Навіть Ліна, яка не могла відчути основне тіло демона, вловила цю істоту в момент її знищення. Куля «інформації» зупинилася, застигла, а потім розлетілася на друзки. Якщо вміння керувати псіонними інформаційними тілами в інформаційному вимірі й робить людину магом, то Сіріус, одна з найкращих магів, напевно би помітила величезну кількість псіонів, що розліталися в усі боки під час руйнування основного тіла.
— Місячна магія..?
І навіть якщо вона особисто не могла використовувати магію, що впливає на розум, у неї було достатньо магічної чутливості, щоб здогадатися, що саме було використано, виходячи з результату, який це спричинило.
«Місячна магія» ― це назва в англомовній сфері для певних заклинань психічного впливу, особливо тих, що атакують розум або завдають йому прямої шкоди. Вона походить від назви одного з найвідоміших заклинань психічного впливу в екзотипній групі, яке називається «Місячний удар».
Що незвично для екзотипної магії психічного впливу, процес «Місячного удару» був формалізований. Зірки першого порядку вивчали заклинання «Місячний удар» на випадок, якщо їм знадобиться захиститися від нього.
Ліна, звісно, теж бачила «Місячний удар» багато разів. Тому, хоча вона й не зрозуміла механізм дії «Кокіта» з першого погляду, вона правильно здогадалася, що заклинання завдало прямої й смертельної шкоди розуму.
І що саме Міюкі його застосувала.
— Така потужна місячна магія… Міюкі, ти… Ні, ти і Тацуя… Що ви таке? — промурмотіла Ліна в заціпенінні, все ще лежачи на землі.
Думка про те, що могло б статися, якби вона використала це заклинання під час їхнього двобою, не вкладалася в її голові в чітку форму. Подив, що роздирав її розум, був все ще занадто великим.
Міюкі в цей момент перебувала в схожому стані.
Вона притулилася до грудей Тацуї, половина її тіла була охоплена екстазом. Це сталося як тому, що вона вже давно не використовувала всю свою силу для заклинання, так і тому, що її п’янила величезна кількість інформації, яку вона вперше побачила очима брата.
Тепер, коли бурхлива пара втратила тверезість (?), це був його шанс. Тацуя зняв комунікатор з вуха і вимкнув його.
— Ліно, нікому не кажи про те, що ти щойно побачила.
Його погляд був спрямований вниз, голос тихий, а тон ― владний.
— Ш‑що, бляха..?
Зазвичай таке попередження під сильним тиском мало б на неї протилежний ефект. Але, як і передбачав Тацуя, Ліна зараз була не в нормі.
Піддана великому стресу, з нервами, натягнутими до межі, вона втратила з поля зору свою головну мету і впала в стан абсолютного розгублення. Це був ідеальний шанс «переконати» її.
— Натомість я клянуся, що нікому не скажу про твою особистість як Енджі Сіріус. Це стосується не тільки Міюкі та мене, а й усіх наших людей, причетних до цього.
Ліні було важко придумати відповідь. Вона дивилася своїми блакитними очима на Тацую, який дивився на неї зверху вниз.
Він помітив, як світло думки поступово повертається до них.
Почуття обов’язку.
Підозра.
Інстинкт самозбереження.
Самовиправдання.
У її очах промайнуло безліч емоцій, які намагалися (психологічно) знайти собі логічне пояснення в її голові. Тацуя не мав ніяких знань з психоаналізу чи здібностей до читання думок, тож до того моменту він не міг чітко цього зрозуміти, але інстинктивно відчував, що Ліна відчайдушно намагалася переконати себе в чомусь.
Її внутрішній хаос тривав недовго.
— …Я ж не маю права відмовитися, правда? — сказала вона, і в її словах відчувалася зневіра.
— Неправда, — заперечив Тацуя. Але він не сказав їй, що станеться, якщо вона відмовиться.
Підозра породила занепокоєння. Невимовлені слова ― а точніше, сам факт, що він їх не вимовив ― стали останнім поштовхом, якого Ліні бракувало.
— Добре… Якщо ти будеш мовчати, мені це теж вигідно. Я збережу таємницю про тебе з Міюкі… Все одно ніхто мені не повірить, я впевнена.
Тацуя не розчув останнього речення, оскільки вона промовила його про себе. Він не попросив її повторити.
Він підхопив сестру під пахви ― вона все ще не могла ходити ― а потім, коли вона раптом прийшла до тями й почала вириватися з його обіймів, наказав їй заспокоїтися й повернувся спиною до Ліни.
Але це було все, що він зробив ― він не рушив з місця.
Ліна, здивована, хотіла щось йому сказати, але за мить до цього…
— Ліно.
…він вимовив її ім’я.
— Ще щось?
Ці слова самі по собі можна було б розцінити як роздратування, але її голос не був таким гнівним.
Напруга, що оточувала її, зникла, наче дух, що опанував її, відлетів.
— Ліно, якщо ти коли‑небудь захочеш покинути «Зірки»…
— Га?
— Якщо ти колись захочеш піти з армії, думаю, я зможу допомогти. Тобто, сам я не маю чого запропонувати, але у мене є знайомі, які можуть щось зробити.
— Тацуя? Про що ти говориш?
Ліна не зірвалася і не сказала: «Це не твоя справа», ані не відмахнулася зі словами: «Це смішно».
— Я ніколи… Я не хочу залишати «Зірок» чи переставати бути «Сіріусом».
Вона просто здивовано відповіла йому.
— Ясно, — коротко відмітив Тацуя, не обертаючись. Він почав іти.
— Чекай, Тацуя! Чого ти мене про це спитав?! — крикнула Ліна йому вслід.
Проте, так і не обернувшись, він лише сказав:
— Вибач, це було дивне питання, — і продовжив свій шлях.
Механічна лялька, яка йому підкорялася, звісно, взагалі не обернулася до неї.
Лише Міюкі, яку брат тримав на руках, коли вони йшли, поглянула на неї через його плече з тривогою.
***
Коли Тацуя зник у тіні дерев, Ліна раптом отямилася.
Зрозумівши, що вона дивилася, як він йде, вона поспішно підвелася з колін.
Чому її погляд так слідкував за ним..? Коли це питання спало їй на думку, Ліна енергійно похитала головою.
“Бо він сказав таку дивину. Це очевидно.”
Наскільки вона усвідомлювала, вона дійсно лише дивилася, як він йде.
Проте в ту мить, коли вона усвідомила, що робила це, вона відчула, як її пульс пришвидшився, а щоки запалали.
Насправді, це все було лише «непорозумінням», яке затягнулося в її думках. Але оскільки вона, в певному сенсі, потрапила у власну пастку, їй не вдавалося холоднокровно проаналізувати себе з об’єктивної точки зору. Вона опинилася у психологічному стані, схожому на ефект підвісного мосту.
Щоб відвернути думки від своєї неіснуючої «любові», Ліна вирішила подумати про щось інше, про що завгодно. У результаті її розум природно повернувся до її останнього запитання.
Незрозуміла пропозиція Тацуї.
Вона знову замислилася над тим, чому він сказав таке.
Чи, може, вона виглядала так, ніби їй було боляче знищувати своїх співвітчизників, яких понівечив монстр ― чи це відбивалося на її обличчі, чи в рисах?
Якщо йому так здалося, то він припустився серйозної помилки.
Звісно, їй було боляче наводити зброю на своїх.
…Але дати їм спокійний сон краще, ніж дозволити їм жити як монстрам.
Ліна вважала, що це більш милосердний варіант. Вона вірила, що рятує їх.
Бо її вчили, що гідність людини, душі, є саме такою дорогоцінною.
…Це була важка робота, безперечно. Але хтось мав її виконувати.
…Вона не збиралася від цього тікати.
…Якщо маг із потужною магічною силою зійшов на шлях демонів, то саме найсильніший маг, Сіріус, мав його вистежити. Іншими словами, тільки вона могла це зробити…
“…Тільки я?”
Але її думки натрапили на щось несподіване.
Усунути магів, які втратили розум, не створюючи нових жертв. Ця місія, безперечно, найбільше підходила їй, найсильнішій магічці.
Вона ніколи не сумнівалася в цьому ― аж дотепер.
Тепер вона знала, що це не обов’язково правда.
Навіть якщо вона цього не зробить, ці двоє зроблять.
Їй не треба було проходити через ці страждання, гіркий досвід провини за вбивство своїх співвітчизників ― ці двоє, з іншої країни, вони могли…
“Ясно… Ось чому я була розгублена й нетерпляча.”
Вона відчула, ніби туман, що майже місяць висів у її свідомості, раптом розвіявся.
Навіть якщо вона цього не зробить, хтось інший зробить.
Це відкриття було несподіваним для Ліни.
Вона думала, що майбутнє викарбувано в камені, що вона не може його змінити. Але тепер вона знала, що може вибирати. Шлях, який вона завжди вважала прямим, раптом розгалузився перед нею ― і разом з ним з’явилися як надії, так і тривоги.
Вона нарешті вийшла з одного лабіринту, і тепер її розум був у хаосі.
***
Тацуя прямував до місця, де вони залишили два зразки, в яких паразити були успішно ізольовані. Але хтось випередив їх.
Дві групи пильно дивилися одна на одну.
Одна була одягнена в чорне, на чолі з чоловіком, що стояв прямо, з обличчям, вкритим зморшками, що з'явилися за довгі роки.
Інша також була одягнена в чорне, але на чолі цієї групи стояла вродлива дівчина в екстравагантній сукні.
Вони, можливо, й дивилися один на одного, але без ворожості. Принаймні, група, яку очолювала дівчина, не виявляла ворожості. Це, ймовірно, було тому, що вона не мала жодних ворожих намірів щодо старого.
Насправді дівчина дивилася на нього з повагою ― принаймні зовні.
— Ваша Екселенціє Кудо, для мене велика честь познайомитися з вами, — сказала дівчина, вийшовши назустріч старому чоловікові й витончено вклонившись. Але хоч це й було витончено, це не виглядало скромно. Світло в її очах було занадто сильним, щоб так це назвати.
— Мене звати Аяко Куроба. Я належу до найнижчих лав Йоцуби й відповідаю за обслуговування глави нашої сім'ї, Маї.
Вона підвела голову й солодко посміхнулася.
Але цього, звісно, було замало, щоб вразити Рецу Кудо.
— Представниця леді Йоцуби? Не дивно, що ти така виважена як на свій вік. Схоже, ти знаєш, хто я. Чи, може, мені варто представитися?
Перед близькими соратниками Кудо називав її «Мая», але офіційно вони були рівними за рангом, кожен з них був главою сім'ї в Десяти головних кланах. Звертаючись до неї як до леді Йоцуба, він показував, що зараз вважає Аяко, яка за віком могла би бути його онукою, рівною собі супротивницею.
— Ні, я б нізащо не наважилася на таку грубість.
В очах Кудо засяяло світло, яке можна було назвати лише розважливим. Але навіть перед цим солодка, але безстрашна поведінка Аяко не похитнулася.
— До речі, Ваша Екселенціє, у нас не так багато часу, тож є одна річ, про яку я хотіла би вас запитати.
Хтось міг би назвати таку поведінку імпульсивною, але старий Кудо не виявляв жодних ознак невдоволення. Він не обов’язково вважав, що у них немає часу, але поділяв бажання швидко покінчити з цим.
— Питай.
— Дякую.
Після того як він великодушно кивнув, Аяко зробила ще один театральний реверанс, а потім підняла погляд прямо на нього.
— З усією повагою, як я розумію, Ваша Екселенція має намір повернути цих запечатаних монстрів, яких називають паразитами. Але, чесно кажучи, завдання, яке мені доручила глава моєї родини, полягає також у тому, щоб зібрати запечатаних паразитів.
— Справді?
Інтенсивність і гострота погляду Кудо посилилися.
Аяко, опинившись під його повним натиском, на мить здригнулася, а потім прикрила обличчя твердою посмішкою.
— …На щастя, тут є дві запечатані посудини. Може, візьмемо по одній, Ваша Екселенціє?
Зберігаючи тверду посмішку, Аяко дивилася прямо в сяйво в очах старого і чекала на його відповідь.
Раптом Кудо розреготався.
Голосно, з насолодою.
— Ну‑ну… Це справді щось. Я думав, ти ще вчишся в середній школі.
Аяко ніколи не казала Кудо, скільки їй років. Цим висловлюванням він натякав, що довідався про неї ще до того, як вона назвала своє ім’я.
Але цього разу Аяко не виявила жодних ознак збентеження. Вона теж вважала, що немає нічого дивного в тому, що Рецу Кудо довідався про фігури Йоцуба, включаючи і її саму.
Він знав, що ця жінка з’явиться тут особисто, тож було би дивно, якби він не дізнався хоча б цього.
— Добре. Ми підемо на поступки й розділимо здобич порівну.
— Дуже дякую, Ваша Екселенціє.
Аяко зітхнула з полегшенням, приховуючи це за безпристрасним обличчям.
Вона не переоцінювала власну магічну силу. Вона не була обмежена конкретною магією, як Тацуя, але й не була універсальною, як Міюкі. Ні, вона належала до типу магів із дуже чіткими сильними та слабкими сторонами. І її сильні сторони не включали магію прямого ближнього бою. Вона знала, що у рівному поєдинку з магом, якого колись називали найхитрішим у світі, у неї буде мало шансів на перемогу.
Вона подумки подякувала долі за те, що здобичі було двоє.
І…
“Завдяки тобі, Тацуя, я зможу безпечно завершити цю місію.”
Вона ніколи не отримувала від Тацуї обіцянки, що він допоможе, і вона навіть ніколи не просила його про допомогу. Але це не завадило їй потайки так думати.
***
У обіймах Тацуї Міюкі сиділа, згорнувшись калачиком, і не рухалася.
Сьогодні, уперше за весь час, як би вона не благала, Тацуя не відпускав її зі своїх обіймів. Для жінки вона була не надто мініатюрною, тож важила достатньо. Хоч як би Тацуя не тренував своє тіло, через стільки часу вона мала б здаватися йому важкою. Але його руки навіть не тремтіли. Насправді він ніс її так плавно, що навіть не розгойдував її, незважаючи на всі нерівності та вибоїни на лісовій землі.
З огляду на їхню звичайну поведінку, можливо, було би природніше, якби саме Міюкі наполегливо прагнула фізичної близькості. Однак Міюкі навіть не трималася за шию Тацуї ― вона стиснула руки в кулаки перед грудьми, намагаючись стримати сором.
Тиша була болісною.
Це було не просто важко, це боліло їй у грудях.
Вона думала, що так далі не можна, що її дихання може зупинитися, а серце ― розірватися; хтось інший, безсумнівно, зітхнув би й сказав: «Ти перебільшуєш», але сама Міюкі була в значній розгубленості, відчайдушно напружуючи свій розпалений мозок, намагаючись придумати, про що поговорити.
— Брате, щодо Ліни…
І ось яка тема в результаті випливла на поверхню.
Тацуя дуже багато думав про Ліну. Принаймні, більше, ніж зазвичай думають про друга.
Вона це розуміла, тому в глибині душі Міюкі насправді не хотіла порушувати тему Ліни перед братом.
Але це була єдина тема, яка спала їй на думку в той момент.
— Так?
— Як ти думаєш… вона візьме твої слова близько до серця?
До того ж, Міюкі теж зараз думала про Ліну.
— Хто знає? Я точно не знаю. Я ж не вона.
Міюкі вловила нотку самоіронії в його голосі. Можливо, він відчував, що втручається в чужі справи.
Звісно, Міюкі розуміла, що слова брата були чимось більшим, ніж просто втручанням. Навіть на її думку, добросердна й імпульсивна Ліна не була створена для солдатської служби. Можливо, це не її справа була перейматися цим, але коли вона дивилася на Ліну, та здавалася їй неймовірно вразливою.
— Я впевнений, що у Ліни є свої проблеми. Вона, зрештою, не єдина, хто не може дістатися туди, куди хоче.
— Але ти все одно запропонував їй допомогу… Чому?
— Що ти маєш на увазі?
Міюкі усвідомлювала, що розмова раптово прийняла несподіваний поворот. І що зараз у неї є єдиний шанс зупинитися.
Але вона не зупинилася.
— Брате… Чому ти намагаєшся допомогти Ліні? Ти… відчуваєш до неї щось особливе?
Тацуя широко розплющив очі, почувши слова сестри, але лише на мить.
— Здається, ти щось неправильно зрозуміла…
У його виразі було щось на кшталт болісної посмішки. Але насправді він виглядав серйозно. Принаймні, здавалося, що він щиро намагається відповісти на питання сестри.
— Ти говориш так, ніби це стосується лише її. Але це вперше, коли я маю справу з кимось, хто знаходиться в такому становищі, як Ліна. До цього всі військові були набагато старші за мене, і всі вони обрали це своїм життєвим шляхом.
Він акуратно розвіяв кожне непорозуміння, одне за одним.
— Мої почуття до Ліни не такі, як ти думаєш. Якщо говорити відверто, я просто вважав, що для її майбутнього буде краще, якщо вона покине «Зірки». І не просто покине військо, а переїде сюди. Найкращим варіантом було б, якби вона отримала японське громадянство.
Вона не відчувала жодної брехні в його словах. Вони відчували одне одного на цій відстані, що дорівнювала нулю. Якби в словах її брата була хоч найменша неправда, вона була впевнена, що помітила б це.
— Але це не означає, що я не співчуваю їй. У певному сенсі ми дуже схожі. Або, може, правильніше сказати, що ми ― люди одного типу.
Погляд Тацуї був спрямований у далечінь.
— Жоден з нас не мав справжнього вибору щодо того, де ми опинилися сьогодні. Можна сказати, що вступ до Першої старшої школи ― це вибір, який я змусив їх мені дати, але я не думаю, що Ліна мала хоч якийсь такий вибір.
Його погляд все ще був спрямований на Міюкі, але він зосереджувався на точці, що лежала далі.
— Мені ніколи не давали вибору, але одного дня я зроблю вибір і вирішу сам. Я відкину роль, яку мені призначили, і зійду зі сцени, на яку мене поставили. Я думав, що запропоную допомогу з дружби, якщо Ліна хоче того самого, але…
Тацуя запнувся, потім знову зосередився на Міюкі й гірко посміхнувся.
— Мабуть, це не було моєю… справою?
У нього була вагома причина заїкатися.
Міюкі, яка до цього моменту притискалася до нього, обійняла його за шию й так міцно стиснула, що йому стало важко дихати.
Не замислюючись, він відпустив її. Але він не просто кинув її на землю; він обережно опустив її на землю ― несвідомий прояв майстерності, яку він відточив під час тренувань.
Навіть після того, як її ноги торкнулися землі, її руки залишалися обійнятими навколо його шиї.
— Це неправда… Я впевнена, що одного дня ― ні, у найближчому майбутньому, твоя турбота досягне її серця
Тацуя відчув, як слова сестри проникають прямо в його груди.
— Бо цей інцидент, мабуть, змусив Ліну засумніватися у собі. Вона, може, трохи наївна, але розумна. Попросту неможливо, щоб після такого тісного спілкування з тобою у неї не виникло жодних сумнівів.
— Попросту? Це трохи злісно.
Міюкі підняла обличчя, а Тацуя поклав руки їй на плечі.
Брат і сестра посміхнулися, а потім почали йти пліч‑о‑пліч.
Піксі, яка відчула настрій (?) і перетворилася на буквальну прикрасу, мовчки йшла за ними.
***
Побачивши це, навіть піднесений настрій брата і сестри змушений був змінитися.
Місце, де вони спочатку запечатали паразитів, було порожнім. Хтось забрав їх обох.
— Пробач, Тацуя… Я не зводила з них очей.
— …Тацуя, мені дуже шкода.
— Тацуя, будь ласка, не звинувачуй Шібату чи Міцуі. Я можу за них поручитися ― вони не лінувались. Навіть я не помітив, що запечатані «посудини» забрали. Це ж були і мої печатки…
— Ви всі троє, перестаньте звинувачувати себе. Мене це зовсім не турбує.
З комунікатора він почув пригнічений голос, голос, сповнений ненависті до себе, і розчарований голос. Тацуя постарався відповісти весело.
— Тацуя…
Голос захоплення, який він почув у відповідь, мабуть, був викликаний якимось непорозумінням. Поведінка Тацуї не була проявом турботи про них. Йому дійсно було байдуже.
…Хоча йому й хотілося зітхнути.
— Може, їх викрали прямо з‑під нашого носа, але це означає тільки те, що той, хто це зробив, був на крок попереду нас. Я, чесно кажучи, не дуже думав про те, що з ними робити після того, як ми їх зловимо, і взагалі не варто над цим зациклюватися.
Як сказав Тацуя, вони не склали конкретного плану, що робити після їхнього захоплення. Вони просто вирішили, що залишать запечатаних паразитів сім'ї Мікіхіко, взагалі не замислюючись над тим, як їх використовувати.
У цьому сенсі здавалося більше ефективним, щоб паразитів забрали. Вони не зроблять нічого нерозважливого, на кшталт дозволити випадково втекти паразитам.
“Та все ж… Хіба це було те, чого вони прагнули весь цей час?”
— Брате?
Вона, мабуть, неправильно зрозуміла, чому він замовк. Коли Міюкі запитала його з турботою, Тацуя махнув рукою, даючи зрозуміти, що це не має значення.
Міюкі зрозуміла з його поведінки, що він має уявлення про те, хто є винуватцями. Вона припустила, що він використав свою здатність відстежувати інформацію, щоб ідентифікувати винуватців.
І, звичайно ж, Тацуя використав своє «бачення». В результаті він тепер мав загальне уявлення про те, що тут сталося.
Але що важливіше, тут для нього залишили повідомлення від одного з «винуватців». Саме це і виснажувало його психічно.
Пронісся порив вітру, піднявши мертве листя, яке ще не розклалося.
Серед нього Тацуя, який мав хороший зір у темряві, помітив чорні крила, які, ймовірно, належали вороні.
***
До того часу, як Тацуя зустрівся з парою «Леоріка», Наоцуґу та «Батто‑тай» вже завершили відхід.
Вони подякували одне одному за важку працю і, не заглиблюючись надто в справи один одного, вирушили додому.
Він залишив Піксі в шкільному гаражі.
Щоб увійти до будівлі, їм довелося спершу перестрибнути через паркан, а потім обійти будівлю до головних воріт. Однак ані Еріка, ані Лео не відступили.
Всі четверо зустрілися з групою Мікіхіко, і всі семеро разом залишили школу.
З огляду на чисельність їхньої групи та час, їх, звісно, зупинили біля воріт, коли вони збиралися вийти. Але завдяки заздалегідь підготовленому приводу ― експерименту з ритуальною магією, який потрібно було провести саме в цей час ― та силі, що сяяла в очах дівчат, їм вдалося втекти без зайвих запитань.
І так завершилася ця довга ніч.
На той момент Тацуя не міг знати, що події цієї ночі стануть початком нової історії боротьби між людьми, демонами та монстрами, що точиться в тіні суспільства.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub