30 жовтня 2095 року, 15:30.
Це був час і дата, зафіксовані як початок Йокогамського інциденту, спускового гачка того, що згодом буде вважатися поворотним моментом в історії людства: Обпаленого Гелловіну.
***
Презентація Першої школи закінчилася, і Тошікадзу, який вів світську бесіду з Фуджібаяші у фоє – вони були разом увесь ранок, тож світська бесіда була єдиною темою, що залишилася на цей момент, – відчув, як у нього смикнулися плечі, і зупинився на півслові.
Термінал однокомунікатора в його кишені (поліцейський пристрій, який, в обмін на те, що не був навантажений багатьма можливостями обробки інформації, мав потужні функції зв'язку) почав вібрувати, повідомляючи йому, що має повідомлення.
Він вибачився перед Фуджібаяші, а потім обернувся, щоб відповісти на дзвінок.
— Це Чіба. Це ти, Інаґакі? …Що?! …Добре. Я вже йду туди.
Він повернувся і побачив Фуджібаяші, яка саме закінчувала свою розмову.
— Мені треба йти на об'єкт, — сказав він.
— Я залишуся тут, — відповіла вона.
Вони говорили з цілковитою впевненістю, що отримали однакову інформацію – і що їхні накази насправді не суперечать один одному.
— Вибачте мені! Якщо щось станеться, будь ласка, покличте мене!
Фуджібаяші кивнула, і Тошікадзу, не встигнувши сказати більше нічого, за допомогою магії рвонув до своєї машини – з певного ракурсу здавалося, що його ноги рухаються надто швидко.
***
— Яка ситуація?!
Через три хвилини після отримання дзвінка Тошікадзу, який вже мчав до місця події на своїй машині, гнівно прокричав у гучний зв'язок.
— Авто смертника, яке протаранило будівлю контролю, зараз горить. Без подальших атак.
Голос, у кілька разів спокійніший за його, пролунав через динамік з повідомленням. Навіть якби це був лише один автомобіль, у нього все одно були причини для хвилювання.
Мішенню була будівля контрольно‑пропускного пункту, побудована поруч з входом до пристані Ямашіта. Сама будівля не постраждала; її міцна конструкція відбила тепло і ударну хвилю від вибуху. Але вони не могли дозволити невійськовим продовжувати працювати після терористичної атаки, навіть якщо вони були державними службовцями. Під час їхньої евакуації, до того, як поліція повністю візьме під свій контроль порт, виникне серйозна прогалина в безпеці, яка полягатиме в нагляді за суднами, що заходять у порт.
“Ми були надто зосереджені на цивільних!”
Уряд чинив опір. Суспільству не подобалася надмірна присутність сил оборони і поліції, тому контроль над портами був переданий в руки державних службовців. Але для острівної країни контроль над портами та охорона кордонів – це одне й те саме. Сім'я Чіба, включаючи Тошікадзу, довгий час вважала, що якщо вони не хочуть довірити цю роботу Силам оборони Японії, вони могли б принаймні розмістити там озброєну поліцію.
“Сподіваюсь, цього разу наші страхи не справдяться”, — подумав Тошікадзу, хоча твереза частина його розуму вже знала, що це не більше, ніж скороминуща надія.
— Ракети випустили з пришвартованого вантажного судна! Схоже, що вони були випущені з піхотних пускових установок!
Тошікадзу ледь не випустив кермо з рук. Він швидко смикнув кермо і закричав у мікрофон:
— Регістр?!
— Вантажне судно зареєстроване в Австралії! Але його форма вказує на те, що це десантний корабель для мобільних сил!
Це означало, що реєстрація була фальшивою.
“Що роблять Імміграційне бюро та Сили берегової оборони?!” — розпалився він, борючись із бажанням голосно зарепетувати, перш ніж подзвонити комусь іншому.
— …Тату? Це Тошікадзу. Замаскований військовий корабель невідомої країни вторгся через пристань Ямашіта в Йокогамі. Прошу вислати за мною підрозділ СОЯ. Також негайно вишліть «Ікадзучі‑мару» і «Орочі‑мару». …Що я робитиму з «Орочі‑мару»? Віддам Еріці, звісно!
***
Фуджібаяші попрямувала до своєї машини, сподіваючись отримати вказівки з власного штабу. Зрештою, вона пішла вслід за Тошікадзу, але вона не збрехала, коли сказала, що залишиться там. Їй не потрібна була машина – їй потрібен був комунікатор.
“Проте”, — подумала вона. Минулої ночі прогноз дала не хто інший, як сама вона, але вона не думала, що ситуація виявиться настільки жахливою. Вона очікувала, що залишки шпигунів спробують викрасти людей і використати їх як заручників, щоб обміняти на своїх союзників, але не більше.
Коли Тошікадзу повірив їй на слово і мобілізував усіх цих підлеглих і техніку, вона була вражена. Тепер же все виглядало так, ніби його зусилля були доречними.
“Може, проста щирість і справді перевершує хитрість”, — подумала вона, відверто дивуючись.
***
Стрілки на годиннику показували 15:37.
Раптом вибух і поштовхи пролунали в залі, де проходив конкурс. Глядачі, не розуміючи, що відбувається, почали галасувати, вимагаючи пояснень, що їм робити.
— Міюкі!
Серед них Тацуя покликав ту, котру він ставив на перше місце.
— Тацуя!
Він почув відповідь з‑під сцени і двома кроками – один для стрибка на край сцени, а другий, коригуючи свою силу, – спустився до сестри. Незважаючи на те, що вона сиділа в другому ряду на офіційних гостьових місцях, вона вже намагалася підбігти до нього. Її рефлекси теж були швидкими.
— Тацуя, що таке…? — злякано запитала вона. Вона виглядала трохи непевною, але ще не була в стані повної паніки.
— Здається, граната вибухнула біля парадного входу.
Тим часом на обличчі Тацуї не було видно ні розгубленості, ні паніки. Вибух і струс – це те, з чим він стикався під час тренувань у Окремому магічному батальйоні неодноразово. Завдяки своєму досвіду він знав, що це сталося біля парадного входу в цю будівлю, навіть не маючи доступу до Ідеї. Ситуація не виглядала райдужною, але принаймні він зміг одразу ж дістатися до Міюкі, що було для нього добре.
— Граната?! З нашими старшокласниками все в порядку?
— Я думаю, що офіційна команда охорони з Магічної асоціації призначена на фронт. У них теж є досвідчені бойові маги. Якби це було на рівні звичайної злочинної організації, то не було б проблемою, але…
Навіть коли Тацуя відповів їй, його охопило погане передчуття. На тій картці даних, яку Фуджібаяші дала йому недавно… там було написано, що можливе втручання іноземної національної агентури.
Потім, ніби на підтвердження цього спогаду, він почув постріли.
“Це не автомати… Надпотужні антимагічні гвинтівки!”
Бойові маги вміли нейтралізувати вогнепальну зброю. Багатошарова бар'єрна магія Джюмонджі була одним з найбільших архетипових прикладів. Навіть наприкінці двадцять першого століття основною зброєю піхоти була вогнепальна зброя. Тому магія блокування куль давала людині велику перевагу в наземному бою.
Але атаки і захист перебували в постійній гонці один з одним, і для протидії вдосконаленому захисту неминуче були б винайдені ще сильніші методи нападу.
Магія не була винятком, але й вона не була всесильною. Якщо сила інерції рухомого об'єкта була більшою за рівень перешкод заклинання, то заклинання не спрацьовувало, без жодного уповільнення, зміни траєкторії чи координатної іммобілізації. Фізичний щит міг послабити силу того, що його пробивало, але якщо магія не могла змінити події, то це було б так само, якби людина взагалі нічого не робила.
Високошвидкісні кулі, що створюють велику інерційну силу для нейтралізації захисних заклинань мага – такою була концепція дизайну надпотужних антимагічних гвинтівок. Але для того, щоб досягти швидкості, необхідної для зведення до нуля рівня перешкод мага бойового рівня, технологія виготовлення зброї мала бути на два‑три етапи досконалішою.
Офіційних сил невеликих країн було недостатньо для створення зброї, не кажучи вже про її поширення. А приватні злочинні організації і терористи – приватні в тому сенсі, що не мають державної підтримки – не могли її придбати. Але якщо подумати, то під час нападу на спеціальний ізолятор Хачіоджі союзники Лу Ґан‑Ху використовували надпотужні гвинтівки. Важко уявити, що окремі угруповання можуть здійснити подібні напади за такий короткий час. Ворогом, ймовірно, – ні, майже напевно, – були гончаки з Великого азійського альянсу. Це міг бути навіть сам ВАА.
“Але вони роблять з цього таке велике шоу. За чим вони полюють?”
Тацуя завагався. Якщо він не знав їхньої мети, він також не знав, наскільки далеко може зайти ескалація ситуації. «Припустити найгірший з можливих сценаріїв» було легко сказати, але в реальності не існувало верхньої межі для «найгіршого». Якщо він не знав, наскільки поганий найгірший варіант, він не міг вирішити, як реагувати.
У будь‑якому разі, він не міг назвати цей зал придатним для переховування, припускаючи, що вони приймуть типову поведінку. Це саме по собі означало б, що він має забрати сестру та евакуюватися до кімнати очікування.
Але їхні друзі все ще були в аудиторії.
Міюкі була єдиною, перед ким він був відповідальний, але це не означало, що він діяв лише тоді, коли цього вимагали його обов'язки. Він вважав, що має достатньо сил, щоб прокласти собі шлях у більшості ситуацій без необхідності захищати себе, але все ж таки не хотів заплющувати очі на потреби інших.
Втім, на щастя чи на жаль, йому не довелося довго про це турбуватися. З буревієм тупоту ніг до аудиторії почала вливатися група з гвинтівками.
“Я стаю необережним!”
Він розглядав можливість їхнього прибуття, але вони все одно прорвалися надто швидко, щоб їм можна було завадити. Коли крики пролунали в залі, Тацуя вилаяв себе.
У той час, як аудиторія принишкла від страху, саме учні Третьої школи на сцені продемонстрували безстрашну, мужню реакцію. Наче вони могли переключитися з теми презентації на протипіхотні атаки, вони використали принесені з собою на сцену ПАВи і спробували запустити магію у загарбників.
Пролунали постріли.
Кулі прошили задню стіну сцени, перш ніж заклинання Третьої школи змогли проявитися.
Судячи з сили куль, вони дійсно були озброєні надпотужними гвинтівками, як і передбачав Тацуя.
— Тихо!
Гнівний крик пролунав якось невпевнено. Навіть якщо вони були іноземцями, то, мабуть, лише зовсім недавно в'їхали в країну (нелегально). Вони не були одягнені в уніформу чи польове бойове спорядження, але їх об'єднувала якась дивна уніформа: вони були одягнені у всі кольори веселки, але на кожному з них був светр з високим горлом, куртка і штани, що вільно сиділи на тілі. Кожен з них виглядав міцним, і це свідчило про те, що вони не були простими бандитами.
Сучасна магія набрала достатньої швидкості, щоб конкурувати з вогнепальною зброєю завдяки швидкості, яку надавали ПАВи, але тим не менше, вони конкурували лише з вогнепальною зброєю, і це залежало від сили мага. Стандартна практика – не чинити безрозсудного опору, якщо супротивник вже тримав зброю напоготові.
— Витягніть свої пристрої і покладіть їх на підлогу.
Загарбники, схоже, звикли воювати проти магів; не виключено, що вони й самі були магами, оскільки лише дуже обрані маги перейняли стиль ведення бою, який покладався виключно на магію. Солдат зі зброєю, навіть якщо він або вона були магами, насправді був більш поширеним явищем.
Учні Третьої школи на сцені, в тому числі Кічіджьоджі – Масакі серед них не було – поклали свої ПАВи на підлогу, їхні вирази облич були розчаровані. Хоробрість і нерозсудливість – це дві різні речі. Третя школа, вочевидь, добре навчила цього своїх учнів.
Тацуя із захопленням спостерігав за їхньою реакцією, але, на жаль, все дуже швидко перейшло на особистий рівень. Брат і сестра виявилися єдиними, хто стояв у проході, і саме тому вони потрапили під приціл.
— Гей, і ти теж!
Один із загарбників, наставивши на нього дуло автомата, обережними кроками наближався.
Не було жодних сумнівів, що його слова були спрямовані до Тацуї. Не зрозуміти цього було просто неможливо.
“Мабуть, це все…” — подумав Тацуя. Усього шестеро. Три загони, передовий і резервний. Тацуя, не використовуючи свій ПАВ, прицілився в терористів, чи то солдатів‑партизанів, чи хто б там не був. Він не хотів використовувати «Туманне розсіювання» на очах у стількох людей, але якби справа дійшла до цього, у нього не було б вибору.
“Краще я вирішу це за допомогою заклинання, про яке мені буде легше збрехати”, — подумав Тацуя з незворушним обличчям, коли непроханий гість знову закричав на нього:
— Негайно!
Незважаючи на гнівний крик, Тацуя не ворухнувся. Те, як його виховували і вчили, було занадто викривлене, щоб він повірив у те, що його безпека буде гарантована, якщо він припинить опір.
Не кажучи ні слова, він пильно дивився на чоловіка, що наближався до них. Власне, вираз «пильно дивився» більше пасував би до його погляду. В очах Тацуї не було ні страху, ні розпачу; він просто спостерігав за всім тілом чоловіка, за зброєю в його руках і дулом, націленим прямо на нього.
Роздратований холодним поглядом, спрямованим на нього, і страхом перед невідомістю, яку він, ймовірно, навіть не до кінця усвідомлював, загарбник стиснув вказівний палець на спусковому гачку.
— Ей, стій!
Він, мабуть, не почув попередження свого союзника. Пролунав постріл, а за ним крик.
Чоловік випустив кулю з чітким наміром вбити з відстані лише трьох метрів. Цього було більш ніж достатньо, щоб уявити собі неминучу трагедію.
Ця картина ще більше поглибила шок усіх присутніх.
Права рука перед грудьми, зімкнута, наче щось тримала – це була єдина зміна, яка сталася з Тацуєю.
Жодна крапля крові не впала з його тіла.
І куля, яку він випустив, не залишила жодного сліду: ні в стіні, ні в підлозі, ні в стелі.
Чоловік відступив, зробив другий постріл, потім третій. Щоразу права рука Тацуї з'являлася в іншому положенні, немов на відеозаписі, знятому в режимі сповільненої зйомки. Його рука рухалася надто швидко, щоб глядачі могли зрозуміти, що він робить. Наступне, що всі помітили, – його права рука була в іншому місці, але все ще стиснута, наче трималася за щось.
— Він схопив кулі…? — спантеличено пробурмотів хтось.
— Якого хріна…? — запитав інший, так само розгублено.
— Ти демон!
Чоловік у паніці відкинув зброю вбік.
Одна справа, якби він магічним чином заблокував кулі, але коли йому висунули безглузду ідею, що Тацуя схопив їх, він прийшов до хибного висновку, що його зброя не принесе йому ніякої користі.
Проте він не втратив бажання боротися. Той факт, що він вихопив великий бойовий ніж і кинувся на Тацую, щоб зарізати його, свідчить про високий рівень підготовки, який він пройшов.
Але цей вчинок викликав ще більше здивування.
Чоловік наблизився, але саме Тацуя скоротив відстань між ними. Він розкрив свою руку, випрямив її і вдарив боковою частиною долоні по руці, що тримала ніж.
Після цього його рука без жодного опору прорізала руку чоловіка наскрізь.
— Хгяа…
Крик вирвався з рота чоловіка – або принаймні був готовий вирватися.
Але перш ніж його голос досяг цієї гучності, Тацуя вдарив кулаком лівої руки в сонячне сплетіння чоловіка.
З відрубаної правої руки чоловіка хлинула свіжа кров, бризнувши на одяг Тацуї.
Це була єдина контратака, яку чоловік зміг витримати. Він звалився на підлогу, а Тацуя, не зводячи з нього погляду, зробив легкий стрибок назад, щоб знову заступити сестру собою.
Несподіване, немислиме видовище застигло і глядачів, і загарбників. Зупинилися не лише їхні рухи, але й думки.
За одним винятком:
— Тацуя, я витру кров. Не рухайся, будь ласка.
М'який голос Міюкі пролунав у кожному куточку мертвотно‑тихої зали. У її голосі не було ані крихти тривоги; вона говорила з суворістю людини, яка каже: «Я струшу з тебе пил».
Її голос став сигналом, за яким застиглий час почав рухатися.
— Арештуйте їх!
Члени об'єднаної команди охорони випустили шквал магії з обох крил сцени.
Один чи два загарбники ухилилися, але жоден з них не зміг протистояти відпрацьованій магії кращих представників дев'яти магічних шкіл.
*
Магія, яку виконала Міюкі, акуратно видалила всю кров з Тацуї.
Точніше, вона відокремила її від шкіри та одягу, випарувала вологу, а тверді частини розсіяла. Незважаючи на те, що Тацуя щойно боровся за своє життя, він навіть оком не змигнув.
Хоча, можливо, фраза «навіть оком не змигнув» не зовсім точна в даному випадку. На його обличчі справді не було видно розгубленості чи хвилювання, але він дійсно насупився, дивлячись на чоловіка, що впав на підлогу в калюжі крові.
Міюкі помітила легку зміну в його виразі обличчя і активувала ще одне заклинання. Вона заморозила праву руку чоловіка і відрізану частину його правої руки, а потім висушила калюжу крові, перетворивши її на темно‑червоний пил.
Коли Тацуя обернувся, його сестричка щасливо посміхалася до нього. Вона була надто доброю, і перш ніж він усвідомив це, сам зрозуів, що посміхається разом з нею.
Потім, чомусь, її очі затремтіли. Але він не став над цим замислюватися і попрямував до парадного входу.
Міюкі йшла слідом за ним. Навіть коли вони проходили повз однорукого чоловіка, то не виявляли до нього жодного інтересу.
А потім…
— Тацуя! — вигукнули одразу два голоси – жіночий і чоловічий.
За звичайних обставин їхні голоси, що збіглися, змусили б цих двох скоса глянути одне на одного, але зараз їм явно було не до цього.
Слідом за Ерікою та Лео прийшли Мікіхіко, Мідзукі, Хонока та Шідзуку, всі вони оточили Тацую та Міюкі. Хонока, однак, проштовхнулася повз Еріку та Лео, які першими підбігли, і схвильовано запитала:
— Твоя рука! Вона поранена?!
Це було надумане запитання, але це не означало, що Тацуя не одразу зрозумів, до чого вона веде.
Очевидно, що він не ловив кулі рукою; він лише розібрав їхню фізичну структуру та вектори руху, щоб нейтралізувати атаку. Але його друзі цього не знали, тому Тацуя підняв праву руку, кілька разів стиснув і розтиснув її, щоб показати їм, що вона неушкоджена.
Хонока і Мідзукі зітхнули з полегшенням, але Мікіхіко і Шідзуку кинули на нього запитальні погляди, явно запитуючи: «Як?». Але Тацуя не збирався відповідати на це, усно чи ні. Натомість він відповів на вимовлене Ерікою.
— Це починає виходити за рамки… — сказала вона. — Що нам тепер робити?
Слова, які, здавалося б, мали б бути радісними, застрягли на півдорозі до його горла, але була висока ймовірність, що їх вимовляння лише змарнує час.
— Незалежно від того, чи будемо ми тікати, чи переслідувати, ми маємо спочатку зачистити ворогів біля входу, — сказав він.
— Ти ж не скажеш нам сидіти склавши руки і чекати на тебе? — сказала Еріка з блискучими очима.
Йому дуже хотілося звернути увагу на те, якою щасливою вона виглядала, але він лише покірно похитав головою.
— Гадаю, це краще, ніж розділитися і бути атакованими окремо.
Це була не більше, ніж пасивна згода, припущення, що так буде трохи краще для них. Тож коли він побачив, що не лише Еріка та Хонока, а й Мідзукі та Шідзуку сяють від радості, Тацуя змушений був зітхнути.
“Дайте перепочити…”
Все ж таки, це була надзвичайна ситуація. У нього явно не було часу дутися. Він вирвався вперед, швидко прямуючи до виходу.
— Зачекай… Почекай секунду, Тацуя Шіба!
Їх зупинив голос – явно розгублений і якийсь відчайдушний.
— Що тобі треба, Шінкуро Кічіджьоджі? — запитав Тацуя, в голосі якого не було ані краплі дружності.
Але не здригнувшись від очевидного роздратування – ймовірно, навіть не знайшовши в собі сили для цього – Кічіджьоджі відповів:
— Хіба це не «Атомний розщеплювач»?!
Вигук Кічіджьоджі викликав переполох. Він продовжив:
— Заклинання для розділення зв'язаних атомів – це секретна техніка, винайдена колишнім командиром «Зірок» армії СШПА, майором Вільямом Сіріусом. На відміну від заклинання нейтралізації, яке послаблює силу зв'язку між атомами, це розділювальне заклинання має бути військовою таємницею СШПА!
Кічіджьоджі зовсім неправильно сприйняв це – адже Тацуя, як на зло, знав про це дуже багато.
— Як ти можеш його використовувати?! Звідки ти це знаєш?! — з широко розплющеними очима вимагав Кічіджьоджі.
— Невже зараз саме час? — сказав Тацуя, щоб перервати розмову, вкладаючи роздратування в голос, щоб звучало так, ніби він каже: «Немає вже сенсу приховувати це», на думку Кічіджьоджі.
Реальність була іншою. Заклинання, яке використав Тацуя, не було військовою секретною магією армії СШПА під назвою «Атомний розщеплювач». Звісно, це також не було якесь вигадане кенпо, що могло розсікати частини тіла голими руками.
Так само, як він демонтував кулі, він просто активував своє заклинання демонтажу на відносній нульовій дистанції, використовуючи праву руку як відправну точку. Але оскільки йому наказали зберігати цю таємницю, він не міг цього пояснити. Та й часу на це не було, враховуючи їх поточну ситуацію.
— Саеґуса, і Накаджьо теж – ви маєте забиратися звідси якнайшвидше. Якою б не була їхня кінцева ціль, перше завдання, певно, вбити або викрасти якнайбільше висококласних учнів.
Залишивши це попередження Маюмі, яка щойно вискочила з куліс, та Адзусі, яка сиділа в першому ряду як суддя, Тацуя залишив сцену позаду себе.
***
За мить після того, як група Тацуї зникла за дверима, ще один, сильніший вибух потряс залу. Хаотичні крики та гнівні вигуки змішалися разом, перетворившись на звуковий потік, який ще більше розхитував нерви.
Але хаос не поширився на суддівські місця в першому ряду, де сиділа Адзуса.
Принаймні, поки що.
Без сумніву, це переросло б у паніку, в якій постраждало б кілька людей. Перед таким галасом Адзуса застигла на місці, не знаючи, що робити, що їй належить робити.
— А‑чян, А‑чян… Президентка учнівської ради Адзуса Накаджьо!
Голос лаяв її зі сцени. Адзуса поспішно підвелася і подивилася на сцену.
Маюмі, що стояла біля крила, вийшла ближче до передньої частини, подивилася на Адзусу і сказала:
— Такими темпами ми матимемо справжню паніку. Багато людей постраждає. Тому, заспокой всіх своєю силою.
— Га?! — очі Адзуси розширилися, але не тому, що вона не розуміла. — Але це…
Її заклинання могло втручатися в емоції людини, тому воно могло придушити паніку. Це було б неймовірно ефективно в даній ситуації. Однак магія, яка втручалася в розумові процеси, була особливо суворо обмеженим видом. Неповнолітній не може собі дозволити легковажно нею користуватися.
— Твоя сила для таких випадків, так? Не моя, не Марі, і не Судзуне. Адзуса, зараз ти нам потрібна.
Але Маюмі говорила це не просто так: «Судзуне», а не «Рін»; і «Адзуса», а не «А‑чян».
Раніше Маюмі зазвичай називала їх Ічіхара та Накаджьо в більш офіційних ситуаціях, але вона могла порахувати на пальцях однієї руки, скільки разів вона називала Адзусу на її ім'я. Адзуса розуміла, наскільки серйозно налаштована Маюмі, що вона вимагає від неї використовувати свій «Лук Адзуси», заклинання емоційного втручання, по‑справжньому.
— Все буде добре. Я візьму на себе відповідальність. Прізвище Саеґуса не просто для показухи.
Маюмі жартівливо підморгнула; це мало заспокоїти Адзусу. Вона вимовила своє прізвище вголос, щоб відлякати дорослих, які мали б мати владу в кімнаті, але зараз спостерігали, не в змозі нічого вдіяти з панікою.
Адзуса знала її досить довго, щоб зрозуміти це. У її словах не було брехні.
Вона також не збиралася перекладати всю відповідальність на Маюмі, але не могла прикидатися дурепою після того, як їй все це сказали. Тому вона рішуче кивнула, розвернулася і націлилася на глядацькі місця, де вже почалася штовханина і шарпанина.
Вона потягнула за ланцюжок, що висів у неї на шиї, і витягла з‑за коміра медальйон, достатньо великий, щоб у ньому можна було сховати дитячу долоньку. Вона розстебнула застібку і зняла його з ланцюжка, а потім взяла його в ліву руку.
Зробивши довгий вдих, вона влила у медальйон псіони.
Медальйон був єдиним у своєму роді пристроєм для заклинань, створеним лише з основних частин ПАВу.
Його єдина функція полягала в тому, щоб зберігати один тип послідовності активації та виводити один тип магічної програми, тому він не потребував жодної системи для перемикання між ними, як‑от кнопок та дисплеїв. Це була мініатюрна чарівна паличка.
Чарівна паличка, створена лише для однієї людини, мовби промовила магічні слова для свого єдиного заклинання…
…і «Лук Адзуси», заклинання емоційного втручання, яке могла використовувати тільки Адзуса, активувався.
…Чистий звук струни пройшов через зал від першого ряду до останнього.
Це був не справжній звук.
Звук, який рухався не повітрям, а радше морем несвідомого.
Хвиля, яка вібрувала духіонами, а не псіонами.
Перше дзвінке відлуння було схоже на мандрівника в трясовині, де немає нічого, окрім каламутної, брудної води, який спіймав єдину краплю дощу, а потім зупинився і бездумно дивився в небо, чекаючи на наступну краплю. Це змушувало людей тужити за наступним відлунням; це прив'язувало їхні думки лише до нього.
Як тільки перше відлуння повністю стихало, друге смикало за струни їхньої підсвідомості.
Люди чекали на наступне відлуння ще з більшим завзяттям.
І в якийсь момент аудиторія перестала думати, затуливши вуха, щоб прислухатися до себе.
За часом це було всього три секунди.
Саме стільки знадобилося, щоб паніка змінилася трансом.
— …Я Маюмі Саеґуса, колишня президентка учнівської ради Першої старшої школи.
Голос Маюмі, посилений динаміками, повністю заволодів свідомістю глядачів, які перестали думати.
— Це місто зараз перебуває під нападом.
Наступні слова, сказані з абсолютним володінням свідомістю аудиторії, перетворили їхнє заціпеніння на шок.
— Невідоме судно, пришвартоване в порту, здійснило ракетний обстріл, а у відповідь піднялися ворожі солдати, які таємно перебувають у місті.
Це було надто несподівано, щоб у це можна було повірити.
Якби Маюмі не розповіла про це Адзусі раніше, вона б теж не повірила.
Але, як вона і сказала, прізвище«Саеґуса» було не просто для галочки. Вона була в тому становищі, щоб дізнатися правду найшвидше, і не з тих, хто робить безвідповідальні припущення. Хоч як важко було повірити в цю історію, але це була правда.
— Головорізи, яких ми щойно затримали, скоріш за все, були союзниками загарбників. Також дуже ймовірно, що вибухи, які ми чули, – це атаки, спрямовані проти зібраних тут магів і магічних технологій.
Маюмі на мить зупинилася, а потім обвела поглядом натовп. Аудиторія затамувала подих і чекала її наступних слів.
— Як ви всі знаєте, ця будівля з'єднана підземним ходом з укриттям на залізничному вокзалі.
Вони витріщилися на неї, ловлячи кожне її слово.
— Там має бути більш ніж достатньо місця, щоб вмістити всіх нас.
Вони прислухалися до її голосу.
— Однак підземне укриття обладнане на випадок стихійних лих і повітряних нальотів.
І учні, і дорослі…
— Це не гарантує ідеального захисту від наземних військ.
…навіть так звана влада, яка мала б звикнути командувати та вести за собою інших…
— За моїми оцінками, в лавах загарбників є загони магів. Ми не можемо сподіватися на багато чого від укриття, якщо воно піддасться магічній атаці.
…більшість людей в залі знали, хто така Маюмі. І її зовнішність, і її досягнення на змаганнях показали всім, що означає її ім'я. Жодна душа в залі не могла сміятися з її песимістичного світогляду, як з дитячих марень. Навіть вчителі, зважаючи на силу, що криється за прізвищем Саеґуса, поступилися їй трибуною.
— Навіть якщо так, намагатися втекти під перехресний вогонь у місті може бути ще небезпечніше. Але залишатися тут, в аудиторії, є найнебезпечнішим варіантом.
У залі запанувала цілковита тиша. Маюмі не припускалася помилки гаяти час довгими паузами.
— Представники шкіл, будь ласка, зберіть своїх учнів і починайте рухатися. Незалежно від того, чи ви евакуюєтесь до укриття, чи покидаєте будівлю, не можна гаяти жодної секунди!
По залу прокотилася інша метушня. І в криках, на відміну від попередніх, з'явилася певна впорядкованість.
— Усім, хто не має відношення до дев'яти шкіл, я перепрошую, але ви маєте евакуюватися на власний розсуд. На жаль, ми не маємо сил взяти на себе відповідальність за безпеку кожного.
Ця заява, яка могла б здатися безсердечною, не викликала жодних заперечень чи осуду. Всі присутні тут гості були так чи інакше пов'язані з магією. Всі вони були ближчі до аномального, ніж інші.
— Якщо ви евакуюєтесь до укриття, будь ласка, негайно прямуйте до підземного переходу. Якщо ж ви хочете втекти з будівлі, ми отримали повідомлення про те, що Сили берегової оборони відправили транспортні кораблі до причалу Мідзухо.
Маюмі вклонилася, вимкнула мікрофон і знову заговорила до Адзуси.
— А‑чян, я залишаю всіх у твоїх руках. Чи будуть усі вчителі так ласкаві підтримати Накаджьо?
Вчителі, починаючи з Цудзури, всі кивнули, але тим часом очі Адзуси широко розкрилися.
— Га? Чекай, през… тобто, Маюмі? — поспішно запитала вона.
Маюмі посміхнулася і кивнула.
— Бачиш? Ти зрозуміла. Ти тепер президентка учнівської ради Першої школи, А‑чян. Все буде добре, я знаю, що ти зможеш. Як‑не‑як, я особисто тебе тренувала.
Вона швидко підморгнула Адзусі, потім розвернулася і побігла назад до кімнати очікування, де були Судзуне та інші.
***
Перед головним входом відбувалася перестрілка з використанням гвинтівок і магії.
Усі бойовики, що атакували, мали азійську зовнішність. Кожен з них був одягнений у такі ж різноманітні светри з високими горловинами, джемпери та вільні штани, як і терористи, що проникли до зали, і були озброєні звичайними штурмовими гвинтівками, а також надпотужними антимагічними гвинтівками.
Їх перехоплювали професійні маги, відряджені Магічною асоціацією.
Однак, як можна було зрозуміти з того, що вони вже дозволили деяким бойовикам прорватися через головні ворота, битва виглядала не дуже добре. Бойовики переважали чисельно, та, мабуть, через їхню антимагічну зброю, кілька досвідчених бойових магів – які б ніколи не підпустили до себе піхоту з нормальним озброєнням – були поранені і лежали на землі.
Тацуя, який біг попереду інших, зупинився за входом. Міюкі, що бігла за ним, зупинилась разом з ним, але двоє інших, які, здавалося, змагалися за третє місце, дали волю своєму азарту взяти гору над ними.
— Стійте! — крикнув Тацуя до Еріки, яка збиралася вискочити перед ним. — У них швидкісні антимагічні кулі!
— Гве! — буркнув Лео, коли Тацуя схопив його за комір, щоб одночасно підтягнути до себе.
— …Тацуя, ти безжальний, — пробурмотів Мікіхіко, звучачи враженим.
— Тому він і живий, — категорично заперечила Шідзуку.
Це ознаменувало прибуття решти чотирьох через кілька секунд. Той факт, що його друзі все ще не розійшлися, заспокоював, але Тацуя стримав свою болісну посмішку, перш ніж вона могла вирватися назовні. Натомість він подивився на сестру.
— Міюкі, заглуши їхню зброю для мене.
Всі його друзі розгублено подивилися на нього.
— Зараз. Але, Тацуя, для такої кількості людей одночасно, я…
Чомусь відповідь Міюкі була сповнена недоречного збентеження. Решта учасників групи переглянулися, дивуючись цій новій загадковості.
— Я знаю.
Наступна дія Тацуї одразу ж поставила крапку в цьому питанні.
Він простягнув ліву руку, і Міюкі ніжно поставила свою праву долоню в його. Її сором'язливий вираз обличчя, з якого б боку на нього не подивитись, не був схожий на той, який сестра могла б подарувати братові.
Але перш ніж хтось встиг їх звинуватити в чомусь, обличчя Міюкі напружилося, ставши схожим на обличчя справжнього мага.
Її ліва рука тепер тримала ПАВ; вона рухалася так природно, що ніхто не помітив, як вона потягнулася до нього.
Тацуя підняв праву руку, а потім вказав на бойовиків з‑за рогу дверей, за якими вони ховалися.
За мить магія Міюкі спрацювала.
Це було заклинання для зупинки вогню.
Концептуальне розширювальне заклинання типу коливання/сповільнення «Застигле полум'я».
«Застигле полум'я», яке розширювало концепцію заморожування, було заклинанням, що запобігало горінню.
Його ефект полягав в утриманні тепла, що накопичується ціллю, на фіксованому рівні або нижче.
Зброя, простіше кажучи, вистрілювала кулі, використовуючи тиск газу, що створювався при згорянні пороху. Детонація капсульно‑вибухової суміші, яка змушувала порох горіти, також була різновидом горіння. А звичайна концепція горіння завжди супроводжувалася збільшенням тепла. Якби горюча речовина була позбавлена цього збільшення тепла, вона не змогла б горіти. Тому будь‑яка вогнепальна зброя, на яку впливало «Застигле полум'я», чи то гвинтівка, чи то важка артилерія, якщо вона використовувала порох для стрільби, мала б затихнути.
Бойовиків залишилося рівно тридцять.
На даний момент верхня межа кількості одночасних цілей, з якими могла впоратися Міюкі, становила шістнадцять.
Подвійний залп «Застиглого полум'я» був спрямований на тридцять гвинтівок.
Не перевіривши, чи спрацювало заклинання, Тацуя вискочив з‑за дверей.
В одну мить він опинився в лавах бойовиків, розмахуючи посиленими магією руками.
Дивовижне видовище того, як хтось голими руками розрізає частини тіла, шокувало бойовиків набагато більше, ніж те, що їхніх союзників застрелили, адже вони не могли визначити, чи це була магія, чи ні, просто дивлячись.
Нездатність користуватися вогнепальною зброєю привела їх у розгубленість, і деякі з них хоробро відповіли бойовими ножами, але після того, як п'ятеро з них були вбиті, вони почали боятися.
Вони дивилися на Тацую, як на жахливого монстра.
Він навмисно пішов на ризик і використав магію нульового діапазону замість магії дальньої стрільби з двох причин. По‑перше, щоб його друзі не здогадалися про справжнє заклинання, яке він використовував. Але важливіше те, що він намагався посіяти паніку.
Тацуя хотів, щоб його вважали за різника – саме цього він і прагнув.
Зламані, розгублені, вони спостерігали, як сріблястий вітер, швидший за людське око, проноситься повз них збоку. Кров бризнула в повітря вздовж шляху шторму, і чоловіки впали.
Срібний спалах насправді виявився коротким лезом, кодачі, хоча, судячи з його довжини, скоріше, вакідзаші.
Еріка змінила свій звичайний поліцейський кийок на інтегрований збройовий ПАВ у формі вакідзаші, а потім пробігла крізь них із заклинанням самоприскорення, точно визначивши і розсікши їхні сонні артерії.
Як і Тацуя, вона не вагалася, коли йшлося про вбивство ворога. Частково це було тому, що це була не перша її битва. Але важливіше те, що вона навчилася забирати людські життя, використовуючи зброю, яка була створена для цього. Вона знала, чим небезпечні вагання. Наскільки зарозуміло і нерозумно було б вагатися вбити свого ворога, коли він міг так само легко вбити її, було закарбовано в глибині її свідомості.
Так само було і з Мікіхіко. Цінності, які виховувала в ньому родина, що передавала зброю магії з покоління в покоління, не дозволяли йому відчувати сумніви щодо використання магії за її первісним призначенням.
— Тацуя, Еріка! — пролунав голос Мікіхіко ззаду, змусивши обох розбігтися вправо і вліво.
Те, що пронеслося тоді, було справжнім вихором.
Ріжуче повітря, заховане в штормі, пронизало партизанів, жорстоко роздираючи їхню шкіру.
*
Залишивши рештки ворожих військ магам з охорони, Тацуя та Еріка повернулися до своїх союзників.
— Я навіть не встиг розвернутися…
Тацуя підбадьорливо поплескав Лео, який чомусь боявся, по спині (що в результаті змусило Лео присісти навпочіпки зі стражденним виглядом), потім підняв великий палець догори Мікіхіко і ледь помітно посміхнувся Хоноці та Мідзукі, які виглядали трохи наляканими, з обличчями, що наче намагалися не виблювати.
— Вибачте, — сказав він. — Це, певно, було трохи занадто для вас двох.
— …Ні, я в порядку.
Хонока хоробро кивнула, ймовірно, як вияв своїх почуттів до нього.
Якою б не була причина, він був радий, що вона все ще тримається міцно. Правда полягала в тому, що Тацуя волів би, щоб вони панікували або уникали його після того, як вони вийдуть з цієї ситуації.
— Мідзукі?
— А… я теж в порядку.
Одного простого, доброго слова від сестри було достатньо, щоб Мідзукі напружено посміхнулася. Вона була такою ж розумною, як і всі вони. Вона розуміла, що зараз не час діяти так, як вона зазвичай робила.
— Еріко, як ти взагалі це сюди пронесла? — запитав Тацуя. — Він завеликий, щоб поміститися в твою сумку, чи не так?
Проте до сцен вбивства не можна було звикнути одразу, і шок від них не минав швидко. Тацуя навмисне заговорив про щось не пов'язане з цим, щоб дати їм обом час заспокоїтися.
— Ага. Принаймні, коли він такий, як зараз, — і Еріка теж відповіла більш невимушеним тоном, ніж зазвичай, тому що вона правильно вгадала намір Тацуї. — Але коли ти робиш так… Бачиш?
— О, це вже щось…
Але захоплення, що злетіло з вуст Тацуї, не було удаваним. Навіть у Хоноки та Мідзукі, які мимохіть перезирнулися, – а також у Міюкі, Шіздуку та Мікіхіко – очі широко розплющилися.
І цей трюк, безумовно, був вартий їхніх здивованих виразів обличчя. Коли Еріка натиснула перемикач на нижній частині руків'я, тонке загострене лезо на їхніх очах зменшилося до короткого кийка еліптичної форми.
— Круто, правда? — сказала Еріка. — Це клубний меч з пам'яттю форми, який вони планують передати поліції в наступному році.
— А, точно, — відповів Тацуя. — Твоя сім'я створює зброю для ближнього бою, так?
— Взагалі‑то, це наше основне джерело доходу!
Розмова не була достатньо смішною, щоб викликати сміх, але вигляд того, як вони перекидаються звичайними словами, здавалося, дозволив Мідзукі та іншим заспокоїтися.
— …То що ж нам тепер робити? — запитав Лео, прочитавши настрій. Його тон наближався до нетерпіння, коли він просив Тацую про додаткові інструкції.
— Нам потрібна інформація, — відповів Тацуя. — Як сказала Еріка, все стало набагато масштабнішим і серйознішим, ніж ми думали. Якщо ми будемо діяти на власний розсуд, то можемо вскочити в цілу купу проблем.
“Якщо ми підемо до асоціації, ми точно отримаємо інформацію.”
Таємні лінії для особистого користування Десяти головних кланів пролягали від штаб‑квартири Магічної асоціації та підштаб‑квартири, і Тацуя мав привілеї доступу до таємної лінії сім'ї Йоцуба. Якби він скористався ними, то міг би навіть отримати надсекретну інформацію із засідань ради Сил національної оборони.
Якби Тацуя був сам, йому знадобилося б менше десяти хвилин, щоб дістатися до веж Бей‑Хіллз, де знаходився філіал Магічної асоціації Канто, навіть якби він опинився посеред міської битви. Він не дарма щоранку виходив на швидкісну пробіжку.
Проте без роликів чи літального пристрою Міюкі не змогла б за ним встигнути. Може, Лео, Еріка чи Мікіхіко й могли б триматися за ним, але для Хоноки, Шідзуку та Мідзукі це було явно неможливо.
— А якщо ми скористаємося VIP‑конференц‑залом?
Коли Тацуя несвідомо наморщив брови, Шідзуку внесла цю пропозицію, вказуючи на будівлю, з якої вони щойно вийшли.
— VIP‑конференц‑зал?
Тацуя не знав про такий об'єкт. Він знав про VIP‑приймальню, але вона не могла просто обмовитися. Крім того, кімната, про яку він думав, була суто приймальнею, а її інформаційні термінали були підключені лише до звичайних ліній зв'язку.
— Так. Вони використовують її для зустрічей на найвищому рівні з високопосадовцями та представниками економічних організацій, тож ми зможемо отримати доступ до більшої частини інформації, що нам потрібна.
— Тут є така кімната?
— Вона не відкрита для широкої публіки.
— …Ти справді багато знаєш про такі речі, — сказала Еріка, цього разу справді вражена.
Шідзуку, трохи зніяковівши, відповіла злегка піднесеним тоном:
— А ще я знаю ключ шифрування і код доступу.
— Ого… — зітхнула Мідзукі.
— Дядько Ушіо дуже любить її, — додала Хонока.
Тацуя переконано кивнув. Її батько, безумовно, був схожий на нього. І якщо Ушіо Кітаяма користувався кімнатою, то, ймовірно, він міг перехоплювати повідомлення поліції та Сил берегової оборони.
— Шідзуку, можеш провести нас туди? — запитав він.
Шідзуку надзвичайно енергійно закивала.
***
Використовуючи код доступу Шідзуку, щоб вивести дані поліцейської карти на монітор VIP‑конференц‑залу, вони виявили цілу ділянку суші на березі океану, заповнену червоним кольором, що вказувало на небезпечні зони. І ця червона зона розширювалася вглиб суші, поки вони спостерігали.
Ніхто точно не знав, скільки там було ворогів. Але з огляду на швидкість їхнього вторгнення, було зрозуміло, що ворог вклав значні сили. Сотні, щонайменше, а Тацуя припускав, що вони використовували підрозділ розміром з батальйон, який налічував від шестисот до восьмисот осіб. Він насупився – ситуація стала гіршою, ніж він очікував.
— Що це?!
— Ого, це кошмар.
— Їх так багато… Але як?
Щоправда, його похмурість не виділялася, завдяки деяким перебільшеним реакціям його друзів.
— Тацуя…
Але хоча вона не виділялася, Міюкі ніяк не могла її не помітити. Хвилювання в його голові було безпосередньо пов'язане з переживаннями його сестри. Розуми брата і сестри були пов'язані між собою.
Погладивши нервово збентежену сестру по голові, Тацуя повернувся до друзів.
— Я знаю, що не маю цього казати, але ситуація виглядає дуже погано. Якщо ми залишимося тут, нас схоплять ще до прибуття СОЯ. Навіть якщо так, не схоже, що нам буде легко втекти. Принаймні, не сухопутним шляхом. Оскільки транспортні системи не працюють.
— Це означає, що ми попливемо морем? — запитав Лео.
Тацуя похитав головою.
— Це теж не дуже гарна ідея. Будь‑який човен, який вони вишлють, напевно, не зможе вмістити всіх нас.
— Тоді евакуюємося до укриття? — запропонував Мікіхіко.
Тацуя кивнув, але в його погляді не було впевненості.
— Це був би найреальніший варіант… — замислився він. — Це місце може бути надійним, але якщо вони розбомблять саму будівлю, воно не витримає.
— Тоді ми скористаємося підземним переходом, — запропонувала Еріка, готова будь‑якої миті зірватися з місця.
— Зачекай, — сказав їй Тацуя. — Ми не можемо йти під землю. Краще залишимося на поверхні.
— Га? Чому? …О, ясно, — сказала Еріка, виглядаючи переконаною ще до того, як йому довелося пояснювати.
“Вона й справді з сім'ї відомої своєю бойовою магією”, — із захопленням подумав Тацуя. Але це була не єдина причина, чому він попросив про паузу.
— Крім того, чи не могли б ви дати мені трохи часу?
— Я не проти, але… для чого? — запитала Хонока, схиливши голову набік. Всі бачили, що ситуація була гонкою проти часу, але Тацуя запропонував почекати. Проте вона відповіла «так», і це промовисто свідчило про її почуття до нього.
— Я хочу видалити дані з демонстраційної машини.
— А, точно, — сказав Мікіхіко. — Бо це може бути їхньою ціллю.
Усі кивнули.
*
— Шібо, Йошідо.
У коридорі, що вів від ліфтів до задньої частини сцени, до Тацуї та Мікіхіко звернувся важкий, гучний голос. Вони знали лише одного старшокласника з таким глибоким голосом.
— Джюмонджі?
Вони обернулися і побачили Кацуто Джюмонджі, що йшов до них, а за ним Хатторі та Савакі. Усі троє були вдягнені в бронежилети, поверхня яких була вкрита маленькими, схожими на луску, пластинами, що накладалися одна на одну. Навіть Кацуто, який мав під рукою потужний магічний бар'єр, одягнув бронежилет, що ще більше підкреслювало серйозність ситуації.
— Решта з вами? Я думав, ви всі евакуювалися раніше, — на його обличчі було написано: «Евакуюйтеся зараз же».
— Ми йшли до демонстраційних машин, щоб стерти дані, щоб вони не змогли їх вкрасти, про всяк випадок. Дівчата, ну, я вирішив, що це буде ліпше, ніж кожен з нас пересуватиметься самостійно, — Тацуя вагався, як пояснити, чому він привів їх сюди, не сказавши, що вони, по суті, зламали приватний конференц‑зал, і вирішив вигадати фальшиву причину. (Перша половина, втім, не була вигадана.)
— Але всі інші учні вже прямують до підземного переходу.
Це від Хатторі.
Тацуя насупився у відповідь, а Савакі, різко підхопивши це, запитав:
— А там що, небезпечно?
— Взагалі‑то ні… але це не прямий шлях, тож вони можуть натрапити на іншу групу. Залежно від ситуації…
— Ти маєш на увазі, що вони можуть зіткнутися з ворогом?! — перебив Хатторі, не давши йому закінчити.
— Підземний перехід обмежить їхні пересування, — пояснив Тацуя. — Вони не зможуть ні втекти, ні сховатися, і їм доведеться зіткнутися з ними віч‑на‑віч. Ось чому я вирішив піти над землею.
Вердикт Кацуто був швидким.
— Хатторі, Савакі, негайно йдіть за Накаджьо.
— Слухаюсь!
— Так точно.
Побачивши, як вони вдвох помчали геть, Кацуто подивився на Тацую з ноткою критики в очах.
— Шібо, для такого кмітливого хлопця, здається, ти погано працюєш ногами.
Тацуя, звісно, зрозумів, що він хотів сказати. Це не означало, що він погодився з ним, але наразі він не сперечався.
— Ну, добре. Треба спішити.
— Зрозумів.
Цього разу Тацуя йшов слідом за Кацуто.
У їхній розмові не було достатньо слів, щоб показати, що Кацуто зрозумів, що Тацуя намагається зробити, і вирішив допомогти йому, але Тацуя знав, що він це зрозумів.
*
— Що ви тут робите?
Повернувшись за сцену, де вони залишили демо‑машини, перше, що злетіло з вуст Тацуї, була репліка, яка повністю ігнорувала питання про його власну присутність. Судзуне та Ісорі були тут, вовтузилися з машинами, а Маюмі, Марі, Канон, Кіріхара та Саяка оточили їх, щоб захистити.
— Стираємо дані.
Тацуя зрозумів, що вони роблять, лише глянувши на них. Що він насправді хотів запитати, так це чому вони все ще тут, але коли Судзуне навмисно повернулася з буквальною відповіддю на це питання, він втратив дар мови.
— Ви ще не евакуювалися?
— Рін та Ісорі роблять все можливе, ми ж не можемо втекти раніше за них, чи не так?
Кацуто озвучив те, що хотів сказати Тацуя, але через те, що ще одна людина – Маюмі – реагувала так, ніби їхня поведінка була цілком природною, він теж не міг сказати нічого більше.
— Ми розберемося з цим тут, тож можеш зайнятися тими, хто залишився в кімнаті очікування, Шібо?
— Якщо можеш, знищ і обладнання, що залишили інші школи, будь ласка.
— Щойно ми тут закінчимо, підемо до кімнати очікування. А там вирішимо, що робити далі.
Після послідовних прохань (інструкцій?) від Ісорі, Канон та Марі, Тацуя і Кацуто обернулися і пішли геть.
*
На той час, коли Тацуя разом з Міюкі обійшли приймальні інших шкіл і повернулися (він не взяв з собою інших членів групи, бо не хотів, щоб вони бачили, як він за допомогою магії руйнує патерни, записані в інформації, і очищає носії), група Судзуне вже закінчила свою роботу на сцені та прийшла у кімнати очікування.
— Ти рано повернувся.
— Як все пройшло?
— Дані знищено з усіх покинутих терміналів, — лаконічно відповів Тацуя.
— Серйозно…? Як? — запитала Канон, передбачивши відповідь, але все одно не змігши приховати свого здивування.
Відповідь Тацуї була короткою:
— Це секрет.
— Канон, ти не можеш просто так запитувати інших магів, як працюють їхні секретні заклинання. Це нечемно.
Ці слова належали нікому іншому, як Ісорі. Протест читався на обличчі Канон, але вона чесно відступила.
— То що нам тепер робити? — запитала Марі, дивлячись на Маюмі.
— Один ворожий корабель у порту, — відповіла Маюмі. — Інших у Токійській затоці ніхто не бачив. Ми точно не знаємо, наскільки великий десант вони висадили, але схоже, що майже все узбережжя перебуває під контролем ворога. Всі наземні транспортні засоби заморожені. Швидше за все, ми маємо дякувати за це сепаратистам.
— Є ідея за чим вони прийшли? — поцікавився Ісорі.
Маюмі та Марі обмінялися поглядами.
— Це лише припущення, але… — відповіла Маюмі. — Вони націлені на Йокогаму, тому мені цікаво, чи є їхньою ціллю щось таке, що вони можуть знайти тільки тут. Хоча в Кіото теж є така.
— Підштаб‑квартира Магічної асоціації? — вигукнула Канон, не чекаючи, поки Маюмі перейде до відповіді.
— Точніше, головні бази даних асоціації, — з сухою посмішкою відповіла Марі, доповнюючи свою відповідь. — Всі важливі дані централізовано контролюються в Кіото та Йокогамі. Хоча не виключено, що вони полюють за науковцями, які приїхали на конкурс.
— Коли прибудуть евакуаційні кораблі? — запитала Марі, не стільки запитуючи, скільки вимагаючи підтвердження.
Маюмі зробила такий вигляд, ніби не була впевнена.
— Транспортні кораблі Сил берегової оборони мають прибути за десять хвилин. Але вони не можуть гарантувати, що їх буде достатньо для евакуації всіх людей.
Її інформація збігалася з тим, що група Тацуї отримала поверхом вище. Це означало, що не всі зможуть евакуюватися.
— Що стосується Накаджьо та інших, хто попрямував до укриття, то, на жаль, твої побоювання не були марними, Шібо, — сказала Судзуне замість Маюмі. — Їх зупинили на шляху бойовики. Але не схоже, що їх багато, і Накаджьоо зв'язалась зі мною, щоб сказати, що вони скоро їх ліквідують.
— Ось така ситуація, — сказала Марі. — Ми не знаємо, скільки місця буде в укритті, але, на жаль, швидше за все, ми не зможемо потрапити на цей човен. Думаю, єдине, що ми можемо зробити зараз – це вирушити до укриття. Що думають інші?
Маюмі, Марі, Судзуне.
Ісорі, Канон, Саяка.
Тацуя, Міюкі, Еріка, Лео, Мікіхіко, Мідзукі, Хонока і Шідзуку:
Їх залишилося чотирнадцять. Кацуто вже взяв із собою Кіріхару, який досі охороняв Судзуне, щоб знову почати пошуки тих, хто ще не встиг втекти.
Усі троє старшокласників мовчали. Вони, мабуть, хотіли висловити свої зауваження після того, як почують, що скажуть інші.
— …Я згодна з думкою Марі.
Канон та інші другокласники, схоже, відчували, що у них немає вибору.
Погляди першокласників прикипіли до Тацуї.
Марі теж подивилася на нього в пошуках відповіді… але побачила, що його очі спрямовані в зовсім інший бік.
Блискавичними рухами він підняв свій сріблястий ПАВ і направив його на стіну.
— Тацуя?! — почулися здивовані голоси Міюкі та Маюмі одночасно.
Не відповідаючи, Тацуя натиснув на спусковий гачок.
*
У цьому місці було багато сторонніх, і Тацуя не забував про це ні на мить.
Але він не мав достатньо часу, щоб розібратися в ситуації, захищаючи свої секрети.
Він помітив його майже випадково.
Можливо, йому підказала інтуїція, натренована Якумо. Чоловік неодноразово навчав його не покладатися лише на «Стихійний зір».
Тацуя, якого охопило потужне відчуття небезпеки і який розширив свій «зір» за межі стіни, вловив інформацію про масивний об'єкт, що наближався до них.
Якби Кацуто був тут, ситуація була б іншою.
Якби солдати вскочили в бій, він міг би залишити це на розсуд Маюмі, Марі та інших.
Якби вона мала час, він міг би доручити тільки Міюкі розібратися з цим.
Але в той момент єдине, що могло відповісти на велику вантажівку, вкриту броньованими плитами, що мчала в приміщення, була магія Тацуї.
Чотири метри висотою, три метри шириною і вагою тридцять тонн.
Вантажівка, яка завдяки вдосконаленню дорожніх стандартів стала значно більшою і до якої також було прикріплено багато важких захисних плит, повністю потрапила в приціл Тацуї, і він застосував своє руйнівне заклинання – «Туманне розсіювання».
За мить вантажівка перетворилася на пил і зникла.
Водія викинуло зі зниклого водійського сидіння, він вдарився об землю і зіткнувся зі стіною.
Під дією інерції порошок металу та пластику вдарився об стіну – єдиний доказ того, що ця велика транспортна машина колись існувала. На зовнішній стіні залишилися лише незначні подряпини, а внутрішня стіна не зазнала жодних пошкоджень.
Але, на жаль, не все було так просто. Хтось зрозумів, що сталося.
— …Що це було? — запитала Маюмі з великим хвилюванням.
Тацуя хотів було розчаровано клацнути язиком. Він мав рацію – Маюмі стала свідком цієї сцени. Вона, мабуть, дивилася туди, куди дивився він, а потім зазирнула за стіну за допомогою свого заклинання типу сприйняття – «Мультископом».
Але, на щастя, – хоча це лише відкладало проблему в довгий ящик, – він не мусив їй відповідати.
Тому що Маюмі, яка залишила свій розширений зір активним, зблідла, побачивши нове видовище:
Рій маленьких ракет, що летіли до них.
Тацуя, який також не вимкнув свій розширений зір, теж помітив їх.
“Схоже, загарбники визнали всіх, хто ще залишився тут, небезпечними для бою”, — подумав Тацуя. Після захоплення їхніх сил у залі, битви біля головного входу та знищення вантажівки секунду тому, виглядало так, ніби вони змінили свою бойову мету з утримання точки на знищення.
Поки одна частина його свідомості спокійно аналізувала ситуацію, ніби це була чиясь інша проблема, інша частина створювала заклинання, щоб перехопити дощ портативних ракет, що обрушився на них.
Але цього разу йому не потрібно було нічого робити. На зовнішній стороні стіни кімнати утворився магічний бар'єр товщиною в кілька шарів.
Перш ніж ракети вдарилися об нову стіну, збоку в них вдарив звуковий удар, і вони вибухнули в повітрі.
— Вибачте за очікування!
Раптом до них звернувся голос, і Тацуя з Маюмі повернулися до нормального зору.
Немовби вона розрахувала час – і йому хотілося вірити, що вона не настільки зла, щоб зробити щось подібне, – до кімнати очікування увійшла жінка.
— Га? Стривайте, це ви, міс Кьоко?
— Давно не бачились, правда, Маюмі?
Її несподівана поява завершилася тим, що Фуджібаяші привітала свою давню подругу Маюмі з посмішкою.
***
Кацуто помітив ракетний дощ, бо відчув присутність потужної магії. Маги розпізнають використання магії за реакцією на зміну подій, але заклинання, яке він відчув, майже не викликало жодної реакції.
Проте Кацуто знав, що світ щойно зазнав значних змін.
Тацуя не володів здатністю розуміти світ за межами традиційних п'яти органів чуття. Кацуто використовував магію, яка змінювала просторові властивості, тому він мав гостре чуття змін у просторі.
Сила тяжіння була еквівалентна розподілу маси – одній з основних властивостей простору. Сприймаючи коливання розподілу маси, Кацуто міг визначити рух і зміни в об'єктах. Навіть якщо об'єкт з великою масою не був таким великим, як корабель чи будівля, його органи чуття підказували йому, що кількість маси, яку можна назвати не інакше як величезною, раптово розсіюється.
Кацуто не думав, що коли‑небудь бачив таку плавну зміну подій у такому великому масштабі. Замість того, щоб відчути загрозу, він відчув, як його охоплює цікавість, тому він припинив пошуки людей, які ще не врятувались, і стрибнув туди, де маса розсіялась.
Хоча це важко уявити, зважаючи на його велику статуру, він дуже добре володів заклинаннями, які допомагали йому пересуватися з великою швидкістю. Залишивши Кіріхару позаду, він стрибнув у повітря, ніби ковзаючи по ньому, потім завернув за ріг, змінивши вектор руху, і нарешті опинився біля стіни, що вела до кімнати очікування.
Було це удачею чи невдачею?
За словами Маюмі чи Марі, це можна було б назвати удачею.
А от що думав сам Кацуто – не дізнаєшся, не спитавши його.
Бо щойно він приземлився, його зустріли портативні ракети.
Його реакція була майже умовним рефлексом.
В одну мить він збудував багатошарову стіну – таку, що не пропускала навіть повітря, і таку, що могла витримати температуру до двохсот тисяч градусів. Теплова хвиля від ракет, які чомусь вибухнули в повітрі, влучила в бар'єр, створений Кацуто, не залишивши жодного сліду на самій стіні за ним.
Кацуто обернувся туди, звідки прилетіла ударна хвиля, що підірвала ракети. Він побачив військову машину з відкритим верхом і капітана СОЯ, який стояв у ній, тримаючи в руках щось схоже на ракетну пускову установку.
— Надзвукова пускова установка… Ви, часом, не зі сто першої? — ввічливо гукнув він до машини, що наближалася.
Капітан вискочив з машини, яка наблизилася майже безшумно – схоже, вона використовувала гібридну систему – і привітав Кацуто з посмішкою, яка була схожа на наліпку на його обличчі.
— Шіґеру Санада, капітан Окремого магічного батальйону сто першої бригади Сил оборони Японії. Я дуже вдячний, що нинішній лідер Джюмонджі знає, хто я такий.
Брова Кацуто сіпнулася. Але це було все, і це, можна сказати, було пов'язано з його винятковою ментальною силою для вісімнадцятирічного юнака.
— Перепрошую. Нам обом, мабуть, варто утриматися від безглуздих балачок.
— …Згоден.
— Ще раз, дуже вдячний. Наступний лідере сім'ї Джюмонджі – ходімо? — сказав Санада, прямуючи до конференц‑залу.
Кацуто не мав жодного уявлення, що їм від нього треба, але вирішив, що поки що не варто зводити очей з цього солдата – адже він явно знав про таємні обставини в сім'ї Джюмонджі.
Вони вишикувалися (один за одним) і увійшли до актової зали через найближчий вхід.
***
Фуджібаяші була не одна.
З‑за її військово‑польової форми (з тонкими штанами і короткими черевиками) вийшов чоловік у розквіті сил, також одягнений у форму Сухопутних сил оборони Японії – зі значком майора на грудях.
Майор підійшов до Тацуї, який стояв спантеличений, і схрестив руки за спиною.
— Спеціалісте, інформаційний контроль тимчасово скасовано, — сказала Фуджібаяші, що стояла поруч з полковником.
Розгубленість зникла з обличчя Тацуї. Він випростався і віддав честь чоловікові, що стояв перед ним.
Усі присутні, окрім Міюкі, а також Кацуто, який щойно прибув, витріщилися на нього, не в змозі приховати свого шоку.
Солдат відповів на привітання Тацуї своїм привітанням, потім подивився на Кацуто і підійшов до нього.
— Харунобу Кадзама, майор Сухопутних сил оборони Японії. Прошу вибачити мені, оскільки обставини диктують мені приховувати свою прихильність.
Санада вже виявив свою прихильність; Кадзама більше думав про те, що Маюмі, Еріка та інші слухають.
— Ясно… значить, ви майор Кадзама. Я Кацуто Джюмонджі, представник Джюмонджі з Десяти головних кланів.
У відповідь на самопредставлення Кадзами, Кацуто відкрито назвав своє ім'я та суспільне становище в магічному світі.
Кадзама злегка вклонився, а потім повернувся так, щоб бачити одночасно Кацуто і Тацую.
— Фуджібаяші, поясніть їм ситуацію.
— Так, сер. Що стосується наших сил, то гарнізон Ходоґаї наразі веде бій із силами агресора. Крім того, по одному батальйону з Цурумі та Фуджісави поспіхом пробиваються сюди. Філіал Магічної асоціації в Канто також організував добровольчу армію, яка почала діяти з метою самооборони.
— Дякую. А тепер, спеціалісте… — коротко подякувавши Фуджібаяші, Кадзама подивився на Тацую і вжив термін «Спеціаліст». — Враховуючи унікальність нинішньої ситуації, ми щойно отримали наказ приєднатися до оборони, незважаючи на те, що були залучені до іншої місії в Ходоґаї. Відповідно до статуту особливих обов'язків Сил оборони Японії, я наказую вам діяти.
Сила його погляду, більше ніж його суворі слова і серйозний тон, відрізала будь‑які аргументи від Маюмі, Марі та Канон.
— Спеціалісте, костюми MOVAL, які ви розробили, у трейлері, — сказав Санада. — Треба поспішати.
Тацуя кивнув Санаді та повернувся до друзів.
— Вибачте, але ви їх чули. Я хочу, щоб ви всі евакуювалися разом з іншими учнями, — сказав він, злегка вклонившись на знак вибачення.
— Спеціалісте, наша команда супроводжуватиме їх, — сказала Фуджібаяші на підтримку.
Тацуя був щиро вдячний їй і майору за те, що вони віддали частину своїх найелітніших сил заради його друзів у цій ситуації, незважаючи на те, як мало їх було.
— Я дуже вдячний за це, лейтенанте.
— Так точно. Ви теж робіть все можливе, спеціалісте.
Тацуя вклонився Фуджібаяші, а потім пішов слідом за Кадзамою.
Він вибачився перед однокласниками, повністю проігнорувавши старшокласників, але або обидві групи досить добре розуміли ситуацію, або просто були надто спантеличені, щоб зупинити його.
— Тацуя, будь ласка, зачекай секунду.
Натомість його покликала до себе сестра Міюкі зі стражденним обличчям.
Тацуя подивився на Кадзаму з безмовним запитанням, і той кивнув йому у відповідь, перш ніж піти далі.
Міюкі підійшла до брата і простягнула руку до його щоки.
Вона не збиралася його зупиняти. Міюкі розуміла становище Тацуї та його обов'язки так само добре, як і він сам. Насправді, її найбільшим страхом було стати йому на заваді.
Те, що вона намагалася зробити зараз…
Вона не мала права робити.
Але Міюкі, на власний розсуд, беручи на себе повну відповідальність, вирішила все одно це зробити. Вона вирішила розірвати ланцюги, що зв'язували її брата.
Тацуя побачив рішучість в її очах.
Його сестра подивилася на нього очима, повними розгубленості, розуміння і вдячності, змішаних разом, і кивнула. Тацуя опустився перед нею на одне коліно – як лицар, що схиляється перед своєю принцесою.
Міюкі поклала руку йому на щоку, потім піднесла обличчя брата із заплющеними очима до себе.
Тоді вона нахилилася…
…і поцілувала брата в чоло.
Її губи розійшлися, рука відсмикнулася від його щоки, і Тацуя знову схилив голову.
Зміна сталася раптово.
Частинки світла, досить яскраві, щоб обпалити очі, виринули з тіла Тацуї.
Це були не фотони, а радше частинки, які були джерелом магії, огорнуті неприродним світлом.
Тацуя розплющив очі та підвівся.
Псіони, заряджені енергією до неможливості, вихором кружляли навколо нього.
Він був схожий на верховного короля бурі, оповитого буревіями і супроводжуваного блискавками.
Неймовірно інтенсивне сяйво швидко згасло, але величезне поле псіонів все ще тихо кружляло навколо нього.
Коли всі завмерли на відстані одного‑двох кроків від Тацуї, Міюкі з витонченою посмішкою підібгала спідницю і зробила йому реверанс.
— Роби з цим, що хочеш.
— Я скоро повернусь.
І, провівши сестру поглядом, сповненим усіх можливих емоцій, Тацуя вирушив на поле бою в місто Йокогама.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub