Це був другий день Змагань дев'яти шкіл.
Тацуя був у наметі Першої старшої школи, встановленому на території змагань, одягнений у форму технічного персоналу. Він не одягав її з моменту інавгурації; на церемонії відкриття були лише учасники змагань.
Він просто не міг позбутися відчуття опору, яке виникало, коли йому доводилося носити такий одяг – чи то піджак на вечірці, чи то цей жакет. Але це було обов'язковою частиною уніформи, тож він знав, що йому доведеться просто звикнути до цього.
— Що сталося? Ти чимось розлючений?
— Ні, нічого такого. Чому ти так думаєш?
Він відповів на запитання Маюмі спокійним голосом, але не міг вгамувати хвилювання всередині себе. Він думав, що зберіг спокійний вираз обличчя, але, мабуть, це було досить легко помітити.
— Хм… Інтуїція?
— Ну, ти можеш використовувати таке розпливчасте формулювання як питання, але…
Тацуя відчув виснаження, але не у фізичному сенсі. Схоже, на його обличчі нічого не відобразилося, і вона не отримала від нього особливо колючого враження. Звісно, ще страшніше – а може, й загрозливіше – було те, що вона без жодних на те підстав залізла в його думки.
— То ти щось хотіла?
Він відклав це питання вбік – не було сенсу хвилюватися, як і не було ніяких контрзаходів, якщо він це зробить, – і запитав Маюмі, яка прийшла до нього перед своїм матчем.
— Ні, я просто прийшла провідати тебе, але… Ти вже вивчив усі дані?
Тацуя без будь‑якого попередження вчора ввечері був призначений відповідальним за дівочий клаудбол, і для того, щоб зробити необхідні налаштування для їхніх ПАВів, він дуже поспішав, намагаючись запам'ятати дані про псіонні характеристики кожної з учасниць.
— Так, здається.
— Всіх?
— Так, здається.
Тацуя вдруге дав таку ж коротку відповідь, і Маюмі витріщилася на нього широко розплющеними очима.
— Це може звучати трохи запізніло, але… Ти справді дивовижний, Тацуя. Хіба це не як миттєва пам'ять, чи ідеальна пам'ять, чи щось таке?
— Я б замість цього волів отримати якусь нормальну магічну силу.
— Як людині, що готується до екзаменів до університету, мені важко прийняти таку розкішну скаргу.
Вона могла б вступити до університету лише за рекомендацією, навіть не складаючи вступних іспитів, але вона все одно так сказала – і поклала руки на стегна та ще й надула щоки.
— …
— Хм? Що таке?
Тацуя приклав вказівний і середній пальці однієї руки до скроні і почав її масажувати. Маюмі скоса подивилася на нього.
— Президенте, ти це… Хоча, забудь.
— ?
Він збирався сказати: «Ти це серйозно? Я думав, ти прикидаєшся», але він проковтнув ці слова – і в будь‑якому випадку, це було мудре рішення.
— …Хіба твій матч не починається?
— Починається. Ну то ходімо туди.
— Що?
— Я кажу, пішли звідси!
— …Так, добре.
Їм не дозволялося налаштовувати ПАВи під час матчу, але траплялися випадки, коли переналаштування доводилося робити одразу після його завершення. Цілком логічно, що він мав би чекати з нею на корті, а не на трибунах – власне, йому не потрібно було йти з нею аж до самого корту, але Тацуя наздогнав Маюмі, озирнувшись, коли вона вже йшла.
— Міюкі на трибунах?
Це було перше, що вона сказала, коли він прийшов туди.
— Вона пішла дивитися руйнування льодяних стовпів, — перше, що Тацуя подумав про запитання Маюмі, було не «Чому вона про це запитала», а «Чому вона знову про це запитала?».
— О… То ви таки іноді розлучаєтесь.
Після того, як Тацуя відповів, намагаючись не виказати свого дискомфорту, Маюмі на ходу дуже багатозначно кивнула. Він почав відчувати себе трохи жалюгідно.
— …Невже це виглядає так, ніби ми весь час разом?
Його обличчя, мабуть, виглядало справді жалюгідно, бо Маюмі розгублено замахала руками, показуючи своє заперечення.
— О! Ні, я маю на увазі, я знаю, що це зовсім не так. Вона постійно з нами в учнівській раді, і я знаю, що ви не разом в класі чи на заняттях, і під час практики. Я хочу сказати, що це більше схоже на… мою уяву, ось і все!
— Президенте… Уява мага – це реальність, ти ж знаєш.
Маюмі аж спітніла під його поглядом, від якого збільшилася вологість і тиск.
*
Незручність тривала доти, доки вони не прибули до кортів. Тацуя не гірше за інших знав, що не може підтримувати свій моральний дух там, де відбуватимуться матчі, і, накричавши на себе всередині, він підняв щелепу.
Але вона ледь не впала знову, коли Маюмі зняла куртку‑кулер (теплозахисна форма, що охолоджує завдяки термоелектричним ефектам), яку вона носила до колін.
— …Зачекай, ти гратимеш у цьому?
— Так, а що? — відповіла вона, киваючи так, ніби це було цілком нормально.
Тацуя відчув, як починає боліти голова.
— Ти дійсно збираєшся грати матч у цій тенісній спідниці?
— Га? А чому ні? Хіба це дивно? …Погано виглядає?
— …Тобі дуже личить.
— Серйозно…? Хі‑хі, дякую.
Коли Маюмі в гарному настрої почала робити розтяжку, Тацуя знову подивився на неї, щоб переконатися, що він дійсно бачить те, що бачить. Але скільки б разів він не поглядав, він не помилився.
Вона була в класичному тенісному одязі: футболка‑поло та шорти. До того ж, вони зробили акцент на моді, а не на зручності. Їй варто було лише трохи нахилитися, щоб поділ спідниці піднявся і оголив шорти під нею.
Клаудбол передбачав багато інтенсивних рухів. Стрілець за допомогою стисненого повітря вистрілював непружні м'ячі діаметром 9 сантиметрів, а гравці за допомогою ракетки або магії намагалися загнати якомога більше таких м'ячів на майданчик суперника до того, як закінчиться час. Один сет тривав три хвилини, і кожні двадцять секунд на корт, повністю закритий прозорою коробкою, додавали додатковий м'яч. Наприкінці гравці невтомно ганялися за дев'ятьма окремими м'ячами.
Зазвичай гравці одягали футболку з короткими рукавами та шорти. Деякі учасники вдягали наколінники та налокітники, щоб у разі падіння не поранитися.
Якби учасник використовував лише магію, йому не потрібно було б бігати, а отже, не треба було б нічого, що пом'якшувало б удар при падінні, але учасники, які не користувалися ракеткою, одягали одяг, який міг би прийняти удар м'яча і не травмуватись.
Це, безумовно, був не той вид змагань, де можна було б вийти в такому відвертому вбранні з відкритими руками і ногами.
“Для неї, гадаю, все можливо.”
Звикнувши до цього видовища і подумавши про це, він переконався у своїй правоті.
— Тацуя… Ти ж не думав зараз про щось вульгарне, правда ж?
— Це було б абсурдно. Ти йдеш без ракетки? — він відмахнувся від досить гострого зауваження з удавано серйозним виглядом і діловим тоном змінив тему розмови.
— Угу. Це мій звичайний стиль.
На мить він ледь не прийняв її за дівчину, яка говорить про своє вбрання, але вона, вочевидь, мала на увазі свій стиль «тільки магія».
— Яким ПАВом користуєшся?
— Ось цим, — відповіла вона, дістаючи зі своєї маленької сумочки спеціалізований ПАВ у формі пістолета і простягаючи його йому.
Дехто називає його короткостволом, інші – цивільним пістолетом: Його аналог для бойового пістолета був коротким. (ПАВ Тацуї був довгим типом, який дехто називав кавалерійським, де ствол був довшим.) ПАВи, які мали форму менших рушниць і пістолетів, мали допоміжне прицільне обладнання. «Ствол» фактично був активним радаром для вимірювання магічних координат (відносних координат в уявленні про цільові ейдоси). Довгий ствол на ПАВі вказував на те, що він приділяв більше уваги цій допоміжній функції прицілювання. Але для магів, які не потребували допомоги у прицілюванні, а просто хотіли швидкості активації спеціалізованого ПАВу, короткий тип був кращим у всьому; його легкість, мобільність і простота у використанні робили його зручним.
— Хіба зазвичай ти не використовуєш універсальні типи?
— Так, як правило. Але для цього я використовую тільки одну річ.
Вона скоротила значну частину слів, але Тацуя правильно зрозумів, що вона мала на увазі, що збирається використовувати лише один вид магії під час матчу, саме тому вона обрала спеціалізований тип.
— Це магія переміщення? Чи, може, заклинання зворотного прискорення?
— Ага… я скористаюся «Подвійним зв'язком», — Маюмі продовжила свою ретельно відпрацьовану рутину розтяжки і відповіла Тацуї, не акцентуючи на цьому уваги. — Тацуя, ти не міг би мені помогти?
— Звісно.
Маюмі сіла на землю, витягнувши ноги, і він злегка натиснув на її спину, щоб вона прийняла більш діагональне положення. Пройшло зовсім небагато часу, і її груди торкнулися ніг.
— Зміна швидкості вектора руху… А це не ризиковано? М'ячі не пружні, і якщо вони втратять кінетичну енергію від стін чи підлоги, то можуть не долетіти до поля іншого гравця.
Відчувши, що температура його долонь трохи знизилася, Тацуя прошепотів їй на вухо попередження з‑за її плеча.
— Мммм… Ну, є ще одне заклинання прискорення, але я не користувалася ним минулого року.
Вона сказала це так, ніби це нічого не означало, але для цього їй потрібен був би величезний розрив у силі. Він знову відчув, наскільки до смішного високим був рівень Маюмі.
— Окей, я в порядку.
Потягнувшись до правої та лівої ноги по чотири рази, Маюмі заговорила, і Тацуя прибрав руки. Він випростався і відступив, а потім вона звела ноги разом і виставила вгору руку, дивлячись на нього.
Він не одразу зрозумів, що вона намагається зробити, але коли побачив її трохи незадоволений вираз обличчя, коли він просто стояв і дивився, не рухаючись, Тацуя нарешті зрозумів її наміри. Він обійшов навколо неї і взяв руку, яку вона підняла догори. Вона була маленька і тендітна. Він злегка потягнув, і вона спритно підвелася, тримаючи обидва коліна разом.
— Дякую.
— Нема за що.
Тацуя одразу зрозумів, що це була неввічлива відповідь навіть для нього, але Маюмі чомусь здавалася щасливою.
— Хм! Це щось новеньке.
— Що? — він, очевидно, не мав контексту, з яким можна було б працювати над цим зауваженням, тому відповів рефлекторно.
Маюмі відповіла блискучою посмішкою.
— Знаєш, у мене є старші брати і молодші сестри, але немає молодшого брата.
— Розумію…
Він це вже знав. На відміну від потайливих Йоцуба, Саеґуси були товариською сім'єю. Вони любили запрошувати багато людей на дні народження своїх дітей, щороку влаштовуючи грандіозні святкування. Трохи поспостерігавши за ними, було не особливо складно вивчити їхній сімейний склад. Якщо він правильно пригадував, у неї було двоє старших братів і дві молодші сестри‑близнючки, які навчалися в третьому класі середньої школи.
— Тацуя, ти ж не ставишся до мене інакше, ніж до інших?
— Я не намагаюся бути з тобою грубо фамільярним, якщо ти це маєш на увазі… — сказав Тацуя, навшпиньки обходячи очевидну пастку.
— Я не це мала на увазі. Ти ж не стаєш біля мене в оборону, не метушишся і не почуваєшся ніяково, правда ж?
“Захищатися – це одне, але хіба не ти спричиняєш інші дві речі?”, — подумав він, очевидно, не в змозі змусити себе сказати це.
— Ти розмовляєш зі мною загалом ввічливо, але насправді не маєш жодної стриманості. Щойно я подумаю, що ти нечутливий, а вже наступної хвилини ти слухаєш мої потурання собі. Я просто подумала, що, може, саме таким і має бути молодший брат.
Тацуя, всупереч собі, широко розплющив очі й озирнувся на неї. Вона була правильної статури – незважаючи на різницю у зрості, у неї була хороша голова на плечах, вона була напрочуд вродливою і виявляла увагу, яку часом було трохи важко зрозуміти. Якби він почув, що хтось називає її старшою сестрою, то нічого б не відчув.
Але, чесно кажучи, якби у нього була така старша сестра, він не думав, що у нього був би час на відпочинок.
— …Хто знає? У мене тільки молодша сестра.
— Мабуть, ти маєш рацію, — вона посміхнулася йому так, що він подумав, чи не забула вона про матч.
Тацуя почав відчувати себе незручно, тому спробував втекти.
— Вибач, я б хотів піти перевірити, як там інші учасники, так що…
— У цьому нема потреби.
Його план втечі, щоправда, закінчився трагічним провалом завдяки втручанню третьої сторони.
— О, привіт, Ідзумін.
— Саеґуса… Ти ніяк не можеш перестати мене так називати, так?
Учениця зробила вигляд, ніби у неї болить голова. Вона носила таку ж форму, як і Тацуя – це була Ріка Ідзумі, старшокласниця з технічного персоналу.
— Хочеш, щоб я називала тебе Рікі?
— Ти робиш це навмисно! Все одно, окей, Ідзумін підходить.
— Ідзумі, що ти мала на увазі, коли казала, що в цьому немає потреби?
Тацуя вже зрозумів, що гра слів з Маюмі може тривати вічність, тому він повністю проігнорував їхній діалог і запитав про перше, що сказала Ідзумі.
— Га? О… Шібо, ти можеш слідкувати за матчем Саеґуси. А я займуся рештою.
Ідзумі не дуже добре ставилася до того, що Тацуя був частиною технічного персоналу. У її випадку це було не зовсім елітарно, а скоріше через те, що вона дуже горда. Вона, напевно, думала, що зможе впоратися з усіма справами навіть без його допомоги.
— Ясно. Дякую, — йому дуже хотілося втекти, але якщо так все буде вирішено, то його це влаштовувало. Він кивнув, не кажучи нічого зайвого.
— Окей, я залишу це на тебе, — додала Ідзумі, а потім швидким кроком пішла геть.
— Вона непогана людина, якщо чесно… — сказала Маюмі, дивлячись їй услід, і було схоже, що вона от‑от зітхне. Але для Тацуї це було не більше, ніж легенький вітерець, хоча вона навмисне дала йому це почути.
Яким би не було ставлення Ідзумі, і як би не підтримувала її Маюмі, його це не хвилювало.
Клаудбол – це вид спорту з м'ячем, схожий на теніс і ракетбол, але без системи подач.
Один сет тривав три хвилини, і грали три сети, з перервою в три хвилини між ними. (Хлопці грали п'ять сетів у матчі.)
М'яч, що вистрілювався стисненим повітрям одночасно з сигналом про початок матчу, додавався кожні двадцять секунд, поки гудок не сповіщав про кінець сету. Доти це був безладний шторм м'ячів, що розліталися на всі боки.
…Принаймні зазвичай.
Матч, за яким спостерігав Тацуя, мав дещо інший характер.
Суперниця Маюмі, як і вона, використовувала виключно магічний стиль. Як і слід було очікувати від учасниці таких змагань, вона, схоже, досягла успіху в магії переміщення. Вона швидко розмахувала власним короткоствольним пістолетоподібним ПАВом в обох руках у напрямку м'ячів; можливо, вона підсилювала свій ментальний образ рухами тіла. Будь‑який м'яч, спійманий її магією переміщення, змінював напрямок свого руху в повітрі, перш ніж впасти на землю на її стороні поля, неприродно відхиляючись у бік Маюмі, де він відскакував назад з подвоєною швидкістю в ту мить, коли перетинав сітку.
Кожен з них. Жоден м'яч не був винятком.
Маюмі тримала свій ПАВ перед собою обома руками і стояла посеред поля. Вона просто стояла там, як модель для картини. Через прозорі стіни, що оточували корт, не було навіть вітру, який би розвівав її коротку спідницю чи волосся.
Вона просто стояла, а її суперниця не могла набрати жодного очка.
На око, це було десь 10 сантиметрів.
Саме на таку відстань від сітки вона дозволяла м'ячам суперниці потрапляти до неї.
Магія Маюмі не дозволяла їй точно контролювати м'ячі. Вона не намагалася потрапити в сліпі зони; вона просто відбивала їх. Неспеціаліст міг би побачити, як її суперниця змінює вектори м'ячів, цілячись у найрізноманітніші точки на іншому боці поля, і подумав би, що це складніше, а отже, робить її більш вправною.
Але насправді саме Маюмі набрала всі очки.
В односторонньому порядку – не пропустивши жодного.
Коли пролунав звуковий сигнал про закінчення першого сету, її суперниця стояла на обох колінах, намагаючись віддихатися. Вона ніби падала на землю, і це свідчило про відчай, який вона, напевно, відчувала всередині.
Вона не збивалася з темпу, не втрачала концентрації, і виглядала так, ніби використовувала магію відсторонено, але всередині вона не відчувала себе спокійною.
Принаймні, до такої міри, що вона несвідомо випустила довгий подих, почувши сигнал про закінчення сету.
Не було жодного відчуття, що цей матч був одностороннім. З об'єктивної точки зору, вільної від гордості, вона знала, що її магічна сила значно перевершує силу суперниці. За такого розкладу вона напевно вирішила б долю матчу в наступному сеті.
Її справжня проблема полягала в парі очей, що дивилися на неї з‑за меж майданчика.
Вона звикла, що на неї дивляться. Люди звертали на неї увагу стільки, скільки вона себе пам'ятала. Деякі з цих очей були чисто захопленими, деякі приховували злісну заздрість або плотські бажання, але вона звикла до них, як до повітря.
Але очі, які вона відчувала протягом останніх трьох хвилин, не були схожі на ті, які вона коли‑небудь відчувала.
Це не було на рівні того, якби хтось просто дивився на неї голу (хоча це теж було б великою проблемою). Погляд, який вона відчувала від нього – від Тацуї – не був чимось таким звичайним.
Його погляд викликав у ній незрозумілу тривогу, наче вона була повністю оголена, наче він бачив не лише її оголену шкіру, але й усе, що було під нею, що формувало Маюмі Саеґусу: фізичні частини її тіла – плоть, кістки, кров; а також її думки, емоції, цінності, схильності, звички, уподобання; минуле, яке зробило її такою, якою вона є сьогодні; талант і наполегливу працю, які підтримували її. Усе.
Це був перший раз, коли Тацуя спостерігав за змаганнями Маюмі зблизька. Але він спостерігав за іншими першокласницями, за яких відповідав, під час їхніх тренувальних матчів, і з усіх них, жодна не скаржилася на тривогу.
Вона не думала, що молодші дівчата навіть здатні впоратися з подібним відчуттям. Це означало, що або все це було в її голові, або… що тільки вона могла це відчувати.
Трихвилинна перерва щойно почалася. Зазвичай вона витирала піт і поновлювала запаси вологи в організмі.
Але вона віддала сумку з рушником і напоєм Тацуї.
Якби вона вийшла з корту, то потрапила б туди, де він чекав на неї – підстерігав її.
Маюмі мусила визнати, що їй трохи страшно залишати корт.
Але це виглядало б надто дивно якби вона залишилася там назавжди. Може, вона й не хотіла робити жодного кроку, але тоді краще було б сісти, а їй все одно треба було щось випити. І їй також необхідно було перейти до іншого корту.
Було б добре, якби тільки судді змагань вважали це дивним, але зі своїм становищем вона не могла давати привід для занепокоєння своїм однокласникам і молодшокласникам, які прийшли підбадьорити її.
Вона глибоко вдихнула і видихнула, відганяючи тривогу.
“Ну ж бо! Дівчатам потрібна сміливість!”
Вона наказала своїм ногам йти вперед.
— Хороша робота, — з рушником, який простягнув їй молодщокласник, вона відчула себе трохи розчарованою. Невідоме відчуття задухи зникло, наче його ніколи й не було.
Без сумніву, за його вдавано‑доброзичливим виразом обличчя ховалася одна чи дві особливості; навіть вона не могла збагнути, про що він думає, коли в нього таке спокійне обличчя. Молодший хлопець змушував її відчувати одночасно тривогу через те, що вона не могла сказати, про що він думає, і дивне полегшення від усвідомлення того, що він ніколи не зрадить її.
Коли вона сказала, що Тацуя був їй як молодший брат, вона не жартувала, бо просто хотіла подражнити Тацую. Це, звісно, був жарт, але частково це було те, що вона відчувала насправді.
Вона почала відчувати себе дурною, бо так боялася його, і прийняла невиправдано самовпевнену позицію.
— Хороша робота? Матч ще не закінчився. Ще не час розслаблятися!
Тацуя був членом команди, але не суперником. Його роль закінчилася до початку матчу, а після його завершення розпочнеться знову. Під час матчу він був просто глядачем, тому забороняти йому бути легковажним було б дивно. Однак він не потрудився вказати на це, хоча й помітив.
— Ні, я думаю, що все вже закінчилося.
Натомість він вказав на щось більш суттєве.
— Га?
— У твоєї суперниці не залишилося сил, щоб продовжувати матч. Навіть якщо ви почнете ще один сет, очевидно, що вона виснажиться на його середині. Їхній персонал теж має це знати. Вони скоро програють матч.
Маюмі повернулася до корту і, звісно ж, побачила, що операційний персонал іншої команди про щось розмовляє з суддями. Її суперниця сиділа на лавці з рукою, загорнутою в медичний контрольний пристрій.
— Вона вичерпала свої псіони, використовуючи магію знову і знову. Мабуть, вона припустилася помилки, коли намагалася тримати себе в руках. Вона трохи не впоралася з викликом, як твій опонент, президенте.
— І ти можеш сказати все це, просто глянувши?
— Якщо добре подивитись, то й ти зможеш.
Вони, мабуть, не чули, що сказав Тацуя, але одразу після цього судді оголосили, що її опонентка зазнала поразки. Маюмі стояла й тупо дивилася, викликаючи рідкісну дитячу посмішку, але Тацуя не пішов за її прикладом, а натомість запропонував їй залишити корт.
— Ходімо до намету. Тобі треба перевірити свій ПАВ перед наступним матчем.
— Так, ти маєш рацію. Дякую.
Тацуя повністю контролював ситуацію, але Маюмі знала, що відмова ні до чого не призведе, тож вона пішла за ним, коли він зібрав її речі і почав йти.
*
Найбільше матчів за один день з усіх подій на Змаганнях дев'яти шкіл було з клаудболу.
Щодо максимальної кількості матчів, які міг зіграти один учасник, то найбільше – шість – у коді моноліту, по п'ять – у клаудболі та руйнуванні льодяних стовпів. Щоправда, код моноліту та руйнування льодяних стовпів проходили протягом двох окремих днів, тож п'ять матчів з клаудболу довелося б зіграти за півдня.
Хоча матчі тривали недовго, подія вимагала від учасників безперервного застосування магії протягом кожного трихвилинного сету. Навантаження навіть на один матч не можна було назвати легким.
Тому для того, щоб перемогти в цьому змаганні, важливою частиною було те, наскільки добре можна стримати виснаження своєї магічної сили.
Очевидним ідеалом було виграти два сети поспіль.
Учасник не повинен був кидатися стрімголов на кожен м'яч під час сету. Все було влаштовано так, що треба було добре розрахувати свій темп і допустити певну кількість втрачених очок.
Конкурсанти, які могли використовувати магію в такому ж темпі від початку до кінця, як Маюмі, виходили за рамки норми і практично порушували правила.
Проте Маюмі не дозволила гордості за свою силу взяти гору над нею.
У неї теж була стратегія.
Виграти два сети поспіль було обов'язково, і казати: «Не просто боротьба грубої сили», – було категорично заборонено.
Вона використовувала єдиний вид магії, який просто відбивав м'ячі назад, і його не можна було назвати підходящим для цього змагання. Однак це допомогло запобігти виснаженню, яке могло б настати від використання декількох заклинань, і слова: «Щось подібне не допоможе запобігти магічному виснаженню», – також були відхилені.
У будь‑якому випадку, з цих причин вона була в змозі викластися на повну від початку до кінця.
Однак, коли почався другий матч, вона, як не дивно, була спантеличена.
Хоча вона все ще відчувала себе на висоті.
Тридцять секунд пройшло в першому сеті, і вона знову не віддала суперниці жодного очка.
Насправді все сталося навпаки.
“Чому…?”
Перший матч закінчився поразкою суперниці, тож вона отримала довшу перерву, ніж зазвичай, між матчами.
Але це все одно був щільний графік, п'ять матчів за півдня.
Її стан, який, за відчуттями, змінювався на краще, хоча насправді мав би погіршуватися через втому, був чимось, що зазвичай не здавалося можливим.
Це могло означати лише те, що існувала якась ненормальна причина.
Потяг думок привів її лише до однієї речі.
Коли свисток сповістив про закінчення сету…
…вона вирішила допитати свого брехливого молодшокласника.
*
— Тацуя, ти щось зробив з програмою, так?
На відміну від першого матчу, щойно закінчився перший сет, вона вилетіла з корту прямо до Тацуї.
Він не міг приховати свого здивування від загрозливого погляду Маюмі, але коли відповів, то звучав спокійно.
— Я не чіпав програму. Не мало виникнути жодних проблем з управлінням; чи було щось конкретне, що тебе хвилює?"
— Ти брешеш! — відповіла вона, майже чутно тицьнувши пальцем в обличчя Тацуї, перш ніж продовжити: — Очевидно, що вона створювала заклинання куди ефективніше. У тебе не було часу на вдосконалення обладнання, тому ти, певно, щось зробив із софтом!
— …Це було ефективніше, так? Не гірше, — розгублено відповів він.
Маюмі здулася, як повітряна кулька.
— Ну… так.
Якби це було менш ефективно, це було б одне. Але вона, здавалося, нарешті зрозуміла, наскільки нерозумною була її позиція, коли вона скаржилася на те, що все було навпаки.
— Гаразд, може присядемо?
Все ще розгублено, він простягнув Маюмі рушник. З трохи збентеженим і трохи похмурим обличчям вона сіла на лавку.
— Це, певно, було ефективніше, бо я все почистив.
Тацуя сів поруч, залишивши між ними проміжок у пів тіла, і навмисне заговорив заспокійливим тоном, не дивлячись на неї.
— Не бреши мені. Я була поруч з тобою. Ти явно не розбирав його, щоб почистити, і не користувався миючим засобом.
Маюмі стала дещо впертою, коли відповідала йому. Тацуя терпляче відповів:
— Ні, не фізичне прибирання. Я вичищав сміття в програмному забезпеченні.
На можливості ПАВу може впливати, серед іншого, психічний стан користувача. Недовіра до інженера значно знижує їх. Тацуя вирішив, що мусить пояснити все як слід, хоча й не отримав того, що можна назвати інформованою згодою перед фактом.
— Там були залишки системних файлів перед оновленням, які забивали системний простір твого ПАВу, тож я їх позбувся. Операційна система ПАВу влаштована так, що подібні скупчення сміття трапляються нечасто, але вона не є ідеальною. Усунувши такі непотрібні дані, ефективність твого ПАВу трохи підвищується. Зрозуміло, що це не те, що можна сказати нормально, тому я не пояснював раніше. Я не знав, що у тебе такий гострий нюх. Прошу вибачення за свою легковажність.
— О, ні, все в порядку, якщо це все, що було, — сказала Маюмі, розводячи руками, збентежена його перебільшеним поклоном. — Це просто означає, що ти зробив свою роботу, так? Пробач, що сумнівалася в тобі.
Тацуя підняв голову і побачив, що Маюмі вклонилася на знак вибачення.
“Швидше б змінити тему”, — подумав він.
— Тоді залишимо все як є.
“Здається, вона і справді може щиро вибачитись”, — подумав він.
— Твоя правда.
Напевно, це тому, що вона була старша за нього і гнучкіша.
— Агов, Тацуя?
Проте їй не вистачало гнучкості подивитися на нього згори вниз.
— Після цього ти міг би навчити мене, як робити те обслуговування? Ну, емм… прибирати сміття?
Це не змусило його почуватися погано.
— Авжеж. Але, поки що, будь ласка, зосередься на своїх матчах.
— Ну, звісно. Просто залиш це старшій сестрі!
Вона навмисно поводилася як «старша», і це насправді було досить чарівно.
Маюмі перемогла всіх своїх опонентів в односторонніх матчах, не втративши жодного очка, і виграла чемпіонат з клаудболу серед дівчат.
***
Руйнування льодяних стовпів відбувалося на відкритому майданчику розміром 12 метрів у ширину і 24 метрів у довжину. Воно було поділене на дві половини, з дванадцятьма льодяними стовпами заввишки 2 метри і завдовжки та шириною по метру. Той, хто першим повалить усі стовпи суперника, стає переможцем.
Через те, як це працювало, руйнування льодяних стовпів вимагало надзвичайно напруженої фази підготовки.
Звести сотні гігантських льодяних стовпів посеред літа було нелегко, і навіть попри повне сприяння військових, вони не могли мати багато полів для цього.
Навіть на Змаганнях дев'яти шкіл вони ледве змогли створити по парі майданчиків для хлопців і дівчат, загалом чотири, в основному через те, що не вклалися в ліміти на виготовлення льоду. На кожній з цих арен мало бути зіграно дванадцять матчів у першому раунді та шість у другому, тобто загалом вісімнадцять. Вони розтягували ліміт денного розкладу.
— Ясно, що подія забирає багато магічної енергії. Якби вони провели всі матчі в один день, то учасники, яким довелося зіграти всі п'ять матчів, не витримали б. Проведення фінальних матчів на другий день також не залишає багато часу для відпочинку між матчами. Той факт, що люди кажуть, що фінал руйнування льодяних стовпів залежить від рішучості, має під собою певну основу.
Поки Тацуя пояснював, ніби це був урок, Шідзуку з ентузіазмом кивала.
Міюкі теж була тут, але Тацуя не мав потреби розповідати їй про все це.
Вони втрьох сиділи не на трибунах, а на місцях для персоналу.
В основному, вони хотіли побачити матч Канон, який був наступним, зблизька, щоб по‑справжньому відчути, на що це схоже.
Ісорі був останнім, хто зустрічався з Канон, їх не можна було розлучити.
Решта учасників пішли дивитися матчі хлопців з клаудболу.
Еріка пішла разом із Саякою, яка прийшла вболівати за Кіріхару, а Еріка потягнула за собою Мідзукі, її Мікіхіко та Лео.
Коли він почув про це від Міюкі, то подумав: «Яка сором'язлива», але не знав, про кого йдеться – мовчання, як то кажуть, золото.
Нарешті на арену вийшла Канон.
По обидва боки поля були встановлені дев'ятиметрові риштування.
Учасники захищають власні льодяні стовпи і повалюють стовпи суперників, використовуючи лише магію.
Вважалося, що це найекстремальніша з магічних змагань, оскільки для заклинань, що впливають лише на поле, не існувало обмежень на безпеку магії.
— Шіба!
Ісорі, який провів Канон на сцену, махнув Тацуї рукою.
— Давайте теж піднімемося! — сказав Ісорі, запрошуючи Тацую, а також Міюкі та Шідзуку, яких він привів із собою.
*
За кожним риштуванням, де стояли учасники, знаходилася кімната спостереження для персоналу.
Там були прилади для моніторингу стану спортсменів, а також велике вікно, з якого відкривався прямий вигляд на поле.
— Як там Чійода?
Він відчував, що мовчати було б неввічливо, тому підняв невинну тему.
— Здається, їй правда подобається. Вона так схвильована, що ми маємо переконатися, що завтра вона не зробить собі гірше, якщо перестарається.
На стандартне запитання Тацуї Ісорі відповів з посмішкою.
На його обличчі не було й тіні занепокоєння.
— Я чув, що вона виграла свій перший матч за рекордно короткий час.
— Ну, ти ж знаєш, яка вона. Для тих, хто дивиться, звісно було б спокійніше, якби вона діяла трохи обережніше.
Він відповів з болісною посмішкою, яка зацікавила Тацую.
Цього ранку він весь час був з Маюмі, тож не бачив першого поєдинку Чійоди.
Він лише знав, що Канон виграла за рекордно короткий час.
І якщо подумати, хоча матч був дуже коротким, очевидно, багато її власних стовпів теж було зруйновано…
— Починається!
На шепіт Шідзуку Тацуя подивився на поле.
*
Почувся гуркіт у землі, коли пролунав сигнал до початку матчу.
— Мінне джерело?
Не в сенсі «джерело», а в сенсі «початок».
Тацуя рефлекторно прошепотів це прізвисько, дивлячись на видовище перед собою.
Сучасна магія приваблювала швидкістю та універсальністю, але нею користувалися люди, тож у кожного мага були свої сильні та слабкі сторони. Оскільки магічні здібності передавалися генетично, прямі кровні родичі досить часто, а можливо, і закономірно, мали ті ж самі сильні та слабкі сторони. Йоцуба були винятком із правил; кожен у клані мав свої особливі риси.
Могутні сім'ї використовували свої спільні особливі якості і отримували – або односторонньо присвоювали – загальне прізвисько, окрім власних прізвиськ, які іноді отримували окремі члени сім’ї.
Серед найвідоміших – Джюмонджі, «Бастіон». Ічіджьо називали «Вибухом». Саеґуса, з огляду на те, що в їхній родині ніколи не бракувало магічної сили, парадоксальним чином називали «Всемогутніми» або щось подібне. Чіба були «Магами меча». Це стосувалося не стільки їхніх генетичних якостей, скільки технічних навичок, але, тим не менш, було застосовано до сім'ї в цілому, ставлячи її в ту ж категорію.
А сім'я Чійода була «Мінним джерелом».
Її маги досягли успіху у вібраційній та далекобійній фізичній вібраційній магії, зокрема, у заклинаннях вібрації землі. При цьому не мало значення, що це за матеріал: це могла бути земля, камінь, пісок чи бетон. Якою б не була земля, вони могли направити потужні вібрації на цей фізичний об'єкт. Це був ефект їхнього спеціального заклинання «Мінний генезис», за що вони й отримали прізвисько «Мінне джерело», оскільки могли створювати міни.
Після вибухової вертикальної вібрації, схожої на землетрус малого радіуса дії, дві крижані колони супротивника затріщали і зруйнувалися одночасно. Опонентка спробувала захиститися заклинанням типу переміщення «Примусова нерухомість», яке знизило швидкість переміщення до нуля, але вона не могла встигнути за заклинанням «Мінний генезис», яке змінювало цілі і пробивало одну колону за іншою. Після того, як п'ять з дванадцяти стовпів суперниці були послідовно знищені, вона змінила тактику з оборонної на наступальну.
— Га?
— Що?
— ?
Тацуя, Міюкі та Шідзуку зробили здивовані вирази облич, але Ісорі лише хитро посміхнувся. Він зітхнув, дивлячись на те, як льодяні стовпи Чійоди легко йдуть донизу, і похитав головою.
— Не знаю, чи назвати це вражаючим, чи лінивим, але Канон вважає, що вона просто має викластися на повну і зруйнувати крижані стовпи суперників, перш ніж її власні будуть знищені.
— Ну, тобто… З тактичної точки зору, вона не помиляється.
Перейшовши в атаку, її суперниця також втратила здатність захищатися.
Коли на боці Чійоди залишилося шість стовпів, вона повалила всі стовпи суперниці.
*
— Перемога!
Канон, яка спустилася з риштування, радісно посміхнулася і показала пальцями зайчика.
Щодо того, кому вона посміхалася – це, очевидно, був Ісорі.
Ісорі теж посміхався, хоча це виглядало більше як «Що ж мені з тобою робити?».
— Як би це сказати…
— Вони гарна пара?
Міюкі затнулася, не знаходячи слів, і Шідзуку коротко пояснила, що вона має на увазі.
— Скажімо так, вони добре розуміють одне одного.
Тацуя, зі свого боку, був змушений криво посміхнутися з іншої причини, ніж ті двоє, що прийшли з ним. Він погодився, що вони були гарною парою, але якщо серйозно, то вони були ідеальною парою. Спортсменка і вболівальник: навіть якби на сцену вийшов лише хтось один, вони б виграли цю битву завдяки поєднанню їхніх сильних сторін.
“І все ж…”, — він подумав. “Маючи таку ідеальну комбінацію, хіба може Ісорі справді виконувати свою роботу в парі з іншими учасниками?”
Учасників було сорок, а інженерів – лише вісім. У середньому один інженер відповідав би за п'ятьох людей. У самого Тацуї, хоч і були лише першокласниці, але він відповідав за шістьох. А з урахуванням надзвичайної ситуації, що склалася цього ранку, їх було семеро.
Чи зможе він викластися на повну з іншими учасницями так само як з цією, до якої він був так емоційно прив'язаний?
Це стосувалося і самого Тацуї. Чи зможе він показати себе з Шідзуку та Хонокою так само добре, як з Міюкі?
— Шібо, що сталося?
— Нічого, не переживай.
Звісно, він не міг звернутися до Ісорі й запитати: «А ти можеш з таким же ентузіазмом допомагати іншим учасникам?». Замість цього він відповів безпечною, шаблонною фразою, яка нічого не означала і нічого не робила, ухиляючись від запитання Ісорі.
***
Тріумфуючи від того, що вона виграла третій раунд, Канон та Ісорі, а також Тацуя, Міюкі та Шідзуку, їхні супутники, повернулися до намету, і тут же насупилися від зненацька похмурого настрою, що панував усередині.
— …Що сталось? — запитав Ісорі Судзуне, яка, умовно кажучи, зберігала свій звичайний спокій.
Коли Судзуне обернулася, її обличчя здавалося більш незворушним, ніж зазвичай.
— Результати хлопців у клаудболі невтішні, тож ми перераховуємо прогноз балів.
Рейтинг Змагань дев'яти шкіл визначався за загальною кількістю балів, набраних у кожному виді змагань. За перше місце давали п'ятдесят балів, за друге – тридцять, за третє – двадцять. Швидкісна стрільба, бойова дошка та міражна битва приносили по десять балів за четверте місце. Клаудбол та руйнування льодяних стовпів не визначали місця з четвертого по шосте, тому три команди, які програли у третьому раунді цих змагань, отримували по п'ять балів кожна. Код моноліту давав сто балів команді, що посіла перше місце, шістдесят балів – друге, і сорок – третє, що робило його найвагомішим змаганням з усіх. Змагання для новачків розраховувалися з половиною цих значень і додавалися до загальної суми.
Такою була система нарахування балів. Якщо школа не виводила когось на принаймні четверте або шосте місце, залежно від змагання, вона не отримувала жодних балів. Але навіть якщо вони не змогли перемогти, зайнявши друге‑четверте місце, вони мали шанс отримати більше балів, ніж переможець. За такої системи, вихід якомога більшої кількості людей до фіналу ліги чи турніру в якомога більшій кількості змагань був першою умовою для перемоги.
— Коли ти кажеш «невтішні»…
— Перший раунд – програш. Другий раунд – програш. Третій раунд – програш.
Голос, який відповів на несміливе запитання Ісорі, звучав майже байдуже.
— Ми забезпечили собі участь у змаганнях на наступний рік, але ми не розраховували на таке.
Це могло прозвучати апатично, тому що ті, хто слухав голос, перебували в стані шоку.
Всі вони знали, що, порівняно з іншими змаганнями, склад хлопців на клаудболі був невеликим.
Але це означало лише те, що вони не здобули такої ж легкої, безсумнівної перемоги, як дівчата у швидкісній стрільбі та клаудболі, а пізніше ще відбудуться руйнування льодяних стовпів серед хлопців та бойова дошка серед дівчат. Всі вважали, що вони знаходяться на досить високому рівні, щоб реально боротися за перше місце.
— Буде важко передбачити розподіл балів у змаганнях новачків, але, враховуючи наш поточний відрив, у нас має бути зона безпеки, якщо ми переможемо в дівочій бойовій дошці, руйнуванні льодяних стовпів серед хлопців, міражній битві та коді моноліту.
Молодший член оперативного штабу доповів результати своїх розрахунків.
Тацуя, відсторонено слухаючи, подумав:
“Але ж це трохи висока планка, хіба ні?”
Він казав, що їм треба було виграти чотири з шести змагань, що залишилися у головному чемпіонаті, серед хлопців і дівчат разом узятих.
Вони, мабуть, очікували, що Кацуто і Марі точно виграють свої змагання, але такі прогнози ризикували викликати психологічне виснаження, якщо раптом трапиться нещасний випадок.
Проте Тацую це не хвилювало. Занепокоєння такими речами ставило б його вище свого становища. Крім того, було дещо, що турбувало його особисто.
Кіріхара змагався у хлопчачому клаудболі.
Він був трохи нерозважливим, але мав сильне почуття відповідальності.
“Цікаво, наскільки він був би шокований зараз…”
***
Він зустрівся з Кіріхарою лише після завершення денних змагань, у вітальні перед заходом сонця.
На перший погляд, він був такий самий, як завжди.
Поруч з ним сиділа Саяка.
Вона робила все можливе, щоб триматися весело, але її посмішка була явно вимушеною.
— Добре попрацював сьогодні, Кіріхаро.
— А, це ти, Шібо?
Тацуя мав можливість нічого не говорити і пройти повз, але не зробив цього.
— Програв після другого раунду. Мене розчавили.
Це явно була його бравада, але він все одно, схоже, оговтався швидше, ніж Тацуя думав. Він вважав, що спортсмени, які пройшли через багато перемог і поразок, мають високу стійкість до поразок, тому що це надає їм ментальної стійкості. Тацуя завжди програвав на тренуваннях, але не мав великого досвіду в реальних поєдинках, тому не міг зрозуміти нічого, окрім логіки процесу.
Він стояв, не знаючи, чи доречні в цій ситуації слова розради, і вирішив просто констатувати факти.
— Жеребкування було не на твоєму боці. У другому раунді ти опинився проти туза Третьої школи, а він – фаворит. До того ж, ти програв три сети проти двох, з різницею лише у вісім очок між вами. Ти був виснажений матчем з тим, хто, на думку всіх, виграє все, і саме тому ти програв у трьох сетах у третьому раунді. По суті, це була поразка через травму.
— …Ти любиш переходити до суті.
Тацуя виклав спокійний аналіз, який, безумовно, не виглядав втішним, не намагаючись обійти питання про свої поразки; Кіріхара не розлютився.
— Ти ніколи не думав, що я можу бути в депресії через це?
Насправді його тон і вираз обличчя говорили про те, що йому було весело.
— Я думав про це, але я не знаю, як втішити тебе.
Кілька секунд минуло в тиші.
А потім Кіріхара несподівано розсміявся на дивані і нахилився до Саяки.
Усмішка Саяки, що сиділа поруч з ним, почала виглядати трохи збентеженою.
Тацуя продовжував дивитися на нього невиразним поглядом.
— Шібо… Тобі коли‑небудь казали, що ти кумедний? Будь‑хто нормальний зробив би дуже незручне обличчя і вдав би, що не помітив мене. Ти єдиний, кого я можу пригадати, хто просто підійшов і заговорив зі мною в такому тоні!
Він обмірковував варіант – удати, що не помічає його, – але відчував, що пройти повз, не сказавши ні слова, було б недружелюбно; така була логіка Тацуї. Але, вочевидь, це все одно було безпідставно.
“Здається, мені не треба думати про те, що мені не властиво, типу, як бути дружелюбним.”
І все ж…
— Але тепер я почуваюся набагато ліпше. Якщо ти назвав це поразкою через травму, то, певно, так воно і було насправді. Значить, це означає, що я не безнадійний пацієнт, розумієш?
…Несподівано для себе, ця думка привела його до чогось.
Не беручи до уваги, чи Кіріхара справді відчував це в душі…
…і не кажучи вже про те, чи був це той результат, до якого Тацуя насправді прагнув.
***
Можливо, на змаганнях траплялися несподівані труднощі, але це не означало, що для тих, хто стояв на найнижчих щаблях, все було по‑іншому. Можливо, це не стосувалося тих, хто займався різними справами, але Тацуя все ще працював інженером. Ніхто з верхівки Першої старшої школи не був настільки дурним, щоб ризикувати і створювати будь‑які перешкоди для його справжньої роботи, перекладаючи на нього непотрібні доручення.
Перевіривши стан спортсменів, за яких він відповідав у рамках підготовки до змагань новачків, що мали розпочатися післязавтра, і переконавшись, що з їхніми налаштуваннями ПАВів усе гаразд, він закінчив свою роботу на сьогодні.
Він вийшов у вестибюль готелю, щоб забрати довгий вузький пакунок, адресований йому, і повернувся до свого номера.
Ще не був час вечері. Сьогодні у нього було багато вільного часу, тож він вирішив перевірити посилку. Він подивився на годинник, аби дізнатися, скільки часу залишилося до того, як він мав бути в їдальні. До того, як Міюкі прийде за ним, залишилося ще трохи часу, тож він вирішив розгорнути пакунок і зазирнути всередину.
Це була річ, яку він рано вранці замовив у третьому науково‑дослідному відділі FLT в якості пробного зразка. Всі його частини були звичайними, і він мав просту конструкцію. Не дивлячись на те, що він був виготовлений автоматично на основі креслень, він був відлитий і зібраний за пів дня. Він був у захваті від того, як мало часу знадобилося, щоб отримати його.
“Сподіваюсь, Ушіяма не відклав заради цього інші справи…”
Чи, може, його хтось змусив це зробити. Тацуя вже не раз писав у своєму електронному листі з проханням, що це лише для розваги, але… Так чи інакше, він не міг по‑справжньому повернути час назад, тож не варто було про це хвилюватися зараз.
Він зняв пакувальний чохол, виготовлений з перероблених матеріалів, і побачив тонкий, довгий і вузький жорсткий кейс з кодовим замком. Такий кейс зазвичай використовували для доставки ПАВів розміром з дробовик. Для розблокування циферблата знадобився звичайний код.
Усередині кейса лежав меч – середньої довжини з руків'ям і захистом кисті. Він витягнув його. Це був одноручний меч, понад 60 сантиметрів завдовжки, а клинок мав 45 сантиметрів – принаймні, на перший погляд.
Він не мав леза.
Він не був зроблений як складаний ніж; це не був «меч» у справжньому розумінні цього слова в першу чергу. Це була скоріше металева репродукція меча середньої довжини, ніж справжній меч. Або ж це була пласка дубинка з руків'ям меча на ній.
Але, звісно, це була не просто дубина.
Коли він клацнув перемикачем на внутрішній стороні руків’я і впустив у неї трохи псіонів, до його руки повернулося знайоме відчуття. Як і кийок Еріки, це була зброя з вбудованим ПАВом всередині.
Він був навіть обмеженішим у використанні, ніж звичайні спеціалізовані ПАВи, і міг забезпечити лише один тип програми активації. Хоча ПАВ Еріки мав функцію перемикання програм, як і звичайні спеціалізовані типи, це був прототип повністю одноцільового спеціалізованого ПАВу, який називався інтегрованим збройним ПАВом.
Він подивився на відстань до стіни, щоб заміряти її, і тут, саме тоді, коли він збирався розпочати тест, у двері постукали. Криво посміхнувшись на «ідеальний» час, він поклав прототип на свій стіл. Вона прийшла трохи раніше, ніж обіцяла, але він знав, що за дверима були присутні всі його друзі, які збиралися вдертися і до нього.
Він ненадовго замислився над тим, щоб прибрати прототип подалі, але передумав; йому не було потреби тримати його в таємниці. До того ж цей прототип все одно призначався для одного з тих друзів. Подумавши, що було б цікавіше, якби цей друг провів тест, ніж він сам, він відчинив двері.
— Тацуя, можна нам зайти?
Першою відкрила рота його молодша сестра, що стояла спереду. Він притримав двері, що відчинялися назовні, коли пройшла Міюкі, за нею – Еріка, яка підійшла до нього ближче, ніж було потрібно, майже торкаючись його. Після них зайшли Хонока, Шідзуку і Мідзукі, а потім Лео і Мікіхіко, що замикали колону.
Це був не стільки порядок «дами вперед», скільки просте відображення балансу сил. Але, незважаючи на номінальну додаткову площу одномісного номера з двома ліжками, яку він використовував для свого обладнання, там було затісно для такої кількості людей одночасно. Стільців і ліжка не вистачало, тож одна з його подруг сиділа на його столі – хоча насправді вона виглядала радше круто, ніж неохайно, тож він нічого про це не сказав.
Та, що сиділа на його столі, тобто Еріка, вочевидь, помітила меч на столі й зацікавилася ним.
— Тацуя… Це тренувальний меч? Якийсь із західних, а не катана?
— Ні.
— Тоді це металевий кийок?
— Ні… Я не думаю, що в цій країні є майстри, які віддають перевагу металевим кийкам.
— Майстри бойових мистецтв у наш час… Тоді що це? — Еріка взяла його в руки і розглянула з обох боків, потім помітила пусковий механізм на верхньому кінці руків’я і сказала: — …О! Це мітла?
— Точно. А якщо ще точніше, то це інтегрований збройовий ПАВ. Дехто називає їх зброярськими пристроями. Це поєднання ПАВу, повністю спеціалізованого під одне заклинання, і зброї ближнього бою для використання цього заклинання.
— Круто… — Еріка сказала це не тому, що інтегровані збройові ПАВи були незвичними, а тому, що «меч» не був схожий на жодний з тих, що вона коли‑небудь бачила раніше.
Еріка, яка уважно розглядала його в руках, була не єдиною зацікавленою – Хонока та Шідзуку також зачаровано дивилися на нього. Міюкі, однак, певно, пригадала їхню вчорашню розмову. Її обличчя засвітилося від усвідомлення. Мідзукі та Мікіхіко не виглядали дуже зацікавленими. Можливо, їх більше приваблювало те, до чого вони звикли, ніж щось нове. Тацуя подивився на обличчя останнього, потім злобно посміхнувся і взяв прототип з рук Еріки.
— Лео!
І жбурнув його Лео, який відвернувся, уникаючи контакту з ним.
— Воу! Гей, дивись, куди кидаєш!
Насправді у нього просто свербіли руки, щоб схопити цю річ, але він відчував дивну антипатію до свого доленосного ворога (?) і вдав, що його це не цікавить. Але, прикинувшись розгубленим, він схопився за руків'я так, наче тільки цього й чекав.
Тацуя повністю проігнорував його поверхневий аргумент і провокаційно посміхнувся.
— Хочеш спробувати?
— Що? Я? — лише на мить він посміхнувся.
Еріка зробила таке обличчя, ніби хотіла сказати, наскільки він прозорий, але Тацуя встиг помітити це лише краєм ока, перш ніж озирнувся на Лео.
— Цей бойовий пристрій – це зброя, яка застосовує зміцнювальну магію, яку Ватанабе використовувала у своїх змаганнях з бойової дошки. Якщо ти заміниш частину леза, це може бути і ріжуча зброя. Я думаю, він тобі підійде.
— Зачекай, це ти зробив?
— Ага.
— Стривай‑но, — втрутився в їхню розмову Мікіхіко. Спочатку він не був дуже зацікавлений, але тепер слухав уважно. — Перегони Ватанабе були тільки вчора. Ти зробив це за день? Не схоже, щоб це була якась солянка з окремих частин.
— Ну, пристрій сам по собі є солянкою. Ззовні він зроблений зі звичайного сплаву, тут взагалі немає ніяких спеціальних матеріалів.
— Але ж ти не міг зробити його вручну. Ти ж не мав на часу!
— Ну, само собою. Я лише намалював креслення, а в майстерні мого друга його зробили автоматично.
Міюкі ледь не розсміялася з «майстерні друга», бо знала, що сталося, але вона завжди мала кілька додаткових шарів шкіри напоготові, тож не зробила помилки, пропустивши повз вуха підозрілий погляд брата.
— Ну так що, Лео… Хочеш протестувати?
Голос Тацуї був схожий на шепіт Мефістофеля. Він явно мав прихований мотив, але сам того не знаючи, робив його шарм непереборним.
— …Ну добре, згоден. Я буду твоїм піддослідним щуром.
— Це було легко, — пробурмотіла Шідзуку, своїм звичайним голосом передаючи враження, яке склалося у всіх їхніх друзів.
*
Наступне, що Тацуя дістав, був дзеркальний наголовний дисплей (НД) з динаміком всередині.
— Це інструкція, — Лео, коли йому запропонували НД, не зовсім зрозумів, що це означає, і над його головою з'явився знак питання. — Тут записана інструкція з використання зброї, подивись.
— Га? А, ясно…
Нарешті зрозумівши, що це були зображення і голоси, записані як інструкція для інтегрованого збройового ПАВу, яку йому дали (або, точніше, кинули), його лице змінилося на вираз розуміння, і він взяв НД з рук Тацуї.
— Хіба це не щось на кшталт віртуального термінала?
Хонока, яка поставила це запитання, була не єдиною, хто так думав. Віртуальні інформаційні термінали були шкідливі для недосвідчених магів. Це був здоровий глузд, і навіть Перша старша школа забороняла учням користуватися ними.
Тацуя, який сам вперто користувався екранними терміналами, порадив другові скористатися функцією відтворення у віртуальному терміналі, і хоча НД обмежував його зір і слух, інші мали свої сумніви.
— Нічого такого страшного, але я думаю, що це схоже.
— …З ним буде все гаразд?
— Га? О… Ти маєш на увазі, що інформаційні термінали шкідливі?
— Т‑так.
— У цьому сенсі немає про що турбуватися. Шкідливість віртуальних терміналів криється в ризику прищеплення хибно успішного досвіду. Віртуальний досвід того, що ти насправді можеш зробити, робить їх корисними інструментами.
— Я не зовсім розумію, що це означає…
Хонока завжди ввічливо розмовляла з Тацуєм, але зараз здавалося, що манера розмови Міюкі заразила її.
— Магія – це система, яка тимчасово створює або змінює реальність за допомогою вигаданих уявних образів. Функції, пов'язані з досвідом, у віртуальному терміналі – це технологія, яка створює ілюзію того, що фальшиві ментальні образи є реальними.
Пояснення Тацуї було ґрунтовним і детальним, можливо, як реакція на це запитання.
— Вони схожі в тому, що обидва призводять до сприйняття нереальних подій як реальних. З іншого боку, досвід, який можуть надати віртуальні термінали, не вимагає від користувача жодних зусиль для зміни реальності. Ці зміни ніколи не зазнають невдачі, і саме в цьому полягає ризик.
Тацуя на мить зупинився – навіть йому здалося, що він занадто довго говорив про це. Але серед облич друзів, що були перед ним, половина розуміла, а інша половина – ні. Він передумав. Мабуть, він сказав недостатньо, тому вирішив продовжити пояснення.
— Існує ймовірність того, що пережитий віртуальний досвід може дати магу ілюзію того, що він зміг змінити реальність без жодних зусиль. Для тих, хто все одно не може використовувати магію, це не буде ілюзією, а досвідчені маги можуть легко розрізнити, що вони можуть і чого не можуть робити. У недосвідчених магів, однак, існує ймовірність того, що фікція віртуального досвіду може змішатися з реальністю подій, які вони змінили за допомогою магії, що може призвести до помилкової оцінки власного рівня сили.
— Недосвідчені маги, які звикли до віртуального світу, в якому вони можуть змінювати реальність без зусиль і ризику невдачі, перестануть замислюватися над тим, чому їхня магія – чому їхні реальні зміни подій зазнають невдачі. Вони втратять і здатність, і бажання думати про це. Ось чому кажуть, що віртуальні термінали шкідливі для недосвідчених учнів, які вивчають магію.
Він знову зробив паузу, щоб подивитися на обличчя друзів. Здавалося, що він пояснив достатньо, але щоб бути впевненим, він вирішив завершити розповідь.
— Іншими словами, головна проблема – це ілюзія, що ти можеш робити те, чого не можеш. Немає жодних проблем з тим, що віртуальний досвід – це те, що насправді можна зробити. Віртуальний досвід, подібний до цього, фактично має позитивні ефекти, які підсилюють процес формування ментальних образів, необхідних для побудови магічних послідовностей. Реальність така, що просто важко вибрати тільки корисний контент, тому з цієї точки зору повна відмова від віртуальних терміналів є логічним вибором…
— Ясно… Дякую, я багато чого дізналась!
Те, як Хонока кивнула, виглядало надто захоплено. Тацуя подумав, що, може, він трохи перестарався. Насправді він відчував, що навіть якщо вона відчує, що покладається на нього, він не зможе на це відповісти…
***
Вони вирішили протестувати прототип пристрою після вечері і позичити критий майданчик для тренувань з рукопашного бою за межами місця проведення Змагань дев'яти шкіл. Тацуя не організовував це; це сталося завдяки зв'язкам Еріки. Відколи вона приїхала сюди, вона повною мірою використовувала вплив своєї сім'ї так, ніби від цього залежало її життя. Що ж сталося, що спричинило таку зміну в її свідомості? Він пригадав, що чув щось про це на вечірці. Звичайно, він міг би хвилюватися скільки завгодно, але нічого не міг вдіяти. Крім того, він знав, що це не те, про що йому варто серйозно переживати – його власні емоції завжди були поверхневими. А це означало, що було б набагато щиріше поставитися до цього серйозно і поставити на перше місце власну допитливість як інженера.
Сказавши собі це, він дорікнув собі за те, що збирався пхати свого носа в чужі справи.
— Лео, ти розібрався, як це працює?
Він переключив свою увагу на тест, який вони збиралися розпочати. Ця річ була створена нашвидкуруч і являла собою просту комбінацію існуючого заклинання, але він все одно проводив випробування нового заклинання і нового пристрою. Якщо він дозволить своїм думкам блукати, то нещасний випадок трапиться не з ним, а з Лео.
— Щось таке… Але чи взагалі це можливо?
Це стосувалося прогнозованої роботи прототипу, який Лео бачив у НД.
— Саме тому ми тестуємо його, щоб з'ясувати це.
— Так, напевно.
Майданчик знаходився приблизно за тридцять хвилин ходьби від готелю. Однак зараз була ніч, а не день. І це був армійський маневровий полігон у горах, а не місто. Міюкі та Еріка затято опиралися цій ідеї, але після того, як їх вдалося вмовити, вони залишилися в готелі. Ситуація все ще залишалася неспокійною, тому вони попросили Хоноку наглядати за Міюкі, а Мідзукі – за Ерікою. Зараз тут були тільки Тацуя і Лео.
— Що ж, тоді почнемо.
— Прийнято!
Для першого тесту не було ніяких манекенів, встановлених для тренувальних ударів (чи то пак, влучень). Перш ніж щось робити, вони перевірили, чи функціонує інтегрований збройовий ПАВ.
— Поїхали!
Лео клацнув перемикачем на кінці руків’я. Пролунало характерне клацання, коли перемикач стиснувся в його руці. Потім він натиснув вказівним пальцем на курок на верхньому кінці руків’я і направив всередину псіони.
Незважаючи на зовнішнє враження, яке справляв Лео, він не мав вибухової сили; натомість він мав чудову наполегливість і витривалість у тому, що стосувалося псіонів, які він міг постачати. Звісно, така витривалість з його суворим виглядом була очікуваною.
ПАВ не був адаптований для його індивідуального використання, тому його функції допомоги у створенні заклинань не надто допомагали, а процес компіляції магічної послідовності з програми активації займав більше часу, як наслідок. Це було близько 0,6 секунди – все ж таки трохи швидше, ніж його оцінки на практиці. Можливо, це було пов'язано з тим, що це був тип магії, в якому він досяг успіху, або, може, це було завдяки продуктивності ПАВу і програми активації. Як би там не було – а могло бути і те, і інше – це не мало значення. Вони не засікали його час; вони були тут зараз, щоб спостерігати за самим заклинанням.
— Ого!
Лео буркнув не стільки через закляття, яке активувалося, скільки через інерцію, що пройшла через його руку, яка була більшою, ніж він очікував.
— Ха‑ха, він реально літає. Класно!
Він посміхнувся дитячою посмішкою і розмахнувся навколо «мечем» – який тепер мав менше половини свого леза. У тандемі з його рухами інша частина леза, що ширяла в повітрі, вигиналася дугою перед ним.
— Три, два, один…
— Упс!
Лео перестав рухатися, коли почув зворотний відлік Тацуї.
— …нуль.
Як тільки відлік дійшов до нуля, лезо в повітрі смикнулося перед ним і повернулося до частини меча, все ще приєднаної до захисного руків'я, зафіксувавшись і знову сформувавши повноцінний «меч».
— Це працювало ідеально, Тацуя!
Лео не втримався і підняв великий палець вгору від задоволення, а Тацуя відповів йому тим же.
— Але як ти взагалі до цього додумався? За допомогою магії зміцнення стабілізувати взаємне розташування відокремлених частин меча і змусити клинок літати? Я ледве в це повірив, і це зробив я! Виходить, зміцнювальна магія працює, навіть якщо вони фізично не торкаються один одного.
— Визначення зміцнювальної магії полягає в тому, щоб стабілізувати відносні координати, як‑не‑як. Як тільки ти позбудешся своїх фіксованих ідей, зникне потреба в тому, щоб об'єкти торкалися одне одного. І те, як працює цей пристрій, більше розтягує лезо, ніж змушує його літати. Просто посередині є отвір, і лезо може рухатися лише як продовження.
— Це означає, що про це не треба багато думати. Це супер – відчувається так само, як якби ти просто розмахував справжнім довгим мечем.
За словами Лео, цей пристрій не має того аспекту, що він виснажує силу волі користувача, якою зазвичай керують зброєю дальньої дії. Він просто розгойдувався, зберігаючи дистанцію, доки діяло заклинання і користувач продовжував рухати рукою.
— До речі, як вони пов'язані між собою? Тут немає ніякого спеціального заклинання…
— О, це просто. Це електрично реактивний сплав з пам'яттю форми; в моменти, коли вони з'єднуються і роз'єднуються, він пропускає через себе електричний струм, щоб зв'язати і роз'єднати їх.
Лео розуміюче кивнув. Це був відносно популярний спосіб виготовлення застібок і кріплень в наші дні.
— Але це означає, що якщо його сильно вдарити, поки закляття не активне, він, скоріш за все, просто зіскочить.
— Та нічого страшного. Можна просто сховати його в піхви, коли не користуєшся ним, так?
— Мабуть, так. Ну добре, хочеш перевірити його на манекені по‑справжньому? Або спробувати змінити відстань відриву?
— Гей, Тацуя, а можна якось змінити відстань, коли він увімкнений?
— Це… не неможливо, але буде складно. Зараз він налаштований так, що ти регулюєш постійну кількість програм активації, пов'язаних з приєднанням і від'єднанням, за допомогою перемикача на тильній стороні руків’я, але ти, звісно, можеш змінювати змінні в магічній послідовності. Але якщо ти захочеш змінити відстань в процесі, тобі доведеться перезаписати поточну активовану магію.
— О. Ну, якщо ти просто хочеш швидше повернути все до нормального стану, тобі не треба змінювати відстань посередині, так? Я маю на увазі, що ти і так не можеш змінювати довжину справжнього меча, коли рубаєш щось.
— Мені здається, що хтось на кшталт Еріки міг би це зробити. Так чи інакше, що ти хочеш робити?
— Може… Поб'ємо манекен.
— Добре.
Тацуя скористався великим контролером у вигляді планшета, і з землі з'явилися три солом'яні фігури в людський зріст.
— …Що це, бронзовий вік?
— …Чиє це хобі?
Вони обмінялися втомленими поглядами на анахронізм їхнього світу, де біологічні матеріали, які можна регенерувати, були звичним явищем.
— Ну… Функціонально кажучи, як наочний манекен, він має бути в порядку.
— Солом'яні опудала не мають функцій! Але так, гадаю, тут нема на що скаржитися.
Лео провів порожньою лівою рукою по щоці і відскочив назад, а потім зайняв позицію навпроти манекенів.
Він натиснув на перемикач.
Одна частина леза злетіла в повітря.
Лео різко замахнувся.
Летюче лезо, отримавши швидкість у відповідь на радіус руху його руки, влучило в солом'яну мішень.
— Воно дійсно повертається.
Не схоже, що це його приголомшило, але Лео висловив своє враження, стискаючи рукою зброю після того, як вона повернулася до свого початкового стану меча середньої довжини (іграшкового).
— Літаюча частина не має великої маси. Це компенсує швидкість, але потребує більшої фізичної сили, тому що імпульс менший.
— Я розумію. Тобто було б ліпше, якби він був трохи важчим, щоб використовувати його в реальному бою.
Лео з розумінням кивнув на пояснення, а потім взявся за іншу мішень. Коли Лео знову заніс пристрій, Тацуя подумав про себе:
“Він має рацію. Навіть з лезом, трохи більша вага додала б йому більшої ефективності в реальному бою. Хоча для ігор він був би ідеальним варіантом…”
Тацуя подумав про правила коду моноліта, які забороняли прямі атаки. Цей збройовий пристрій не порушував би правил, адже лезо літало в повітрі.
“…Хоча це тут ні до чого.”
Він посміхнувся про себе, бо думав про реальні способи його використання, водночас стверджуючи, що це була іграшка.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub