Субота, 29 жовтня 2095 року: усі сьогоднішні заняття відведені для самостійної роботи.
Здебільшого все, окрім практичних занять, було в основному самостійним, а для учнів 2‑го курсу половина їхньої практики теж була самостійною, тож сьогоднішній день не надто відрізнявся від звичайного… за винятком того, що зазвичай не було так галасливо.
«Практика» у Першій старшій школі часто проходила під шум вибухів, що гриміли над школою, тому сказати, що зазвичай було досить тихо, щоб почути, як падає шпилька, було б легким перебільшенням. Проте зазвичай шум був трохи впорядкованішим; сьогоднішній нестримний гамір був звуком фінальних перевірок до Конкурсу наукових робіт, який, нарешті, розпочинався завтра.
Але серед усього цього Тацуя, який мав безпосереднє відношення до цієї какофонії, сидів за своїм класним терміналом і мовчки виконував шкільне завдання.
*
Тацуя займався роботою, не пов'язаною із завтрашньою подією. Але це було не тому, що він прогулював підготовку чи тому, що його усунули з відведеного йому місця – хоча, мабуть, з огляду на спосіб життя школяра, «прогулювати» означало б ігнорувати шкільні завдання заради підготовки, а не навпаки.
Щодо завдань, пов'язаних з конкурсом, то сьогодні він міг провести лише репетицію презентації, під час якої він стежив за заклинанням і виправляв виявлені помилки (окрім цього, він провів усі інші перевірки). На жаль, вони не змогли провести репетицію, бо надважлива Судзуне не прийшла до школи. Вона зв'язалася з ним вчора і попередила, що прийде після обіду, щоб він не запанікував і не розгубився, але Тацуя опинився без діла.
Коли закінчився перший урок і він злегка потягнувся, голос покликав його попереду. Це був не Лео, який розвернувся на сидінні перед ним, спершись ліктями на спинку, а Еріка, яка стояла поруч. Тацуя глянув на неї.
— Тацуя, о котрій годині ви завтра приїжджаєте?
Вона намагалася вдавати безтурботність, але Лео, що стояв поруч, зруйнував її зусилля, чітко давши зрозуміти, що він уважно слухає.
“Про що ці двоє змовились…?” — з сумнівом подумав Тацуя, але у нього не було реальних причин щось приховувати.
— Ми приїжджаємо о восьмій, а початок о дев'ятій. Буде тридцятихвилинна церемонія відкриття, а потім о дев'ятій тридцять почнуться презентації. Кожна команда має тридцять хвилин, з десятихвилинним інтервалом між презентаціями. Після того, як чотири команди виступлять вранці, буде перерва на обід з дванадцятої до першої години. П'ять інших команд виступають у другій половині дня, і вони закінчують о четвертій десять. Після цього – оцінювання та церемонія нагородження, і все це планується завершити о шостій.
Еріка виглядала спантеличеною масою інформації, яку вона отримала – це було набагато більше, ніж вона просила – але згодом вона, начебто, зібрала все докупи в своїй голові.
— …А о котрій годині наша школа виступає?
Його спроба збити її з пантелику провалилася, і Тацуя перейшов до більш прямої відповіді.
— Перша школа йде передостанньою. Ми починаємо о третій.
— Тоді, хіба у вас не буде ще повно часу? — запитала вона.
— Ну, мабуть, так. Саме тому наша головна ведуча, Ічіхара, приїжджає туди після обіду. Ми з Ісорі поїдемо раніше, щоб наглядати за технікою і в разі чого зробити екстрене технічне обслуговування.
— Ясно… — пробурмотіла вона. — Добре, тоді зрозуміло, коли всі будуть там. А як ви доставите туди всі ті демо‑машини?
— Учнівська рада організувала перевезення. Хатторі поїде з ними.
— Зачекай, хіба Хатторі не мав охороняти Ічіхару?
— Саеґуса і Ватанабе сказали, що поїдуть забрати Ічіхару завтра, — відповів він, недбало знизавши плечима. — Так чи інакше, чому тобі це цікаво?
Еріка запнулася, вагаючись.
Поглянувши на схвильовану дівчину краєм ока, Лео, який досі мовчав, відкрив рота і запитав:
— Чуєш, а ти не проти, якщо ми трохи поохороняємо тебе?
Еріка незадоволено нахмурилась, але нічого не сказала. Вони ніби наперед домовилися про те, про що попросять його.
— Я не проти, але… нащо вам додаткова робота? — запитав Тацуя.
Можна було б вважати його запитання природним, але Лео ніяково посміхнувся.
— Ну, я просто, е‑е… Ми стільки тренувалися, і буде трохи шкода, якщо для нас буде робота, а нас там не буде… гадаю.
Тацуя подивився на нього, потім на неї, але Лео відповів на його погляд лише винуватою посмішкою, тоді як Еріка не спробувала навіть зустрітися з ним поглядом.
— Я відпросилася зі школи, щоб вичавити з нього все, що можна. Якщо вони вирішать ще один подібний інцидент, не давши нам й шансу, це буде тупо! — додала Еріка похмурим голосом, все ще не дивлячись на нього. Вона ніби знала про не розголошений інцидент у спецустанові і була незадоволена тим, що їх не було поруч, коли вони розбиралися з ним. Лу Ґан‑Ху був саме таким супротивником, якого Еріка мала на увазі, коли тренувала Лео, тож, можливо, її жаль був неминучим.
— Якими б не були ваші мотиви, нам завжди знадобиться більше рук, — сказав він. — І хто сказав, що вони вже все розрулили.
— Га? Хіба з цією справою не покінчено? — несподівано в розмову втрутився Мікіхіко, що могло означати лише те, що він весь цей час підслуховував.
Не звертаючи уваги на те, що його підслуховують – адже на сусідньому сидінні сидів ще один друг, який запанікував би і втратив би спокій, якби це помітили, – Тацуя відповів:
— Знаєш, немає такого правила, що за один раз може статися тільки один інцидент.
Чень Сянь‑Шень, ймовірний організатор, все ще був на волі, але Тацуя не сказав про це своїм друзям. Та й не збирався. Його відповідь була просто аргументом здорового глузду, якого, як він вирішив, було достатньо наразі.
— Очевидно, — продовжував він, — люди щороку націлюються на Конкурс наукових робіт. У тому числі й ті, хто після нього повертається додому. Просто тому, що вони вирішили одне питання до події, це не означає, що інше не виникне в день її проведення, так?
— Так… напевно, — Мікіхіко кивнув, нібито обмірковуючи це питання. Потім, з енергійним виразом обличчя, він запитав:
— Але якщо це так, то може, я теж міг би допомогти приглядати за всім?
— Аякже. Це буде велика допомога.
Вони не могли втратити пильність лише тому, що один інцидент було вирішено – прихильність Тацуї була правильною в цьому плані.
Однак, говорячи заднім числом, Тацуя помилявся.
***
Судзуне відвідувала лікарню, взявши напередодні Конкурсу наукових робіт відгул у школі та відклавши репетицію на післяобідній час. З нею був лише Хатторі. Вона хотіла прийти одна, але через усі ці небезпечні інциденти, що сталися, Маюмі, Марі, Адзуса, Хатторі та… ну, всі були категорично проти, тож вона пішла на компроміс і дозволила Хатторі піти з нею.
Вона двічі постукала у двері палати.
— Заходьте, — відповів спокійний альтовий голос зсередини.
— Перепрошую.
— Вітаю, Ічіхаро. Сідай он там?
Судзуне залишила Хатторі в коридорі й увійшла до лікарняної палати, де її привітала Сатомі Асука, шкільна медсестра Першої старшої школи при Національному магічному університеті. Вона прийшла провідати Чіакі.
На ліжку нерухомо сиділа дівчина, прямо, з опущеним поглядом. Чіакі ніяк не відреагувала на візит Судзуне.
— Міс Асука, у Чіакі була якась психічна хвороба? — запитала вона, можливо, не дуже делікатно, бо не особливо стишила свого голосу.
— Ні. Ми не виявили жодних душевних травм, комунікативних відхилень чи інших подібних симптомів. Звичайно, без безпосереднього аналізу її психіки я не можу сказати точно, що вона здорова.
— Поки вона чує мій голос, цього достатньо.
Почувши відповідь Асуки, Судзуне підвелася. Вона обійшла навколо ліжка до вікна і стала спиною до ліжка. Потім, не дивлячись на Чіакі, вона почала говорити:
— Чіакі Хіракава, з твоїми методами ти не зможеш зачепити Шібу.
Її голос був незмінно холодним і зібраним. У ньому не було ні розради, ні заохочення, ні сарказму, ні презирства. Вона просто вказала на правду.
— Ти, звичайно, не викличеш у нього ні приязні, ні ворожості, ні навіть злоби. Зараз для нього ти просто ще одне обличчя в натовпі.
Те, як вона говорила, звучало як незмінна істина.
— Ну і що?!
І, мабуть, саме тому Судзуне вдалося витягнути слова та емоції з уперто мовчазної Чіакі. Навіть якщо емоція була на 100 відсотків негативною, це все одно був перший крок.
— Я знаю, що я для нього не більше, ніж людина в натовпі. Мені не треба, щоб ти мені на це вказувала!
Чіакі проявляла лише відторгнення до Саяки та Канон, а тепер демонструвала таку ж позицію і до Судзуне.
Але Судзуне відреагувала не так, як інші дівчата.
— Я вірю, що твоя думка про Шібу, в деякому сенсі, цілком виправдана.
Судзуне продовжувала байдуже говорити, стоячи спиною до Чіакі, наче й не чула її крику.
— Він, звісно, пихатий. Натовп може вити, плакати і кричати, а його це не хвилюватиме. Він не проявить співчуття – він навіть не виділить час, щоб посміятися над ними. Навіть якби хтось розіграв його, він би просто сприйняв це як незначну прикрість. Натовп для нього, мабуть, просто дрібні мошки.
Чіакі, все ще дивлячись вниз, розчаровано прикусила губу. Вона здогадувалася, що Судзуне думала про квітневий тиждень набору до клубів. Тоді вона думала, що він просто не в змозі впоратися з витівками, які люди над ним влаштовували, але тепер вона, як і більшість учнів Першої школи, знала, що це не так.
Якби він хотів зловити людей, які зненацька атакували його магією, він міг би це зробити. Єдина причина, чому він цього не робив, полягала в тому, що йому було нецікаво. Всі, хто насправді пускав у нього магію, здавалися йому просто мошками. То хіба вона, яка взагалі нічого не могла зробити, хіба не менше, ніж комаха…?
Чіакі стиснула кулаки так міцно, що нігті впилися в долоні, аби стримати розчаровані сльози, що підступали до очей.
Не дивлячись на неї – чи, радше, вдаючи, що не помічає, – Судзуне продовжувала, все ще стоячи до неї спиною:
— Ти це знаєш, Чіакі? Під час письмової частини екзаменів у першому семестрі Шіба набрав стільки балів, що друге і нижче місце навіть не могли наблизитися до нього. Він навіть магічну інженерію склав ідеально.
— Чому це має значення?
— Серед новачків друге місце за кількістю балів на письмовому екзамені з магічної інженерії посіла ти.
Судзуне обернулася до неї обличчям. Її обличчя було холодним і спокійним, не насмішкуватим, а очі й губи звузилися в усмішці.
— Дев'яносто два бали зі ста. Це такий високий бал, що у звичайних умовах він мав би бути найкращим.
— …І що з того?
Відтінок здивування забарвив голос Чіакі. Вона знала свій результат, але, мабуть, не думала, що цього достатньо, щоб посісти друге місце у своєму році.
— На жаль, ти не можеш нічого протиставити Шібі, окрім магічної інженерії. Але там, я думаю, ти зможеш його переплюнути.
Чіакі підвела голову.
Її очі були широко розплющені, в них одночасно читалися і невіра, і слабка, темна надія.
— Пропрацювавши з ним три тижні, я зрозуміла, що Шіба не так добре спеціалізується на самому обладнанні, як на програмуванні. Звичайно, його навички, пов'язані з апаратним забезпеченням, все ще є набагато вищими за звичайні шкільні стандарти, але вони не здаються чимось надзвичайним. На першому році навчання програмне забезпечення є основним предметом магічної інженерії, але наступного року апаратне матиме більшу вагу. Ти ж краще знаєшся на «залізі», чи не так?
Судзуне мала на увазі ось що: якщо на другому році навчання апаратне забезпечення стане важливішим, то є шанс змінити ситуацію – принаймні, так це розуміла Чіакі.
Якийсь внутрішній голосок коротко підказав їй, що це надто слушна думка, але вона проігнорувала його.
Коли Судзуне побачила, як відчай зникає з обличчя Чіакі, а в її очах з'являються щирі емоції, її вираз пом'якшав.
— Якщо ти зможеш пережити те, що відчуваєш зараз, я впевнена, що одного дня ти зможеш це зробити.
Вона не сказала, що саме.
А Чіакі не питала.
Це не мало бути щось конкретне.
Її влаштовувала невизначеність.
— Прошу, приходь на конкурс завтра. Думаю, ти там дещо знайдеш.
Коли Судзуне вийшла з лікарняної палати, Чіакі не дивилась їй услід.
Можливо, лише можливо, вона зможе досягти цього «дещо» – це був наркотик під назвою «можливість».
Їй вкололи цей препарат, який іноді може реанімувати розум, що перебуває на межі зриву, і він започаткував кардинальні зміни в серці Чіакі.
***
— Ем… Ічіхаро? Якщо тобі зле…
Коли Судзуне вийшла з палати, голос Хатторі був затьмарений занепокоєнням через те, як жахливо вона виглядала.
— Не хвилюйся. Просто легка ненависть до себе.
Судзуне, безумовно, не була балакучою. Вона чудово сперечалася, але зазвичай не говорила того, що вважала за потрібне. Вона була відносно балакучою в компанії Маюмі, але поза нею – майже мовчала.
Хатторі знав про це, тому, хоча термін «ненависть до себе» і турбував його, він утримувався від розпитувань і мовчки йшов за нею.
Для Судзуне ця риса Хатторі – читати настрій – і була причиною того, що вона дозволила йому прийти. І, як він і очікував, вона не хотіла зараз говорити про свій психічний стан.
“Клянусь… з мене вийшов би класний аферист.”
За своїм холодним покерним обличчям вона масово сипала словесними образами.
Її метою було поставити Чіакі на ноги, але тільки тому, що вона цінувала її здібності. І це було не заради неї, і не заради сестри Чіакі, яка вчилася в одному класі з Судзуне.
Це було заради їхньої школи.
Сім'я Ічіхара була однією з Лишніх. У ці дні ніхто не ухилявся від Лишніх номерів і не зневажав їх (принаймні, на перший погляд), але так було лише протягом останніх двадцяти років. Покоління її батьків виросло серед глибоко вкорінених упереджень. Її батько пережив сувору ізоляцію від спільноти магів, тому її сім'я приховувала від неї той факт, що вони були Лишніми. Раніше вони були Ічіхана, причому «ічі» означало «один», а не «місто».
Але Судзуне зростала, відчуваючи цю тінь у своїй дитячій свідомості. А коли вона перейшла до середньої школи, то зрозуміла правду, яку батько приховував від неї, і його причину. Можливо, саме тому вона ніколи не відчувала особливої приязні до спільноти магів.
Вперше вона відчула, що належить до якоїсь спільноти, коли прийшла до своєї теперішньої школи, Першої старша школи при Національному магічному університеті.
Маюмі була тією, хто дав їй цю можливість, і саме тому вона відчувала себе в боргу перед нею – і саме тому вона має таку тверду, невмирущу відданість своїй школі.
На Змаганнях дев'яти шкіл Судзуне та інші офіцери Першої школи відчули кризу, що насувалася, через те, що серед молодших класів було мало перспективних магічних інженерів. Вони всі зійшлися на думці, що погані результати хлопців‑першокласників були частково зумовлені саме цим.
Звісно, були талановиті – Адзуса, Ісорі та Тацуя справді вирізнялися. Але талант був розпорошений. Після цих трьох технічний рівень різко впав.
Вони визнали, що пошук інженерних талантів серед учнів молодших класів, особливо першачків, є найважливішим завданням, яке вони поставили перед собою за пів року до випуску. Особливо важливо було знайти чудових учнів 2‑го курсу; учні 1‑го курсу мали викладачів, які особисто навчали їх, але вони не бачили учнів 2‑го курсу. Виявити варті уваги таланти з‑поміж них могли лише учнівська рада та клубний комітет.
І ось, одна з них привернула увагу Судзуне: Чіакі Хіракава.
Вона була першокласницею, яку впіймали з нелегальним інструментом, але коли Судзуне вивчила її біографію, то виявила, окрім інших предметів, високі оцінки з магічної інженерії та високий ступінь майстерності в ремонті та модернізації обладнання.
Судзуне довелося переконати її використати свої здібності для їхньої школи.
Зрештою, вона дійшла висновку, що найефективніший спосіб зробити це – посіяти в ній зерно суперництва з Тацуєю Шібою.
“Ну, гадаю, ніхто не буде проти цього.”
…Так Судзуне завершила свій внутрішній конфлікт. Слово «холоднокровна», однозначно, було доречним прикметником для неї.
***
Оскільки цього року конкурс проходив у Йокогамі, представницька команда Першої старшої школи збиралася на місці вранці в день його проведення. Але минулого року, коли конкурс проходив у Кіото, вони приїхали напередодні та залишилися там на ніч.
З тієї ж причини команди шкіл, віддалених від столиці, приїжджали до Йокогами за день чи два до конкурсу і залишалися там на ніч. Так було і з Третьою школою, яка цього року претендувала на перше місце завдяки Шінкуро Кічіджьоджі, також відомому як Кардинал Джордж, який очолював команду.
Представники Третьої школи виступатимуть останніми. Враховуючи швидкість та зручність сучасного громадського транспорту, вони мали б достатньо часу, щоб дістатися до Йокогами з Канадзави в день конкурсу, але ніхто не застрахований від неприємностей, які можуть трапитися по дорозі. Тому команда і всі члени підтримки запланували виїхати зі школи рано вранці напередодні та залишитися на ніч в Йокогамі.
— Джордже, вже майже час, — покликав Масакі.
— Вже?Добре, зараз буду, — відповів Кічіджьоджі, заглиблений у читання якихось не пов'язаних між собою матеріалів.
“Цікаво, чи дозволять мені взяти це з собою…”
Три години шляху до Йокогами занадто довгі, щоб сидіти склавши руки, і він окинув похмурим поглядом електронну бібліотеку з напівпрочитаною літературою. На жаль, дані, які вона містила, були лише для ознайомлення, і користуватися ними можна було лише в установах, що належать до Національного магічного університету. Будь‑який запит на користування неодмінно буде відхилено.
Він зітхнув, відрізаючи себе від затяжного жалю (хоча й не в такий перебільшений спосіб, як це могло б бути). Кічіджьоджі поклав читалку назад на підставку, потім підняв дорожню сумку, що стояла біля його ніг, і підвівся.
План полягав у тому, щоб скористатися гігантським автобусом з усім їхнім обладнанням на борту, щоб переїхати до Йокогами. Точніше, вони мали доїхати на автобусі до вантажного термінала, потім завантажити весь автобус у швидкісний потяг дальнього сполучення (контейнери, достатньо великі, щоб вмістити цілий автобус, були поширеним явищем у ці дні), і, нарешті, вирушити до Йокогами на максимальній швидкості 600 кілометрів на годину. У будь‑якому випадку, це був би прямий шлях до місця призначення, без пересадок (принаймні, таких, для яких доводилося виходити з поїзда).
Важко назвати Кічіджьоджі нормальним, але він все ще був старшокласником у свої п'ятнадцять років. Відсутність інших пасажирів означала, що він і його друзі могли говорити скільки завгодно, що, напевно, не залишить йому часу на нудьгу, вважав він.
І в Йокогамі він, напевно, зустрів би ту людину знову.
Або, може, точніше було б сказати «зіткнеться».
Оскільки його думки затрималися на його таємному супернику з Першої школи, він також подумав, що було б весело провести час, залучивши молодшу сестру цієї людини, щоб подражнити свого кращого друга Масакі, і він бешкетно посміхнувся.
***
Йокогамські вежі Бей‑Хіллз: комплекс хмарочосів з видом на порт Йокогами. У барі на останньому поверсі одна пара перехиляла келихи з рубіновою рідиною, а нічний краєвид був гарніром до них.
— Нове вино цього року дуже смачне, правда?
— Знаєте, я не дуже розуміюся на винах. Тому мушу вибачитися – адже це ви пригощаєте мене таким чудовим напоєм, — Фуджібаяші елегантно посміхнулася, не у своєму звичайному діловому одязі, а повністю причепурена, з макіяжем і одягом на всі сто.
Шеф Тошікадзу Чіба помахав їй порожньою рукою, виглядав він схвильованим.
— Ні, вони подають це вино всім, коли їхня приватна виноробня виготовляє нову партію, незалежно від дати відкриття… Воно не таке вже й дороге…
— О, але хіба не приємно пити щось свіже?
Фуджібаяші піднесла келих до носа, опустила очі, трохи покрутила в руках вино, а потім знову підняла погляд на нього.
Тошікадзу натягнуто, нещиро посміхнувся.
— …Що ж, я радий, що вам подобається. Завдяки вам наші шанси розібратися з цією справою виглядають більш реальними, і я хотів би висловити вам свою подяку.
— Я хочу сказати вам те ж саме, шефе. Я теж не збиралась давати їм спокій.
— Ви маєте на увазі, як член сім'ї Фуджібаяші? Чи… ні, вибачте, — завагався Тошікадзу, згадавши про свою обіцянку, коли вона подивилася на нього пильним поглядом.
Першою умовою їхньої угоди було надання інформації та допомога у розслідуванні: не розслідувати її походження та цілі. Перша умова була дивною з її боку. Він від самого початку знав, що Кьоко Фуджібаяші була донькою сім'ї Фуджібаяші, відомої своєю старою магією, і онукою старого майстра Десяти головних кланів, Рецу Кудо. Те, що вона прямо поставила цю умову, фактично означало, що вона мала якусь додаткову обставину, яку не можна легко розголошувати.
— До речі, шефе, хіба подяка була єдиною причиною, по якій ви запросили мене сюди вночі?
— Що?!
Тут Чіба ледь не розхлюпав вміст свого келиху.
Дочка Фуджібаяші, яка здійснила цей несподіваний напад, хихикнула.
— Якщо ви не проти, шефе, я б хотіла залишитися з вами і завтра, а не тільки сьогодні вночі.
— Е‑е, я, е‑м, так! Якщо ви так хочете, то з радістю!
Не те щоб Тошікадзу взагалі не мав стосунків з протилежною статтю. У доджьо Чіба були учениці, і в свої студентські роки він часто гуляв з ними, за що його молодша сестра називала його легковажним і недисциплінованим.
Справа була не в тому, що він не звик до жінок або не знав як з ними поводитись, а в тому, що ця була особливою.
— Дякую, — сказала вона. — Ми можемо зустрітися вранці о восьмій годині на вокзалі в місті Сакураґі?
— …Вранці? — обличчя Тошікадзу збентежилося перед витонченою посмішкою Фуджібаяші.
— Завтра в міжнародному актовому залі відбудеться Всешкільний магічний конкурс наукових робіт. Ви знали про це?
— Ну, знав, але…
— Там виступатиме один мій знайомий хлопець, і я хотіла би піти підтримати його.
— О…
Він не міг точно вимовити це, але слова: «Це зовсім не те, про що я думав», – були написані на його лиці. Він витлумачив її пропозицію як запрошення провести з ним завтрашній день – до ночі.
Фуджібаяші неважко було зрозуміти, але її посмішка не зникала.
— О, так. Якщо можете, я хочу, щоб ви передали дещо своїм підлеглим. Якби вони могли підготувати зброю і бойові боєприпаси, а не лише ПАВи, це суттєво допомогло б нам.
— Міс Фуджібаяші, ви маєте на увазі…? — він розвернувся, його боязкий вираз обличчя змінився на такий, ніби хтось вилив на нього крижану воду.
— Звісно, найліпше буде, якщо нічого не станеться, — відповіла вона, спокійно перехиливши келих догори дном.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub