14 січня 2096 року нашої ери, 23:00, Шібуя.
Пізно ввечері в суботу дороги були заповнені молоддю, і ніде не було видно жодного автомобіля.
Автомобілів тут було мало через зміни у транспортній системі та правила користування транспортом. Автоматичні автівки та одномісні транспортні потяги працювали цілодобово. А у такому великому місті, як Шібуя, вам навіть не потрібно було користуватися громадським транспортом: підземні пішохідні доріжки з електроприводом швидко доставляли вас до вокзалу.
А тепер, коли інфраструктура для роботи з дому була вдосконалена, майже не було причин затримуватися в офісі до пізньої ночі. Стиль ведення справ цієї епохи полягав у тому, що якщо робота була терміновою, людина просто не йшла в офіс, натомість виконувала її вдома, а потім надавала її компанії приватними лініями зв'язку. У ці дні офіс був місцем, де говорили про справи, а не займалися паперовою роботою. І якщо ви й так займалися напруженою роботою, то тепер вам ніколи не доводилося говорити про справи так пізно вночі.
Нічна Шібуя була містом молоді, де не було жодного дорослого.
Втім, якщо говорити про те, чи можна було побачити таке ж видовище в цей час в інших містах, то це було не так.
Шібуя, Шінджюку, Ікебукуро, Роппонґі… З довоєнних міст з центральними районами, орієнтованими на молодь, які процвітали до війни, тільки тут, у Шібуї, можна було побачити такі групи, що вешталися та збиралися до пізньої ночі.
Протягом двадцятирічного періоду хаосу в різний час райони Шінджюку, Ікебукуро та Роппонґі стикалися з руйнівною діяльністю іноземців та розгніваної молоді, яка бойкотувала іноземний бізнес, і в результаті були спустошені, подекуди залишивши після себе поїдені міллю руїни. Під час процесу відбудови уряд обрав агресивні заходи з відновлення миру, відбудовуючи ці міста з досить тісними центральними районами.
Але Шібуя була винятком.
Ще до війни жителі Шібуї вже відчували неймовірну спустошеність, а опір молоді посилювався. Однак через бойкот іноземців він закінчився швидше, що фактично дозволило цьому місту уникнути повної руйнації, яку бачили інші. Але через це уряд залишив місто вночі у стані беззаконня, тож важко сказати, що було б краще.
Якби це була зона беззаконня і вдень, і вночі, то влада – тепер менш толерантна до безладу, ніж до війни, – продовжила б її «реконструкцію». Нинішня адміністративна влада стала досить сміливою, коли мова зайшла про обмеження приватних прав на нерухомість.
Але вдень Шібуя мала зовсім інше обличчя.
Коли сходило сонце, це було ділове місто, куди поспішали респектабельні службовці, що прибували і від'їжджали.
Коли сходив місяць, це був район нічного життя, де блукали молоді злочинці.
Не маючи змоги впоратися з цим одразу, відповідні органи влади так і не змогли нічого зробити з реконструкцією.
І сьогодні ввечері, вкотре, невдовзі після Нового року, на вулицях зібралася велика кількість молоді, яка веселилася на кожному кроці, сміялася, фліртувала та лупцювала одне одного.
Серед них був кремезний молодий чоловік з глибокими рисами обличчя.
*
У такому легкому вбранні, що й не подумаєш, що зараз середина зими – спортивний светр і джемпер поверх нього – Лео безцільно плив опівнічними вулицями Шібуї. Не в буквальному сенсі – його джинси та кросівки міцно стояли на землі. Але з його ходи не можна було зрозуміти, що у нього є певний пункт призначення на думці.
Лео мав певне погане хобі. Ні, не хобі – більше подібне до звички.
Він був блукачем.
Він не ходив, не бігав, не кричав – він блукав уночі.
Чим ближче до півночі, тим більше йому хотілося ширяти без мети.
Лео вважав це інстинктом, закоріненим у його генах.
Німеччина була першою країною у світі, яка реалізувала технологію підготовки магів на основі генної інженерії, і він належав до третього покоління оригінальної розробленої лінії, серії «Фортеця», або «Джусай».
Burg Folge – це серія інженерних магів, розроблених з акцентом на фізичну витривалість. У той час вважалося, що ближній бій – це слабке місце магів, тому їх генетично модифікували не для збільшення магічної сили, а для посилення фізичних здібностей. Вони були не стільки інженерними магами, скільки суперсолдатами, які могли використовувати магію, або, можливо, вдосконаленими людьми, які могли використовувати як надлюдські фізичні здібності, так і магічні техніки.
Незважаючи на те, що інженерні методи не передбачали способів боротьби з химеризмом, було неважко уявити, що вчені використовують набагато сильнішого і більшого ссавця, ніж людина, як зразок для генетичних модифікацій.
Вони не вилучили обмежувачі тіл у Burg Folge ззовні – вже було відомо, що такий крок призводить до високої ймовірності втрати магічних здібностей – а натомість підвищили здібності самого тіла.
Можливо, внаслідок такої насильницької генетичної модифікації багато хто з першого покоління Burg Folge помер у дуже молодому віці, а ті, що виросли, здебільшого божеволіли і вмирали.
Одним з небагатьох, хто вижив, був дідусь Лео.
І через це Лео таїв у собі страх.
Дивлячись на нього ззовні, ви б так не подумали, але він прожив своє життя з жахом у найвіддаленіших куточках своєї свідомості.
Чи не збожеволіє він теж одного дня?
Чи не поглине його нелюдський фактор його людський фактор і чи не зламається його розум?
Він був вірний своїм імпульсам, бо думав, що, вивільнивши їх, зможе відтягнути момент, коли його розум дасть тріщину і зламається. Тому що він знав прецедент: його дід жив на волі й помер від старості.
Тому він не йшов проти свого пориву блукати ночами.
Куди душа забажає – під місяцем, під зорями, під чорними хмарами – він блукав безцільно.
Однієї ночі це був центр міста, іншої – розважальний район, третьої – передмістя, а ще іншої – гори, далекі від людської цивілізації.
У нього не було визначеного маршруту. Він вибирав свої шляхи з примхи, виходячи з настрою того дня.
Сьогодні він випадково опинився в Шібуї, тому наступне, що сталося, було чистим збігом обставин.
*
Молодий чоловік у темному одязі, в сірому плащ‑пальті, який був новим, але де‑не‑де мав протерті місця…
— Га? Ви старший брат Еріки, начальник поліції?
Людина, повз яку він пройшов, виявилася його знайомим. Це все, але він все одно заговорив до нього – це була ще одна проста примха; він не завжди розмовляв зі знайомими людьми, коли бачив їх.
За мить на нього почала тиснути хвиля шуму.
Лео, звісно, не говорив так голосно. Достатньо голосно, щоб людина, повз яку він щойно пройшов, зрозуміла, що він тут. Тим не менш, погляди з обох боків дороги зібралися на ньому, і жоден з них не був особливо прихильним.
— Ви не могли б пройти з нами? — відповів чоловік, що йшов поруч з «братом Еріки», з гірким виразом обличчя. Він теж знав обличчя цього чоловіка; йому важко було б назвати його молодим, але він пам'ятав його. Не тільки обличчя, але й ім'я.
— Ви ж Інаґакі, так? Що вам треба, сер?
Не відповідаючи на його запитання, яке можна було б назвати грубим, Інаґакі схопив Лео за зап'ястя.
Було б легко звільнитися від нього, але Лео слухняно пішов за ним.
*
Вони привели його до невеликого бару в провулку. На вивісці перед входом було слово «BAR» англійською мовою, але, зважаючи на вигляд закладу, Лео не думав, що їм треба говорити англійською.
— Бармене, ми позичаємо кімнату нагорі.
Не чекаючи відповіді від власника бару, який полірував келихи по той бік стійки, вони піднялися сходами прямо перед ними. Чоловіки завели Лео в тісну кімнату; в ній був лише маленький круглий стіл і чотири стільці, але вона здавалася заповненою вщерть. Двері були товстими і герметичними, як повітряний шлюз на космічному кораблі, але вони жахливо поєднувалися з антикварними меблями всередині.
— Я неповнолітній, знаєте?
Перш ніж Інаґакі встиг відкрити рота, повернувши обома руками ручку дверцят і переконавшись, що двері міцно зачинені, Лео перехопив ініціативу, його голос звучав безневинно.
Коли Інаґакі скорчив кислувате обличчя, Тошікадзу Чіба виглядав весело – не так, ніби він розважався, а так, ніби йому це було цікаво – і розсміявся.
— Сайджьо, правильно? Я здивований, що ти розпізнав нас. Ми дуже добре приховували нашу присутність.
І тут Лео зрозумів, чого не сказав Тошікадзу.
— …Я завадив розслідуванню?
Його різкість, здавалося, застала Тошікадзу зненацька.
— Так, так… Ти не просто м'язи. Гадаю, Еріка не допомогла б тобі, якби ти був просто тупоголовим.
Лео рефлекторно насупився, але, якщо не брати до уваги доброзичливість чи злість, він знав, що вона йому дуже допомогла, навчивши його техніці та позичивши зброю, тож не став сперечатися вголос.
— Думаю, ваша сім'я неправильно виховує свою доньку, — сказав він, і його єдиною контратакою був безглуздий удар.
— Ти не помиляєшся, — відповів Тошікадзу з сухою посмішкою. Але за його легковажністю, за блиском його примружених очей Лео відчув щось глибоке.
Відчуваючи, що було б небезпечно йти далі, Лео замовк.
— Тобі не варто хвилюватись про розслідування. Ми ховалися лише для того, щоб уникнути зайвих проблем, а не тому, що стежили за кимось. Вночі тут на офіцерів дивляться не надто привітно.
— Так… Тут ви праві, — сказав Лео, глибоко і трохи співчутливо кивнувши головою.
Гострий погляд Інаґакі, яким він дивився на Лео, змінився на дещо привітніший.
— Шефе, хіба це не велика удача? Що скажеш, якщо ми розпитаємо його?
Лео явно не розумів, що він мав на увазі, але не квапив їх з поясненнями. Тошікадзу кивнув, а потім повернувся до нього; Лео спокійно чекав.
— Сайджьо, що ти сьогодні робиш у Шібуї?
— Нічого особливого, сер.
— Хмм. Ти часто тут буваєш?
— Не дуже, сер, але іноді заходжу. Здається, я блукав тут і в новорічну ніч.
— Два тижні тому… Тоді, може, ти знаєш про якісь дивні інциденти, що відбувалися в центрі міста?
Інаґакі не зупинив Тошікадзу, хоча той збирався розповісти подробиці про інцидент, який не підлягав розголосу в ЗМІ. Він знав, що вони все одно рознесуть цю історію до завтрашнього дня.
— Дивні інциденти, сер? Вони стаються практично щодня. До речі, хіба ви не працювали в Йокогамі, шефе? Чому ви розслідуєте інциденти в Токіо?
— Ми належимо до Міністерства поліції. Нас ганяють по всій Японії. Цього разу ми розслідуємо низку дивних смертей, що сталися в місті.
Слова потекли, легкі та плавні. Але Лео не був стурбований тоном.
— Дивні смерті… Вбивця‑психопат? І серійний? — запитав він, насупившись.
Тошікадзу скоригував свою думку про Лео в бік поліпшення, не показуючи цього на своєму обличчі.
— Саме так. У будь‑якому разі, ти дізнаєшся про це завтра, тож… —він замовк, обмінявшись поглядом з Інаґакі.
Інаґакі кивнув, а потім дістав з внутрішньої кишені костюма телефон. Відкривши розкладний пристрій, він викликав на екран зображення. Коли Лео побачив, як одне за одним на екрані з'являються зображення, він аж затамував подих.
— Остання жертва – три дні тому, знайдена в парку на пагорбі Дуґен. Орієнтовний час смерті – десь між першою та другою годиною ночі.
— Прямо в центрі міста?
Йому здалося, що «прямо в центрі міста» звучить дивно, але Лео не міг придумати ніяких інших слів, щоб більш адекватно виразити свої почуття.
Хіба такі дивні випадки не повинні траплятися глибоко в горах, далеко від цивілізації?
— Вдень це серце міста, але це Шібуя – вночі тут може статися все, що завгодно.
Але після того, як Тошікадзу дав гірку відповідь, все, що він міг зробити, це кивнути – він мав рацію. Лео особисто знав, наскільки дивно дволикою була Шібуя в останні дні.
— Ближче до справи… Бачив якихось дивних людей останнім часом? І не важливо, якщо до тебе доходили лише чутки.
— Всі, хто блукає містом вночі, дивні. Яку саме людину ви шукаєте?
Зауваження Лео було слушним, і Тошікадзу болісно посміхнувся, хоча й знав, що зараз не час.
— Ти маєш рацію. Але якби ми знали щось про злочинця, розслідування йшло б набагато легше…
Тошікадзу обмірковував, що пояснити в першу чергу; Лео мовчки спостерігав за ним.
— Подивимось… Трупи жертв, які ми щойно тобі показували.
Інаґакі не намагався втрутитися. Він і не поворухнувся, щоб завадити своєму начальнику розкрити таємницю слідства цивільній особі.
— Вони всі померли від виснаження. Усі семеро не мали жодних зовнішніх ран.
— Ніяких зовнішніх ран? Отрута? — запитав Лео, змінивши вираз обличчя.
Тошікадзу похитав головою.
— Наскільки відомо, всі вони чисті на наркотики. І, хоча у них не було зовнішніх ран, приблизно десять відсотків крові пропало з їхніх тіл.
— Зі всіх?
— Зі всіх.
— Ясно… Так, однозначно дивні смерті. Це більше схоже на загадкові інциденти, ніж на вбивцю‑психопата, — зітхнув Лео, не показуючи ні страху, ні занепокоєння.
— Це може виглядати як неприродне явище, але насправді це скоєні злочини, — почуваючись спантеличеним його поведінкою, Тошікадзу повернувся до своєї початкової лінії запитань. — Короче, ти часом не знаєш нікого, хто міг би займатися подібними окультними речами? Особливо людей, які недавно приїхали з інших місць, про яких ходять особливі чутки.
— Люди, які недавно приїхали сюди… — Лео застогнав, його руки були складені, перш ніж питання прозвучало, поки нарешті він не розгорнув їх, і на його обличчі з'явився вираз покірності. — Вибачте, не можу пригадати нікого наразі.
Його тон був грубим – ні, безладним, ніби кажучи: «Манери? Що це таке?». Але, як не дивно, це не здавалося грубим.
— Я можу попитати у друзів, сер.
— Га? О, ні, ти не маєш цього робити. Це робота поліції, і хто б це не був, він може помітити тебе, якщо ти почнеш винюхувати.
— …Ну мабуть, але…
На цьому все закінчилося: Тошікадзу та Інаґакі справді відчували, наскільки важким буде це розслідування. Інакше вони не стали б розкривати таємницю слідства молодому хлопцеві, з яким випадково познайомилися.
— Я не збираюся питати їх про щось небезпечне. Може, я й не виглядаю, але у мене хороший нюх.
— Справді? Ну, добре.
— Шефе?!
Проте, дозволити старшокласнику допомагати у розслідуванні – це було надто ризиковано, надто небезпечно. Принаймні так думав Інаґакі, панікуючи, поки його бос не простягнув руку. Тоді він дістав з кишені візитівку.
— Якщо щось дізнаєшся, напиши мені. Ключ треба буде ввести лише один раз, після цього він буде автоматично оновлюватися.
Тошікадзу і Лео не звернули уваги на пораду лейтенанта.
— Досить суворо, так? Якщо я щось дізнаюсь, то дам вам знати.
Лео підвівся, підійшов до ручки дверцят, легко повернув її однією рукою, коли Інаґакі знадобилося дві, і спустився сходами вниз.
***
14 січня 2096 року нашої ери, 11:30 за місцевим часом СШПА, Вашингтон, округ Колумбія.
Японський час, 15 січня, 1:30 – середина ночі.
Ліну, яка вже лягла в ліжко, розбудила її співмешканка, Сильвія.
— Що сталося, Сильві?
Ліна була офіційним солдатом протягом трьох років і половину з них провела на посаді командира «Зірок». Вона звикла до того, що в екстрених випадках її витягували з ліжка. Вона миттєво прокинулася і попросила Сильвію пояснити, що сталося, рівним голосом.
— Терміновий виклик від майора Канопуса, — відповіла Сильвія.
Ліна, не кажучи ні слова, побігла до телефону.
— Прошу вибачення за очікування, Бене. Це лише голосова розмова.
— Ні, це я прошу вибачення за те, що потурбував вас під час відпочинку.
Наскільки Ліна знала, Бенджамін Канопус був одним з небагатьох людей у «Зірках» зі здоровим глуздом. Напевно, члени першого ступеня були наділені цим більшою мірою. Він знав про різницю в часі й про те, що зараз середина ночі, але все одно зателефонував Ліні. Це мало бути щось важливе.
— Все гаразд. Що, власне, сталося?
— Ми знайшли місце, куди поділися втікачі минулого місяця.
— Що?!
Інцидент з дезертирством, що стався минулого місяця з Альфредом Фомальгаутом, Зіркою першого ступеня, був не просто скандалом, а серйозним потрясінням для керівництва армії СШПА.
Інцидент не закінчився тим, що Ліна особисто покінчила з життям старшого лейтенанта Фомальгаута. Сім інших магів та магічних інженерів втекли з армії СШПА тоді ж. Серед них був ще один член «Зірок», хоча й один з найнижчих за рангом – хтось із класу сателітів. Місія, яку Ліна залишила з майором Канопусом, полягала в тому, щоб вистежити цих утікачів і розібратися з ними. І тепер він знайшов їх.
— Де вони?!
— В Японії. Ми думаємо, що після прибуття в Йокогаму вони зникли з поля зору в Токіо.
— Чому Японія…? — здивовано пробурмотіла Ліна. — І саме тут, у Токіо?!
Але й на це питання Канопус не мав відповіді. Не лише Ліна поставила це запитання, і не лише Канопус не зміг на нього відповісти.
— …Об'єднаний комітет начальників штабів вирішив відправити додаткову групу переслідування.
— Японський уряд знає про це?
— Ні, це секретна операція.
Переслідування втікачів, яке включало б шпигунство і бойові дії в іншій країні, справило б зовсім інше враження на уряд цієї іноземної держави. Не виключено, що це могло б перерости в розрив національних зв'язків, якби цей уряд вважав це серйозною провокацією проти свого суверенітету. Ліна знову глибоко усвідомила, наскільки важливим для Пентагону був цей інцидент.
— Командире, це повідомлення з Генерального штабу. Змініть пріоритети місії, яку зараз виконує майор Енджі Сіріус, на другорядні, а переслідування втікачів – на найважливіші.
Ліна зробила довгий, глибокий вдих, перш ніж відповісти на повідомлення.
— Бене, скажи їм, що я сказала: «Зрозуміло».
— Вас зрозумів. Будьте обережні, командире.
Після дбайливого слова на її адресу, дзвінок закінчився.
Сьогодні вона, мабуть, не зможе заснути.
***
У понеділок вранці в класі не вщухали розмови про дивні інциденти.
У неділю вранці, після того, як екстрена новина вийшла на другому за величиною новинному сайті країни, ЗМІ почали відриватися, публікуючи статті про серію дивних вбивств. Вони були в дикому збудженні, нестримному ентузіазмі, настільки, що навіть налякали своїх читачів.
Але саме так швидко поширюються новини в цьому світі.
Звичайно, більшість з них особливо підкреслювали окультний аспект, щоб роздмухати полум'я сенсації.
— Доброго ранку! Ей, ей, Тацуя, ти бачив вчорашні новини?
Але, можливо, це була особливість віку Тацуї та його друзів, що вони вскочили на цей віз, хоча й знали, що їх накручують. Як і очікувалося, подруга, яка ніколи б звертала увагу на таке, і та, яка одразу ж би прибігла розпитувати його про це з самого ранку, вже чекали на нього.
— Новини про вампіра?
Він точно знав, про що вони говорять, але перепитати і переконатися було звичайною ввічливістю.
І, як він і думав, Еріка радісно кивнула.
— Це ж не може бути діяльністю однієї людини, так? Цікаво, чи це професійна злочинна організація. Я ставлю на те, що це справа рук торговців органами – ні, торговців кров'ю!
Перш ніж Тацуя встиг сісти, вона нахилилася до нього, а потім вивернулася, щоб наблизити своє обличчя.
У цей момент Тацуя подумав:
“Хоча це не має значення, але твоє тіло досить м'яке”, — що насправді не мало ніякого значення. Але він зробив більш серйозне обличчя і похитав головою.
— Це не пояснює, чому зникла лише десята частина їхньої крові.
Влада, напевно, хотіла тримати це в таємниці, щоб не хвилювати людей, але той факт, що у жертв зникла приблизно одна десята частина крові, змусив термін «інцидент з вампірами» автоматично з'явитися разом з іншими сенсаційними словами.
— Може, вони не планували їх вбивати? Може, вони думали, що зможуть використати їх на фабриці крові, якщо залишать живими.
— Але тоді б вони не залишили тіла на вулиці. І те, що немає ніяких слідів взяття крові, теж не вкладається в логіку.
У деяких статтях з'явилася думка про те, що після взяття крові голкою з'являвся маг, який стирав сліди, але одне цілюще магічне заклинання не могло стерти слід від голки назавжди.
— Хм, ясно… Так, відсутність слідів – це, дійсно, загадково.
— Чи може це бути окультне вбивство, як кажуть по телевізору? — запитала Мідзукі з сусіднього сидіння, вступаючи в розмову, з похмурим і трохи нервовим обличчям.
— Окультна сутність… Якби вампіри справді існували, ми б давно про це знали.
У процесі перетворення сучасної магії на сукупність теорій, з‑за завіси легенд почали з'являтися ті, хто успадкував древню магію. Якби існував якийсь дух чи мара, що мав фізичну форму, він би став відомим разом із чаклунами. Принаймні, так думав Тацуя.
— То ти вважаєш, що все це зробила людина, а не щось окультне, Тацуя?
— А ти, Мікіхіко? Думаєш, це якось пов'язано з йокаями, монстрами та іншими істотами?
Він відповів на запитання Мікіхіко таким же тоном, як і раніше.
Мікіхіко простогнав.
— Хм… — він похитав головою. — …Не схоже, що це зробила нормальна людина, але я не можу сказати напевно…
Тацуя злісно посміхнувся на незрозумілу відповідь.
— Все ж таки, магія вважалася окультною практикою номер один ще сто років тому, — сказала Еріка, нахилившись до нього. — Тацуя, думаєш, цей злочин пов'язаний з магами?
— Не конкретно, ні. Вони кажуть, що псіонні радари вуличних камер нічого не зафіксували, зрештою.
Закінчивши говорити, він похитав головою, ніби передумав.
— Але більш досвідчені маги можуть обдурити ці радари, і хтось, використовуючи зовнішню магію, наприклад, заклинання ментального втручання, цілком міг скоїти злочин посеред міста, і ніхто не здогадався б про це.
— Це прикро. Сподіваюся, тенденції гуманізму не посиляться через це, — похмуро пробурмотіла Мідзукі.
Сучасний гуманізм був, загалом кажучи, формою дискримінації магів.
Рух, що намагався заборонити використання магії на основі вчення невеликої християнської секти (можливо, «єретична секта» була б більш доречним терміном), стверджував, що магія не є силою, якою людині дозволено володіти.
Через їхнє твердження, що «Людина повинна жити лише з тією силою, яку їй дано», їх назвали гуманістами, і за останні роки вони розширили свій вплив у самому серці східного узбережжя Америки.
Якби вони просто сказали: «Ми не користуємося магією», то не було б ніякої шкоди, але радикальні гуманісти вчинили кілька насильницьких актів проти самого існування магів; в СШПА вони перебували під пильним наглядом влади як група потенційних злочинців.
— О, так, я бачила, як хтось по телевізору дуже збуджено говорив про це!
— Ей, з ранком. Про що йдеться?
Перебиваючи слова Еріки, перебивав, як завжди, той, хто сидів перед Тацуєю – не було класного керівника, який би пересадив його, тож не дивно, що це був Лео.
— Щось ти сьогодні запізнився, — промовив Тацуя, піднявши руку у відповідь на скорочене привітання однокласника. Хоча його зовнішній вигляд міг наштовхнути на інші думки, Лео рідко входив до кімнати перед самим початком занять.
— Та так, я засидівся допізна, займався дурними справами… А взагалі, про що ви там говорили?
— Про інцидент з вампіром, про який всі говорять, — відповіла Мідзукі.
Лео скривився. Тацуї здалося, що він почув слово «знову», яке вилетіло з його вуст, але саме тоді на їхніх терміналах з'явилося повідомлення про початок першого уроку, і йому довелося покласти край пустим пліткам без зайвих запитань.
***
Міюкі з'явилася в кафетерії без своєї білявої супутниці.
Ліна не обіцяла бути там, тож Тацуя не мав жодних підозр чи незадоволення з цього приводу. Відтак, коментар, який він зробив, був не стільки з цікавості, скільки через те, що він просто першим прийшов на думку.
— Я бачу, Ліна сьогодні не з тобою.
Але відповідь його молодшої сестри перевершила всі очікування Тацуї.
— Вона сьогодні відсутня, брате. Вона сказала, що у неї виникла термінова сімейна справа.
— Справді…?
“Відсутність на такому ранньому етапі програми обміну?” — подумав Тацуя, але він не знав жодного іншого учня по обміну, окрім неї, тому не міг сказати напевно, що це було ненормально. Крім того, якби він мав рацію щодо її справжньої особистості, у неї було б багато речей, яким вона надавала б перевагу над школою. І вона не сказала б Міюкі чи Хоноці нічого, окрім того, що це «сімейна справа». Тож Тацуя не став розпитувати далі.
Еріка та Мідзукі поводилися так, ніби це їх обходило – звісно, різниця полягала в тому, що Мідзукі хвилювалася, а Еріці було цікаво, – але вони так само знали, що не отримають відповіді, якщо спитають у Міюкі. Натомість, як завжди, семеро, за винятком однієї (не Ліни, а Шідзуку), сіли за стіл.
— До речі, як там Шідзуку? — запитала Еріка, дивлячись на Хоноку.
— Здається, що з нею все гаразд. І вона сказала, що її заняття не дуже важкі, — швидко відповіла Хонока, не відчуваючи жодних сумнівів – з сучасними засобами зв'язку Тихий океан не так вже й сильно їх розділяв. — Вона сказала, що її здивувало, що у них досі проводяться заняття в стилі дискусії, де викладач бере безпосередню участь.
Цей епізод у всіх викликав здивування та цікавість. Навчання за кордоном для учнів магії було практично невідомим, тому вони майже нічого не знали про те, як проходять заняття в інших країнах.
— Цікаво, чи Ліні тут важко?
— Не схоже на те.
Міюкі посміхнулася, спростовуючи занепокоєння подруги. Насправді Ліна зовсім не відчувала незручностей через різницю між американською та японською класовими структурами. Посмішка Міюкі була холодною, а її тон навмисно зроблений так, щоб здавалося, ніби Ліна ніколи не ходила нікуди, окрім японської школи магії.
Її кокетлива, диявольська посмішка, на щастя, не була помічена ніким іншим. Увага друзів невдовзі прикувалася до наступної бомбезної репліки Хоноки – чи то пак, бомбезної новини.
— Ми трохи говорили про це вчора по телефону, але Шідзуку здивувала новина про інцидент з вампірами. Вона каже, що щось подібне відбувається і в Америці.
— Що?! Це правда?
— Я спитала Шідзуку про те ж саме. Судячи з усього, це відбувається в районі Далласа на півдні країни, а не на західному узбережжі, де вона живе.
— Я вперше про це чую… — здивовано і вражено промовив Тацуя, який останнім часом уважно стежив за всіма новинами, пов'язаними з СШПА, зважаючи на попередження, яке він отримав від тітки.
— Вони там теж дуже ретельно контролюють інформацію. Шідзуку дізналася про це не з новин, а від добре поінформованого учня в школі, до якої вона ходить, — пояснила Хонока з сором'язливою посмішкою, наче щаслива, що зацікавила Тацую.
Коли він кивнув, в його очах з'явився вогник, занадто сильний, щоб бути звичайною цікавістю.
***
Поки Тацуя та інші бурхливо обговорювали свою подругу в Америці, білява, блакитноока старшокласниця, яка приїхала на навчання за кордон, була в самому розпалі зустрічі в посольстві СШПА.
— Ви хочете сказати, що в корі головного мозку Фредді – тобто лейтенанта Фомальгаута – утворилася нейронна структура, яка ніколи не зустрічалася у нормальних людей?
Зустріч затягнулася до обіду, але ніхто, включно з нею самою, не наполягав на перерві.
— Термін «нормальна людина» може викликати непорозуміння, — відповів чоловік, який, незважаючи на відсутність білого халата, був дуже схожий на вченого. — Розтин виявив у мозку Альфреда Фомальгаута нейронну структуру, яку ми ніколи раніше не спостерігали в корі головного мозку жодної людини, включно з магами. Якщо говорити конкретніше, то в його префронтальній корі утворилося утворення, схоже на невелике мозолисте тіло.
Побачивши, що багато хто з присутніх (і Ліна в тому числі) не розуміє його, вчений знову почав пояснювати, цього разу вже більш лекційним тоном.
— Ви ж знаєте, що мозок людини розділений на праву і ліву півкулі, так? — побачивши, що всі присутні кивнули, він продовжив: — Обидві півкулі з'єднані мозолистим тілом біля центру мозку. Іншими словами, єдине місце в мозку звичайної людини, де є структура, що з'єднує півкулі, – це місце біля центру.
— Префронтальна кора знаходиться на поверхні головного мозку… На поверхні не має бути ніяких структур, які б з'єднували ліву і праву півкулі, правильно?
— Правильно. Іншими словами, в мозку лейтенанта Фомальгаута було те, чого не мало би бути у людини.
Ліна нарешті зрозуміла, чому вони викликали її сюди. Це, безперечно, не було чимось, що вони могли б розповісти їй по звичайних каналах зв'язку.
— Яку функцію це може виконувати? Я чув, що префронтальна кора тісно пов'язана з мисленням і судженнями… Якщо там утворилися нові клітини мозку, чи вплинули вони на його мислення?
— Серед нас, вчених‑магів СШПА, існує гіпотеза, згідно з якою мозок не є самостійним органом для мислення, а скоріше органом для комунікації, який отримує інформацію, що надсилається психеонами. Духіони, як дехто їх називає, є справжніми органами мислення. Іншими словами, мозок отримує інформацію від розуму, а також може передавати розуму інформацію про фізичне тіло.
Вчений вдавано посміхнувся і похитав головою на запитання високопоставленого військового, що сидів навпроти нього.
— Згідно з цією гіпотезою, нова нейронна конструкція, що утворилася в мозку лейтенанта Фомальгаута, була ланкою до невідомої психічної функції, яка ніколи раніше не завантажувалась.
Присутні на нараді знову здивовано перезирнулися. Ліна, яка глибоко замислилася, підняла руку, щоб заговорити.
— Що таке, майоре?
Незважаючи на підказку доповідача, вона не змогла відповісти одразу. Лише через три секунди її запитання зірвалося з рожевих вуст, до яких так і тягнулися чоловіки.
— …Докторе, чи можливо, що невідома психічна функція – це невідома магія, яка втручається у свідомість ззовні?
Відповідь вченого не забарилася.
— Здається, ви запитуєте, чи могли маніпулювати лейтенантом Фомальгаутом, але, на жаль, такої можливості не існує. Це може бути гіпотезою, але немає жодних сумнівів у тому, що розум і тіло реагують на подразники індивідуально. Ви можете вплинути на чиюсь свідомість, але це ніколи не призведе до формування структури в її мозку. Хіба що заклинання відтворить саму ментальну структуру людини.
Ідея відтворення самої ментальної структури людини нагадала Ліні легенду про одну магічку. Однак та магічка вже була мертва. Вона мала померти після двадцятирічного перебування в лікарні, так і не вийшовши заміж і не народивши дітей.
Ліна трохи похитала головою і перезапустила свій розум.
***
Післяобідні заняття ще тривали, але старшокласники вже могли їх пропускати. Спостерігаючи за першачками та учнями других класів, які сиділи в аудиторіях та практичних кімнатах, двоє старшаків, хлопець і дівчина, зустрілися в клубній кімнаті, де більше нікого не було.
У кімнаті не відчувалося ніякої любовної атмосфери – навіть якщо їхні батьки думали про те, що одного дня вони одружаться. (З кількох можливих варіантів це був саме такий.)
Відсутність була цілком природною; ця таємна зустріч може й була таємною, але це не було рандеву. Кацуто і Маюмі прийшли сюди, представляючи сім'ї Джюмонджі та Саеґусів.
— Не розумію, для чого нам було долати такий довгий шлях сюди.
— Вибач. Я вирішив, що так буде найменш помітно. Як член сім'ї Джюмонджі, я не хотів би робити нічого, що могло б підбурювати Йоцубів.
— Ну, моя сім'я і Йоцуби перебувають у стані холодної війни вже два місяці. Все через те, що цей танукі‑батько пхає свого носа, куди не слід.
Гірке зауваження Маюмі змусило Кацуто посміхнутися.
— Я не знав, що ти вмієш так говорити, Саеґусо.
— Ох, пробач мені, будь ласка. Це був поганий тон?
Її надто театральне кокетство змусило його посмішку перетворитися на болісну усмішку.
— Коли я розмовляю з тобою, іноді мені здається, що ти поводишся зі мною не як з чоловіком.
— Ти не розумієш. З усіх, кого я знаю, ти просто ас, коли справа доходить до мужності. Просто…
— Це не переросте у стосунки на даному етапі.
— Ну, ми були суперниками протягом трьох років, відколи вступили до школи.
Після короткого раунду тихого хихотіння обох, їхні обличчя одночасно стали серйозними. Навіть під час сміху між ними відчувалося сильне напруження, тож сам настрій не змінився.
— Джюмонджі, я маю послання від мого батька – чи скоріше Куїчі Саеґуса, нинішнього глави сім'ї Саеґус. Ми прагнемо коаліції з сім'єю Джюмонджі.
— Це не звучить миролюбно. Вже коаліція, не просто співпраця? — Кацуто натиснув, його очі просили пояснень.
Маюмі, звісно, була рада пояснити стільки, скільки йому було потрібно.
— Як багато ти знаєш про інцидент з вампірами?— запитала вона.
— Тільки те, що повідомили. У нас під контролем не так багато об'єктів, як у Саеґус.
Це можна було б сприйняти як скромність. Губи Маюмі трохи пом'якшилися.
— Твоя сім'я, зрештою, справді підтримує ідею одноосібної армії. У нас, може, тільки кількість, але, наскільки ми знаємо… — вона зробила багатозначну паузу.
І перш ніж Кацуто зміг спонукати її продовжити, вона додала:
— Жертв у цьому інциденті приблизно втричі більше, ніж вони кажуть. Станом на вчора ми підтвердили двадцять четверту.
Навіть Кацуто не зміг втриматись від подиву.
— …Це тільки в районі Токіо?
— Вони всі сконцентровані в місті – фактично в центрі міста.
Кацуто склав руки і замислився. Маюмі мовчки чекала, коли він заговорить.
— Саеґуси мають інформацію про жертв, якої не має поліція, — сказав він нарешті. — І жертви з'являються лише на невеликій, обмеженій території… Ці жертви пов'язані з Саеґусами?
— Ти правий наполовину. Всі жертви, про яких не знає поліція, – це маги, пов'язані з нашою сім'єю. Навіть ті, хто не є частиною нашої сім'ї, або маги, або люди зі здібностями до магії. Наприклад, студенти Магічного університету.
— А це означає, — сказав Кацуто, і вираз його обличчя став похмурим, — що злочинець полює на магів.
— …Джюмонджі, ти мене трохи лякаєш.
Очевидно, його вираз обличчя був надто страшним для старшокласниці, щоб дивитися на нього – незалежно від того, вдавала вона чи говорила правду.
Він буркнув.
— Вибач.
І навіть якщо вона вдавала, вона, безумовно, була досить ефективною, щоб змусити його поступитися.
— Ми не знаємо, чи серійний вбивця – одна людина, чи кілька, але ми точно знаємо, що цей «вампір» полює на магів.
Коли Кацуто чомусь почав сумувати, Маюмі повернулася до розмови, не ставши йому допомагати – її справжнім характером все ще залишався характер диявола.
— Хронологічно, — продовжила вона, — першими жертвами стали студенти та викладачі Магічного університету, а потім вони взялися за людей, пов'язаних з нами, коли ми почали розслідування. А тим часом жертв ставало все більше і більше.
— Ти маєш рацію. Ми не можемо це так залишити, — Кацуто глибоко кивнув, на його обличчі все ще проступали сліди травми, яку він отримав від Маюмі.
— У нас є якісь зачіпки? Якщо вони достатньо сильні, щоб завдати шкоди магам Саеґусів, вони або поліпшені солдати, або самі є магами. І, цілком ймовірно, вони не з нашої країни. Є підозрілі іноземці, які приїхали до Японії приблизно тоді, коли почалися ці інциденти, або принаймні до Токіо?
Маюмі похитала головою. Саеґуси, напевно, вже здогадалися про те ж саме і зайнялися цим питанням.
— Але що стосується іноземців, які приїхали до Японії приблизно в той час, коли почалися інциденти…
Вона замовкла, але коли Кацуто підштовхнув її поглядом, вона нерішуче продовжила.
— До країни в'їхало немало переведених учнів і магічних інженерів з СШПА. Одна з них приїхала до нашої школи за програмою обміну, але… Джюмонджі, ти її підозрюєш?
— Вона підозріла, але я не думаю, що вона злочинниця, — відповідь Кацуто була негайною. — Я не думаю, що вона зовсім не причетна, але ми можемо поки що про неї забути.
— Якщо ти так кажеш… — Маюмі, здавалося, теж не підозрювала Ліну серйозно. Вона опустила очі, демонструючи невпевненість.
Кацуто запитав те, що було у нього на думці:
— Але якщо вже така ситуація, то, гадаю, нам варто скооперуватися і з Йоцубами.
Пропозиція мала сенс, але цього разу настала черга Маюмі насупитися.
— Чесно кажучи, я теж так думаю… але це ми порушили правила. Якщо мій батько не вибачиться, не думаю, що ми зможемо налагодити з ними стосунки.
— І твій батько не збирається вибачатися перед ними… Напевно, я розумію, враховуючи ворожнечу між сером Коїчі та леді Маєю… Проте, це незвично для Йоцубів – бути настільки жорсткими у своєму ставленні.
У кращому випадку, Йоцуби були на шляху суверенної незалежності, а в гіршому – на шляху надмірної самовпевненості (не обов'язково в поганому сенсі), і їм було байдуже, що роблять інші сім'ї. Вони просто прагнули вдосконалювати свої здібності, наче одержимі, і їхнє становище на вершині Десяти головних кланів разом із Саеґусами ґрунтувалося виключно на їхній магічній силі. Навіть серед кланів вони були чимось чудернацьким.
Кацуто аж мороз проймав, коли він думав про те, що вони робили за лаштунками, але все ж, наскільки він знав, вони ніколи не виявляли явної ворожнечі, яка би призвела до розколу в Раді головних кланів. Він не сказав би цього Маюмі, але саме Саеґуси були тими, хто, так би мовити, посіяв це насіння.
Його думки про те, що могло статися, мабуть, відображалися на його обличчі.
— Я теж не знаю подробиць, але… — неохоче почала Маюмі, — цей танукі‑батько таємно проник в один з відділів розвідки Армії національної оборони, до якого причетні Йоцуби. І вони його викрили…
— …Ясно.
В такому випадку, тверда позиція Йоцубів мала сенс. Маюмі здавалося, що вона ось‑ось почне скреготіти зубами від розпачу; Кацуто зміг вимовити лише це слово. В думках вона, мабуть, обстрілювала батька дев'яносто дев'ятьма лайливими висловами.
Через деякий час Маюмі нарешті заспокоїлася і знову глянула прямо в очі Кацуто.
— Як ти думаєш? — запитала вона, також заспокоївшись. — Чи можемо ми очікувати, що Джюмонджі битиметься пліч‑о‑пліч із Саеґусами?
Кацуто одразу ж кивнув.
— Можете.
— Я знаю, що ти завжди швидко приймаєш рішення… але це було по‑справжньому швидко, — зітхнула Маюмі. Він не проявив жодних вагань.
— Як я вже казав, тепер, коли я почув цю історію, Джюмонджі теж не можуть залишити ситуацію в спокої.
Звичайно, її зауваження було недостатньо, щоб змусити його завагатись.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub