Тацуя і Міюкі зустрічали новий 2096 рік нашої ери разом, як і завжди.
Їхній батько святкував Новий рік у колишньому основному місці проживання своєї обраниці, яке тепер стало її другою домівкою. Тацуя і Міюкі вважали це більш незручним у багатьох аспектах, тому вони не скаржилися на уникнення цього.
Ніхто з них не використовував Новий рік як привід для одноденного потурання собі. Чекаючи біля вхідних дверей приблизно в той самий час, коли вони зазвичай йшли до школи, Тацуя почув, як сестра покликала його:
— Я маю вибачитися за очікування.
І підняв голову.
Одягнена в кімоно з довгими рукавами з блискучої червоної тканини з біло‑рожевими півоніями, Міюкі граціозно спускалася сходами.
На її обличчі, настільки світлому, що не потребувало пудри, виділялася єдина пара яскраво‑малинових губ.
Прикраса для волосся, що звисала з її зав'язаного волосся, здавалася дещо дитячою, але насправді це був елемент чарівності, який формував відповідну віку миловидність на тлі її зрілості.
Її вроджена краса була не єдиною річчю, яка привертала увагу.
Жіночий одяг минулого тиснув на груди, і хоча в останні роки шили більш об'ємні кімоно, Міюкі носила традиційне фурісоде, яке підкреслювало лінії її талії, настільки тонкі, що могли б зламатися, і грудей, які збільшилися в об'ємі; незважаючи на це, її шия була скромно захована. Це була незбагненно елегантна манера носити одяг.
Побачивши гламурну фігуру сестри – найкрасивішу в світі, вважав він, – Тацуя відчув, як у ньому розбухає братська гордість.
— Мммм. Ти виглядаєш дуже гарно.
Тацуя тримав сестру в центрі свого зору, коли вона занурювала ноги в босоніжки, а потім зробив цей безсоромний комплімент.
Щоки Міюкі одразу ж вкрилися рум'янцем.
— Брате… Будь ласка, не дражни мене.
Збентежена, але не відводячи очей, вона протестувала, піднявши їх догори; цей жест був досить потужним, щоб перетворити на попіл будь‑якого незміцнілого чоловіка.
— Я не дражнив тебе… Ходімо вже.
Тацуя, однак, впорався з цим легко; можна сказати, що він не дарма був старшим братом Міюкі шістнадцять років (п'ятнадцять років і дев'ять місяців, якщо бути точним).
*
Перед воротами був припаркований самокерований автомобіль. Хоча він і був самокерованим, він не був порожнім. На задньому сидінні сиділи один дорослий чоловік і одна доросла жінка.
— З Новим роком, майстре.
— З Новим роком, Коконо‑сенсей. Сподіваюся, ви продовжите наглядати за нами і в цьому році.
На коротке привітання Тацуї та ввічливий поклін Міюкі, Якумо відповів усмішкою, все ще сидячи.
— Що ж, з кожним роком ти стаєш дедалі вродливішою. Твоя врода може зрівнятися з красою самої Кічіджьотен. Тенньо на горі Меру могли б заховатися від власного збентеження.
У певному сенсі, це була саме та відповідь, яку очікували від Якумо.
— Сенсею… Хіба немає ще чогось, що треба сказати? — перебила його жінка, що сиділа поруч.
Тацуя, слова якого зірвалися з вуст, повернувся до неї, перш ніж Якумо встиг вставити своє слово, і схилив голову в легкому поклоні.
— З Новим роком, міс Оно. Я маю спитати, чи нічого, що вас побачать разом з майстром?
— З Новим роком, Шібо. Дивлюся, неприємні питання вже з самого початку цього року.
Тацуя насправді був щиро стурбований, але Харука, схоже, сприйняла це як сарказм. Подумки він знизав плечима, хоча, згадавши кілька своїх звичок, був змушений усвідомити, що не обов'язково звинувачувати її в цьому непорозумінні.
— Я зустріла сенсея випадково, — продовжила вона. — Я приїхала, щоби приглядати за вами.
— Зрозуміло. То це і є ваша історія, — зауважив Тацуя. — Наглядач для старшокласників може почуватися трохи незручно, але думаю… Але в такому разі, чи варто вам називати його сенсеєм?
На задньому сидінні Харука насупилася.
Він мав рацію – в наш час, коли старшокласники відвідують святиню вперше в новому році, вони не потребують нагляду дорослих. Якщо вона збиралася виправдовуватися, то він очікував, що вона «поїде з» ними, а не «супроводжуватиме» їх.
А називати когось, кого вона випадково зустріла, сенсеєм, незважаючи на те, що він не був вчителем, ризикувало прозвучати дивно.
— Може, подумаємо про це по дорозі?
Пропозиція Міюкі пролунала лише після того, як Тацуя відчинив дверцята авто. Не звертаючи уваги на розгублену Харуку, він простягнув руку Міюкі, потім зачинив дверцята і обійшов авто, щоб сісти на протилежне сидіння, де мав би бути водій. Коли він зачинив двері, автівка рушила в напрямку вокзалу.
На станції на них звернули значну увагу, коли вони пересіли в окрему кабінку поїзда, і ще більше поглядів вони привернули, коли вийшли з чотиримісної кабінки, щоб подолати п'ятихвилинну відстань до місця зустрічі.
— Ого! Міюкі, ти така гарна!
…І коли вони прибули на місце зустрічі, це були перші слова, якими привітали Тацую і Міюкі. Мідзукі, одягнена в довгу сукню та хутряну накидку, зачаровано дивилася на Міюкі. Її погляд був настільки захопленим, що Тацуя не був упевнений, чи бачить вона його.
— З Новим роком, Тацуя. Гарно виглядаєш. Хоча це трохи несподівано.
Хонока, яка носила фурісоде, як і Міюкі, спочатку здригнулася під тиском привабливості своїх однокласниць, але плавно відвернула ці думки, побачивши Тацую, який був одягнений просто, хоча і з більш піднесеним настроєм, ніж зазвичай. Побачивши його, вона швидко повернулася до доброї новорічної посмішки.
— З Новим роком, — відповів він. — Ти теж гарно виглядаєш, Хоноко.
Хонока й справді мала гарний вигляд у кімоно фурісоде, тож Тацуя не відчув, що він їй лестить. Вона щасливо посміхнулася йому у відповідь, після чого він став розглядати свій власний одяг.
— Ти кажеш «несподівано» – хіба це не виглядає трохи дивно для мене? — запитав він.
— Ні, зовсім ні! — відповів Лео. — Ти добре виглядаєш, Тацуя. У тебе такий владний вигляд, як у лідера злочинного синдикату.
— Я що, якудза?
Тацуя не міг зрозуміти, чи говорить Лео серйозно, чи ні. Зрештою, сам Лео був у куртці, яка виглядала як повсякденний одяг.
Мідзукі, Хонока і Лео були тими трьома, з ким вони зустрілися для новорічного візиту до святині. Еріка та Мікіхіко були надто зайняті, допомагаючи по господарству з усіма своїми послідовниками, тому не змогли вислизнути; Шідзуку незабаром мала від'їжджати на навчання за кордон і цього разу не могла уникнути речей, пов'язаних з роботою її батька.
— Ти не дуже схожий на якудзу, але точно знайдеться небагато старшокласників, які так гарно виглядають у хаорі та хакамі.
— Це не стільки якудза, скільки сержант або констебль.
Як сказали Харука і Якумо, які підійшли кількома кроками пізніше, Тацуя сьогодні був одягнений у куртку хаорі, хакаму і сандалі сетта – чисто японський ансамбль. І, як сказали Хонока і Лео, це вбрання йому дуже пасувало. Хоча без ширшої талії та кийка він виглядав порожньо.
— О, Харуко! З Новим роком!
— З Новим роком, міс Оно… Тацуя, хто це?
Після невимушеного привітання Лео пролунало більш офіційне привітання від Хоноки, яка окинула поглядом Якумо. Після цього вона кинула запитливий погляд на Тацую.
— Головний жрець храму Кічіджьоджі, Кашо Якумо. Може, решта з нас знають його краще як фахівця з нінджюцу Якумо Коконое? Він мій вчитель бойових мистецтв.
Почувши представлення Тацуї, очі Хоноки та Мідзукі розширилися. Тацуя припускав, що Хонока знає ім'я Якумо, але Мідзукі перевершила його очікування.
— Ясно. Ось чому ми говорили про візит святині Хіє для цього.
І коли Лео продемонстрував неймовірну частину знань, Тацуя був відверто здивований. Звісно, не тому, що він дивився на Лео зверхньо, але…
— Що ти маєш на увазі?
…тому що, як можна було зрозуміти з того, що Харука нічого не розуміла, це не було фактом, про який більшість нормальних людей знали.
— Хм? Кашо – це означає, що він буддистський монах Тендай, так? Хіба молитва до Санноу і ритуали Тайміцу не є основними ритуалами секти Тендай? — пояснив Лео, дивуючись, чому вона запитала про це.
Однак знаки запитання над головою Харуки від цієї нової інформації тільки збільшилися.
— Ти досить обізнаний, як для такого юного хлопця. Тебе звати Леонард Сайджьо, так? — залишивши розгубленість позаду, Якумо звернувся до Лео веселим тоном.
— Га? Ви знаєте, хто я? — Лео розгубився.
— Так. Я мав нагоду переглянути записи Змагань дев'яти шкіл, — відповів Якумо. Його відповідь також була прямою, без жодних викрутасів, але коли Лео почув її, він рефлекторно поморщився. Ймовірно, він згадав свій анахронічний і недоречний наряд у мантії. Очевидно, це був спогад, який він хотів би забути.
Коли попередні знайомства закінчилися, семеро – п'ятеро однокласників, чоловік з поголеною головою (щоправда, він був одягнений не в мантію буддійського жерця, а в звичайне чоловіче кімоно) і молода жінка – пішли гуртом до головної святині. На щастя для Харуки, ніхто не запитав її, чому вона йде з ними.
Придорожні кіоски вишикувалися по обидва боки від святині – видовище, незмінне вже протягом століття. Але навіть це було видовище, яке зникло в більшості місць із загостренням світової продовольчої кризи. Це було, мабуть, глибоко емоційне видовище для тих, хто достатньо старий і пам'ятає його, але Тацуя та інші не мали жодних таких почуттів до минулого.
Без особливих відхилень вони піднялися довгими сходами, пройшли через ворота святині і увійшли у внутрішнє подвір'я перед зовнішнім святилищем. Там Тацуя раптом відчув на собі чийсь погляд.
Не грубий, прискіпливий погляд, а такий, як на крадія, який крадькома дивиться на нього.
— Є ідеї, Шібо?
— Ні, мем.
— Хех. Може, вбрання Тацуї – незвичне видовище для іноземців.
Вони досить майстерно вдавали невимушеність, але очі Харуки та Якумо було не обдурити. Навіть Тацуя помітив це, не використовуючи «Стихійний зір», тож не кажучи вже про Харуку, було цілком природно, що його вчитель також це помітить.
Як сказав Якумо, «іноземка» мала стереотипне світле волосся і блакитні очі – і вона була молодою дівчиною. Втім, у ці часи це не обов'язково означало, що вона була громадянкою іншої країни. Та й риси її обличчя чомусь справляли враження японських.
На вигляд вона була приблизно однолітком Тацуї. Враховуючи етнічні відмінності, було б легко прийняти її за молодшу, але Тацуя вирішив, що вона не набагато молодша за них.
— На що дивишся, брате?
Він не відводив очей від дівчини більше секунди, але цього було достатньо, щоб Міюкі це помітила. Коли вона простежила за його поглядом, її очі здивовано піднялися.
— …Ну, вона гарненька, — сказала його сестра, і її внутрішні думки були очевидними.
Безумовно, дівчина була достатньо вродливою, щоб Міюкі назвала її такою не без сарказму. Яскраво забарвлене волосся та очі. У певному сенсі, її краса була прямою протилежністю Міюкі. Але Тацуя дивився на неї зовсім не тому.
Він зиркнув на Якумо за допомогою – і коли побачив дитячу посмішку на губах чоловіка, то зрозумів, що повинен сам щось з цим зробити.
Він подивився прямо в очі сестрі та холодним, незацікавленим тоном відповів:
— Не така гарна, як ти.
— …Тільки не думай, що ти можеш використовувати цей трюк, щоб обдурювати мене щоразу.
Ці слова самі по собі були запеклою контратакою, але її запаморочливий голос, рум'яні щоки та блукаючі очі не залишали місця для страху.
— Я не пробую тебе обдурити. Це те, що я щиро думаю, і я все одно не дивився на неї з цієї причини.
— Брате, клянусь! — Міюкі хутко відвернулася, але потім зрозуміла, що не може заплющити очі на те, що він сказав. — …В ній є щось підозріле?
— Підозріле? Ну, її одяг, для початку… — відповів Тацуя таким голосом, наче він ось‑ось розпливеться в болісній усмішці.
Міюкі кинула другий погляд на світловолосу, блакитнооку дівчину і майже переконалася в цьому.
Світло‑бежеве напівпальто і спідниця з воланами на подолі. Колготки з візерунками та довгі чобітки. Просто почути такі речі не було б дивно. Але її пальто було такої ж довжини, як і спідниця. Очевидно, це було зроблено для того, щоб залишити видимими лише різнокольорові волани, що прикрашали її поділ. А підошви її еластичних чобітків були страшенно товстими, і вони сягали колін, поєднуючись з колготками, які мали мереживний візерунок, що подекуди оголював шкіру. І рукавички, облямовані штучним хутром. І м'який капелюх з тваринним візерунком. З огляду на сучасні тенденції, її вбрання було незв'язним місивом. Ніби навмання зібрала докупи різні дівочі модні речі довоєнного часу. Не дивно, що навіть Тацуя, хлопець, вважав це дивним.
Але Міюкі знала, що її брат не з тих, хто серйозно переймається такими поверхневими речами.
— Це ще не все, чи не так?
Цього разу вона спрямувала на дівчину вольовий погляд, на відміну від попередніх.
Можливо, відчувши це, хоча її обличчя нічого не видавало, дівчина зрушила з місця.
До групи Тацуї.
Нічого не кажучи, вона пройшла повз них, а потім піднялася довгими сходами.
Але її шлях змусив Тацую переконатися, що вона підійшла до них лише для того, щоб окинути їх поглядом.
***
Хоча місія, яку отримала майор Анджеліна Сіріус, полягала в проведенні розслідування під прикриттям, вона також мала сильний відволікаючий аспект. Відповідно до цього, їхній перший контакт, здавалося, пройшов добре – вона побачила свої об'єкти, а вони її. Вона хвилювалася, що вони її не помітять, оскільки вона приховала свою присутність, але її підлегла мала рацію – боятися не було чого. Однак те, що її так легко помітили, саме по собі не приносило задоволення, міркувала вона, відчиняючи двері квартири, яка мала стати її базою для проведення операцій під час цієї місії.
— З поверненням.
Всупереч прогнозам майора Сіріус, що її співмешканка ще не повернулась, з кімнати почувся голос, який привітав її.
— Сильві, ти вже тут?
Коли її старша співмешканка підійшла до дверей, щоб привітати її, майор назвала її на прізвисько.
Цю молоду жінку звали Сильвія Меркурій Перша. Все, що йшло після «Сильвія», було кодовим ім'ям, яке позначало її як найвищу серед магів планетарного класу планети Меркурій у «Зірках». Однак її справжнє військове звання було штаб‑офіцер, а вік – двадцять п'ять років. Як можна було зрозуміти з того, що їй дали кодове ім'я «Перша», незважаючи на її молодий вік, вона була жінкою, чиї таланти високо цінувалися. Сильвія спочатку не хотіла бути військовою – вона вивчала журналістику. Однак тепер її навички аналізу інформації зробили її достатньо цінною, щоб її обрали помічницею майора Сіріус.
— Сильві?
Талановита співмешканка майора Сіріус не відповіла на її слова, натомість пильно втупившись у неї. Майор, сумніваючись, вимовила її ім'я вдруге, і Сильвія нарешті заговорила, не відводячи погляду.
— Ліно… Що це на тобі?
Ліна була прізвиськом майора Анджеліни Сіріус, коли вона була не на службі, і вона наказала, щоб її називали саме так, а не командиром чи майором під час місії під прикриттям. Сильвія завжди відрізнялася вільнодумством, тому, незважаючи на різницю в званнях і посадах, вона швидко звикла до цього прізвиська – і до відвертої розмови між ними.
Хоча вона не була відверто грубою, але це було не те що зазвичай говорять старшому за званням офіцеру. Але Ліна, здавалося, зовсім не заперечувала проти цього.
— О, це? Я провела деякі дослідження про японських ідолів моди минулого століття, щоб не виділятися більше, ніж треба. Це теж була важка робота. Як я виглядаю?
— …Перед тим, як я відповім, я хочу дещо запитати.
— Так, що таке?
Сильвія зробила таке лице, ніби в неї боліла голова і вона ось‑ось почне масажувати скроні, але Ліна, схоже, цього не помітила.
— Тобі не важко ходити в цих чоботях? — запитала вона.
Ліна кивнула, наче від щирого серця погоджуючись з нею.
— Важко! Я кілька разів майже перечепилася. Не знаю, як японські дівчата не підвертають щиколотки, ходячи в них.
— Ти бачила інших дівчат у таких самих черевиках?
Мало б вистачити одного запитання, але знадобилося два. Втім, Ліну це не дуже турбувало.
— Хмм? Тепер, коли я подумала про це, то не бачила.
Вираз обличчя Сильвії змінився; тепер вона виглядала так, ніби у неї одночасно боліла голова і вона хотіла зітхнути.
— Ліно, буду чесною з тобою. Ці чобітки вже давно вийшли з моди.
— Га?!
Очі Ліни широко розплющилися, і цей погляд призвів до вибуху роздратування Сильвії.
— Не кажи мені «га»! Справа не тільки в чоботях! Твої колготки і капелюх теж вийшли з моди. Сто років – це занадто давно! І зі смаком у тебе проблеми. Це не те почуття моди, яке має мати юна дівчина. Закладаюся, що ти в цьому виділялася, як біла ворона.
Невдоволене обличчя, з яким зустрілася її догана, підказало Сильвії, що її співмешканка знала, про що говорила. Правду кажучи, Ліна помічала на собі погляди, куди б вона не пішла. Але вона відмахувалася від них, вважаючи, що іноземка – це рідкісне видовище.
— Я знаю, що ти мала привернути увагу цілей… але як ти привертатимеш увагу правильних людей, які не мають до нас жодного стосунку?
Нарешті, не витримавши, Сильвія зітхнула.
— Командире.
Слово було ввічливим, а тон – холодним. Ліні здалося, що вона відчула, як холодний піт виступив у неї вздовж хребта.
— Ми скасуємо все інше на сьогодні. Не хочу здатися грубою, але цей Меркурій докладно і доступно пояснить останні модні тенденції Японії, — оголосила Сильвія, поклавши руки на стегна.
Ліна, можливо, далеко перевершувала Сильвію в бойовій силі, але це були слова, з якими вона просто не могла сперечатися.
***
Після коротких, але багатих на події зимових канікул розпочалася третя шкільна чверть.
До «насичених» подій можна віднести, зокрема, несподівано сльозливе прощання під час проводів Шідзуку в аеропорту (головні ролі: Хонока, Шізуку; другорядні ролі: Міюкі, Мідзукі, розгублений Тацуя) – але Тацуя вірив, що колись цей досвід перетвориться на добрий спогад. Він мав вірити, інакше це було б надто болісно.
Переведена учениця мала замінити Шідзуку в класі A, починаючи відсьогодні, але це не мало ніякого стосунку до Тацуї. Він не був повністю стороннім, доки вона навчалася в одному класі з Міюкі, але не мав жодного бажання брати участь у її житті.
До речі, про заняття, з першого дня нової чверті вони навчалися за повною програмою. Наприкінці першого уроку вже ходили чутки про переведену ученицю з класу А, але він не збирався проявляти наполегливість і розставляти антену; плітки входили в одне вухо, а виходили з іншого.
Однак його відсторонена позиція все одно залишала його в меншості, і під час перерви після другого уроку його теж втягнув у вир чуток одна допитлива подруга.
— Я чула, що вона шикарна, — сказала Еріка, одразу ж підійшовши до нього, виглядаючи схвильованою – чи, можливо, вдавано схвильованою – і в цей момент він вирішив, що більше не може залишати все як є. — І гарне світле волосся. Навіть старшокласники заглядаються на неї…
— Ти теж йдеш на оглядини, Еріко? — запитав він; поки що, незважаючи на її палкі описи, все це було з чуток.
— Ні, там забагато людей, я не зможу туди пролізти.
— Ха, — втрутився Лео. — Гадаю, ти таки вмієш себе стримувати…
Не встиг він відповісти, як його руки злетіли над головою, захищаючись. За мить пролунало жаб'яче квакання, і він від болю нахилився вперед, хапаючись за горло, яке залишилося незахищеним.
“Якщо він знав, що вона це зробить, то нащо сказав це?”
Поки Тацуя неспівчутливо дивився на Лео, який корчився від болю після того, як згорнутий зошит попав йому в горло, винуватець – Еріка – продовжувала говорити так, ніби нічого не сталося.
— Ну, я ж дівчина, так? Мені байдуже, наскільки вона красива – це не варте того, щоб продиратися крізь тісний натовп, аби тільки побачити її.
Тацуя був такої ж думки, коли йшлося про те, що він не мав наміру йти до неї, але як чоловік, з точки зору громадської думки, яка повністю пов'язувала його цікавість з його статевою приналежністю, він відчував потребу заперечити.
— Ніхто ж не очікує, що до магічної школи переведуть учнів, зрештою. Цілком природно цікавитися однією з таких. Такого не траплялося принаймні десять років, так?
— Не знаю, як раніше, але ми, мабуть, не єдині, хто має учня за обміном, — втрутився Мікіхіко, щойно повернувшись з кабінету геометрії. — Я чув, що Друга, Третя і Четверта школи прийняли по одному короткостроковому учню за обміном. Дехто, здається, прийшов і до університету під приводом спільних досліджень. Один з наших послідовників розказував про це.
— О, я теж чула про університет, — сказала Еріка. — Кажуть, що коли після інциденту в Йокогамі вони дізналися, наскільки неймовірною є магія польоту для військового застосування, вони не могли дочекатися, щоб приїхати сюди і дослідити її.
Хоча стара і сучасна магія були різними сферами, сім'ї Йошіда і Чіба мали багато послідовників, які використовували обидві, тому кількість інформації, яка надходила до них особисто, була на іншому рівні, ніж та, яку могли отримати люди, що не належали до сімей. Судячи зі слів друзів Тацуї, СШПА залучила до цієї справи набагато більше людей, ніж очікували сім'ї. У жовтні йшлося про те, що «Зірки» діють самі по собі; тепер же, схоже, ситуація відтоді значно погіршилася.
— То ти думаєш, що переведена учениця з класу А теж шпигунка? — запитав Лео, відвертий, як ніколи, оговтавшись від своїх страждань.
— Слухай, ти…
Еріка була не єдиною, хто зробив кисле обличчя – Мідзукі та Мікіхіко також.
— Лео, ти не можеш говорити такі речі вголос… — дорікнула Мідзукі.
— Ми маємо підтримати її як однокласники, ти ж знаєш… — додав Мікіхіко.
Навіть під натиском їхнього парного складу Лео знайшов аргумент.
— Ти кажеш «однокласники», але ж вона в класі А, хіба ні? Ми її майже не побачимо.
— Міюкі в класі А, тупак, — сказала Еріка, розбиваючи його заперечення навпіл. — Віцепрезидентка учнівської ради і перша переведена учениця за хтозна‑скільки років. Це може тривати лише доти, доки вона не звикне до школи, але Міюкі доведеться наглядати за нею. Якщо вони з Міюкі будуть разом, то і нам доведеться бути разом.
Тацуя, який не хотів проявляти активність у стосунках з новенькою, зітхнув про себе, розуміючи, що Еріка, на жаль, має рацію.
*
Це залучення відбудеться раніше, ніж він думав. Власне, це була скоріше найперша можливість з тих, що він передбачав, яка безжально здійснилася.
Група його друзів, як завжди, зібралася на обід у кафетерії. Прийшли Міюкі та Хонока, а також ще одна – білява, блакитноока дівчина. Побачивши її, Тацуя не був шокований, але це викликало у нього миттєвий спалах:
“Серйозно?”
Він чув про колір її волосся та очей, а також більше, ніж достатньо пліток про те, яка вона вродлива. У будь‑якому разі, якби вона була просто гарненькою дівчиною, Тацуя б уже давно відчув опір з боку Міюкі. Ні, здивування, яке він відчув цього разу, не було пов'язане з випадковим збігом обставин чи її красою, а з тим, що нова дівчина була тією самою, яку вони зустріли – чи, радше, мали нагоду побачити – біля святині Хіє.
— Ви не будете проти, якщо я сяду з вами?
З її вуст витікала вільна японська мова. Вона трохи наголошувала на словах, але її не можна було звинувачувати. Зрештою, вона навчалася за кордоном в Японії – хоча не виключено, що все це було вдаваним, щоб створити правдоподібне враження.
— Так, прошу.
Її очі були спрямовані на Тацую. Він не відчував особливої потреби протистояти їй, тому говорив відверто.
— Ліно, ходімо спочатку візьмемо наші тарілки.
— Тарілки? …А, для їжі. Добре.
Тацуя та інші вже взяли свої страви. За підказкою Міюкі, вони втрьох попрямували до стійки роздачі. Гамір там, куди вони йшли, здавався йому гучнішим, ніж зазвичай. Інші учні теж пропускали їх повз себе, наче зачаровані.
— Вона дійсно просто супер бомба поруч з ними двома, так?
Еріка, попри свою привабливість, була не з тих, хто буде користуватись увагою оточуючих, і навіть їй довелось перевести подих, побачивши цю дівчину.
— Здається, вона з ними дуже дружня… — сказала Мідзукі, мабуть, маючи на увазі те, що вони тільки‑но познайомилися сьогодні.
— Агов, Тацуя… — сказав Лео. — Мені здається, що я її десь бачив раніше.
— Ого. Це древня фраза для пікапа, — Еріка одразу ж кинула репліку у відповідь, але швидко зрозуміла, що Лео не був настільки зачарований дівчиною, бо, чесно кажучи, вона теж хотіла це сказати.
— …Знаєш, а ти правий, — Мідзукі кивнула на знак згоди.
— Зачекай, і ти, Шібато? Вона… ж не може бути знаменитістю чи моделлю, ні? — замислився Лео.
Звісно, Тацуя знав, що істина лежить деінде. Чесно кажучи, він був здивований, що вони не дуже добре пам'ятають когось, хто був так яскраво вдягнений. Поки він роздумував, чи варто відповідати на запитання друзів тут і зараз, троє інших повернулися разом.
Він відчув, що на них зібралося багато поглядів. Погляди з усіх куточків приміщення, які вдавали невимушені, але не могли приховати сильної зацікавленості. Люди завжди дивилися на Міюкі, але зараз було явно більше людей, які крадькома поглядали в їхній бік.
— Пробач, що змусила чекати, брате, — вдаючи, що це її зовсім не турбує, Міюкі невимушено сіла поруч з Тацуєю.
— Я познайомлю вас, Тацуя, — сказала Хонока, ставлячи тацю навпроти нього так, ніби це було абсолютно нормально, і звертаючись до дівчини, що сиділа поруч. Її звуть Анжеліна Кудо Шілдс. Я впевнена, ти вже чув, що вона учениця за обміном, яка сьогодні почала навчання в класі А.
Вислухавши представлення Хоноки, Тацуя, як і троє інших учнів, зробив стурбований вираз обличчя.
— Хоноко, а ти не познайомиш мене з усіма іншими, а не лише з ним?
Але саме учениця за обміном, про яку йшлося, висловила їхню стурбованість.
— Ой, ой, п‑перепрошую!
— …Ну, це ж Хонока.
— Точно.
Еріка та Мідзукі говорили щиро, не намагаючись висміяти її. Хонока почервоніла і замовкла.
— Дозвольте мені. Це Анжеліна Кудо Шілдс. Вона з Америки.
Після другого представлення Міюкі переведена учениця вклонилася на своєму місці, її світле волосся розвіялося.
— Будь ласка, називайте мене Ліною, — сказала вона, примруживши очі в прекрасній усмішці.
Її насичені блакитні очі були не кольору води чи льоду, а блакиті лазурного неба.. Її хвилясте світле волосся, перев'язане стрічками з обох боків голови, напевно, сягало б їй до попереку, якщо його розпустити. Воно могло бути навіть довшим, ніж у Міюкі. Її зрілі риси обличчя, як для першокласниці, і кокетлива зачіска здавалися дещо незбалансованими, але це пом'якшувало різке враження, яке справляла її краса, надаючи їй атмосферу привітності.
На них дивилося більше очей, ніж зазвичай, і вона явно була тому причиною. Коли Міюкі знову назвала її ім'я, навіть коли вони були захоплені її розкішною посмішкою (особливо двоє хлопців), на їхніх обличчях з'явилося легке здивування; Тацуя випередив їх і відрекомендувався у відповідь.
— Я Тацуя Шіба, з класу Е. Я впевнений, що двоє Шіб за одним столом можуть заплутати, тому можеш називати мене просто Тацуя.
— Дякую. Можеш звати мене Ліною. І я буду вдячна, якщо нам не доведеться звертатися один до одного офіційно.
— Добре, тоді.
— Приємно познайомитися, Тацуя.
Ліна простягнула руку через стіл – мабуть, так було заведено – і Тацуя обережно взяв її знизу, ніби благоговійно піднімаючи.
Це не було рукостисканням, це було схоже на те, як хтось просить поцілунок у шляхетної жінки. Чи було це за межами її очікувань?
— Тацуя, ти часом не старший брат Міюкі? — запитала Ліна, в її небесних очах з'явилася розгубленість, але вираз обличчя був невимушеним.
Розмірковуючи про відсутність у неї покерного виразу обличчя, Тацуя з посмішкою кивнув, намагаючись не засміятися. Він навмисне не вказав, що Міюкі називала його так само кілька хвилин тому.
— Я Еріка Чіба. Можеш називати мене Ерікою, Ліно, — товариськість у такі моменти, безсумнівно, була однією з сильних сторін Еріки.
— Я Мідзукі Шібата. Будь ласка, називай мене Мідзукі.
— А я Леонард Сайджьо. Лео – підійде. Іноді я буваю трохи грубим, коли розмовляю, але не приймай це на свій рахунок.
— Я Мікіхіко Йошіда. Можеш називати мене просто Мікіхіко.
Підбадьорені Ерікою, Мідзукі, Лео та Мікіхіко представилися по черзі.
— Еріка, Мідзукі, Лео та Мікіхіко. Приємно познайомитися.
Ліна запам'ятала всі їхні імена без необхідності перепитувати. Це була елементарна навичка, але також перший крок до завоювання доброзичливого ставлення з боку інших, і вона володіла нею досконало.
Проте, коли вона вимовляла ім'я Мікіхіко, воно звучало як два імені – Мікі Хіко. Його японське ім'я, мабуть, було складним для її американської мови.
— Важко вимовити, так? Не обов'язково називати його Мікіхіко – можна просто Мікі.
Якби це сказала сама людина, це було б вражаючим проявом уваги, але коли це сказала інша людина – зокрема, Еріка – це виглядало як щось більше, ніж просто приязність. Принаймні, Мікіхіко відчув це і спробував заперечити словам (чи, радше, припущенню) Еріки.
— Ах, так? Тоді так і зроблю. А Мікі не проти?
Але перед тим, як він встиг це зробити, Ліна запитала це з обличчям, яке виглядало полегшено, змушуючи його погодитися на пропозицію.
*
Ліна вибрала локшину соба з меню кафетерію і, впевнено орудуючи паличками, відповідала на всі запитання, які час від часу траплялися на її шляху, без жодної кислинки на обличчі. Напевно, допомогло те, що ніхто з групи не ставив неввічливих запитань. Коли всі закінчили їсти, Ліна, наче відкрилася трохи більше. Саме тоді Тацуя, який представляв інших членів класу Е, що мали таке ж питання, поставив його:
— До речі, Ліно, а ти часом не кровна родичка Його Екселенції Кудо?
Старий мудрець був прізвиськом, яке використовували лише японські маги. Та Тацуя особисто не любив цей термін. Натомість він поставив запитання, використовуючи термін «Його Екселенція», який вживався публічно з поваги до генерала у відставці.
— Я пригадую, що молодший брат Його Екселенції відвідав Америку і створив там сім'ю.
Це було в епоху, коли міжнародні шлюби між магами заохочувалися. На той час Рецу Кудо вже вважався найсильнішим і найхитрішим магом у світі. Його молодший брат переїхав до Америки і створив там сім'ю з американською магічкою, що було темою для розмов принаймні для японських магів.
— О, я вражена, що ти знаєш про це, Тацуя. Це було дуже давно.
Припущення Тацуї виявилося правильним. Крім того, з цього він зрозумів, що поховання кісток брата Рецу Кудо в американській землі як кісток американського мага було для неї справою минулого.
— Мій дід по материнській лінії був молодшим братом шьоґуна Рецу.
Вона вимовила японське слово «генерал» без подовженого «о», що, звісно, не було виявом глузування над вухами Тацуї – це був власне середньовічний титул, від якого походить сучасна назва. Рецу Кудо довгий час займав лідируючу позицію серед японських магів, і навіть зараз люди із Заходу все ще називають його шьоґуном. Може, вона і була на чверть японкою, і могла вільно володіти мовою, але вона все одно була американською магічкою до мозку кісток.
— Гадаю, що саме завдяки цьому зв'язку мені запропонували взяти участь у програмі обміну за кордоном.
— О, то ти не сама про це просила, Ліно? — недбало втрутилася Еріка.
Легке занепокоєння, яке Ліна виявила при цьому, також, швидше за все, не було просто вигадкою Тацуї.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub