міюкі боялася висловити решту. Вона боялася пояснити своє міркування і того, що Тацуя підтвердить його. Саме це відчув Тацуя.

— Телепатія ― це здатність, яка діє між двома розумами. Я не вважав дивним, що паразит, який за своєю суттю схожий на духовне тіло, міг її використовувати. А коли я почув, що вона використовувала психокінез для створення міміки, я вирішив, що це не дуже правдоподібно, і не переймався цим.

Обличчя Міюкі трохи наблизилося.

Він міг бачити мерехтіння емоцій в її очах, чіткіше, ніж раніше.

— Але психокінез, який вона показала раніше… Він мав грубу структуру, але це не могло бути нічим іншим, як заклинанням типу переміщення. Заклинанням, яке спрацьовувало через резонанс з Хонокою, так?

— …Ага, — з ваганням кивнув Тацуя.

Раніше він був непевний щодо цього, але тепер був майже впевнений, що явище, яке відбулося між Хонокою і Піксі, було «резонансом» ― коли енергія однієї магічної області підвищувала енергетичний рівень іншої магічної області ― таке явище рідко спостерігається між людьми, які мають тісний кровний зв'язок, наприклад, між однояйцевими близнюками‑магами.

— Гуманоїдні не… Машини не здатні генерувати магію. Це означає, що психічна сила, яку використовувала Піксі, не була здатністю її носія… Це була здатність паразита ― демона.

Міюкі на мить опустила погляд. Коли вона через мить знову підняла очі, її погляд ніби прикував його до себе.

— Магія і психічні сили ― це одне й те саме. Це означає, що демони мають таку саму силу, як і ми, маги.

Тацуя нарешті зрозумів, чому його сестра так хвилювалася.

— В японській мові слово «магія» в переносному значенні означає «демонічний метод»… Чи походить наша сила від них?

Обличчя його сестри наблизилося ще ближче.

Тільки‑но вона наблизилася настільки, що Тацуя відчув її подих, він підвівся з ліжка.

Здавалося, ніби він плавно ухилився від неї, але це було не так.

Він присів перед Міюкі та підняв очі до рівня її очей.

— Міюкі… Ти думаєш надто багато.

Гнучко опустивши руки, щоб підтримати своє нахилене тіло, Міюкі прийняла погляд Тацуї ― і погодилася з ним.

Тацуя обійняв сестру за плечі і повільно посадив її прямо.

— В японській мові слово «магія» може походити від терміна «демонічний метод», але, наприклад, в англійській мові воно означає «майстерність чаклуна».

— Ах, — тихо зітхнула Міюкі.

— Ми досі не знаємо багато про сили, з яких походить магія. Ми розуміємо систему, яка викликає зміну подій шляхом перезапису ейдосу за допомогою магічної програми. Але чому ми можемо це робити? Чому в підсвідомості людини є те, що ми називаємо областю магічних обчислень? Можна сказати, що ми не маємо уявлення.

Тацуя зробив стурбоване обличчя, таке, яке майстер міг би показати улюбленій учениці, талановитішій за нього, щоб дорікнути їй за неправильне розуміння, і трохи посміхнувся.

— Ми навіть не впевнені, що саме маг створює магію. Те, що демон використовував магію, не означає, що між магами і демонами існує зв'язок.

— Так… так, ти правий…

— Крім того, ми вважаємо, що паразити ― це фактично незалежні інформаційні тіла, що походять з людської психіки. Якщо вони походять з розуму людини, то їхня сила ― це те, що їм дали люди. Можна вважати, що магія магів походить не від демонів, а що магія демонів походить від людей‑магів.

— Так… Ти правий, брате.

Занепокоєння зникло з очей Міюкі.

Тацуя вважав, що ще зарано переконувати її, але це було конструктивніше, ніж робити з мухи слона. Він не збирався її розчаровувати.

— Ти не могла заснути, бо хвилювалася, що можеш бути родичкою чогось нелюдського типу демонів, так?

Тацуя запитав це не з метою подражнити сестру.

Але це натиснуло на якусь кнопку всередині Міюкі, і її обличчя відразу ж зашарілося чудовим яскраво‑червоним кольором. Вона завмерла, забувши навіть приховати своє обличчя. Коли їй вдалося знову прийти до тями, вона обернулася і повернулася до нього спиною.

Вона піднялася далі на ліжко, сівши з розкиданими ногами ― що було незвично для неї ― і залишилася нерухомою, обернувшись до стіни.

“Нічого такого соромного в цьому не було…” — подумав Тацуя, водночас відчуваючи, що її реакція була дивно милою.

— У такому разі…

Він нахилив губи до її вуха і прошепотів.

— …поки ти не заснеш…

На рівні, що свідчило про зловмисний намір.

І, як і слід було очікувати, тіло Міюкі надмірно здригнулося. Здригання було настільки сильним, що вона могла б злетіти до стелі.

— …я залишуся поруч з тобою?

Міюкі повільно повернула голову, щоб подивитися на нього, і з червоним обличчям, піднятими очима і слабким голосом відповіла.

— …Ти… ти триматимеш мене за руку?

“Може, я зайшов задалеко”, — подумав Тацуя.

*

Без права відмовитися, Тацуя тепер мусив сидіти біля ліжка сестри в її кімнаті, доки вона не засне, тримаючи її ніжну руку.

На щастя, вона швидко поринула в сон.

Бачити щасливе обличчя сестри, що спить, було для Тацуї достатньою нагородою, але він все одно не міг уникнути відчуття психічного виснаження.

Не вмикаючи світла, хитким кроком Тацуя залишив ліжко Міюкі.

Безшумно зачинивши двері, він повернувся до своєї кімнати.

По дорозі Тацуя щось усвідомив.

Міюкі, яка отримала вищу освіту як маг, базуючись лише на одному аспекті магії, пов'язала магів з демонами.

Вона бачила магів як щось окреме від інших людей.

Якщо навіть Міюкі, яка дуже добре знала магію, могла потрапити в пастку такого враження, то не дивно, що немаги, які не дуже добре знали магію, бачили магів і демонічних нелюдських істот в одному світлі.

Ні, не було б дивно, якби вони вважали магів чимось іншим, ніж людьми. Чимось зовсім нелюдським…

***

Наступного ранку.

Відразу після того, як Тацуя прийшов до школи, Еріка, Лео та Мікіхіко схопили його і витягли з класу. Мідзукі дивилася на це з розгубленим, збентеженим виразом обличчя, але врятувати його було не в її силах.

Їхньою метою був дах.

Була ще рання година, температура ще не піднялася, а вони були на відкритому повітрі, на даху, під вітром. Більше нікого там не було, і Тацуя теж не хотів довго затримуватися.

— Ви хотіли про щось побалакати?

Він не міг дозволити трьом друзям мовчки сидіти на даху. Але вони всю дорогу сюди безперервно базікали про дрібниці, тож навіть якщо він дещо роздратованим тоном підштовхнув їх до справи, ніхто не міг сказати, що Тацуя має запальний характер.

Троє обмінялися поглядами, а потім одночасно подивилися один на одного з покірністю. Їхні обличчя залишалися такими ж, коли вони говорили, що було наслідком того, що вони змусили говорити непідготовленого речника.

— Тацуя, ну, взагалі‑то.

Той, хто нервово почав говорити, був, як і слід було очікувати, Мікіхіко.

— Що, ви дали паразитам втекти чи що?

Тацуя лише дав їм шанс покінчити з усім цим, але коли він побачив, як Мікіхіко чутно ковтнув слину і відкинув голову назад, він мимоволі зітхнув.

— Я не буду злитися через таке, тож годі вже хвилюватися. Думати про те, щоб зловити ще більше, ― це мука, але… Ми нічого не можемо з ними вдіяти, вони ж утекли.

Він не приховував свого розчарування, але це не було чимось, що вони ніколи не зможуть виправити. Висловивши це, Тацуя розвернувся, щоб повернутися до їхньої теплої класної кімнати.

— Ні, все не так, Тацуя! — вигукнув Мікіхіко, відчайдушно намагаючись затримати його.

— Так! — продовжила Еріка. — Вони не втекли! …Ну, тобто, мабуть, втекли, але…

Поки вони обидва плуталися в словах, Тацуя перевів погляд на Лео.

— Хтось підлетів і схопив їх, — зізнався він.

— Вони були настільки сильні?

Реакція Тацуї, можливо, дещо відрізнялася від реакції звичайної людини.

Але для Тацуї це було найцікавіше.

Минув майже рік з того часу, як він потрапив до їхнього класу. На цей момент Тацуя оцінював їхні здібності майже на рівні першокласних бойових магів, а конкретніше ― членів Окремого магічного батальйону.

Звичайно, вони ще не досягли рівня Кадзами чи Янаґі (без використання «Тризуба» Тацуя теж не міг з ними зрівнятися), але якщо зіставити їх з будь‑яким солдатом середнього рангу, то, ймовірно, вийшов би хороший поєдинок.

— Це може звучати так, ніби ми гіркі невдахи, але я не думаю, що вони були насправді такими сильними з точки зору своїх здібностей, — пояснив Мікіхіко.

— Але вони прийшли повністю озброєні, — додав Лео. — Ніколи раніше не бачив костюм, який бив би тебе струмом, коли ти його б’єш.

— Той тип мав страшенно міцну броню, але щоразу, коли я по ній била, цей порошок розлітався в усі боки, — сказала Еріка. — Треба було взяти зброю з більшою дальністю.

— Ясно.

Це було досить унікальне озброєння. Завдяки цьому він миттєво визначив особистість противників.

— А потім паразитів забрали на чорному повітряному кораблі. Це мене так бісить!

— Ну, я радий, що нічого гіршого не сталося.

Еріка подивилася на нього, трохи спантеличена, не стільки його словами, скільки тоном.

— Тацуя, ти знаєш, хто це були?

— Можливо. Але я не бився з ними особисто, тому можу тільки здогадуватися.

— То хто вони?

З огляду на характер відповіді, не було б дивно, якби він ухилився від питання або просто промовчав.

— Третій відділ контррозвідки Сухопутних сил оборони Японії. Думаю, тільки вони могли використовувати таке цікаве спорядження і дирижабль, оснащений стелс‑технологією.

Але Тацуя відповів прямо. Не здавалося, що вони дуже намагалися зберегти це в таємниці. Може, вони намагалися втягнути в свої справи не тільки Еріку, але й Лео та Мікіхіко.

— Ти знаєш це… бо ти член Окремого магічного батальйону, Тацуя?

Тим не менш…

— Я не пам'ятаю, щоб я тобі говорив, до якої частини я належу…

…він здивовано нахилив голову, коли вона вказала на те, чого він не пам'ятав.

— …А, ти спитала Міюкі.

— Ну, після того, що сталося, я, очевидно, хотіла спитати.

Еріка мала на увазі костюм MOVAL. Навіть вона, яка підозрювала його про справжню особистість, не наважилася пов'язати Тацую і Обпалений Гелловін.

— Після того, як я бився з окупантами зі своїми справжніми здібностями, я мусив тобі розказати про свою ієрархію, на випадок, якщо щось станеться, тож все нормально. Але нікому не кажи.

— Я знаю. Не хочу, щоб мене заарештували як підозрювану у шпигунстві.

Ті, хто порушував закон про захист державних таємниць, були синонімом підозрюваних у шпигунстві. На відміну від другої половини минулого століття, навіть Японія стала достатньо нормальною країною, щоб більшість її населення вважала це ганебним.

— Гей, якщо ми знаємо, з ким маємо справу, хіба ми не знаємо, куди вони повезли паразитів? — запитала Еріка з надією, дуже швидко вийшовши зі свого попереднього настрою.

Однак:

— Ми не можемо звузити коло пошуку, якщо не знаємо, що вони шукають, — відповів Тацуя, похитавши головою. Так працювала реальність.

— Так, точно… Вони ― урядова установа, тому, швидше за все, мають стільки баз, скільки їм треба, — погодився Мікіхіко.

— Ну, у них є бюджет, — заперечив Лео. — Вони не можуть мати просто сотню. Але вони, певно, заховані по всьому світу, тож навіть ретельний пошук не поможе.

Як вони й казали, цього разу вони мали справу з державною організацією. Вони мали набагато більше оперативних ресурсів, як за кількістю, так і за якістю, ніж іноземна держава, яка здійснює незаконне вторгнення. Перевага рідного поля, яку вони мали досі, цього разу була на боці ворога.

— Ну, нас це не дуже хвилює. Ті люди, що з'явилися вчора, не будуть останніми, і ми знаємо, що паразити полюють на Піксі. Ми просто маємо переконатися, що цього разу ніхто не зможе вторгнутися. Ми влаштуємо пастку.

На обличчі Тацуї розпливлася страшенно злісна посмішка, коли він заспокоював трьох. …І незважаючи на заспокоєння, Еріка, Лео та Мікіхіко всі здригнулися і відхилилися. Але Тацую, здавалося, це анітрохи не турбувало.

— У будь‑якому разі, давайте вже повернемося до класу. Мені вже зимно стає.

Ніхто з присутніх тут не скаржився на такий рівень холоду, але це не означало, що вони його не відчували.

Оскільки ніхто не заперечував, вони пішли за Тацуєю.

***

Полковник Баланс отримала дзвінок саме в той момент, коли Тацуя розмовляв з Ерікою та іншими на даху школи.

— Вибачте, що дзвоню так рано, міс Баланс.

— О, це ви.

На екрані відеотелефону з'явилося обличчя, яке вона побачила вчора вперше, ― дівчина‑підліток, яка називала себе агентом Йоцуба, Аяко Куроба. Цього ранку вона знову була вся в стрічках, мереживах і рюшах.

— Ви не маєте бути… Ні, вибачте.

За винятком випадків, коли виконання її обов'язків залежало від цього, Баланс була в основному моралісткою. Ось чому вона майже змусила себе прочитати лекцію дівчині, яка явно була шкільного віку, побачивши, що та в буденний ранок займалася іншими справами, а не навчанням.

— Дуже дякую за розуміння, — зазначила Аяко з дружньою посмішкою, гостро вловивши те, що Баланс збиралася сказати, і те, як вона змінила свою думку з цього приводу. — Але вам не треба хвилюватися, міс. Я вже набрала достатньо кредитів, щоб закінчити школу.

Баланс не дуже добре розуміла, як виглядає система середньої освіти в Японії, тому не могла розрізнити, чи це правда, чи брехня. Але вона розуміла, що їхні стосунки були достатньо теплими, щоб не робити з цього проблему.

— Ні, я просто бовкнула раптом. У будь‑якому разі, ви хотіли мені щось сказати?

Баланс задала це питання, щоб висловити свою думку дипломатично. Вона теж не вірила, що Аяко надасть їй сьогодні якусь корисну інформацію.

— Так. Вчора Третій відділ контррозвідки ССОЯ затримав паразитів. Ми виявили, що один з них ― маг, який раніше належав до збройних сил СШПА. Я тут за дорученням нашої лідерки, яка вважає, що ми маємо повідомити вам про це.

Те, що вона сказала «Я тут за дорученням…» по телефону, не було проблемою. Баланс не була такою прискіпливою. Інформація, яку вона надала безпосередньо перед цим, мала набагато більшу вагу.

— Паразити знову почали діяти?

— Один із членів нашої сім'ї припустив, що після знищення посудин паразитів вони знайшли нових носіїв. Ось ті, яких було захоплено.

Під час розмови вона надіслала зашифрований файл даних на термінал Баланс. Вона переглянула вміст розшифрованого файлу, а потім перевірила один із особистих профілів, який містив фотографії облич.

— Зараз у полоні перебувають троє паразитів. Це єдиний, якого ми наразі ідентифікували, але якщо ви бажаєте, ми можемо повідомити вам, де їх утримують.

Один лише погляд на вміст не давав повного уявлення про те, наскільки важливим був цей колишній маг. Але Баланс не мала права залишити це без уваги.

— Так, будь ласка, міс Куроба.

— Дуже добре.

Дівчина вклонилася їй на екрані, і на цьому передача даних була завершена. Баланс висловила просту подяку, щоб не бути грубою, потім поклала слухавку і відразу ж переглянула дані.

Її вираз обличчя змінився на небезпечно суворий.

Вона підійшла до спеціально закодованого передавача і швидко набрала повідомлення.

Повідомлення містило вказівки підготуватися до мобілізації сьогодні ввечері.

Адресатом була майор Енджі Сіріус.

***

Першим обов'язком дня був перший урок, а не класна кімната чи збори. Перед ними стояло завдання, в якому учні мали прочитати текст, а потім відповісти на питання щодо нього, використовуючи функцію голосового читання, якщо вони того бажали.

Зазвичай Тацуя просто дозволяв тексту автоматично прокручуватися, але сьогодні він мав навушники. Ігноруючи синтезований голос, що лунав з бездротового приймача, він думав про щось, не пов'язане з уроками.

Насправді він дізнався про назву та особливості Третього відділу контррозвідки через Окремий магічний батальйон.

Але він дізнався про це не як про одну з частин інформаційного бюро.

В інформаційному бюро цей відділ перебував під особливим впливом сім'ї Саеґуса. Їхня команда активно виконувала всі накази сім'ї. Точніше, можливо, накази їхнього спонсора, за яким сім'я Саеґуса тягнула за ниточки за лаштунками. Але їхня назва з'явилася як кандидат у його списку віртуальних ворожих фракцій.

Це не мало сенсу для Тацуї ― якщо припустити, що цей інцидент відбувся за вказівкою сім'ї Саеґуса. Метод доставки стелс‑дирижабля прямо в центр міста і викрадення паразитів за допомогою нього здавався занадто брутальним для них.

Тацуя не знав характеру їхнього лідера Коїчі Саеґуси, тому не міг з упевненістю сказати, що сім'я Саеґуса не діяла таким чином. Але цей стиль був рішучим, майже як азартна гра. Якби вони робили такі речі в минулому, то вони і Йоцуба вже давно б зіткнулися лоб в лоб.

То що ж могло бути метою цього хаосу?

Можливо, Третій відділ не виконав це на замовлення сім'ї Саеґуса ― можливо, вони діяли самостійно.

“Якщо військові вжили заходів, що відхиляються від волі їхнього спонсора… то їхній мотив, певно, пов'язаний із метою, яка стосується самого існування військових.”

Яка була мета військових? Вони були силовим органом, що реалізовував національний вплив, і єдиним способом, яким нація могла належним чином і безпосередньо протистояти прямому насильству з боку інших країн. Їхні характерні риси були складними, їх не можна було описати кількома реченнями.

Але якщо розглядати їх як явище, їхня мета була напрочуд простою.

Метою військових було перемогти.

Будь‑які інші цілі були лише побічними. Сама перемога мала багато форм, і в ситуаціях, коли просто не можна було програти, сама по собі відсутність поразки була своєрідним тріумфом.

У будь‑якому випадку, їхньою метою було перемогти. Все, що було після перемоги, належало до компетенції уряду. Військові мали думати тільки про перемогу.

Тому військові прагнули сили.

Навіть якщо самовпевненість розвідки змусила їх діяти необачно, це було лише результатом прагнення сили.

Дійшовши до такого висновку, Тацуя відчув легкий холод по спині.

Чи розглядав Третій відділ можливість використання паразитів ― демонів ― у військових цілях?

Це здавалося йому надзвичайно небезпечним. Головним інструментом, який використовувався в кампаніях з дискредитації, що поширювалися по всіх СШПА, була критика того, що вони привели демонів у цей світ. Те, що вони зробили це з військовими амбіціями. Це були фальшиві приводи, не більше ніж агітація, але чи не дасть задум використати паразитів у військових цілях антимагічним демонстрантам саме такий привід?

“По суті, так само було б, навіть якби за цим стояли Десять головних кланів.”

Він змінив свою думку: ризики були однаковими, незалежно від того, чи це була необдумана дія Третього відділу контррозвідки, чи вони зробили це за наказом сім'ї Саеґуса.

Хай це і було невластиво для такого молодого хлопця, як він, але він мусив попередити сім'ю Саеґуса. Йому було шкода Маюмі, яка готувалася до іспитів, але він мусив переконати її виділити для нього час. З цією думкою він надіслав Маюмі повідомлення зі свого портативного термінала.

І хоча він казав, що йому шкода, насправді він не дбав про зручність Маюмі в цей момент.

*

Він отримав відповідь на повідомлення, яке надіслав Маюмі посеред уроку, всього за хвилину після його відправлення. Він додав до нього код «терміново», але…

“Вона ж складала загальні іспити, так?”

До іспитів залишалося небагато часу. Хоча практично не було ніяких підстав хвилюватися, що вона провалиться, це змусило його задуматися:

“Чи все в порядку, міс Іспитниця?”

Та все ж… можливо, це не його справа. Він отримав відповідь на своє термінове повідомлення відразу, тож не мав права скаржитися.

Роздумуючи над цим, він відкрив повідомлення.

Тацуя написав: «Я хочу з тобою про щось поговорити, можемо зустрітися протягом найближчих двох днів?».

А Маюмі відповіла: «Приходь до кімнати учради зараз же.»

Схоже, вона була в школі, попри те, що для неї цей день був вільним від занять.

Зараз вона була не в класі чи бібліотеці, а в кімнаті учнівської ради.

“…Серйозно, чи все в порядку, міс Іспитниця?”

Тацуя щиро замислився.

*

Саме Тацуя підняв це питання, і краще було зробити це якомога швидше, тому він встав і пішов до кімнати учнівської ради. Це була справжня втеча з класу, і хоча обдурити системи, що відстежували хід лекції, було складно, але не неможливо.

Використовуючи свою ідентифікаційну картку, яка була перевизначена без його відома, він відкрив двері. Оскільки заняття ще тривали, Маюмі була єдиною, хто чекав на нього там.

Після обміну приємними вітаннями ― Маюмі була задоволена, але Тацуя не знав, яку позицію йому зайняти ― Тацуя сів прямо навпроти неї і відразу ж почав викладати їй загальний план.

— …Ось так. Я думаю, що цей дирижабль належав до Третього відділу контррозвідки інформаційного бюро, який, за чутками, має зв'язки з сім'єю Саеґуса. Я не знаю, нащо ви захотіли викрасти паразитів. Але якщо ви плануєте використовувати їх у військових цілях, це буде небезпечно. Ми не знаємо напевно, як їх знищити, тому, на мою думку, їх треба ізолювати.

— Третій відділ контррозвідки? Я може і неповнолітня, але навіть я, будучи членом сім'ї Саеґуса, про це не знала. Дивно, що ти про це знаєш.

— Буду вдячний, якщо ти не питатимеш, звідки я отримав цю інформацію.

— …Ну, у тебе, певно, повно своїх справ, тому я не питатиму. А що важливіше, чому ти не сказав мені, що йдеш ловити паразитів?

— Бо я рішив, що якщо взяти з собою більше людей, вони стануть обережнішими, і ми не зможемо їх виманити.

— Це все? — Маюмі на мить кинула на Тацую розчарований погляд. — Гадаю, це має сенс… — пробурмотіла вона, злегка знизуючи плечима, але, побачивши, що його обличчя залишається абсолютно незворушним, вона зупинилася на півдорозі. — У будь‑якому разі, ти хочеш, щоб я пояснила це батькові, так? І щоб інформаційне бюро повернуло паразитів, яких вони викрали, Еріці та іншим?

Це не мало значення, але Маюмі в якийсь момент почала називати Еріку на ім'я. Еріка робила сердитий вираз обличчя, коли чула це (хоча Мідзукі робила те саме, і їй було байдуже, тож, мабуть, це залежало від людини), але Еріка ніколи не переставала називати Мікіхіко «Мікі», тож, скажімо, з точки зору Тацуї, вона отримала те, на що заслуговувала.

…Тацуя похитав головою, щоб прогнати блукаючі думки з голови.

— Я не буду просити тебе змусити їх повернути їх, — почав він, а потім додав: — Але коли ти з'ясуєш, чому вони забрали паразитів, якщо вони намагаються вчинити з ними щось інше, ніж просто запечатати, я хочу, щоб ти попередила їх. Скажи їм, що якщо інформація про те, що інформаційне бюро використовує паразитів, стане відомою громадськості і маги через це постраждають, то саме вони будуть нести відповідальність за шкоду.

— Це страшна думка.

У голосі Тацуї відчувалася легка роздратованість, але легке коливання в його очах говорило про те, що це було не просте скиглення чи скарги.

— Враховуючи те, що відбувається в СШПА, я впевнений, що така загроза виправдана.

Маюмі так само добре, як і він, знала, що з кожним днем ненависть до магів стає все сильнішою. Якщо те саме трапиться у відносно невеликій Японії, то вона може зіткнутися з конфліктами, які не обмежаться лише суперечками, ще задовго до того, як це станеться в СШПА.

— …Зроблю. Поговорю з батьком. Але не можу обіцяти жодних результатів, тож не дуже сподівайся. На відміну від Джюмонджі, я не керую сім'єю на повну.

Тацуя дещо здивувався тому, що додала Маюмі.

— …Що?

— Нічого… Я просто думав, що у Саеґуса напрочуд батьківські традиції

— О, ну тоді, як там у твоїй сім'ї?

Вона була або збентежена, або розлючена ― Тацуя не міг до кінця зрозуміти справжні наміри Маюмі.

Але він все одно сказав щось, чого не мав би. Трохи поміркувавши над цим, Тацуя вирішив відповісти на її запитання жартівливим коментарем.

— Мій батько практично не має жодної влади. Він надто зайнятий, бо весь свій час проводить у квартирі своєї нової дружини.

Погляд Маюмі мигцем ковзнув по ньому.

Кожного разу, коли він бачив, як вона так щиро реагує на щось незначне, він думав про себе, що вона все ще дівчинка, хоч і старша за нього. Іноді вона здавалася зрілою, але він все одно не міг назвати її дорослою жінкою.

— Думаю, я ніби чітко дав зрозуміти, що вона не його коханка.

— Як по‑дорослому з твого боку.

— Ні, я просто змирився, — відповів Тацуя абсолютно покірним тоном. — Хоча я… не дуже хочу сприймати дорослішання як змирення.

*

Іноді погані передчуття виявлялися хибними.

Передбачення Тацуї про те, що розвідувальне бюро ССОЯ намагається зробити щось погане, використовуючи паразитів, так і не справдилося.

Але важко було назвати це удачею.

Бо наступного ранку…

«Об'єкт для переховування шпигунів, що належав Третьому відділу контррозвідки, зазнав нападу, і всіх вбили захоплені паразити.»

Так було написано в повідомленні, яке він отримав від Маюмі.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub