Ті, хто повзають у темряві ночі, не обмежуються лише мерзотниками. Те, що міське життя залишається в безпеці від злочинців – або, бодай, залишається незруйнованим – завдячує учням закону і порядку, які борються з хаосом, несамовито бігаючи крізь цю саму темряву.
Звичайно, не всі ці «учні закону і порядку» старанні. Наприклад, один молодий чоловік, який був (або мав би бути) захисником правопорядку, якраз займався тим, що скаржився своєму напарнику.
— Одне за одним не дає нам спокою…
— …
— А я думав, що з Новим роком проблеми закінчаться.
— …
— Що взагалі відбувається? Нелегальні іммігранти та іноземні загарбники виглядали куди логічніше, ніж це.
— …Це наша робота – з'ясувати це, пам'ятаєш? Завдяки цим інцидентам у нас на столах є їжа, тож годі нити!
Його начальник продовжував далі, бурмочучи свої претензії щодо того, що ці інциденти взагалі стаються. Але щойно колега затамувавши подих, готовий виголосити справжню догану – чи то пак, прочуханку – йому…
— Так? Це Інаґакі.
…натомість він відповів на дзвінок, що надійшов через гарнітуру у вусі, намагаючись замаскувати напругу в голосі.
— …Зрозумів. Ми негайно вирушаємо туди.
Вимкнувши передавач, він кинув суворий погляд на свого начальника, який, мабуть, здогадався про те, що сталося, але все ще нічого не робив.
— Шефе, це вже п'ятий. Причина смерті така ж, як і у попередніх жертв – смерть від виснаження. Зовнішніх поранень немає, як і завжди.
Вислухавши доповідь лейтенанта Інаґакі, шеф Тошікадзу Чіба розвів руками і глянув угору, ніби благаючи небеса.
— І вся кров теж зникла, так? …П'ята дивна смерть за цей місяць. Стає дуже важко тримати пресу подалі від цього.
Не кажучи ні про жертву, ні про злочинця, шеф Тошікадзу Чіба стурбовано зітхнув. І хоча вираз його обличчя говорив про те, що йому все це приносить величезний біль, в його очах блиснув гострий погляд мисливця.
***
Дебют Анджеліни Сіріус у Першій старшій школі став сенсаційним.
Її врода, наприклад, стала настільки відомою, що до кінця першого дня не залишилося жодного учня в школі, який би не знав про неї.
Досі місце найкрасивішої дівчини належало Міюкі. Це була одностайна думка, в тому числі старшокласників‑хлопців та дівчат.
Але з появою Ліни їхня «королева» стала бінарною зіркою. Часті можливості робити щось разом тільки підсилювали враження.
Золоте волосся, що виблискувало на сонці. Очі, що сяяли блакитніше за сапфіри.
Чорне волосся, яке було глибшим за нічне небо. Ясні очі, темніші за чорну перлину.
Обидві однаково красиві, але з контрастними типами краси: коли ці дві дівчини стояли разом, здавалося, що це лише посилювало їхнє індивідуальне сяйво.
Їхньої зовнішності було достатньо, щоб стати темою для розмови, але…
— Починаю, Міюкі.
— Я завжди готова. Можеш починати зворотній відлік.
Тепер вони стояли обличчям одна до одної, розділені трьома метрами.
Між ними на тонкій жердині лежала маленька металева кулька.
У практичній кімнаті було встановлено кілька однакових пристосувань, але всі їхні однокласники припинили свою діяльність, щоб спостерігати за ними.
Ні, не тільки однокласники.
Місця для глядачів на антресолях, що утворювали коло навколо кімнати, були заповнені старшокласниками, які більше не мали потреби бути в школі, оскільки всі їхні обов'язкові заняття завершились.
Маюмі та Марі були серед них.
— …Думаєш, що її магічна сила дійсно конкурує з силою Шіби?
— У певному сенсі, вона приїхала до Японії, представляючи Америку, тож я не думаю, що це неможливо. Але важко повірити, що це сталося так раптово – магічні здібності на рівні з Міюкі у когось того ж віку?
— Згодна. Кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути, але я не повірю, поки не побачу.
— Ну, власне, тому ми й прийшли подивитися.
Ця практика була б простою і дуже схожою на ігрову вправу, де обидві дівчини використовували б свої ПАВи одночасно, кожна прагнучи першою взяти під контроль металеву кульку в центрі. Її простота підкреслювала б чисту різницю в силі й нічого більше.
Учні почали виконувати цю вправу минулого місяця, і жоден з однокласників Міюкі не зміг навіть наблизитися до того, щоб перемогти її. Різниця в їхніх магічних силах була настільки великою, що навіть викладачі були змушені визнати, що вправа буде безглуздою як для неї, так і для її опонентів.
Почувши про це, старі й нові члени учнівської ради (а також голова дисциплінарного комітету) по черзі кинули їй виклик; те, що жоден з них не зрівнявся з нею, стало погано збереженим секретом у Першій школі.
Без особливих зусиль розтрощивши свою гордість старшокласниць на друзки (хоча Міюкі була дуже скромною щодо своїх перемог), Маюмі та Марі приєдналися до інших, щоб поспостерігати, що було цілком природно.
— Три, два, один… — відраховувала Ліна англійською.
ПАВи, які вони використовували, були панельними, фіксованими на місці. Коли Ліна сказала «один», вони обидві піднесли руки до панелі.
— Вперед!
Останній сигнал був поданий обома голосами.
Пальці Міюкі торкнулися панелі, а долоня Ліни грюкнула по ній.
Статика і динаміка – їхні способи запуску точно відображали їхні кольори.
Але контраст був лише фізичним.
Над металевою мішенню стався спалах псіонного світла.
Оскільки світло було невидимим для неозброєного ока, заплющити повіки було б неефективно. Глядачі, менш досвідчені в техніці стримування зовнішнього магічного впливу, масажували скроні і трясли головами, щоб очиститися.
Сяйво зникло в одну мить. Металева куля покотилася до Ліни.
— Ах, я знову програла!
— Хі‑хі. Дві перемоги поспіль, Ліно.
Ліна демонструвала велике розчарування, а Міюкі дещо полегшено посміхалася: як можна було зрозуміти з їхніх реакцій, неофіційний матч закінчився перемогою Міюкі. Однак, судячи з тону, в якому було сказано про «дві поспіль», враження, що це була нищівна поразка, не склалося. Адже…
— …Вони були абсолютно рівні, — зітхнула Маюмі.
— А хіба не переведена учениця трохи швидше викликала заклинання?
— Так, але вплив Міюкі був більшим, тож вона взяла контроль ще до того, як заклинання було завершене. Можна віддавати перевагу швидкості, а можна – силі… Це не стільки перемога чистої сили, скільки перемога, здобута завдяки тактиці.
З точки зору Маюмі та Марі, їхня магічна сила – щонайменше, їхня чиста магічна сила для базових однотипних заклинань – була рівною.
Після цього, в межах відведеного часу, вони виконали вправу ще чотири рази, рахунок за якими виявився два на два, що зробило сьогоднішню переможницю Міюкі з перевагою у дві перемоги.
*
Того дня в шкільній їдальні все було як завжди.
Ліна сьогодні знову сиділа з ними, хоча вона не робила цього щодня. Протягом тижня після переведення вона отримала кілька запрошень, і щодня їла з різними людьми.
Розширення культурного обміну з іншими можна назвати взірцевою поведінкою переведеної учениці. Це був фактично перший раз, коли вона знову їла з групою Тацуї з першого дня.
— Ти дуже популярна, Ліно.
— Дякую. Я вдячна, що всі тут такі добрі.
Комплімент Еріки не мав нічого прихованого під поверхнею, і замість того, щоб безглуздо зніяковіти чи вдавати скромницю, Ліна байдуже відповіла. Таке ставлення було і особистим, і продуктом національного характеру, і воно виявилося новим і свіжим для групи Тацуї (за виключенням Еріки).
— Ти була кращою, ніж ми думали, Ліно. Тобто, вони обрали тебе для навчання за кордоном і взагалі, тож я знав, що ти справжній талант, але я ніколи не думав, що ти зможеш змагатися з Міюкі на рівних.
— Я й сама здивована.
На комплімент Мікіхіко очі Ліни трохи розширилися, коли вона висловлювала своє здивування. З іншого боку, Мікіхіко здавалося, що з Ліною легше розмовляти, ніж з Міюкі, і якщо з останньою він все ще говорив скуто, то з першою він почав розслаблятися.
— Не хочу хвалитися, але я ніколи не програвала у старших класах у Штатах. Але я просто не можу перемогти Міюкі. Навіть у випадку з Хонокою я б не програла в загальних здібностях, але програла б, коли б справа дійшла до точного контролю. Японія – дійсно великий край магії.
— Ліно, це було лише тренування, а не змагання. Не думаю, що тобі варто так перейматися перемогою чи поразкою.
— Але змагання – це важливо. Хай це і тренування, але вони навмисно ввели в навчальну програму щось схоже на гру. Я думаю, що переживання через перемоги та поразки допоможуть нам стати кращими.
На м'яке зауваження Міюкі Ліна, не боячись конфлікту, виступила з лобовим запереченням.
Мабуть, це був її стиль життя. Ця її частина теж відчувалась дещо свіжою.
— Важливо мати відчуття конкуренції, коли ти в самому розпалі. Але немає жодних причин виносити його за межі тренувальної кімнати, правда ж? Вправи – це всього лише вправи, вони не схожі на практичні тести, які пов'язані з оцінками.
Тож Тацуя теж вирішив висловити власну беззастережну думку.
— …Так, може, ти маєш рацію, Тацуя. Може, я трохи захопилась.
— Це не так вже й погано. Міюкі матиме більше мотивації тепер, коли у неї з'явилася нова суперниця. З цього приводу я вдячний, що ти тут, Ліно.
Ліна спочатку кивнула без коментарів, але потім глянула порожнім поглядом.
— Ось воно – комплекс сестри Тацуї повертається, — сказала Еріка, що сиділа поруч з нею, перебільшено зітхнувши.
— О‑о‑о, ясно… Тацуя і Міюкі виглядають справді близькими.
Тацуя відчув, що під цим безневинним коментарем температура погляду Ліни стрімко знизилася.
— До речі, Ліно, і це не дуже важливо, але… — він відчув, що розмова йде в поганому напрямку, тому спробував змінити тему.
— Що таке? — вона кинула на нього крижаний погляд. Проте не схоже було, що вона справді зневажає його; він розгледів у ній трохи грайливості. Напевно, вона просто підхопила жарт Еріки.
Він не мав жодних гарантій, що це не був просто оптимістичний погляд, але Тацуя не був настільки дріб'язковим, щоб скривитись і припинити розмову через щось подібне.
— Я тут подумав, що Анджеліна скорочено – Енджі. Чи я щось наплутав?
Це питання не мало б її турбувати.
Принаймні, Еріка, Мідзукі та Хонока, які сиділи з ними, думали так само.
Але на якусь мить її обличчя пронизав безпомилковий переляк.
— Ні, це не так. Але скорочувати його до Ліни теж не є чимось дивним. У початковій школі в нашому класі була дівчинка, на ім'я Анджела, і ми називали її Енджі, тож…
— І тебе стали називати Ліною, а не Енджі? — Тацуя кивнув, виглядаючи переконаним.
…Не показуючи, що він помітив її паніку.
***
У Першій старшій школі не було гуртожитків.
Через потребу в магічних школах, яких у країні було лише дев'ять, деякі учні приїжджали здалеку.
Якщо подумати про це так, то наявність гуртожитків не здавалася б дивною, але в наш час, окрім спеціальних шкіл із системою гуртожитків, де гуртожитки є важливим навчальним середовищем, ви ніколи не зустрінете жодного такого закладу. В епоху, коли ХАРи стали звичайними предметами побуту, а продукти можна було купити онлайн з доставкою до вашого порогу, учні не мали жодних проблем із самостійним проживанням, тож попит на гуртожитки був відсутній.
Таким чином, більшість учнів, які не могли їздити на навчання з дому, винаймали житло неподалік від школи. Для Ліни, переведеної учениці, орендувати житло не було чимось незвичним. Її житло знаходилося за дві станції від школи на електричці – зовсім поруч, зважаючи на сучасний транспорт. Вона винаймала не однокімнатну квартиру для студентів, а досить велику для невеликої сім'ї, бо жила не сама.
— З поверненням, Ліно.
— Ти сьогодні рано, Сильві.
Коли вона відчинила вхідні двері квартири, її помічниця для цієї місії, штаб‑офіцер Сильвія, вийшла назустріч, ніби чекала на неї.
— Вже ніч, ти ж знаєш.
Ліна, яка зробила кілька обходів, посміхнулася у відповідь, але з болем у серці. Поки вона ще була в уніформі, вони перейшли до їдальні. А там…
— Я не знала, що ти сьогодні прийдеш, Міа.
…з напруженим виразом обличчя зустріла Ліну молода жінка. Вона стояла перед столом, мабуть, тому, що саме розмовляла з Сильвією.
— Так, майоре. Сподіваюсь, я не завадила, мем.
Жінка, яку звали Міа, відповіла нервовим голосом. Ліна стурбовано посміхнулася, а потім сіла за стіл.
— Будь ласка, сідай, Міа. Сильві, можеш заварити чаю?
Зазвичай Сильвія не зважала б на різницю в посадах і відповіла б: «Ти ж дівчина, тому маєш хоча б сама заварити собі чай». Але вона також вміла читати ситуацію.
— Чай з молоком підійде? Міа, хочеш ще?
— А, так, мем. Дякую, — стримано відповіла Міа, хоча її напруга трохи спала.
Її звали Мікаела Хонґо, на прізвисько Міа. Як і Ліна, вона була японоамериканкою, але, на відміну від Ліни, її не можна було відрізнити від інших японців. Хіба що її шкіра була трохи темнішою, але навіть це не було чимось незвичним для Японії.
Вона була однією зі шпигунок, яких заслали до Японії раніше за Ліну та Сильвію. Проте шпигунство не було її основною професією; її основною роботою була робота в Міністерстві оборони як вченого‑мага, що досліджує магію типу випромінювання, талановитої дівчини, яка навіть брала участь в експерименті з чорними дірами в листопаді в Далласі. Оскільки експеримент у Далласі не дав особливих результатів, вона попросила про цю місію, щоб знайти метод неанігіляційного перетворення маси в енергію.
Як і багато вчених‑магів, вона сама була магічкою. На відміну від фальшивих учнів, які прибули до Японії під приводом спільних досліджень, починаючи з цього місяця, вона проникла до Магічного університету як Міа Хонґо, спеціалістка з продажу японського відділення «Максимілліан Девайс», ще на початку минулого місяця. До речі, її номер був сусіднім з номером, який винаймала Ліна. Вона не була ні бойовим, ні розвідувальним кадром, вона була суто частиною допоміжного персоналу, але також однією з «основної команди», яка працювала над своєю первісною метою – шпигунською діяльністю – за лаштунками. Вона підтримувала тих, хто цього місяця в певному сенсі підступив до парадного входу.
— Ти щось з'ясувала? — запитала Ліна у Сильві, яка закінчила розставляти чашки на столі й сама сіла за стіл.
— Я переглядаю офіційні бази даних, але поки що не знайшла жодної нової інформації.
— Зрозуміло. Я сумнівалась, що ти так швидко щось знайдеш, — далі Ліна подивилася на Мікаелу. — А ти, Міа?
— У мене те саме, мем… Вибачте.
Коли здавалося, що вона трохи розслабилася, Мікаела знову напружилася.
Побачивши, що вона так нервує, Ліна відчула, що знущається з бідолашної дівчини, тож відхилилася. Але коли Ліна вперше приїхала до Японії наприкінці року, Мікаела, яку вона зустріла, була ще нервовішою і напруженішою, ніж зараз. Незважаючи на різницю між вченим і воїном, Ліна була Сіріусом, найкращим магом СШПА – і це в її середньому підлітковому віці. Сказати Мікаелі, щоб вона не нервувала, не вдасться. Тепер, коли минуло вже два тижні після приїзду Ліни, Ліна і Міа могли трохи приязніше розмовляти, але тільки тоді, коли вони торкалися тем, що стосувалися повсякденного життя. Ліна переконувала себе, що цього достатньо, адже коли справа доходила до обговорення їхньої місії, відвертість Сильвії теж була не з найкращих.
— А ти, Ліно? — запитала Сильвія. — Ти хоч трохи подружилася з мішенями?
Обличчя Ліни затьмарилося.
— Думаю, я стала трохи ближчою до них, але… — вона зітхнула, потім слабко посміхнулася. — Все ще нічого суттєвого. Мені взагалі здається, що вони зрозуміють, хто я така, перш ніж я щось виявлю.
— …Щось сталося?
— Тацуя спитав мене, чому мене кличуть не Ліною, а не Енджі. Це мене на секунду налякало!
— Це був збіг?
— Я не знаю. Без поняття. Я дійсно не створена для цього, так…?
Ліна знову зітхнула, коли Сильвія налила їй у чашку ще чаю з молоком. Сильвія та Мікаела стурбовано дивилися на неї. Помітивши це, Ліна збадьорилася.
— …Все добре. Вони просто школярі. Вони ж не можуть серйозно думати, що я Сіріус. Навіть якби вони щось запідозрили, я б ніколи не дозволила їм зловити себе на чомусь.
На перший погляд, відважна заява, але це був явний блеф. Для початку, Ліна була тією, хто мав їх викрити. Те, що вона відчула потребу заявити, що не дасть їм взяти гору над собою, було досить показовим. Сильвія теж це зрозуміла, але нічого не сказала, можливо, вирішивши, що так буде навіть краще, ніж якщо Ліна впаде в депресію через це.
Однак вона навмисно не згадала, що її мішенями були не просто школярі.
***
Він подав сестрі халат, – на якій була лише спідня білизна – коли вона підвелася з діагностичного ліжка, оснащеного лише псіометром (приладом для вимірювання псіонних хвиль). Андроїдний вираз обличчя Тацуї, подібний до покерного лиця під час обстеження, розчинився у дещо стурбованому погляді, але цього було достатньо, щоб очі Міюкі вловили його.
— …Тебе щось не влаштовує? Брате, будь ласка, не соромся, скажи мені. Я зроблю все, що ти скажеш.
Проте, це була надмірна реакція – чи, радше, просто екстремальна реакція загалом. Відчувши це, Тацуя сухо посміхнувся, його вираз обличчя було важко прочитати, наче він не міг вирішити, який вираз зробити.
— Ні, якщо мене щось не влаштовує, то цього разу я сам винен. Верхня межа обсягу побудови твоєї магічної програми перевищила всі мої очікування. Через це обчислювальна потужність твого ПАВу не встигає за твоєю магічною силою. Я думав, що залишив йому місце для розширення, коли налаштовував його, але… я не продумав достатньо далеко вперед.
— Пробач… — зітхнула вона, повісивши голову.
— За що? Ти маєш пишатися, — Тацуя скуйовдив її волосся, а коли вона підняла очі, ніжно посміхнувся.
Заразившись цією посмішкою, чи то у відповідь на неї, вона теж посміхнулася, і це було дуже добре, але…
“…Ти не повинна від цього червоніти.”
Відчуваючи небезпеку в тиші – головним чином від її грудей, що виднілися крізь шов халата, – Тацуя продовжив, трохи поспішаючи:
— Схоже, те, що Ліна навчається у твоєму класі, є хорошим стимулом для тебе.
Щойно пролунало ім'я Ліни, туман розвіявся з розпашілих очей Міюкі.
— Так… Може, я й забігаю наперед, але я ніколи не змагалась з кимось настільки сильним, як вона.
І це було не тому, що він образив її. Міюкі не була нерозсудливою дівчиною – вона не спалахувала щоразу, коли чула ім'я іншої дівчини, що виходило з вуст Тацуї. Відчуття відвертості, яке вона випромінювала, через що навіть вираз її обличчя виглядав холодним, було зумовлене іншою причиною.
Зараз її очі світилися спокійним бойовим духом.
— До речі, брате, твоє питання про неї за обідом – я так розумію, ну…
— Це було настільки очевидно, так? — сказав Тацуя з усмішкою, перш ніж стерти її з обличчя. — Так, я справді вірю, що Ліна – це Сіріус, — чітко заявив він. — Я таки не можу нічого від тебе приховати, еге ж?
Коли Тацуя знизав плечима і знову посміхнувся, вираз обличчя Міюкі розчинився в пустотливій посмішці, і вона вказала на нього вказівним пальцем, наче позуючи.
— Ну, звичайно. Міюкі спостерігає за тобою як ніхто інший, брате.
Тацуя, здавалося, змусив себе розсміятися, але чи це було тому, що він сприйняв це як жарт, чи тому, що він вирішив зробити його таким?
Сміючись разом з братом, вона думала про те, що хотіла б знати, що він насправді відчуває.
*
У підвалі (чи, краще б сказати, «підземному приміщенні») був клімат‑контроль, але їм обом було б некомфортно, якби вона була в самій білизні та халаті. Після того, як Міюкі змінила вбрання, вони перейшли до вітальні.
На її струнких ногах були не чорні легінси чи колготки, а довгі шкарпетки. Поділ її спідниці мав легкі оборки і був дуже коротким, а між ним і шкарпетками виднілася її світла шкіра.
“Якби вона носила таке в звичайному режимі, а потім сіла чи нахилилась вперед, це було б погано, чи ні?” — так подумав Тацуя, не надто замислюючись над тим, що саме було б «погано».
Не знаючи про думки брата – хоча він не міг переконатися, що вона справді не знає, – Міюкі поставила перед ним чашку з кавою, і тільки сьогодні сіла не поруч, а на диван навпроти нього.
А потім… нічого такого розкутого, як схрестити ноги, вона не зробила.
Вона належним чином звела коліна разом, нахиливши їх під кутом.
Це була значно сексуальніша поза, ніж та, яка дозволила б йому зазирнути їй під спідницю.
Тацуя, який не розумів наміру Міюкі (хоча, можливо, він і розумів її поверхневі наміри, але не знав, що за ними криється), вирішив не змушувати її більше червоніти.
Щойно він вирішив не турбуватися про це, як непевність зникла з його очей.
Він мигцем помітив дещо незадоволений погляд Міюкі через стіл, але просто подивився на неї і заговорив.
— Повертаючись до минулої теми, я з майже абсолютно впевнений, що Ліна – це Енджі Сіріус.
Два місяці тому, коли «Зірки» – магічні сили армії СШПА – розслідували правду про його стратегічне заклинання «Вибух матерії», він отримав попередження від своєї тітки, Маї Йоцуби. Тоді вона також розповіла про те, що вони з Міюкі стали підозрюваними в рамках інформаційної війни «Зірок». Тацуя думав, що переведення Ліни до Першої школи було частиною цієї ініціативи.
— Чого я не розумію, так це того, що вони зовсім не намагаються приховати особистість Сіріус. Таке враження, що вони намагаються змусити нас це зрозуміти.
Цілком природно, що він не розумів. Навіть Тацуя не міг припустити, що причина в тому, що персональний – чи то пак, ментальний – захист Ліни був слабшим, ніж уявляла собі навіть армія СШПА.
— І… — якби він знав правду, єдиною реакцією на це був би сміх, але він продовжував свою дедукцію з серйозним виразом обличчя.
— Для чого СШПА посилати Сіріус, яка, по суті, є їхнім козирем? — Міюкі вже встигла переналаштуватись і відповіла братові серйозно.
— Правильно, — зауважив Тацуя. — Судячи з того, що ми бачили цього тижня, здібності Ліни, схоже, не призначені для шпіонажу. Їхні справжні наміри, ймовірно, лежать деінде, але використовувати її як шпигунку, серед усіх інших?
— Сіріус надто важлива…
— Якщо припустити, що Ліна і є Сіріус… тоді її шпигунська місія була б другорядною. Їхня справжня місія – це щось інше.
— Але що ж такого важливого могло статися, що СШПА відправили Сіріус за кордон?
У цей момент вони надто багато думали. Хоча вони не могли цього знати.
— Я не знаю… але не думаю, що наразі нам варто перейматися цим.
З всемогутньої точки зору, його дедукція не вписувалася в загальну картину; але коли це прозвучало з вуст Тацуї, його напруга раптово розвіялася…
— Америка виявила нам честь, надавши тобі суперника, Міюкі.
…але це не означало, що його серйозність також зникла. Фактично, його голос був серйозним.
— Так, брате, — відповіла Міюкі формальним тоном на його не менш серйозний погляд.
— Змагайся з Ліною усіма силами. Я знаю, що казав раніше, але якщо вона буде зациклюватися на перемогах і поразках, це спрацює на твою користь. Це допоможе підштовхнути тебе до більших висот.
— Так.
— Ліна так само ростиме, змагаючись з тобою. Але тобі не варто про це хвилюватися. Такий шанс випадає рідко.
За його твердою вказівкою Міюкі спокійно посміхнулася без жодної тіні занепокоєння.
— Так, — сказала вона. — І у мене є ти, брате. Якщо ти зробиш мені честь і залишишся зі мною, мені нема чого боятися – навіть Сіріус.
Тацуя мав на увазі те, що сказав, у сенсі партнера по змаганнях, а не справжнього супротивника.
Він не міг заперечувати, що слова Міюкі дещо зачепили його за живе.
Але через непохитну довіру, яку вона йому виявила, він кивнув без вагань.
***
Позаурочний час Тацуї проходив у різних варіаціях, але мав дві основні схеми: або він зачинявся в шкільній бібліотеці, або патрулював коридори як член дисциплінарного комітету. Зазвичай, в останньому випадку відбувався справжній шквал подій.
Достатньо, щоб змусити його думати, що це справді була змова.
І в цей день він відчував це як ніколи раніше.
Членам дисциплінарного комітету було надано особливе право постійно носити при собі ПАВи, але, окрім випадків, коли він виконував роботу для комітету, Тацуя не користувався цим правом.
Спочатку ПАВи були інструментами для швидкої активації типових заклинань; хоча їх можна було використовувати і з іншими видами магії, такими як безтипова магія, зовнішня магія та стара магія, коли мова йшла про прості речі – особливо у випадку безтипової магії, наприклад, про просте випромінювання псіонів – відмова від ПАВа не дуже обмежувала б людину.
Тацуя, який сам відкрив на Змаганнях дев'яти шкіл – на жаль, – що може використовувати магію демонтажу, протягом другого семестру в основному використовував безтипову магію поза класом. Це цілком відповідало його цілям, тож не було практичної потреби носити з собою ПАВ.
Проте під час патрулювання він озброювався запасними ПАВами дисциплінарного комітету, в основному як тактика залякування, оскільки ПАВами не можна було легковажити, навіть якщо вони використовувалися як трюк. Тож перед тим, як вийти на внутрішнє патрулювання, Тацуя зупинявся біля кабінету дисциплінарного комітету і одягнув по одному на кожну руку. Це вже увійшло у нього у звичку.
Цього дня, як завжди, після закінчення занять, він пішов до штабу дисциплінарного комітету – і знайшов там Ліну. Навіть здалеку не можна було переплутати її красиві золотисті пасма. Передчуття неприємностей на роботі ледь не змусило його розвернутися, але він придушив порив і доклав зусиль, щоб заговорити з нею як зазвичай.
— Доброго ранку.
Він уже звик, що члени дисциплінарного комітету вітаються так з усіма, незалежно від часу доби. Він прослизнув крізь натовп – ну, на перший погляд, їх було лише п'ятеро – і швидко пробігся по своїх приготуваннях.
— А, Шібо, зачекай.
Але, на жаль, Канон зловила його. Він не показав відчаю на своєму обличчі; такими були переваги (?) його щоденних тренувань тут.
— Що таке?
У його голосі не було ані суб'єктивного, ані об'єктивного ентузіазму. Той факт, що Канон це анітрохи не хвилювало, був водночас і однією з її чарівних рис, і однією з її вад.
— Ти ж знаєш Шілдс, так?
Висновок у формі запитання. Тацуя, звісно, не мав іншого вибору, окрім як кивнути.
— Вона хоче поспостерігати за роботою дисциплінарного комітету, каже, що хоче побачити, як справляються зі своїми обов'язками японські старшокласники‑маги. Шібо, ти ж сьогодні чергуєш, так? Можеш взяти її з собою?
“Якщо ти хочеш все ускладнити для мене”, — подумав Тацуя. Він не знав намірів Ліни, але відчував, що існує велика ймовірність того, що трапиться щось справді неприємне. Це було зрозуміло, якщо врахувати, що всі учні‑хлопці, які оточували Ліну (а це були старшокласники), дивилися на нього дуже недоброзичливими поглядами. Перебування в дисциплінарному комітеті на певний період рятувало його від ревнивих поглядів, але якщо він ходитиме коридорами пліч‑о‑пліч з Ліною, то навіть не здогадуватиметься, на яке ліжко з цвяхами йому доведеться впасти після цього. Втім, було достатньо підстав для того, щоб Тацую обрали для виконання самого прохання, тож…
— Гаразд.
У Тацуї не було іншого вибору, окрім як змиритися і прийняти це.
*
Вона щойно перевелася, тож це не було особливо дивним, але це був перший раз, коли він залишався з Ліною наодинці. Учні ходили по будівлі школи, тож, строго кажучи, вони не були зовсім наодинці, але незручність залишалася, незалежно від того, наскільки вона була популярною.
На захист Тацуї варто сказати, що він відчував незручність не тому, що Ліна була неймовірно красивою. А тому, що Ліна не приховувала, що хотіла роздивитися його. Можливо, вона й хотіла приховати свої вкрадливі погляди на нього, але з його точки зору, все було як на долоні.
Проте Тацуя не міг прямо назвати її шпигункою, тож неясний стрес продовжував накопичуватися всередині нього, наче газ у балоні.
— Хіба в твоїй школі не було такої системи?
Але він також не міг вічно мовчати (хоча вони відійшли від кабінету дисциплінарного комітету всього на десять метрів). Дивуючись, чому тиша здавалася такою важкою, він зробив дещо незвичне і зробив їй послугу, піднявши цю тему сам – хоча, якщо спокійно подумати, це було досить підле питання.
— Га? Емм…
Він зрозумів, що це було підло, лише коли побачив, що Ліна явно розгубилася.
Він чув, що різні люди, які називалися «Сіріус», традиційно були бойовими магами, які трималися виключно на передовій; Ліна, як мінімум, напевно, не проходила ніякої шпигунської підготовки взагалі. Тацуя почав відчувати, що йому байдуже до цієї ситуації.
— …Мабуть, першокласники нічого про це не знають.
Йому стало шкода дивитися на Ліну в такому стані, тож він трохи допоміг їй. Йому не хотілося розкривати її особистість, і він волів би, щоб вона не ставала зухвалою.
— Н‑ну, ні, це не так. Я хотіла дізнатися більше про те, як працює ця школа, адже вони дозволяють брати участь у таких речах вже на першому році.
Вона була трохи схильна розповідати про себе занадто багато, але ця її риса змушувала Тацую думати, що вона розумна.
Навіть якщо це було постфактум, вона з'єднала частини.
“Вона може бути навіть кмітливішою за сестру…”
Як і очікувалося, пронизливі погляди жалили, але ніхто не вдавався до сили, можливо, розуміючи, що не можна показувати ганебну поведінку переведеній учениці.
З Ліною на хвості він патрулював переважно практичні кабінети та наукові лабораторії. Він пояснював їй, що це була просто чергова екскурсія по школі.
На краю спеціального лабораторного корпусу, де він спускався на заднє шкільне подвір'я, Ліна зупинилася.
— Ти втомилася? Може, підемо назад?
Звичайно, він знав, що вона зупинилася не для цього. Він просто вирішив сказати це, щоб підтримати розмову.
— Ні, я в нормі, — дещо скуто прозвучало у відповідь.
— Що таке? — запитав він.
Ліна відштовхнула свої сумніви.
— Тацуя, ти ж запасний – другий курс, так?
— Так, а що?
Пройшло багато часу з тих пір, як хтось казав йому це в обличчя. Замість того, щоб викликати у нього відчуття, що це вже не вперше, він відчув це як щось нове, тому спитав, що вона мала на увазі.
— Мені було цікаво, чому твоя форма відрізняється від усіх у класі А. Міюкі звучала незадоволено, коли пояснювала це.
Ніби пригадавши це, Ліна хихикнула. Це справді був дуже схожий на Міюкі епізод, і Тацуя міг лише болісно посміхнутися.
— Але коли я запитала Канон, вона сказала, що ти найкращий у Першій школі, коли справа доходить до справжніх справ.
Те, як вона вимовила це ім'я, прозвучало для Тацуї як «кенан» (П.П.: в англійській «cannon», що можна перекласти як «пушка» чи «гармата») – замість «ка‑нон», – але він вирішив інтерпретувати його не як «кенан», а як «канон», як у гімні, що мало б більше сенсу з огляду на містичне походження імені, і проігнорував це – йому було б шкода Канон, якби це було перше слово.
Через те, що він думав про непотрібні речі, він із запізненням зрозумів, що намагалася сказати Ліна.
— Тацуя, чому ти прикидаєшся поганим учнем – нездарою? І чому ти так легко показуєш свою справжню силу? Таке враження, що все, що ти робиш, переплутано. Я просто не розумію, чому ти так поводишся.
Він дослухав до кінця і нарешті зрозумів, що вона мала на увазі.
— Я не знаю, що тобі сказала Чійода, але я не прикидаюся. Я справді поганий учень.
На щастя, завдяки тому, що вона так добре пояснила своє запитання, вигадати відповідь не склало великих труднощів, але якби вона цього не зробила, це могло б стати великою дірою в його образі.
“Треба менше думати про непотрібні речі”, — подумав він.
— Тести на практичні вміння оцінюють швидкість, обсяг та інтенсивність. Тест базується на міжнародному стандарті. Але в реальному бою не тільки ці три речі вирішують, переможеш ти чи програєш. Зрештою, фізичні здібності теж є важливим фактором у бою. Я хочу сказати, що я можу бути поганим учнем, коли справа доходить до практичних тестів, але я хороший в бою.
Це була його відмовка, яку він завжди використовував – але це також була беззаперечна правда. Тацуя не сумнівався, що це все гарно для неї закриє, або принаймні дозволить йому зіскочити з гачка.
— …Я згодна. Я думаю, що тестові вміння і справжні вміння – це різні речі.
Тож слова Ліни були абсолютно несподіваними. Що вона мала на увазі?
— У майбутньому я хотіла б стати магічкою, яка може бути корисною в реальному бою, а не просто здібною ученицею.
Навколо Ліни почала коливатися аура сумніву.
— Якось тривожно, — тепло – сяйво – з очей Тацуї зникло.
— О, ти розумієш? Це чудово, — під його крижаним, чи то пак сталевим поглядом, Ліна подарувала блискучу посмішку.
Не квітчасту посмішку, а таку, яку міг би мати гостро відточений клинок.
Рука Ліни різко метнулася вгору.
Тацуя побачив, як долоня летить до нього. Мінімальним рухом він зловив її праву руку, різко витягнуту вперед, за зап'ястя. Удар долонею, спрямований у щелепу, був зупинений перед горлом.
Ліна зібрала праву руку в пальцевий пістолет і виставила вказівний палець угору. Ніготь тонкої форми спрямувався до його обличчя.
Тацуя вивернув праву руку Ліни назовні.
Її обличчя скривилося, а псіонне світло, що зібралося на кінчику витягнутого пальця, розсіялося, перш ніж вистрілити.
— Це було небезпечно.
— Я думала, що зможу звільнитися.
— Сподіваюсь, ти готова пояснити.
— Не міг би ти спочатку відпустити мене? Це трохи боляче. І трохи незручно так стояти.
Через те, що він вивернув її руку вгору і відвів убік, відстань між тілами Тацуї і Ліни трохи скоротилася. Залежно від перспективи, їхнє положення могло виглядати так, ніби він накинувся на неї – ніби він змушував її до поцілунку.
Щойно вона це сказала, Тацуя відпустив її руку… але на його обличчі не було ані крихти збентеження.
— Це було так боляче. Це… Ну, це не синяк. Як ти так контролюєш свою силу? — потираючи лівицею зап'ястя правої руки, вона закотила рукав, а потім виказала своє здивування.
— Ти хотіла пробити мені дірку в обличчі. Думаю, невеликий біль у відповідь – це цілком нормально.
— Це був просто клубок псіонних частинок. Він не був фізично смертельним. У кращому випадку, ти відчуєш себе так, ніби тебе підстрелили.
— І це недостатня причина, щоб я обійшовся з тобою грубо?
Вона подарувала йому ввічливу посмішку, але вираз його обличчя не змінився.
Ліна зітхнула і підняла руки вгору.
— Добре, я все зрозуміла. Будь ласка, прошу вибачення за мою грубість, шановний Тацуя.
Вона ввічливо вклонилася йому, змінивши своє ставлення. Коли вона озирнулася, то побачила, що Тацуя якось дивно скривив губи, які до цього часу були міцно стиснуті.
— …Щось ще?
— Ні, не зважай. А ти можеш говорити нормально? Коли ти так вдаєш з себе елегантну, ти наче інша людина.
Тацуя скривився в куточках рота, бо вважав, що їй це не личить.
— Хочеш сказати, я не елегантна?!
— Це не вписується в твій характер.
Він трохи хвилювався, що вона не зрозуміє його використання японського запозичення «kyara» для позначення характеру, але вирішив, що вона достатньо вільно володіє японською, щоб це не було проблемою, і позбавив себе клопоту перефразувати.
І, на щастя чи на жаль, вона зрозуміла його без проблем:
— Це неправда! Мене якось запросили на чай з президентом, уявляєш! — вигукнула вона, дозволивши собі захопитися, підкреслюючи, наскільки «вищою» вона є за походженням.
— Та ну… — посміхнувся Тацуя, почувши це. Від його посмішки віяло холодом.
Ліна рефлекторно прикрила рот. Вираз обличчя Тацуї був схожий на посмішку Мефістофеля.
— Президент, хм…?
Багато людей при владі уникали магів, які могли вбивати без зброї. В Японії цей бар'єр навколо політиків насправді був менш жорстким, ніж в інших місцях; були країни, де магам заборонялося наближатися до політиків ближче, ніж на встановлену відстань, якщо вони добровільно не прийняли отруту повільної дії, яку можна було лікувати лише регулярним введенням протиотрути.
Що ж до магів, які могли зустрітися з президентом СШПА особисто…
— Ти підловив мене, так…?
Ліна розчаровано глянула на нього. Але вона прочитала його занадто глибоко.
— Ти образила мене. Розмова, що пішла в цьому напрямку, була чистою випадковістю. По суті, це більше схоже на твоє самознищення, хіба ні? Це ж ти напала на мене, як‑не‑як.
Ось що означало бути розгубленою. Єдине, що могла зробити Ліна, – це продовжувати розгублено витріщатися на нього.
— Ну? Поясниш, чому ти це зробила?
— …Я хотіла дізнатися, наскільки ти вправний.
— Наскільки я вправний? Для чого? — він насупився, сумніваючись.
Ліна відвела погляд.
— Ні для чого, чесно… Просто цікаво.
— Цікаво… Тоді залишимо все як є? — сказав Тацуя, побачивши, що вона явно ухиляється від відповіді.
Вона шморгнула носом, ніби надулася.
— …Якщо я маю сказати, — почала вона, повернувши до нього погляд. — Я хотіла спитати, чи не приїдеш ти до Штатів.
— Я? До Америки?
— Якщо ти не отримуєш хороших оцінок, хоча ти дійсно хороший, я просто подумала, що, може, ти захочеш бути десь, де тебе будуть цінувати за твою роботу. У Штатах міжнародний стандарт теж є основою для присвоєння звань магів, але не в усіх місцях. СШПА – вільна країна, і вона ще різноманітніша. Ти зможеш отримати оцінку, на яку заслуговуєш.
— Це дуже цікава пропозиція, — несподіване запрошення, здавалося, трохи пом'якшило ставлення Тацуї.
Ліна натиснула на нього, відчуваючи, що це спрацювало.
— Тоді…
— Якщо я можу прийняти це за щиру правду, — але Тацуя зіпсував її ентузіазм уїдливим тоном. — Ліно, де саме вони не використовують основу для вимірювання? Ти говориш про Арлінгтон?
Арлінгтон, колись військова академія, тепер був найбільшим джерелом підготовки магів та магічних інженерів для армії СШПА.
— …Так. Але це не єдине…
— Ліно, стандарти оцінювання призначені для вибору того, хто підходить для конкретної мети, — та хоча тон Тацуї і був холодним, у ньому не було того холоду, від якого мурашки по шкірі. — У сенсі вибору відповідних магів для збройних сил, Арлінгтон не надто відрізняється від Національної академії оборони Японії. Хоча, гадаю, вони мають ширше охоплення.
Якщо вже на те пішло, він виглядав так, ніби дражнив друга.
— Ну, все одно.
— Га…?
А потім, раптом, він пробурмотів, звучачи так, ніби йому було начхати на все це.
Ліна, яка не встигала за такою раптовою зміною, могла лише висловити свою розгубленість голосом і виразом обличчя.
— Ліно, ти хотіла перевірити мої навички. Я правильно зрозумів?
— Т‑так…
— Тоді цей інцидент вичерпано. Будь ласка, більше ніколи так не роби.
«Ну що, йдемо назад?» запитав він її поглядом, і вираз його обличчя став таким самим, як і завжди.
Принаймні, Ліна не бачила різниці між ним і тим, яким він був зазвичай.
— Ти не збираєшся питати?
Вона розуміла, що Тацуя намагається вдавати, ніби нічого не сталося. Це, звичайно, було б краще для Ліни. Але вона не могла збагнути його намірів, коли він так робив.
Тацуя сказав, що не буде розпитувати її, але навіть знаючи, що вона може звести його добру волю нанівець, вона не могла не поставити запитання.
— Про що?
— Про що…? Наприклад, хто я така… Ти не хочеш переконатися в цьому?
— Мені байдуже. У світі є багато речей, про які людям ліпше не знати.
Ліна не могла зрозуміти, чи було це самоприховуванням, чи тим, що він справді відчував. Ця людина, Тацуя Шіба, був для неї надто незбагненним.
— …Ти козел, знаєш це?
Вона дивилася на нього з виряченими очима, бурмочучи. Тацуя знизав плечима.
Йдучи за ним, вона розуміла, що слово «козел», яке вона використала, безумовно, не мало звичайного значення.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub