Це був день проведення Всешкільного магічного конкурсу наукових робіт.
Тацуя і Міюкі прибули на місце, як і планували, без жодних проблем. Фургон з їхнім обладнанням вже повністю розвантажили, тож шляхи, мабуть, були вільні й для інших. Виявилося, що Ісорі вже приїхав, а Тацуя побачив і Кіріхару з Саякою на хвості. Зрештою, брат і сестра приїхали вчасно, але все одно здавалося, що вони приїхали останніми.
— …Тацуя, може, нам варто щось з цим зробити?
Тацуя поринув у роздуми, спостерігаючи за всім збоку, вдаючи, що він ні до чого не причетний, коли голос Міюкі повернув його до того, що він дійсно був причетний до цієї ситуації.
— Хіба я мушу щось робити…?
Поки Тацуя кривився, його сестра лише кивнула головою.
— На жаль.
Тацуя знизав плечима, озирнувшись назад, де Еріка та Канон з небезпекою дивилися одна на одну.
— Що з вами обома?
Тацуя був не єдиним, хто був у добрих стосунках і з Ерікою, і з Канон. Якщо не брати до уваги рівень знайомства, Міюкі формально дружила з ними обома, а Ісорі, мабуть, навіть краще знав їх обох, ніж Тацуя. Однак Канон не звертала уваги на будь‑яке втручання з боку Міюкі, а Ісорі, незважаючи на власні почуття з цього приводу, не міг залишатися нейтральним.
Тож Тацуя, стримуючи зітхання, взявся вирішувати конфлікт між дівчатами, що задирали носа.
— О, Тацуя! Привіт!
Щойно він щось сказав, як Еріка повернулася з легким привітанням, не звертаючи уваги на ту, що стояла перед нею.
Побачивши це, погляд Канон став значно небезпечнішим.
Це було все, що знадобилося Тацуї, щоб з'ясувати загальну ситуацію. Тим не менш, йому було прикро, що він не може стати ні на чий бік.
— Шібо. Можеш щось сказати цій шаленій дівчині?
“О, Боже…” — зловив він себе на думці. Схоже, вона більше нікого не просила…
Невідомо, чи усвідомлювала це сама Канон, але з її слів усім стало зрозуміло, що вона просто хоче звалити на нього всю цю проблему.
— Хаа… — він зітхнув. Проте він вирішив, що це не має значення. Якими б не були наміри Канон, для нього було б набагато швидше з'ясувати все самому, ніж вислуховувати всі їхні думки. Навіть якщо це означало бути трохи напористим.
— Якщо ти довіряєш мені це, я радо прийму твоє прохання, але…
Його фраза не вказувала на «це», а отже, створювала ефект пустого зобов'язання.
Канон одразу це зрозуміла і насупилася. Але, глянувши на Ісорі, що стояв поруч, і побачивши, що він не заперечує, вона неохоче кивнула.
*
Тацуя відвів Еріку та Лео до дивану в кутку вестибюля і сів на нього. (Міюкі, між тим, сіла поруч з ним, наче це було її місце).
— …То, якщо я правильно зрозумів, що відбувається, — почав він перед незручною парочкою, — тобі нема через що з нею сваритися, Еріко.
— …Пробач. Я не хотіла завдавати тобі клопоту…
Незвично шанобливе ставлення Еріки змусило Тацую замислитися. Втім, її загальна схильність створювати іншим емоційні страждання була злочином свідомого ігнорування (причому часто навмисного). Але якщо вона підходила до когось із бажанням допомогти, а в підсумку додавала йому ще більше роботи, навіть вона могла визнати, що це була незручна ситуація.
І в цій сфері Тацуя все ще потребував вдосконалення власної здатності до проникливості.
Здавалося, що почуття іншої людини не можна виміряти так само просто, як можна виміряти магію. Тому він все ще був здивований її хвилюванням, і, мабуть, саме тому його голос пом'якшав більше, ніж він хотів.
— …Тобі не треба так захоплюватись цією охоронною справою – було б добре, якби ти підбадьорювала нас із залу. Якщо щось трапиться, ніхто не буде жалітись, якщо ти допоможеш нам тримати ситуацію під контролем, — сказав Тацуя, зробивши неприродний наголос на словах.
Покірний вигляд Еріки змінився на щось зовсім інше – багатозначну посмішку, яка кричала про конспірацію.
— А. «Допомогти», так?
— Якщо маєш час до початку, то можеш зайти за лаштунки, потусуватися. Ви обоє мої друзі, так що не соромтесь.
Цього разу він наголосив на словах «потусуватися» та «друзі» у своїй пропозиції. Еріка і Лео обмінялися поглядами, а потім мовчки посміхнулися.
***
Чим ближче до відкриття завіси, тим жвавіше ставало в залах очікування кожної зі шкіл.
Школи, що були ближче до кінця черги презентацій, мали чекати годинами, але учні, які брали участь у Конкурсі наукових робіт, включно з тими, хто працював за лаштунками, замість того, щоб виходити на сцену і виступати, як правило, виявляли глибокий інтерес до презентацій інших шкіл. Багато учнів можна було побачити у фоє, де вони дружньо спілкувалися з учнями з інших шкіл.
І учні були не єдиними, хто виходив за межі своїх звичайних груп, щоб обмінятися словами.
*
Харука прийшла на Конкурс наукових робіт не як консультантка від Першої старшої школи, а щоб виконати роботу, пов'язану з її посадою урядового агента.
Після квітневого інциденту громадська безпека виявила інтерес до Тацуї. Точніше, відділ Харуки, що входив до складу департаменту громадської безпеки, цікавився особистістю Тацуї. Але, очевидно, щоразу, коли вони намагалися розібратися в його справі, на них чинився тиск з боку вищого керівництва. Особисто на неї не тиснули – вона дізналася про це лише тоді, коли їй довелося вислуховувати скарги свого боса, коли він давав їй завдання на кшталт цього.
Тиск лише поглибив зацікавленість її начальника. Проте її бос не міг офіційно відрядити агентів, і саме так розслідування опинилося в руках Харуки.
Звісно, вона була проти. Вона затято заявляла про свою нездатність впоратися з цим специфічним опонентом – нездатність, яка проявилася ще в квітні, – але, природно, ніхто не хотів її слухати. Це і стало причиною того, що вона не могла наздогнати Тацую, але й не могла розірвати з ним стосунки.
Вона отримала завдання з'ясувати, хто такий Тацуя, але експерти вже проаналізували цифрові дані та не знайшли жодних зачіпок.
Вона ніколи не мала жодних навичок у цій галузі. Втім, робота, на яку вона власне і покладалася – копання в пошуках інформації під час консультування – також не дала жодних результатів. Це було неминуче, оскільки підслідний так і не прийшов на консультацію.
Наразі єдиним методом, який вона могла застосувати, було стежити за контактами, особливо позашкільними. Та він був неефективним і давав сумнівні результати.
Об'єкт її розслідування наразі спостерігав за обладнанням у кімнаті очікування, виділеній для Першої школи. У неї були приводи, щоб потрапити до зали очікування, але, як пояснювалося раніше, Тацуя був надто складний для неї.
Опинившись між особистими емоціями та почуттям відповідальності, Харука зрештою обрала більш пасивний підхід: чатувати на вході до зали очікування з баночкою кави в одній руці. (До речі, банки з витяжною пробкою вже майже вимерли, їх замінили багаторазові банки у формі пляшки.)
На щастя, її зусилля не були марними. Майже одразу після того, як вона почала чергувати, до зали очікування завітала молода жінка. Вона була явно не старшокласницею, але й не схожа на ученицю університету. Вона була, мабуть, того ж віку, що й Харука.
Харука перебирала в пам'яті обличчя та спогади. Щодо людей, пов'язаних зі школою, вона нічого не знайшла.
Але вона пам'ятала це обличчя.
— …Я знала це.
Вона використала свій термінал, щоб зчитати відео з прихованої камери свого підрядника з громадської безпеки, провела пошук зображень і підтвердила, що її пам'ять не підводить.
— Електронна чаклунка…
Коли Харука була ученицею, ця жінка, тоді ще молода, була її героєм. Чи, можливо, її героїнею, зважаючи на стать, але слово «герой» більше припало Харуці до душі.
Центральна фігура, яка привела Другу школу до перемоги у Змаганнях дев'яти шкіл – Електронна чаклунка.
Харука, чиї мрії про магію були розбиті одразу після складання іспитів у старшій школі, дивилася на молоду жінку з сумішшю заздрощів і захоплення.
До неї доходили чутки про те, що ця жінка вступила до Магічного університету, а потім вступила до Міністерства оборони. Чому вона прийшла до приймальні Першої школи, а не до Другої, своєї альма‑матер?
Це не було чимось надто неприродним. Була неділя, тож не було нічого дивного в тому, що вона була в цивільному одязі. Можливо, вона проводила якесь завчасне вербування. Вона могла не знати, що в кімнаті були тільки брат і сестра Шіби, і, можливо, в першу чергу їй потрібна була Міюкі.
Але інтуїція підказувала Харуці, що це ключ до розгадки справжньої особи Тацуї.
*
Не помічаючи надмірної стурбованості за дверима кімнати – а може й цілком усвідомлюючи її – брат і сестра привітали свою гостю, Фуджібаяші, з привітними посмішками.
— Давно не бачилися, Міюкі. Невже минуло вже пів року, як ми не бачилися особисто?
— Так, відколи ми зустрілись у лютому. Давно я вас не бачила.
— Я була на «Дев'ятці». Я запросила Тацую на чай у готельний номер – ти мала б прийти з ним, — сказала Фуджібаяші, дивлячись на Тацую, ніби запитуючи, чому він не взяв її з собою.
Звісно, Тацуя був не з тих, хто може засмутитися через це.
— Я думаю, що було б дуже помітно, якби Міюкі була зі мною, — і, додав очима: «Я не хочу привертати до себе увагу».
Міюкі якось ніяково подивилася на нього, і Фуджібаяші посміхнулася, її обличчя говорило, що з цим нічого не можна вдіяти.
…Здавалося, вона не могла отримати від нього відповіді на запитання, поки не викладе усе по пунктах.
— До речі, міс Фуджібаяші, — сказав Тацуя. Він не назвав її «лейтенантом», оскільки це була звичайна, громадська установа. Вони перевірили все на наявність жучків і камер, але це не означало, що йому не варто було турбуватись через це.
— Чи нормально, що ви прийшли сюди, у приймальню Першої школи?
Таке запитання не мало б жодного сенсу для того, хто не знав їхніх обставин, а для тих, хто хоч трохи знав, воно призвело б до непорозуміння. Хтось, хто знав лише про її шкільне життя, зрозумів би це так: «Хіба це нормально, що випускниця Другої школи вештається в приймальні школи‑суперниці?».
— Все в порядку, — звісно, Фуджібаяші не могла цього не зрозуміти. — Зручно мати офіційний титул у такі моменти. Немає нічого поганого в тому, що інженерний офіцер з Відділу досліджень озброєнь штаб‑квартири Міністерства оборони відвідав когось, хто представив передову технологію на «Дев'ятці».
— Не згадуючи про те, що цей хтось із сім'ї Фуджібаяші?
— Саме так. Тому можете називати мене як завгодно – лейтенант Фуджібаяші, міс Фуджібаяші, старша сестра Фуджібаяші… Як завгодно.
— Не пригадую, щоб я коли‑небудь називав вас старшою сестрою, — відповів Тацуя, насправді напівпосміхаючись її напрочуд пустотливому жарту – хоча це все ще було в категорії «сухої посмішки».
— Ну, годі вже люб'язностей… У мене є хороші та погані новини. Яку ти хочеш почути спершу?
“Здається, я це вже десь чув”, — подумав Тацуя, але потім вирішив відповісти на банальне запитання банальною відповіддю.
— Тоді хороші новини.
— …А хіба ти не мав спершу запитати про погані?
— Тоді я спочатку послухаю погані новини, — сказав він, змінюючи свою позицію.
Фуджібаяші збентежено зиркнула на нього, а потім зітхнула, оскільки це не викликало жодної реакції.
— …Ні, добре. Почну з хороших новин. Костюми MOVAL готові. Капітан Санада каже, що буде тут сьогодні ввечері з ними.
— Ясно… Швидка робота, як завжди, — промовив Тацуя. — Але це могло б почекати до завтра, коли ми повернемося в Токіо…
— Завтра ми продемонструємо їх тут. Звісно, капітан був тим, хто розробив цей план, тому він, напевно, просто хотів похвалитися ними перед тобою, як тільки у нього з'явилася така можливість. Їхні ключові компоненти, зрештою, повністю залежали від тебе, тож він, як мінімум, хотів добре постаратися над кінцевим продуктом. Вчора він говорив про те, що це збереже його гідність, або щось таке пафосне.
— Це зовсім не пафосно. Якщо розібратися, то це я не зміг зробити те, що витримає в реальному бою.
— Можеш сказати це капітану? Я впевнена, що це скине з його плечей тягар, — сказала Фуджібаяші, підморгнувши.
Тацуя відповів ще однією болісною посмішкою.
— А тепер погані новини, — продовжила вона. — Схоже, що все ще не закінчено.
— Щось сталось? — погляд Тацуї не просто напружився – він застиг. Міюкі занепокоєно глянула на нього.
Фуджібаяші теж не змогла відмахнутися посмішкою.
— Перегляньте це для деталей, — сказала вона, простягаючи йому картку з даними. Очевидно, це було досить важливо, щоб не передавати через мережу. — Я сама вжила деяких заходів безпеки… але все може бути досить сумнівно.
— Зрозуміло. Ми теж підготуємося зі свого боку.
Тацуя повернувся до Міюкі, і вони кивнули одне одному. Обличчя Фуджібаяші при цьому затьмарилося, але вона не сказала їм не готуватися.
— Було б краще, якби нічого не сталося, але… якщо справа дійде до цього, ми будемо розраховувати на вашу допомогу.
Як би боляче це не було, брат і сестра були цінною і потужною частиною їхніх сил. У своєму становищі вона не могла сказати їм, щоб вони не брали участі.
***
Була 8:45 ранку. Місця в аудиторії тільки починали заповнюватися.
Поки Тацуя переглядав дані, які принесла Фуджібаяші, увійшов Ісорі з Канон на хвості.
— Шібо, хочеш помінятися?
Між кожною презентацією вони мінялися спостерігачами. Вони заздалегідь обговорили цей порядок під час наради. Ісорі, зокрема, зацікавила презентація Четвертої школи «Створення магічних допоміжних інструментів за допомогою молекулярної перебудови», яка мала бути другою, тож він погодився наглядати за їхніми речами під час першої презентації.
Тацуя подумав, що черговість не має великого значення, оскільки в усіх залах очікування були екрани, тож погодився з розкладом Ісорі й досі перебував на посту.
— Так. Дякую.
Коротко відповівши юнакові, Тацуя і Міюкі попрямували до глядацьких місць.
*
…Однак.
Вони зупинилися у вестибюлі.
— Шіба!
Ту, кого кликали, звали Міюкі.
Той, хто кликав, був молодим чоловіком – ні, хлопцем. Голос здавався скутим; можливо, його власник нервував? Виявилося, що це був той, кого брат і сестра не бачили вже два місяці.
— О, Ічіджьо.
Той, хто звернувся до Міюкі, був Масакі Ічіджьо. Він носив на лівій руці пов'язку з написом «охорона». Схоже, він брав участь у Конкурсі наукових робіт як член об'єднаної команди охорони дев'яти шкіл на чолі з Кацуто, а не як допоміжний член презентаційної команди Третьої школи. Він, мабуть, патрулював, оглядаючи територію, коли помітив Міюкі й гукнув її.
— Давно не бачилися, Шібо. Відтоді, як ми танцювали на вечірці.
— …Так, багато часу минуло, правда?
Настала пауза, досить коротка, щоб не здатися неприродною, скоріш за все, через розбіжність у тому, як вони бачили одне одного; Масакі бачив у Міюкі партнерку по танцю з вечірки, а Міюкі бачила в Масакі суперника свого брата, з яким він бився на Змаганнях дев'яти шкіл.
Щоб приховати це, або, можливо, щоб обійти це, Міюкі відповіла навмисно ввічливо і вклонилася.
— О, так, ну… — заїкнувся Масакі. На відміну від Тацуї, Масакі звик до спілкування з вельми поважними особами, але він стояв як укопаний. Навіть хлопець поруч з ним (ймовірно, з тієї ж команди охорони) виглядав так, ніби побачив привида і закляк. Це було кумедно, але витівка Міюкі, схоже, спрацювала.
— Ви патрулювали будівлю? — запитала вона з посмішкою, так, наче по ньому не можна було зрозуміти, що це не так.
— Т‑так, патрулювали.
“Трохи жалюгідно розгублюватися через таке, чи ні?” — подумав Тацуя, але потім змінив свою думку – напевно, зіткнувшись з Міюкі, він нічого не зміг би вдіяти.
Навіть Тацуя, який був найближчим до неї і також володів зміненим розумом, іноді опинявся зачарованим нею. Для цього хлопця, який був водночас і зовсім незнайомою людиною, і мав можливість отримати недосяжний приз, якщо дотягнеться до нього, можливо, було цілком природно, що він виявився надмірно чутливим до неї.
Однак сестра, не звертаючи уваги на його думки, продовжувала нарощувати оберти, наближаючись до свого апогею.
— З тобою, Ічіджьо, нам усім буде спокійніше. Я рада, що ти тут.
Вона мала рацію: присутність Багряного принца, як члена команди охорони, заспокоювала. Навіть Тацуя думав так само, тож можна було б назвати це об'єктивною точкою зору – але чи не надто вона роздмухувала полум'я?
— Так, я зроблю все, що в моїх силах, щоб виправдати ваші очікування!
Хоча для нього це не мало значення, Тацуя почав хвилюватися, чи зможе Масакі дотягнути до кінця дня.
— Сподіваюся, ти теж постараєшся, Томіцука.
— А… Дуже дякую за добрі слова.
Партнер Масакі, збентежений тим, що до нього раптово звернулися після того, як його обійшли увагою, відповів дещо формально, як для його віку.
*
Хоча Еріка погодилася з Тацуєю, що їй не варто так ревно стежити за безпекою, коли вона перебуває на місці події, вона не мала наміру виступати в ролі глядача. Вона зустрілася з Мікіхіко, який прийшов після того, як брат і сестра Шіби пішли до зали очікування, а потім пішла до вестибюлю, щоб забрати Мідзукі, яка зв'язалася з ними раніше і повідомила, що трохи запізниться. Навіть коли вони вчотирьох шукали місця, Еріка більшу частину своєї уваги приділяла виявленню підозрілих осіб, а не пошуку місць з гарним оглядом.
Мабуть, варто сказати, що її зусилля принесли свої плоди: Еріка швидко помітила знайому постать, що сиділа в дальньому кутку сидінь.
«Знайому» – але скоріше ту, яку вона не змогла б забути, навіть якби й хотіла. Зрештою, вона бачила його щодня; і навіть зараз, коли їхні графіки не збігалися, вони все одно бачилися майже через день.
І, здається, він теж помітив її. Насправді, він, мабуть, помітив її трохи раніше. Це було б не дивно, враховуючи його здібності, але Еріці це діяло на нерви.
— Га? Еріко, це ж…? — Мікіхіко, здавалося, теж помітив. Він вже зустрічав цю людину раніше, тож це теж не було дивним.
— Еріко, ти його знаєш? — запитала Мідзукі.
— Ні. Це якийсь просто ловелас. Напевно, чекає тут на дівчину чи щось таке.
Тож перш ніж він міг її покликати або хтось запропонував їм сісти разом, Еріка вдала, що не знає його.
Тошікадзу та Еріка були не в найкращих стосунках (точніше, Еріка односторонньо ненавиділа його), і Мікіхіко, який знав про це, відводив очі від допитливого погляду Лео, вважаючи за краще не заважати спати сплячому псові.
*
— Міюкі, я не знав, що ти знаєш Хаґане Томіцуку.
— Він у сусідньому класі, тож я знаю його ім'я та обличчя. Я більше здивована, що ти знаєш його, Тацуя.
Знайшовши вільні місця, вони почали розмовляти – і не про зустріч з Масакі, яка так давно назрівала, а про Хаґане Томіцуку, з яким вони ледве перекинулися кількома словами.
…Нерозділене кохання часто бувало саме таким.
— Томіцука в клубі Савакі. Але крім цього, сім'я Томіцука відома своїм «Нульовим діапазоном».
Томіцука були однією з найсильніших сімей Сотні. Не треба мати такі зв'язки, як у Тацуї, щоб знати про аномальних магів, народжених у них.
— Про що балакаєте? — перебила Еріка.
— Еріко, ти сама? — запитав Тацуя. — А де Лео?
Вона мала йти до глядачів, що сиділи перед ними, і вони були разом раніше, тож його запитання не було неприродним.
Але Еріка насупилася, на її обличчі проступило роздратування.
— …Тацуя, дай скористаюсь нагодою, щоб пояснити тобі одну штуку.
Трохи дивно, що навіть Еріка не почала бубоніти і шаленіти посеред усіх цих не пов'язаних між собою сторонніх людей. Але її м'який, притишений голос мав більш ніж достатню силу, щоб компенсувати це.
— Можеш перестати ставитися до нас двох так, ніби ми приїхали як декорація? Все, що я зробила, це дала йому техніку і зброю. Більше між нами буквально нічого немає.
— Я не мав на увазі це…
Тацую не можна було прийняти за чесну людину, але в цьому конкретному випадку це була чистісінька правда. Він навіть не намагався навмисне на щось натякати. Йому здалося, що її чутлива реакція означала, що вона насправді дуже добре розуміє Лео, але він не був настільки підлим, щоб сказати про це вголос.
— Так чи інакше, де решта?
Ще з часів прощальної вечірки після «Дев'ятки» його однокласники з 1‑E здавалися наповненими дивною енергією. Йому здалося, що він пам'ятає, як вони запалювалися і хотіли зустрітися тут, щоб знову підбадьорити його.
— Вони, певно, ще не прийшли. Вони знають, що ти не підеш до обіду. Але Мідзукі та Мікі тут. Вони сидять трохи далі. Ну, знаєш, разом.
Еріка вмостилася на місце поруч з Тацуєю і посміхнулася.
Очевидно, вона не любила, коли люди пліткували про неї, але обожнювала пліткувати про інших.
“Цим вона схожа на будь‑яку іншу дівчину”, — подумав Тацуя.
***
Дев'ята ранку. Всешкільний магічний конкурс наукових робіт розпочався – не з вибуху, але з відчуттям урочистості. На відміну від Змагань дев'яти шкіл, які, незважаючи на співпрацю з військовими, були змаганнями між учнями, Конкурс наукових робіт проходив у форматі презентації перед дорослими: з університету, корпорацій і навіть науково‑дослідних інститутів. Деякі презентації визначали майбутнє місце роботи безпосередньо у залі (були присутні рекрутери). Через це спонсори, усвідомлюючи авторитет вишикуваних і присутніх магічних шкіл, теж були схильні дотримуватися формальностей.
Невеселі, ділові привітання на відкритті закінчилися, і перша школа, Друга старша школа, почала свою презентацію: «Вимірювання та використання темної матерії за допомогою магії конвергенції».
*
Коли почалися презентації, люди зникли з фоє, наче відплив. Харука, не надто цікавлячись самими магічними технологіями, вирішила, що якщо їй все одно буде нудно, то вона може трохи посидіти в чайній.
Але щойно вона зібралася втілити свій план у життя, як з найближчих воріт до фоє зайшла її знайома і запитала:
— Міс Оно?
— Міс Асука? — відповіла Харука. Оскільки вона була консультанткою, відповідальною за психологічну допомогу учням Першої школи, вона була досить добре знайома з Асукою, шкільною медсестрою, хоча й не настільки, щоб дружити поза роботою.
— Ви теж прийшли подивитися на презентації? — запитала Асука. — Пригадую, ви казали, що вас це не дуже цікавить.
Коментар міг би прозвучати саркастично чи в'їдливо, залежно від тону голосу, але з огляду на плавну і м'яку манеру Асуки говорити, Харука навіть подумала, чи не промовила вона вголос свої приховані думки.
“Вона набагато більше підходить для консультування, ніж я”, —подумала вона, трохи заздрячи сприйняттю жінки.
— Ну, у мене було дещо на думці… — відповіла вона. — А ви, міс Асука? Ви її супровід?
Асука була не сама. Поруч з нею була дівчина, яка, хоч і не була в шкільній формі, справляла враження старшокласниці. Харуці здалося, що вона звідкись знала цю дівчину, але вона не була однією з учнів, до яких Харука була прикріплена.
— Так. Хіракава сказала, що хоче сьогодні подивитися презентації. Вона зараз одужує, тож її фізичний стан не найкращий, тому я з нею.
Саме по собі це звучало б як виняткове VIP‑ставлення, але Харука звернула увагу на прізвище: Хіракава. Харука не торкалася нещодавньої серії спроб викрадення інформації, але в голові вона мала загальну картину, оскільки їй потрібно було написати про це звіт для свого відділу громадської безпеки.
А з психологічної точки зору, показуючи Хіракаві досягнення інших старшокласників, вона стимулювала б її і давала б їй мету, до якої варто прагнути, що фактично реабілітувало б її.
— Ясно. Я ціную ваші зусилля, — щиро сказала Харука.
*
Незважаючи на невеликий обхід, Харука, як і планувала, зайшла до кафе і засиділася там без діла. Двадцять хвилин, витрачені на каву, не додали їй популярності в очах власника закладу.
Вона вже хотіла було подумати, якою легкою була б її сьогоднішня робота, якби вона могла так витрачати весь свій час, але, як завжди, світ виявився не таким простим. По суті, вітри карми були з нею суворими.
— Можна вас на хвилинку? — раптом сказав хтось.
Серце Харуки зупинилося.
А за секунду, немовби компенсуючи це, воно почало битися на повну потужність.
Звісно, це були метафори, але саме так вона була здивована, наскільки сильно були порушені її пульс і дихання.
Тому що з нею заговорила Фуджібаяші.
— Т…ак, прошу…
— Дякую.
Жінка сіла елегантними рухами, потім замовила чорний чай у офіціантки, яка за мить підійшла.
На відміну від спокійної поведінки Фуджібаяші, Харука не могла приховати свого хвилювання.
Та й нічого не могла з собою вдіяти. Адже саме Харука нібито спостерігала за нею, а тепер Фуджібаяші застала її зненацька і заговорила до неї.
Харука не мала жодного уявлення про те, що їй треба, тож не могла нічого вдіяти. Все, що вона могла робити, це витріщатися, поки офіціантка не повернулася з чаєм і Фуджібаяші не приклала до нього свої губи, злегка подувши.
— …Знаєте, — сказала Фуджібаяші, — трохи ніяково, коли на тебе так витріщаються.
Харука була настільки стривожена, що не помітила, що витріщилася, аж поки їй на це не вказали.
— Я… вибачте, — збентеження посилило її страждання, але наступні слова, що вилетіли з вуст Фуджібаяші, застигли в її серці:
— Ні, я вважаю за честь, що мною зацікавилася Фантомна панна.
— …Я не думала, що Електронна чаклунка може щось знати про таку, як я. Це велика честь для мене.
У якийсь момент вони почали говорити одна з одною більш відстороненим, формальним тоном, але з такою зміною, мабуть, нічого не можна було вдіяти.
Прізвисько, яке використала Фуджібаяші, Фантомна панна, не було так широко відоме, як псевдонім Фуджібаяші – Електронна чаклунка. Про нього шепотілися лише ті, чиї руки були заплямовані нелегальною розвідувальною діяльністю – це було кодове ім'я невідомої жінки‑шпигунки.
Сам факт, що Харуку ідентифікували як «Фантомну панну», вимагав розглядати цю ситуацію як «зроби або помри».
З іншого боку, легкість, з якою Фуджібаяші розкрила страшну таємницю, підказала Харуці, наскільки важливою для неї була ця розмова.
— Про що ви хотіли поговорити? — запитала вона.
Побачивши, що замість розгубленості на обличчі Харуки з'явилася рішучість, інша жінка задоволено посміхнулася.
— Гадаю, вам і без моїх слів все зрозуміло, чи не так?
— …Пробачте, але я ніколи не була такою талановитою, як ви.
Насправді Фуджібаяші мала рацію – Харука точно вгадала, чого вона хотіла. Просто сказати «добре» і кивнути було б те саме, що вимахувати білим прапором.
— Ви дуже скромна. Я знаю, що ви закінчили на «відмінно» і університет, і курси підготовки. Навіть містер Коконое про вас високої думки.
У думках Харука клацнула язиком. Фуджібаяші були відомою старовинною магічною родиною. Не було нічого дивного в тому, що вона була знайома з Якумо Коконое, авторитетом у галузі тієї самої старої магії.
Тим часом, лише сьогодні Харука дізналася, що Фуджібаяші є об'єктом її роботи.
Карти, які вона підготувала, були повністю побиті.
— …Послухайте, я не збираюся ставити перед вами жодних нерозумних вимог, — сказала Фуджібаяші.
Це не був компроміс. Це був психологічний прийом, щоб підкреслити вищу позицію, яку вона займала.
— Моя єдина пропозиція полягає в тому, щоб кожна з нас залишалася на своїй території, — сказала вона, звертаючись до Харуки з недвозначним проханням, не сказавши при цьому нічого конкретного.
Харука була змушена визнати, що її повністю переграли.
— …Я не розумію, про що ви говорите.
Насправді вона знала, що означала пропозиція Фуджібаяші. Це було саме те, що вона передбачала: вона просила Харуку не вплутувати Розвідувальне управління Кабінету міністрів у військові справи.
І Фуджібаяші знала, що вона це розуміє.
— Чи було б правильно сказати вам це прямо? — все одно запитала вона з холодним обличчям, поки у Харуки стискались кутні зуби.
“Ця лисиця!” — Харука могла скільки завгодно витріщатися на неї, але зараз це було лише марною тратою зусиль.
— Все буде добре, — сказав Фуджібаяші. — На вас не впаде ніякої провини за це.
Це означало, що вона вже мала справу з вищим керівництвом.
Фуджібаяші легко підвелася на ноги, і в її руці навіть був чек за каву для Харуки.
Харука могла просто оплатити рахунок за столиком, тому йти до каси, щоб заплатити, було ще однією прикрістю.
Їхній перший матч закінчився повною поразкою Харуки.
“…Але це не означає, що я нічого не отримала від цього!”
Принаймні, той факт, що ця жінка прийшла до неї в такий час, свідчив про стосунки між Тацуєю Шібою та Кьоко Фуджібаяші, які слід було тримати в таємниці.
Це вже було зрозуміло.
Тож навіть усвідомлюючи свою впертість, Харука в душі присягалася помститись.
***
Судзуне, яка сьогодні була в ролі лідера Першої школи, прибула до зали на годину раніше, трохи за одинадцяту. Це було одразу після того, як третя команда, П'ята школа, почала свою неймовірно грандіозну презентацію «Контроль тектонічних рухів і м'яке вилучення енергії деформації тектонічних плит». Тацуя сидів у залі очікування, коли прийшли вона, Маюмі та Марі.
— Я рано! — перше, що вилетіло з вуст Маюмі.
Ця ремарка викликала у Тацуї бажання запитати «Скільки тобі років?», і він замислився, розмірковуючи над тим, як їй відповісти.
— Щось не так? — запитала вона.
— Нічого… — пробурмотів Тацуя. Марі та Судзуне виглядали добре, тож він би програв, якби виглядав виснаженим. Він відчув приплив енергії і вирішив зібратися з думками, задавши безглузде запитання.
— Щось змусило тебе змінити графік?
Тим часом Міюкі повністю перейшла в режим «не бачити зла, не чути зла, не говорити зла».
Запізнення було б величезною проблемою, але, на щастя, прийти трохи раніше – не проблема.
Кімната очікування, яку їм виділили для зберігання обладнання, була більш ніж достатньо великою для всіх, і навіть на такому пізньому етапі гри, окрім Тацуї та Міюкі, було ще кілька старшокласників, які уявляли себе ремісниками, що копирсаються у схемах. Ще три учениці зовсім не заважали б їм.
— Допит зайняв не так багато часу, як ми думали.
Спочатку він вважав своє запитання безглуздим, але не міг не звернути увагу на відповідь Марі.
— Ще один допит? І саме сьогодні?
Йому не треба було питати, кого вони допитували. Він знав. Він був там, коли вони спіймали Секімото, і був свідком слухання його справи, яке в кращому випадку було неформальним, а в гіршому – незаконним.
Але це було лише один раз.
І не тому, що Тацуя був присутній лише один раз, а тому, що вони змогли допитати Секімото лише один раз.
Після нападу Лу Ґан‑Ху хлопець впав у маніакальний стан. Марі з упевненістю заявила, що це сталося не через її магію, тож він, мабуть, панічно боявся, що хтось зазіхає на його життя. Секімото не міг не розуміти, що кінцевою метою нападу була його смерть. Через це навіть офіційний експерт не зміг витягнути з нього жодних подробиць.
— Ну, ми хотіли зробити це ще вчора… — сказала Марі.
— Ми довго не могли отримати дозвіл… — додала Маюмі. — І це не те, що я могла б зробити, прикриваючись своїм прізвищем.
“Я й не сумнівався”, — подумав Тацуя. Вони мали справу не зі злочинною організацією, тож не могли зробити це силоміць після того, як йому діагностували недугу.
— Але чому сьогодні? — запитав він. — Якби це було так, то мені здається, що ви могли б зробити це і завтра.
— Ну, хіба ти не дивно оптимістичний нині? — сказала Марі.
Тацуя подумав, що він просто поставив розумне запитання, але вона чомусь дорікнула йому.
— Секімото і молодша Хіракава шукали матеріали для Конкурсу наукових робіт, — пояснила вона. — І не тільки це, май на увазі! Але так чи інакше, не виключено, що організація, яка їх підтримувала, може зробити якийсь крок у день конкурсу.
— Так, — визнав Тацуя. — Це цілком можливо.
Він багато чого очікував. Але тільки тому, що він отримав сьогодні вранці інформацію про цю організацію, не означало, що у них був час вжити додаткових превентивних заходів. Все, що вони могли зробити, це компенсувати свої дії в надзвичайних ситуаціях заздалегідь підготовленими силами реагування. Скликати всі війська і сказати їм негайно мобілізуватися було неможливо – навіть в епоху абсолютних монархій не можна було мобілізувати цілі постійні армії за помахом руки.
Що стосується безпеки місця проведення заходу, то під керівництвом Кацуто вони створили систему негайного реагування на надзвичайні ситуації, яка мала діяти якнайшвидше, якщо щось трапиться. Якби Секімото не знав про жодні конкретні плани нападу, його допит сьогодні не був би дуже важливим у списку пріоритетів.
Але Тацуя не мав права вказувати на це.
— Так, — сказала Марі. — Це лише ймовірність, але ми не можемо її ігнорувати. Чим більше інформації ми матимемо, тим краще.
Наразі для них було важливіше, щоб Судзуне була в хорошій формі, ніж отримати інформацію, з якою вони нічого не зможуть вдіяти, але з цим уже було покінчено.
— Ясно, — сказав він. — Ви щось з'ясували?
— Так. Ми дізналися це тільки після того, як знову змусили його говорити сьогодні, але у нього є ознаки контролю над свідомістю.
— …Це не жарти, — залишаючи осторонь практичне застосування контролю над свідомістю, Тацуя був здивований цією новиною. — Це не виявилося під час психічного обстеження?
Відтоді, як цієї весни Саяка потрапила під контроль терористичної організації «Бланш» і стала працювати на них, школа почала вимагати регулярних психічних перевірок для всіх учнів Першої школи.
Той факт, що магу, людині, яка в майбутньому буде відігравати центральну роль у громадській безпеці та Армії оборони Японії, промили мізки і зробили пішаком чужої країни, був не жартівливим питанням. Для вищого керівництва школи і навіть для політичних агентств, що стоять за цим, цей інцидент був достатнім кошмаром, щоб знехтувати приватним життям учнів.
Якби вони виявили ще одну жертву контролю над свідомістю, це означало б, що вони ще не перегнули палицю. З іншого боку, Тацуя відчував, що їхні заходи не надто допомагають.
— Психічні перевірки проводяться на початку кожного місяця, — сказала Марі. — Скоріш за все, він піддався цьому саме після них.
— Вони хороші… Вони його і наркотиками накачали? — запитав Тацуя.
— Ми цього не знаємо. Ми з Маюмі не експерти в цьому питанні.
Тацуя замислився, чи це правда, але промовчав.
— Психіатр нічого не сказав, значить, це був не звичайний метод, — сказала Маюмі. — Може, це було справжнє «Лихе око».
Маюмі була дещо іншої думки, ніж Марі.
— А може, це вроджений користувач екзотипної магії…
На відміну від «Лихого ока» — заклинання типу світлових хвильових коливань, розробленого в Білорусі ще до утворення Федеральних совєтських республік і переданого терористам, які підтримували ре‑сепаратизм, – серед магів, які мали природжений талант до екзотипної магії ментального втручання, деякі, як кажуть, мали силу переписувати цілу особистість. Якби Секімото був одним з тих, на кого застосували справжнє «Лихе око», то воно могло б змінити основи поведінки людини за такий короткий час так, що ні сам об'єкт, ні будь‑хто з оточуючих не здогадувався б про це.
— Але яким би сильним не було заклинання ментального втручання, очевидно, воно не спрацьовує, якщо не підготувати ціль заздалегідь, — зауважила Міюкі.
Ця частина була схожа на гіпноз. Люди схильні вважати людську силу волі слабкою, але насправді вона дуже сильна. Втручатися в емоції чи пориви без чіткого спрямування – це одне, але коли йшлося про втручання у тверді поведінкові засади, впливати за допомогою магії на свідомість – у всякому разі, на іншу свідомість – було вже само по собі складно.
— Секімото завжди не подобалося, як уряд таємно контролює магію, — Марі з гіркотою пояснила Маюмі. — Він, так би мовити, прихильник відкритих джерел. Він вірить, що магія по‑справжньому розвинеться лише тоді, коли знання магічних програм і послідовностей активації будуть поширюватися по всьому світу.
— З академічної точки зору він не помиляється, але це не зовсім правильно, враховуючи, як жорстко деякі нації протистоять одна одній в реалі, — співчутливо зауважила Маюмі.
Але Тацуя різко відповів:
— Це слід назвати категорично неправильним, — зі свого боку, він не цікавився ідеями, які не відповідали реальному світові.
— Це дуже різко, Тацуя, — прошепотіла Маюмі.
— …Так чи інакше, схоже на те, що вони скористалися його ідеалізмом, — продовжила Марі. — Він твердо переконаний, що обов'язок розвинених магічних націй – дарувати плоди своїх досліджень менш розвиненим народам.
— Яким саме менш розвиненим?
Марі відповіла на його запитання не надто приємно.
— Ми не змогли цього з нього витягнути. Здається, він і сам не знає.
— …Іншими словами, вони заблокували його обізнаність.
“Ясно. Так вони дізналися, що це контроль свідомості.”
— Це все означає, що ми не можемо передбачити, що станеться далі, — запропонувала Марі, напружившись.
Маюмі погодилася, її власний голос був схвильований.
— Я теж думаю, що вони можуть вдатися до радикальнішого методу, ніж ми гадаємо. Відтепер ми супроводжуватимемо Рін, тому я сказала Хандзо пильно стежити за тим, що відбувається в будівлі. Ти теж будь обережним, Тацуя. Я серйозно.
— Добре, — Тацуя не збирався розслаблятися після поради Фуджібаяші, але він прийняв її турботливість без протесту.
Поки вони обмінювалися своїми не надто миролюбними словами, Судзуне читала свій сценарій, зберігаючи цілковитий спокій.
*
Тим часом Фуджібаяші щойно отримала повідомлення, яке вказувало на те, що радикальні дії є більш ніж «цілком можливими». Отримавши екстрене повідомлення, вона поспішила шукати порожню приватну будку зв'язку. Коли вона знайшла місце, де було тихо, вона передзвонила і промовила ці слова у свій комунікатор, що працював лише у режимі аудіо:
— Лу Ґан‑Ху втік?! Вибачте за грубість, сер, але чи правдива ця інформація?
— Я хочу вірити в це не більше, ніж ти, але це правда.
Голос Кадзами не звучав так, ніби він жартував. Але це мало сенс; він би не жартував про щось подібне взагалі.
— Раніше на машину супроводу, яка везла його до Йокосуки, напали. Ніхто не вижив.
— І вони не знайшли серед них тіла Лу Ґан‑Ху, я так розумію… але чому вони обрали саме сьогодні, з усіх днів, щоб перевезти його туди…?
— Бо Конкурс наукових робіт – це не більше, ніж шкільний захід, лейтенанте!
— Прошу вибачення, сер! — Фуджібаяші швидко випросталася, почувши докір. Вона скаржилася, сама того не усвідомлюючи.
— Але я розумію, що ти маєш на увазі, обираючи сьогоднішній день, — проте він був не з тих, хто дозволяє незначним порушенням етикету надовго вивести себе з рівноваги. — Вони провели цю операцію, щоб встигнути. Ми припускаємо, що у них були на це причини; як мінімум, ми маємо розглядати таку можливість.
Кадзама був бойовим солдатом, офіцером, який хотів командувати з передової. Він цінував якість понад усе.
— На щастя, — додав він, — завдяки випробуванню нової зброї, яке ми планували провести завтра в Ходоґаї, ми всі готові до відправлення. Ми вирішили перенести наш виїзд і вирушаємо до вас зараз. Орієнтовний час прибуття – п’ятнадцята година.
— Зрозуміло, сер. Я буду уважно стежити за ситуацією.
— Неодмінно, лейтенанте.
Фуджібаяші віддала честь команді Кадзами, лише потім зрозумівши, що він не може бачити її через телефонну слухавку.
***
Після того, як Маюмі повідомила йому, що його обов'язки зміняться, Хатторі взяв Кіріхару і пішов до Кацуто, щоб запитати про можливість і повідомити про результати допиту. (Саяка в цей час обідала з Ерікою.)
— Ясно, — сказав Кацуто. — Я хочу, щоб ви вдвох сформували команду і пильнували будівлю.
— Слухаюсь!
Кацуто, який саме закінчував їсти, запросив їх сісти до нього. Жуючи бутерброд, він вислухав доповідь Хатторі та, коли вона закінчилася, без жодних вагань дав їм нове завдання.
Зазвичай на цьому все й закінчувалося; Кацуто майже ніколи не питав у молодшокласників їхньої думки…
— Хатторі, Кіріхара. Чи не здається вам щось дивним у цій ситуації?
…Але цей день став винятком.
— Щось дивне? — перепитав Хатторі після паузи. Кіріхара з цікавістю подивився на нього. — …Навіть беручи до уваги специфіку Йокогами, здається, що тут забагато іноземців.
У нього не було інстинктів місцевого жителя, адже він виріс у місті, але Хатторі ставився до всього серйозно. Минулого і позаминулого тижня він приїжджав, щоб розвідати місце проведення заходу. Порівняно з тими часами, він відчув явне збільшення кількості іноземців.
— То тобі теж так здається, Хатторі?
— Так. А ти, Джюмонджі, теж так думаєш?
— Мм. А ти, Кіріхара?
— Вибач. Я не помітив, що іноземців побільшало. Але…
— Не соромся.
— …Так. Атмосфера в місті здається трохи збудженою, порівняно з тим, що тут, у залі.
— Хм… Ти, безумовно, маєш рацію.
Кивнувши, Кацуто взяв не більше десяти секунд на обдумування, але Хатторі та Кіріхарі здалося, що він мовчав більше десяти хвилин.
Настільки важким було мовчання.
— Хатторі, Кіріхара. Одягайте бронежилети для післяобіднього патрулювання.
Очі пари розширилися, коли вони з сумнівом подивилися на свого командира.
Їхню поведінку не можна було назвати ввічливою, але Кацуто не виявив жодних ознак хвилювання, піднявши слухавку мобільного телефону, що працював на короткій дистанції.
Він продовжив віддавати той самий наказ всій команді охорони, який тільки‑но віддав їм.
***
Денні презентації розпочалися о першій годині дня, як і планувалося.
Перша школа мала розпочатися о третій. Тацуя та Ісорі, які зранку обмінялися обов'язками охоронців, тепер збиралися на останню нараду, щоб обговорити дрібні процедури.
З кожним із них було по одній людині.
У Тацуї це була Міюкі, а в Ісорі – Канон.
«Ремісників», які вешталися навколо, тут уже не було. Маюмі та Марі теж стали по обидва боки дверей, щоб не заважати Судзуне.
Саме такий вигляд мала кімната, коли вони почули слабкий стукіт у двері.
Маюмі тихенько відчинила їх і побачила свою колегу, дівчину, яка була ще нижчою за неї.
— О, А‑чян. Хіба ти не маєш бути на своєму місці? — тихо запитала Маюмі. Так сталося, що Адзусу призначили суддею.
На конкурсі не було ніякої системи стороннього суддівства. Аудиторія сильно змінювалася від презентації до презентації, тому вони не могли судити про те, що відбувається, перш за все.
Натомість, окрім суддів‑експертів, один учень з кожної школи виступав у ролі судді та оцінював кожну презентацію, окрім презентації своєї школи, і за традицією ця людина мала бути президентом учнівської ради. Перша школа не була винятком: Адзуса працювала суддею з самого ранку.
— Перша післяобідня презентація закінчилася рано, тож я прийшла перевірити, як там всі, — пояснила вона.
— Ти прийшла підтримати нас? Велике дякую, Накаджьо, — озвалася до неї Судзуне з глибини кімнати.
— А, ні, я… пробач, Судзуне. Я тебе перервала?
Попри те, наскільки тихим був її голос, Адзуса зробилася ще меншою у своєму маленькому тілі. (Метафорично, звичайно.)
Ісорі теж озирнувся і долучився до розмови.
— Яка школа здається тобі найкращою?
Присутні перервали нараду одразу після того, як увійшла Адзуса, тож Ісорі не те щоб проігнорував Тацую – якби він змінив тему, то, можливо, опинився б у залі очікування, куди його винесло б хуртовиною.
— Четверта школа, як ми й думали. Цього року вони знову прийшли з якоюсь хитромудрою схемою.
Ісорі злегка схилив голову набік, почувши цю оцінку.
— Мені здалося, що вони аж надто старалися бути унікальними.
Четверта школа мала другу презентацію сьогодні вранці. Це також була та, на яку поклав око Ісорі.
— Але вони все одно створили систему з усією цією складною магією і зробили це блискуче, що було дивовижно… О, перепрошую. Наступна презентація скоро почнеться. Будь ласка, постарайтеся всі.
Цими словами Адзуса підбадьорила присутніх, заради чого й прийшла сюди. Можливо, вона теж нарешті звикла до своєї посади президента учнівської ради.
*
Коли підійшла черга Тацуї, «дуже звичайні відвідувачі» сиділи разом в аудиторії і терпляче чекали: Хонока і Шідзуку, які приєдналися в обідню перерву, а також Еріка і Лео, які з ентузіазмом чекали на те, щоб пронести свою зброю всередину.
— Мікіхіко… як воно? — прошепотів Лео.
Але не всі вони просто сиділи без діла.
— Наразі нічого дивного, — відповів він, синхронізуючи свої відчуття з духами, яких він відправив на розвідку місцевості.
— Мідзукі? — невдовзі запитала Еріка.
— Я все ще не бачу нічого дивного, — відповіла вона, хитаючи головою. Вона знову надягла окуляри.
Вони, можливо, і сиділи в аудиторії, але були готові до гіпотетичного нападу ворога.
*
Після того, як Фуджібаяші попередила її, і її місія з забезпечення громадської безпеки стала неможливою, Харука могла б просто піти додому. Особисто для неї це була неприємна перспектива, бо виглядало б так, ніби вона тікає, підібгавши хвіст. Натомість вона сиділа в кутку вестибюля, ліниво спостерігаючи за людьми, що ходили туди‑сюди.
— Міс Оно?»
А потім хтось звернувся до неї ззаду.
— Містере Цудзура?
Вона обернулася і побачила Цудзуру, який (імовірно) очолював команду, що представляла Першу школу, і стояв так, ніби не знав, що йому робити.
— Що ви тут робите?
— Нічого такого, справді… Просто взяла невеличку перерву. А вам сюди можна, містере Цудзура?
Цудзура загадково посміхнувся у відповідь на її запитання.
— Там немає місця для маленького старого мене. Наша команда цього року дуже талановита.
“Він називає себе «маленьким старим я»…” — подумала Харука, мимоволі киваючи на «талановиту» частину.
— І… — продовжив він, — у мене чомусь погане передчуття.
Він сказав «чомусь», але його тон був протилежний невизначеному, і це змусило Харуку занервувати.
Цудзура був і магом, і дослідником магії, який досяг рівня доцента в Магічному університеті. Його науковою спеціальністю була магічна геометрія, і він був відомий своїми дослідженнями в галузі, яка називається теорією багатогранників.
Один із теоретичних підходів у сучасній магії полягав у тому, щоб розглядати макроявища як сукупність простих багатогранників, таких як піраміди та прямокутні призми, а потім зрозуміти зміни у явищах через рухи цих віртуальних багатогранників і змінити їхні події, створивши магічну програму, яка б просто керувала цими рухами.
Теорія багатогранників виникла як засіб подолання недоліків сучасної магії, а саме – складності лише часткової зміни події, і тепер її вважають важливою технологією прогнозування.
Системи розпізнавання, що сприймали світ як сукупність простих тривимірних форм, абстрагували світ – з його нескінченним переплетінням взаємодій – у прості багатогранники, що взаємодіють між собою, і показували це заклинателю. Їхнє розуміння цього абстрактного, змодельованого світу полегшило моделювання майбутніх подій на основі обмеженої інформації.
Цудзура був молодим авторитетом у теорії багатогранників, і його «погані передчуття» були, можливо, передбаченнями з певним ступенем точності до них.
— …У мене також є відчуття, що найгіршого не станеться.
Харука щиро сподівалася, що це останнє слівце не було пустопорожньою втіхою.
***
І ось, 15:00.
Команда, що представляла Першу старшу школу, розпочала свою презентацію, точно за розкладом.
Цього року всі погляди були прикуті до Шінкуро Кічіджьоджі, того, хто відкрив Кардинальний код, але багатьом все одно було дуже цікаво дізнатися про тему презентації Першої школи, яка була однією з Трьох великих практичних проблем магії тяжіння, керованого силою тяжіння реактора термоядерного синтезу. Окрім викладачів та учнів Першої школи, зал був заповнений людьми з Магічного університету та науковцями з приватних дослідницьких інститутів. Усі присутні з ентузіазмом дивилися на сцену.
Яскраве, як денне світло, освітлення падало на сцену міжнародної актової зали та масивну аудіоапаратуру на ній, а з динаміків плавно линув контрольований, чистий альтовий голос Судзуне.
Ісорі був поруч з нею, керуючи демонстраційними машинами, а Тацуя – у крилі сцени, перемикаючись між моніторами ПАВів і послідовностями активації.
— …Ще з минулого століття ми знаємо відповідь на питання, що необхідно для створення генератора енергії ядерного синтезу.
Судзуне підійшла до гігантської скляної сфери. Тацуя витягнув послідовність активації заклинання типу випромінювання.
Щойно Судзуне поклала руку на панель доступу до ПАВів, газ дейтерію, запечатаний всередині скляної сфери, перетворився на плазму, а потім вступив у реакцію з матеріалом, що покривав її зсередини, і випромінював блискучий відблиск світла.
Легке хвилювання прокотилося через натовп біля яскравого дисплея.
— Перше – це перетворити його паливо, дейтерій, на плазму, а потім підтримувати його в такому стані протягом достатнього часу, щоб він вступив у реакцію. Цю проблему вже вирішено за допомогою магії випромінювання.
І все ж, це видовище було чимось, що вже багато разів здійснювалося в минулому, і тому з точки зору новизни йому бракувало привабливості.
— Основна проблема, що перешкоджає виробленню електроенергії з ядерного синтезу, полягає в тому, щоб ядра атомів вчасно зіткнулися одне з одним, щоб викликати реакцію синтезу, діючи проти сили електричного відштовхування плазматичних ядер.
Сфера, що випромінювала світло, затихла, і посеред сцени опустився величезний екран.
— Наші попередники намагалися здійснити ядерний синтез за допомогою немагічних методів, а одного разу спробували подолати цю електричну силу відштовхування, застосувавши екстремальний тиск на систему.
На екрані демонструвалися як фотографії експериментів, що повторювалися до кінця першої половини століття, так і відеозаписи симуляцій, кожна з яких займала одну половину екрана.
— Однак ні збільшення тиску газу за допомогою надвисоких температур, ні застосування імплозивного тиску за допомогою випаровування поверхневих матеріалів не створило стабільної термоядерної реакції. Є кілька причин для цього; одна з них полягає у міцності захисної оболонки, а інша – у необхідності подачі палива. Був також випадок, коли наші попередники успішно підтримували реакцію, але енергія, яку вони створювали, була занадто великою, щоб її можна було використати на практиці. Всі ці проблеми, однак, можна звести до однієї: коли справа доходить до виведення енергії на відстань, можливу для синтезу, сила електричного відштовхування в системі просто занадто велика.
Екран знову піднявся. З‑за нього з'явилися два величезні циліндричні електромагніти, кожен з яких був підвішений до стелі чотирма мотузками, спрямованими один до одного – на перший погляд, примітивний експериментальний пристрій.
Ісорі підняв один з електромагнітів – виглядало так, ніби він тягне його вгору руками, але це була гра, оскільки за підйом відповідала магія, – а потім відпустив.
Електромагніт швидко рушив до іншого, але перед тим, як вони зіткнулися, інший електромагніт розвернувся в інший бік.
— Хоча я впевнена, що це не потребує пояснення, але сила електричного відштовхування між двома об'єктами зростає в геометричній прогресії зі зменшенням відстані між ними. Об'єкти з сильною гомополярною кулонівською силою будуть збільшувати цю силу при наближенні, і тому вони ніколи не зіткнуться.
Судзуне підійшла до експериментальних пристроїв, що безшумно гойдалися, надягла навушники, щоб захистити вуха, і поклала руку на панель доступу, встановлену на опорній балці.
За мить аудиторією прокотився гуркіт, наче гігантські тарілки, що врізалися одна в одну знову і знову.
Судзуне прибрала руку, і два електромагніти повернулися до своїх безшумних підстрибувань туди‑сюди.
— Але ми можемо зменшити силу електричного відштовхування за допомогою магії. Ми успішно розробили магічну програму, яка зменшує видиму кулонівську силу в цьому обмеженому просторі до однієї стотисячної від того, якою вона має бути.
Судзуне не особливо підвищила голос.
Але аудиторія голосно заворушилася від її слів.
Наче на підтвердження її слів, головна демонстраційна машина повільно піднялася з‑під сцени до її центру.
Для аналогії, це був гігантський поршневий двигун, зроблений з прозорих матеріалів. Спеціально виготовлені поршні вставлялися в гігантський прозорий циліндр знизу, і ці поршні були прикріплені до кривошипа і маховика. У верхній частині циліндра містилася пара клапанів, з яких виходили прозорі труби, що проходили через цистерну, наповнену водою.
— Через шкідливі властивості нейтронних променів, цей пристрій використовує газ водню замість газу дейтерію. Ми використаємо заклинання типу випромінювання, щоб перетворити газ водню всередині циліндра на плазму, а потім використаємо заклинання контролю гравітації та кулонівське заклинання одночасно. Кулонівське заклинання зменшить силу відштовхування, а гравітаційне заклинання збере водневу плазму зі зменшеною силою в центрі циліндра, розпочавши ядерну реакцію. Час, необхідний для того, щоб цей пристрій викликав ядерну реакцію, становить нуль цілих одна десята секунди. Як ви всі знаєте, ядерна реакція ніколи не буде підтримувати себе сама. Якщо не застосувати щось ззовні, щоб викликати реакцію, вона негайно припиниться. Наша шкільна гравітаційна машина ядерного синтезу використовує цю властивість на випередження.
— Після того, як ядерна реакція зупиняється, машина охолоджує газ водню настільки, що контейнер може витримати заклинання типу коливань. Тепло, зібране в результаті цього процесу, буде використано для гравітаційного та кулонівського керування енергією. Поршні, притягнуті гравітаційним полем, створеним гравітаційним заклинанням, відчуватимуть безперервне збільшення інерції, а потім відправлять газ водню, охолоджений до відповідної температури, у резервуар з водою для теплообміну…
Поки Судзуне продовжувала пояснювати, Ісорі поклав руку на панель доступу до експериментального пристрою. Плазмоутворення, кулонівський контроль, гравітаційний контроль, охолодження, збір енергії, плазмоутворення, кулонівський контроль, гравітаційний контроль… Ісорі продовжував стабільно активувати ці заклинання, повторюючи їх десятки разів.
— Зараз для постійної активації цього експериментального пристрою потрібен маг високого рангу. Однак, із заміною більш високих швидкостей збору енергії та стаціонарної магії, я впевнена, що одного дня ми зможемо створити гравітаційно‑контролюючий ядерний реактор з магічною програмою, який потребуватиме лише мага, щоб підпалити ґніт.
Щойно Судзуне завершила свою промову, аудиторія наповнилася бурхливими оплесками.
Термоядерні реактори, керовані гравітацією, вважалися технологічно неможливими, оскільки під час ядерної реакції маса об'єкта гравітаційного заклинання повільно, але неухильно зменшувалася б. Гравітаційні заклинання робили масу об'єкта своєю ціллю, але оскільки ця маса змінювалася, заклинання негайно зупинялося з помилкою «ціль не існує». Таким чином, хоча вибухи ядерного синтезу були можливими, тривала ядерна реакція була неможливою.
Але, використовуючи одночасно заклинання кулонівського контролю, заклинання контролю гравітації не повинно було б бути таким інтенсивним. А якщо відмовитися від фіксації тривалої ядерної реакції на користь переривчастої, її можна було б виконати за допомогою нової технології циклічного виклику. Ідея була прекрасною, і глядачі бурхливими похвалами та оплесками підтримали її.
*
На кожну презентацію відводилося тридцять хвилин, з перервою в десять хвилин для зміни команд. За ці десять хвилин ведуча команда мала прибрати своє демонстраційне обладнання, а наступна команда мала закінчити встановлення свого на сцені. Так сталося, що цей період зміни команд виявився набагато більш напруженим для представників та команди підтримки, ніж для ведучих.
Поки Тацуя складав консоль, яку він використовував для презентації, контролер наступної команди (тобто асистент, який виконував ту саму роль, що й він) підійшов, щоб налаштувати свою консоль.
— Хочу лише сказати, що ваша презентація була вражаючою.
Спочатку Тацуя не зрозумів, що цей коментар був адресований йому. У нього не було часу на світські бесіди. Але коли він зрозумів, що, очевидно, до нього звертаються, то побачив перед собою Шінкурооо Кічіджьоджі з безстрашною посмішкою на обличчі.
— Напевно, я маю подякувати тобі? — запитав Тацуя.
— Не хвилюйся, я не чекав ніякої подяки.
Тацуя з грюкотом закрив кейс і взяв консоль, яка була приблизно такого ж розміру, як і настільний синтезатор. Кічіджьоджі поставив свою консоль на те саме місце.
З'єднання були встановлені по обидва боки сцени, тож вони зазвичай перемикалися туди‑сюди під час презентацій. Чи була у нього причина бути на одній стороні з Тацуєю?
— Заклинання контролю гравітації було застосуванням загального заклинання, що використовується в магії польоту, а заклинання, яке контролювало кулонівську силу, було аранжуванням заклинання, розробленого попереднім Сіріусом – покійним Вільямом Сіріусом, щоб нейтралізувати силу зв'язку між атомами. Тож найбільше мене здивувало те, з якою точністю був виконаний циклічний виклик.
— Твоє гостре сприйняття просто вражає. Я очікував цього від Кардинала Джорджа.
Навіть коли він говорив, руки Кічіджьоджі плавно розставляли все по місцях. Тацуя був єдиним учнем Першої школи, що залишився на сцені.
Маючи намір віддалитися, він почав йти за лаштунки, його довгий портфель бовтався з боку в бік.
— Але ми не збираємося вам програвати. Навпаки, цього разу ми переможемо.
Голос пролунав у Тацуї за спиною. Він мав би оцінити його як дитячий, але це було не так вже й погано. Вирішивши дати розумну відсіч, він зупинився і обернувся.
І саме тоді будівлю сколихнули вибухи.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub