Розділ 16 - Зустріч конкурсантів

Нарешті настало 1 серпня, день, коли вони вирушили на Змагання дев'яти шкіл.

Школи, які мали їхати найдальше, такі як Восьма старша школа в Отару, Хоккайдо, та Дев'ята старша школа в Кумамото на острові Кюшю, приїжджали раніше за інших. Однак Перша школа була розташована на західній околиці Токіо, тож щороку вони зазвичай прибували до свого помешкання в останній момент перед початком змагань. Це був не стільки стратегічний крок, скільки прагнення надати пріоритет віддаленим школам у використанні тренувальних майданчиків. Перша школа не змогла б потрапити на територію до дня змагань, тому їм не потрібно було приїжджати туди якомога раніше…

— …Ось чому ми не виїжджали до сьогоднішнього дня.

— Так… Гадаю, пояснення було досить зрозумілим.

Щойно Марі закінчила, Тацуя ледве стримався, щоб не поглузувати з неї і не запитати, кому саме вона читала лекцію. Натомість він похитав головою і відвернувся.

Вони розмовляли удвох під небом у середині літа, і сонце робило все можливе, щоб дати знати про свою присутність. Він замислився, кому взагалі може подобатись проводити час на вулиці в таку спеку, але відповіді не знайшов – йому теж не подобалось це робити.

— Вибач, що спізниииилась!

Марі зітхнула і посміхнулася, побачивши власницю голосу, чиї босоніжки спритно цокотіли по землі; Марі завбачливо стояла під парасолькою, залишивши Тацую згоряти під палючими сонячними променями, поки він мовчки викреслював пункт зі списку, що відображався на його терміналі.

Запізнення на одну годину тринадцять хвилин. Нарешті всі зібралися.

— Маюмі, ти спізнилась.

— Пробач, пробач.

Це були єдині слова критики та вибачення, що пролунали між ними. Вони зайшли у великий автобус, наче нічого не сталося.

Однак за мить Маюмі повернулася з порожніми руками.

— …Ти щось забула? — запитав Тацуя, відчуваючи деяку тривогу щодо того, чи вдається йому тримати спокійне обличчя. Речі, необхідні для їхнього кількаденного проживання, такі як додатковий одяг і косметика (мати косметику, коли живеш далеко від дому, було, звичайно, необхідністю, якої його навчила Міюкі), вже були запаковані і завантажені в автобус. Пакунки були доставлені безпосередньо з дому кожного учня, тож всі вони вже знали б, якби щось забули. Навіть якби хтось щось забув, більшість необхідного все одно було б надано в їхньому помешканні; не так вже й багато треба було б брати з собою в автобусну поїздку, яка тривала максимум дві години.

— Ні, справа не в цьому… Вибач, Тацуя. Я змусила всіх чекати дуже довго.

— Не хвилюйся, я чув, що сталось.

Маюмі запізнилася не з якоїсь безвідповідальної причини, наче проспала чи переплутала час. Три години тому вона подзвонила і квапливо пояснила, що через сімейні обставини запізниться. Вона сказала, щоб вони вирушали без неї, а вона зустрінеться з ними там, але всі старшокласники погодились зачекати на неї, тож Маюмі почала шалено поспішати, щоб потрапити сюди.

Вона не була наступною спадкоємицею сім'ї Саеґуса – у неї було двоє старших братів. Мало того, що вона була третьою дитиною, вона ще й була старшокласницею; ситуації, коли її потрібно було б викликати для чогось, траплялися щонайбільше рідко. Вона, напевно, відчувала б себе зручніше, якби інші учні поїхали завчасно. Тоді б їй не довелося поспішати. Але вони сказали, що зачекають – хоча Тацуя мовчки був проти, – а це означало, що вони змусили її прийти сюди поспіхом. Саме тому Тацуя не хотів критикувати її за запізнення на одну‑дві години.

— Хіба на вулиці не жарко?

— Та ні, все нормально. Ще тільки ранок, і на вулиці не так вже й жарко.

Йому доручили роль контролера присутності під час поїздки з тієї неминучої причини, що він був єдиним першокласником, який не братиме участі в змаганнях. Було сорок учасників, четверо з яких були оперативним персоналом, а восьмеро – технічним. Він був єдиним першокласником серед дванадцяти, хто не брав участі в змаганнях.

Звісно, їх було більше, ніж дванадцять осіб, що чекали на місці. Окрім оперативного та технічного персоналу, вони зібрали двадцять волонтерів як допоміжний персонал для роботи за межами майданчика, але вони їхали туди іншим шляхом. Нікого з викладачів школи також не було на місці. Їхній караван складався з одного великого автобуса і чотирьох робочих машин, і в них, окрім водіїв, були лише офіційні співробітники.

— Але ти, певно, пітнієш, як… Чекай, що? Ти зовсім не спітнів.

— Ну, я ж достатньо добре володію магією, щоб не пітніти… Я ж не ящірка чи щось таке – навіть я зазвичай пітнію посеред літа, як зараз.

Він використав заклинання, яке забирало вологу та інші елементи його поту зі шкіри та одягу і розсіювало їх у повітрі. З точки зору магічних типів і видів, характерне заклинання Тацуї, «Демонтаж», було складним заклинанням, що включало конвергенцію, дисперсію, поглинання і випромінювання, і було підгрупою магії поділу. Якщо якась частина цього закляття і мала особливу вагу, то це була частина розсіювання. Тому він спеціалізувався (умовно кажучи) на типі розсіювання.

— Ящірка… — він не хотів, щоб це прозвучало смішно, але їй здалося, що так і є, і вона трохи хихикнула. Напевно, через пору року – Тацуя подумав тоді, що її посмішка нагадала йому соняшник. Можливо, це була лише ілюзія, спричинена сонячним світлом, спекою та вологістю… і на доказ цього знадобилася лише мить, перш ніж її посмішка змінилася на звичайну пустотливу усмішку.

— До речі, Тацуя, як він на мені сидить?

Так… точно так само, як і завжди.

Вона, мабуть, мала на увазі сарафан, який був на ній. Вона притиснула руками краї свого широкого капелюха і стала в позу. Було б важкувато неправильно зрозуміти це, навіть якби він захотів.

Сьогодні вони просто заселялися у свої номери, ніяких офіційних заходів не було. Тому, хоча формально це була шкільна подія, вони не зобов'язані були вдягати форму. Усі першокласники, включно з Тацуєю, були вдягнені у форму, але близько половини другокласників і майже всі третьокласники були у звичайному одязі.

Проте краще було звести до мінімуму відкритість шкіри в громадських місцях. Це був сучасний дрес‑код, тому, як і Марі, багато учнів носили зручні, непродувні сорочки з довгими рукавами і тонкі штани до щиколоток. Виняток становила одна дівчина, на ім'я Чійода, яка носила короткі шорти і довгі шкарпетки, що сягали стегон; це був модний тренд, і Тацуя не міг визначитись, чи оголює вона багато шкіри, чи ні. Учень, на ім'я Ісорі, за її примусом, був у шортах і високих шкарпетках у похідному стилі, і вони виглядали як одна пара. (До речі, вони, очевидно, зустрічались.)

На тлі всього цього вбрання Маюмі було особливо помітним. Навіть дивно впадало в око. Її сарафан оголював обидві руки аж до плечей, і спускався лише до колін. Її босі ноги були взуті в босоніжки на високих підборах. Засмаглий відтінок її шкіри, ймовірно, пояснювався тим, що вона нанесла на неї захисну дихаючу плівку, яка відбиває інфрачервоні промені та захищає від ультрафіолету. З цієї точки зору вона взагалі не оголювала шкіру, але колір плівки був схожий на колір гарної засмаги, надаючи її шкірі тривожну ілюзію сексуальності.

— Тобі дуже личить, — смілива квітчаста сукня справді була їй дуже до лиця.

— Справді…? Дякую, — її дурнуватий тон і сором'язливий вираз обличчя поєднувалися для максимального ефекту. — …Було б добре, якби ти не соромився робити мені компліменти.

На два роки старша за нього, вона сплела пальці перед талією і дивилася на нього великими очима, поки наближалася до нього. Її груди, середнього розміру для її невеликого зросту, виявилися затиснутими між руками, даючи йому змогу чітко бачити її декольте. У цей момент він не мав сумнівів, що вона робила це навмисно.

— …Тобі, певно, було нелегко.

— Що?

Тацуя не мав жодної змоги дізнатися, що було причиною її раптового виклику, але вона, очевидно, зазнала сильного стресу.

— Нам треба йти, президенте. Можеш трохи відпочити в автобусі.

…Принаймні, Тацуя вирішив так вважати.

— Зачекай, стривай, Тацуя. Не зрозумій мене неправильно…

Маюмі була здивована і спантеличена його несподіваною увагою, змішаною з натяком на співчуття.

***

— …Це було так грубо. Він поводився зі мною так, ніби я була психічно хвора чи щось таке!

Автобус рушив, а Маюмі сиділа всередині, надуваючи щоки від гніву. Судзуне сердечно спостерігала за нею з сусіднього сидіння.

— Він сказав, що буде поруч, а потім просто втік.

До речі, Тацуя їхав в одному з робочих автомобілів як член технічного персоналу. З об'єктивної точки зору – або принаймні з видимої – він зробив це не для того, щоб уникнути Маюмі.

— Та за кого він мене має?

— Це було правильне рішення, — відрізала Судзуне у відповідь на схвильований потік скарг Маюмі.

— Рін, ти щось сказала, чи мені здалося?

Вираз її обличчя був страшним: на губах з'явилася приємна посмішка, але очі зовсім не посміхалися. Вона відповіла веселим голосом, знову ж таки з видимої точки зору – і тільки з видимої, – але це не вплинуло на сталевий вираз обличчя Судзуне.

— Сказала… це було правильне рішення, якщо він не хотів стати твоєю здобиччю.

— Га? Ей! Це було дуже підло! — насправді, її власне серйозне твердження дало тріщину в масці незворушності Маюмі.

— Небагато учнів можуть витримати твою спокусливу фігуру. Я мала на увазі, що твоя краса сама по собі має велику магічну силу.

— …Ммм…

— …

Судзуне говорила з таким серйозним обличчям, що Маюмі на мить замислилася, чи говорить вона серйозно, чи жартує. Звичайно, як тільки маг почув слова «магічна сила краси», він був майже впевнений, що це був жарт.

— Це логічно – я чула, що Шіба вміє нівелювати магію свого супротивника. Може, твоє чарівне обличчя на нього просто не діє?

— …Рін! — нарешті вона зрозуміла, що її на 100% дражнять.

— Ну все, все. Будь ласка, спокійніше, президенте.

— Хто б говорив!!!

Маюмі наблизила своє обурене обличчя до подруги, яка все ще не змінила серйозного виразу обличчя. Зрозумівши, що це не має жодного ефекту, вона повернулася до неї спиною, зіщулилася і сперлась плечем на сидіння, нахмурившись сама на себе.

Але залежно від точки зору, її скорчена поза скидалася на…

— Вибач, президенте… Тобі погано…?

…приблизно таке.

Напружений, неймовірно стурбований голос звернувся до неї з проходу позаду Судзуне.

— Га? О, ні, не… — Маюмі особисто не очікувала такого непорозуміння. Проте це непорозуміння – можливо, краще назвати його припущенням – змусило Хатторі встати і підійти подивитися, в чому справа, коли вона так надулася. І так тривало й далі.

— Шіба казав, що ти втомилась. Я бачу, що це було правдою. Якби він хоч зрідка пам'ятав про своє місце, він би… ні, пробач, зараз не час для цього.

— Хандзо? Як я вже сказала, я не почуваюсь зле…

— Ми щиро вірили, що твоя позиція гідна поваги – тобто, ти не хотіла змушувати нас хвилюватися – але якби ти перенапружилася і захворіла, це б нічого не змінило.

Хатторі з абсолютно серйозним виразом обличчя – людина, яка щиро хвилювалася за її благополуччя, – дивився на Маюмі. Він трохи почервонів, можливо, через те, що вона сиділа трохи неакуратно, а може, через її стегна, що визирали з‑під сукні. Її коліна все ще були належним чином зімкнуті.

— Віцепрезиденте Хатторі, можна спитати, на що це ти витріщився?

Щоб пояснити ситуацію ще раз, просто для ясності, Хатторі подивився на обличчя Маюмі. Він більше ні на що не дивився, але водночас, здавалось, він явно уникав дивитися на щось інше. Він схвильовано обійшов навколо сидіння і подивився на неї, а потім швидко відвів очі від побаченого – і з почуттям провини, яке прийшло разом з тим, що він відчував, він не зміг приховати свою розгубленість.

…Почуття провини за це і хвилювання через це все ж було доказом того, що він був серйозним, чистим серцем хлопцем.

— Ічіхаро?! Я не… дивився на… Ну, тобто, я подумав, що президенту може принести ковдру, і…

У цьому конкретному випадку, на жаль, його щиросердечна наївність зробила його легкою здобиччю для старшокласниці.

— Ти збирався накинути ковдру на президента? Ну, тоді вперед, — Судзуне підвелася і встала біля свого місця з розуміючим обличчям, а потім поглядом спонукала Хатторі продовжувати.

Маюмі, зі свого боку, зрозуміла, що відбувається. Вона прикрила широко відкриті груди обома руками і вдавала, що їй соромно, дивлячись на нього.

Хатторі застиг, розгорнувши ковдру в руках.

Очі Маюмі намагалися приховати дуже чіткий садистський імпульс. Здавалося, що зараз вона була менш стриманою.

“Аналіз Шіби виявився правильним”, — подумала Судзуне, відкинувши свою роль у цій маленькій історії на задній план.

***

— Блін, що вони роблять…? — тихо зітхнула Марі, так, щоб інші не почули, як завмерлий Хатторі з очікуючою і сповненою надії Маюмі, так і Судзуне, що байдуже спостерігала за ними збоку. Зрозумівши, що Хатторі, як завжди, перетворили на іграшку Маюмі, вона сіла на місце. (Вона сиділа на місці навпроти Судзуне, через прохід.)

Вона могла б сказати про це що завгодно, але вона трохи хвилювалася за здоров'я Маюмі, і це робило її особливо втомленою.

— Ну… здається, як завжди…

Марі знала, що це замкнене коло: Маюмі постійно дражнила його, що виводило Хатторі з себе і змушувало його безпідставно зневажливо ставитись до учнів 2‑го курсу, а потім його дії на посаді віцепрезидента змушували хвилюватись Маюмі, президента. Марі вважала це неприємним. Проте вона знала, що Маюмі живе набагато більш напруженим і тривожним життям, ніж вона.

Сім'я Марі належала до досить давнього роду, можливо, нащадків самураїв Ватанабе‑но Цуна, хоча вона не знала, чи це правда, чи ні. На сучасній політичній карті вони ледве трималися за позицію нащадків однієї з Сотні.

Чи то через мутацію, чи то через реверсію предків, чи то просто через відсутність схожості з батьками, але Марі була єдиною серед усіх своїх родичів, кровних і не дуже, хто має значні магічні здібності. Проте через своє становище вона майже ніколи не переймалася тим, що її використовують як розмінну монету з іншою сім'єю в суспільстві магів.

З іншого боку, Саеґуси панували на вершині Десяти головних кланів разом з Йоцуба. Маюмі, може, й не була спадкоємицею роду, але все ж таки мала пряме походження – і була найстаршою донькою. Вона неодноразово отримувала пропозиції руки і серця ще під час навчання у старших класах, а дехто навіть раніше. (Це були не чутки – це був встановлений факт.) Додаймо до цього той факт, що навіть серед Десяти головних кланів її магічні здібності були вражаючими, тому перед очима була чистокровна представниця магічного світу, і з її майбутнім пов'язували багато сподівань. Звісно, вона також обтяжувала себе непотрібними турботами, пов'язаними з посадою президента учнівської ради.

Якою б сильною вона не була в душі, це не могло бути легко. Марі відчувала, що час від часу їй слід дозволяти собі трохи розслабитись. Як її подрузі. Хоча вона навіть у думках не додала б цього слова, ця її сторона, скоріше, була пов'язана з сором'язливістю, ніж зі злим умислом. Звісно, якби вона сказала це їй в обличчя, то отримала б по носі.

Повертаючись до теми.

У будь‑якому разі, вона вирішила (мабуть, свідомо) залишити їх у спокої, доки ситуація не загостриться – попри все, що він каже, Хатторі був щасливий, що вона все одно звертає на нього увагу, – і виглянула у вікно. Вона сиділа з боку проходу на двомісному сидінні, тож її погляд, природно, зупинився на людині, що сиділа поруч.

— …Що таке, Марі? — запитала інша учениця, яка, помітивши її погляд, ніби знесиліла.

— Хм? О, я просто дивилась на вулицю, Канон, — вона перевела погляд з пейзажу на людину поруч з нею, другокласницю, на ім'я Канон Чійода, посміхнувшись прохолодною усмішкою, завдяки якій вона була такою популярною, в основному серед інших дівчат.

Вона була тією, на кого Марі покладала особливі надії, і вона таємно готувалася зробити її наступною головою дисциплінарного комітету. Документи про передачу їй контролю, які вона попросила Тацую підготувати (хоча він, безперечно, наполягатиме на тому, що його змусили це зробити, подобається йому це чи ні), насправді призначалися і для Канон. Якби її тут не було, Марі й не подумала б готувати детальні документи.

Сім'я Чійода належала до Сотні сімей, як і сім'я Ватанабе, – у прізвищі містився ієрогліф «тисяча», – але вони були основною сім'єю серед них: однією зі справжньої Сотні, з якої один за одним виходили великі маги.

Сотню сімей називали так не тому, що в ній було сто сімей. Це була своєрідна гра з числами: десяте місце слідує за сотим, тому назва стосувалася наступних сімей у черзі після Десяти головних кланів. Десять головних кланів насправді складалися не з десяти сімей. Всього існувало двадцять вісім сімей, які мали кваліфікацію, щоб називатися однією з Десяти головних кланів. Насправді на ці місця обирали ті, які на той час породили найбільшу кількість могутніх магів (не найкращих, щоправда).

Сім'я Саеґуса, зокрема, виховала багато чудових магів, а сім'я Йоцуба – одного з найсильніших магів у сучасному світі як свого лідера: Маю Йоцуба, також відому як «Демониця Сходу» та «Королева ночі». Ці дві родини вважалися найяскравішими коштовностями серед Десяти головних кланів.

Наразі до складу Десятки входили родини Ічіджьо, Футацуґі, Міцуя, Йоцуба, Іцува, Муцудзука, Саеґуса, Яцушіро, Кудо та Джюмонджі. Ці десять сімей мали номери від одного до десяти по черзі, але таке трапилося вперше відтоді, як була сформована Десятка. До цього часу дві чи три сім'ї з однаковим номером у прізвищі були природним явищем.

Після Десяти головних кланів і решти вісімнадцяти, які дехто називає «замінами», наступна позиція належала Сотні сімей. Однією з них була сім'я Чійода, з якої походила Канон. Вона перевершувала Марі в атакуючих здібностях стосовно предметів, а в бою з наземною зброєю не поступалася або навіть перевершувала справжніх бойових магів Десяти головних кланів, маючи магічну силу, що відповідає тій, хто називає себе прямим нащадком Чійода.

На відміну від Маюмі, її брак енергії не був пов'язаний з якимись сімейними справами. Канон, відповівши Марі «Ох», відвернулась до вікна і мляво зітхнула. Це було зітхання безнадійності, і від нього Марі трохи похмурішала.

— Канон…

— Так?

Коли вона знову обернулася, то зіткнулася з похмурим обличчям, зовсім не схожим на вираз обличчя Марі, який вона бачила раніше. Хоча навіть цей вираз, з насупленими бровами, був на ній чарівним – знову ж таки, переважно для інших дівчат.

— Ми доїдемо лише за дві години. Чому ти не можеш так довго чекати? — втомлено запитала вона.

— Що? Ей, це підло! Я не маленька дитина! Я можу почекати дві‑три години без проблем! — раптом вона знову наповнилася енергією, наче інша людина. Її волосся підстрибувало разом з мімікою, коли вона стискала губи в нахмурену гримасу. — Але я думала, що ми будемо разом всю дорогу. Я маю право бути трохи розчарованою, чи не так?

— Ви завжди разом, хоча… Я знаю, що він твій наречений, але ви двоє може буваєте разом навіть більше, ніж брат і сестра Шіби.

— Ніхто більше не їздить автобусами. Це новинка, і я з нетерпінням чекала на неї! Все‑таки минулого року я була сама. І очевидно, що заручена пара проводить більше часу разом, ніж брат і сестра!

— …Серйозно?

— Ну звісно! — заявила вона, випнувши груди, яким, якщо чесно, трохи бракувало об'єму.

Марі зітхнула про себе. Її однокласниця зазвичай була кмітливою, робила те, що обіцяла, була жорсткою і позитивною, такою собі сміливою, імпозантною дівчиною, яка подобалася Марі, але… Так буває щоразу – коли справа стосується Ісорі, вона стає зовсім іншою людиною…

— Крім того, чому технічний персонал має їхати в іншій машині?! Вони не можуть працювати під час поїздки, так чого ж нас розділяти! В цей автобус могло б поміститися більше людей, а якщо ні, то можна було б просто взяти двоповерховий або триповерховий!

Марі знову зітхнула про себе, коли Канон, яка, здавалося, знайшла гарний вихід для свого розчарування, скаржилася на всілякі речі.

***

В автобусі була ще одна дівчинка з тими ж розчаруваннями, що й у Канон, – але вона не здіймала галасу з цього приводу, чим викликала у своїх подруг дивний страх перед нею.

— …

— …Ем, Міюкі? Може, чаю вип'єш?

— Дякую, Хоноко. Але я ще не хочу пити. Вибач. Мене не змушували стояти під цією спекою, як мого брата.

Її голос був тихим і м'яким – і наче глибокий сніг, що ховає все в білому, від одного лише погляду на неї ставало холодно.

— О, добре. Ясно, — схвильовано заїкнулася Хонока. Потім її штовхнули в бік ззаду.

“Нащо ти змусила її думати про брата?”

“Я нічого не могла зробити з цим!”

Ні Хонока, ні Шідзуку не володіли телепатією. Проте вони чітко знали, про що думає інша, просто дивлячись одне одному в очі, можливо, тому, що їх об'єднувало бажання щось зробити зі зловісним залякуванням, яке випромінювала Міюкі.

— …Присягаюсь, вони знали, що хтось запізниться, правда ж? Вони не повинні були змушувати його чекати на вулиці… Чому завжди страждає мій брат…

Тепер, коли Міюкі почала бурмотіти собі під ніс скарги, моторошність практично подвоїлася. Хоноці хотілося втекти. Або принаймні помінятися місцями з Шідзуку. Але якщо вона поміняється з нею місцями в цій ситуації, що Міюкі може з нею зробити? …Ні, Міюкі не зробила б нічого такого поганого подрузі тільки через це, але неспокійний настрій навколо дівчини був достатнім, щоб змусити Хоноку подумати, що вона могла б. (Між іншим, першокласниця, що сиділа поруч із Шідзуку, зіщулилась на своєму місці, втупивши погляд у вікно.)

— …І змушувати його їхати в тісній службовій машині… Я б хотіла, щоб він хоча б відпочив під час поїздки…

Шідзуку подивилася на перелякану Хоноку і зітхнула. Їй на мить здалося, що Міюкі пробурмотіла «поруч зі мною» не договоривши (іншими словами, вона подумала, що Міюкі хотіла, щоб він відпочив поруч з нею), але вона сказала щось інше.

— Але, Міюкі, я думаю, що це частина того, що робить твого брата таким класним.

Звертаючись до Міюкі, вона нахилилась вперед, щоб зайняти місце Хоноки. Позаду неї Хонока склала руки в знак подяки, але ні Шідзуку, ні Міюкі, які були відвернуті, не бачили цього. Міюкі не одразу зрозуміла, що її бурмотіння підслуховують, тому не змогла одразу відреагувати.

Шідзуку, не гаючи ні секунди, продовжила напирати на неї, її звичайна мовчазна натура нікуди не поділася.

— Я не думаю, що хтось тут скаржиться на очікування в автобусі. Але твій брат серйозно переймався тим, щоб усі учасники були на місці. Хай це було тільки заради відвідуваності, але він все одно не шукав легких шляхів, навіть коли виникали непередбачувані проблеми. Не так багато людей можуть це зробити. Твій брат справді велика людина.

Хонока замислилася над тим, як Шідзуку змогла вимовити ці слова, зціпивши зуби, і не почервоніти – вона була не з тих, хто легко хвилюється.

Очі Міюкі широко розкрилися від надмірної похвали, яку Шідзуку виголошувала з абсолютно незворушним обличчям, наче на неї напали, а вона цього не усвідомлювала.

— …Ти маєш рацію. Мій брат може бути м'якосердим у найнесподіваніші моменти, — промовила вона, ледве приховуючи збентеження.

Атмосфера крижаного залякування розвіялася. Хонока, все ще ховаючись за Шідзуку, стиснула кулак.

***

Люди, за рідкісним винятком, влаштовані таким чином, що бачать лише те, що хочуть бачити. Точніше, може, було б сказати, що ми навчилися робити вигляд, що не бачимо того, чого не хочемо бачити. Для живих істот досить часто буває так, що неприємна інформація, отримана від органів чуття, є важливішою за приємну. Те, що неприємне, несе в собі загрозу, а швидке виявлення загроз є ключем до виживання.

Люди, однак, відвертають очі від того, чого вони не хочуть бачити.

Наприклад, навіть якщо люди точно знають, що на них націлена зброя масового знищення і що вона може знищити їх усіх, вони ігноруватимуть правду до останнього моменту.

Ця тенденція особливо сильна в більш розвинених країнах, які справді відійшли від боротьби за існування. Насправді, це не обов'язково такі яскраві приклади – приклади ігнорування речей, які ми не хочемо бачити, трапляються так часто, щодня, що їх важко порахувати.

Візьмемо, наприклад, небезпечний тиск, що надходить від цієї прекрасної леді.

Міюкі, яка повернулася до свого звичайного граціозного, жіночого стану, була оточена хлопцями – хоча ще хвилину тому вони до неї навіть не підходили. Вона була досить вродливою, щоб налякати будь‑кого, тому ніхто не намагався надто близько з нею познайомитися, але учні, переважно першокласники, але й друго та третьокласники, зверталися до неї з будь‑якої причини.

Не в силах більше терпіти це безглуздя, Марі змусила Міюкі, Хоноку та Шідзуку пересісти на місце позаду неї. Тепер вони сиділи біля вікна – Міюкі, яка нарешті заспокоїлася, і Канон, яка повністю випустила пар і посвіжішала, – перша сиділа позаду другої. Канон сиділа поруч з Марі, а Кацуто вони вмовили сісти позаду Міюкі, а решту посадили так, щоб він міг реалізувати свій власний авторитет. Завдяки цим змінам їм вдалося зняти напругу в автобусі. (До того ж Маюмі, яка, очевидно, була задоволена тим, що безперервно дражнила Хатторі, тепер спала міцним сном.)

Було весело розмовляти лише з дівчатами, але вона не могла позбутися відчуття, що чогось не вистачає. Дві дівчини, що сиділи біля вікна, відчували те саме, ледаче спостерігаючи за краєвидом, що пропливав повз них.

Завдяки цьому Міюкі та Канон були першими двома, хто помітив це.

— Стережись! — крикнула Канон. На її голос майже всі в автобусі глянули у вікна на протилежну смугу дороги.

Наближався великий автомобіль – позашляховик, призначений для відпочинку, набагато менший за автобус – і він під кутом шкрябав по дорозі, розсипаючи навсібіч іскри.

— У них спустило колесо! — вигукнув хтось.

— Та колеса навіть немає! — пролунав ще один схвильований голос.

У їхніх голосах не було відчуття небезпеки. Протилежні смуги руху на шосе були побудовані окремо і розділені міцною захисною стіною. Аварія на зустрічній смузі не могла їх зачепити. Молодь була не проти – це було захоплююче видовище.

Принаймні, до наступної миті.

Хтось закричав.

Можливо, це була не одна людина.

Але це було цілком природно. За якимось дивним збігом обставин велика машина почала крутитися, потім зіткнулася з огорожею, перекинулася через неї і полетіла прямо на автобус. Водій натиснув на екстрене гальмо, і всі пасажири різко подалися вперед. Дехто закричав від болю – можливо, учні, які не пристебнули ремені безпеки, як їм було наказано.

Автобус зупинився, уникнувши прямого удару.

Однак після того, як автомобіль впав на дорогу, він понісся прямо на автобус, охоплений полум'ям.

— Гаси його!

— Геть з дороги!

— Стій!

— !!

Те, що автобус не піддався паніці, можна було б похвалити – але, на жаль, в даному випадку це тільки погіршило ситуацію. Протягом однієї миті хаотично виконані магічні заклинання хаотично змінили одну й ту ж саму ціль події. В результаті заклинання боролися одне проти одного, не давши змоги уникнути кризи.

Марі це одразу зрозуміла.

— Стійте! Ідіоти! — на щастя, вся магія, яка була використана, перебувала в неповному, все ще активному стані. Якби всі присутні скасували свої незавершені заклинання, ще був би час вжити дієвих заходів.

Потужна магія могла миттєво переписати реальність. Можливо, тутешні маги ще не вилетіли з материнських гнізд, але багато хто вже встиг це зробити.

…На жаль, якби їм вистачило розуму зробити те, що сказала Марі, вони б не стали хаотично використовувати всю цю магію в один момент. Для того, щоб звести нанівець дію вже накладених заклинань, їм треба було б достатньо магічної сили, щоб перевершити їх усіх…

— Джюмонджі! — вигукнула Марі, назвавши ім'я одного мага, який міг би це зробити. Він вже готував заклинання. Але на його обличчі з'явилося здивування, емоція, яку нечасто можна було побачити на ньому, і це майже змусило її відчути відчай. Вона знала, що відбувається: хаос магічних послідовностей, що накладалися одна на одну, був схожий на те, що весь автобус перебував під дією заклинання «Заглушення». Навіть Кацуто не зміг би зупинити ні удар, ні полум'я…

— Я розберуся з полум'ям!

Біля одного з вікон стояла граціозна першокласниця. Вона вже закінчила готувати заклинання, і коли Кацуто побачив її, він побудував захисну магічну послідовність. Втім, можливо, вона й мала безглуздий талант, але з бурею псіонів, що оточували їх, хіба магія першокласниці матиме хоч якийсь ефект?

За мить Марі подумала, що в неї галюцинації. Вона засумнівалася у своїх відчуттях мага, здатного сприймати магію. Перед тим, як Міюкі спрямувала свою магію на шматок металу та вогню, що наближався…

…всі магічні послідовності, які були активовані в хаосі, розсіялися.

І тут спрацювало закляття Міюкі, наче вона очікувала, що це станеться.

Її заклинання було блискучим: воно охолодило полум'я настільки, що воно негайно згасло, не заморозивши при цьому саму палаючу машину і не перекривши доступ кисню до полум'я, яке могло б задушити водія (хоча навряд чи водій вижив би в будь‑якому випадку).

У Марі відвисла щелепа від побаченого. Але в той же час вона зрозуміла, що це був доказ того, що магічні інстинкти Марі функціонують нормально.

Слухаючи, як рештки машини ще більше розтрощило заклинання захисної стіни, яке розширив Кацуто – заклинання типу руху, яке переводило в стан спокою будь‑який рухомий об'єкт, що потрапляє у вказану область із вказаного напрямку, – її увага відволіклася від загрози, що стояла перед ними. (Вона не мала жодного сумніву, що заклинання Кацуто зупинить машину, яка мчала на них.)

Що ж це щойно сталось?

Що щойно стерло всі магічні послідовності, які перешкоджали використанню магії, що дозволило їм уникнути цієї катастрофи?

“Це була Маюмі?” — подумала вона, і одразу ж похитала головою. Вона, звичайно, могла б впоратися з такою хаотичною бурею магічних послідовностей. Але якби вона використала антимагію (магію, спрямовану проти іншої магії), то вистрілила б псіонною кулею і знищила б одразу кілька спроєктованих магічних послідовностей. Вона б ніколи не змогла повністю розбити кожну з послідовностей вщент, як зараз. Магія Маюмі була схожа на точно керований зенітний вогонь. Це заклинання (якщо це взагалі була магія) більше нагадувало килимове бомбардування цілого міста і перетворення його на випалену пустку. Воно не залишило б жодного стовпа, розплавило б усі сталеві балки і навіть здуло б бетонні фундаменти будівель, перетворивши його на абсолютно порожнє місце. Ось наскільки жорстокою була ця сила.

Поки Марі та Кацуто стояли, як скам'янілі, перед незрозумілою магічною силою, Міюкі, не вагаючись, наклала заклинання, наче знала, що перешкоди будуть стерті.

Чи знала вона, від кого походить ця «магія»?

Чи могло це бути…?

— Усі цілі? — почувся спокійний голос Маюмі. Марі вирвалася зі своїх марень, дивлячись на службові машини, що їхали за ними, і тепер зупинилися прямо за їхнім автобусом. — Це було близько, але більше нічого переживати. Джюмонджі та Міюкі, здається, відвернули катастрофу. Якщо хтось постраждав, то я сподіваюсь, що ви знайдете час подумати про те, наскільки важливими є ремені безпеки, і використовуватимете їх правильно. Хоча, сподіваюся, наступного разу не буде, — додала вона жартома, підморгнувши, що викликало кілька смішків.

Коли напруга і страх зникли, вона зітхнула з полегшенням.

— Джюмонджі, дякую. Твоя майстерність завжди вражає.

— Ні… Він був одразу ж погашений, тож я міг зосередитися на тому, щоб зупинити його. Крім того, це ти стерла бездумну мішанину магічних послідовностей?

Маюмі винувато відвела погляд на запитання Кацуто.

— Ну, я не розуміла, що відбувається, доки автобус не зупинився…

Якщо подумати, вона спала прямо перед інцидентом. Кацуто, схоже, теж згадав про цей факт за мить, але звів брову дугою і залишив все як є. Він, без сумніву, був людиною з характером номер один серед лідерів школи.

— О, і Міюкі! Твоя магія була неперевершена. Навіть старшокласникам, як я, було б важко досягти такої хиткої рівноваги за допомогою магічної послідовності за такий короткий час.

Кацуто і Марі кивнули на знак згоди. Вони втрьох розуміли, як важко не перегнути палицю в критичній ситуації, вибрати відповідне заклинання і ретельно контролювати його силу.

Міюкі ледь помітно почервоніла від щирої похвали Маюмі.

— Це велика честь для мене, президенте. Але я встигла вибрати магічну послідовність тільки тому, що Ічіхара зупинила автобус. Навіть мені страшно подумати, які божевільні речі я могла б накоїти, якби вона цього не зробила. Дуже дякую, Ічіхаро.

Міюкі вклонилася їй, а Судзуне мовчки кивнула у відповідь. Канон повернулася на своє місце і подивилася на Міюкі з порожнім обличчям. Навіть Марі не могла приховати свого здивування. Тепер, коли вона подумала про це, самі лише гальма автобуса не змогли б їх так швидко загальмувати. Неважко було уявити, як працює заклинання уповільнення, яке допомагає гальмам після того, як вони були вперше застосовані. Марі була настільки заклопотана заклинаннями, спрямованими на зустрічну машину, що не помітила, як Судзуне наклала заклинання, щоб зупинити автобус.

Поки всі інші були зосереджені на загрозі, вона подивилася під ними і зробила абсолютно правильну дію. Дехто казав, що її точність перевершує навіть точність Марі, Кацуто та Судзуне, тож це лише зміцнило її репутацію – і той факт, що Міюкі помітила, як вона накладає закляття, свідчить про те, наскільки страшними були її власні таланти.

— Порівняно з цим, ти була… — сказала Марі, раптом вдаривши Канон по голові.

— Ой! Марі, що ти робиш?! — зі сльозами на очах заволала Канон.

— Мовчи. Ніяких скарг! Я розумію, що Морісакі та Кітаяма панікують і використали магію на шкоду ситуації, але вони всього лише першокласники. А ти, другий клас, про що ти думала, коли вносила такий хаос?!

Вона застогнала.

— Але ж я була найшвидшою! Я не думала, що інші теж почнуть викликати…

Її виправдання змусило Морісакі та Шідзуку збентежено опустити очі. Кілька інших теж виглядали ніяково.

— Швидкість – це не завжди найліпша відповідь! Треба аналізувати ситуацію. Це ж елементарна логіка – ти мала б сказати всім іншим, щоб вони не заважали, чи не так? До того ж, навіть після того, як перешкоди виникли, ти не скасувала своє заклинання. Очевидно, що ти не могла спокійно прийняти рішення.

— …Мені шкода.

Канон понуро опустила очі, і Марі не стала продовжувати розмову.

Хоча вона це сказала, людина зазвичай не може зберігати спокій у такій ситуації, якщо вона не має певного досвіду в цьому. І знову ж таки, той факт, що Міюкі правильно вирішила, що вона впорається з полум'ям, був дивовижним. Неможливо зробити щось подібне, маючи лише талант. Насправді, геніальні здібності, як правило, ставлять когось одного попереду всіх інших, і ти зазвичай гірше справляєшся з такою взаємодією.

У цьому сенсі Канон була архетипічним генієм.

Міюкі, мабуть, пережила багато битв абощо. І тепер, коли вона терпляче сиділа і чекала, поки автобус знову рушить з місця, цей досвід здавався їй водночас і доречним, і ні.

— До речі, Шібо…

— Так?

Марі звикла називати Тацую на ім'я, а Міюкі – на прізвище. Зазвичай вона зверталася до інших на прізвище, залишаючи імена для близьких їй людей, таких як Маюмі, Канон та деякі члени дисциплінарного комітету. Можна сказати, що вона мала особливу прихильність до Тацуї.

— Ця магічна послідовність… Хоча, неважливо. Це було фантастично.

— Так? Ну, дякую.

Вона збиралась запитати, чи знає Міюкі, хто використав антимагію, яка знищила всі магічні послідовності. Але, стоячи на порозі запитання, вона не наважувалася дізнатися відповідь. Вона не була впевнена, чому саме, але відчувала, що це остаточно зруйнує щось близьке їй.

За вікном учні з технічного персоналу вийшли зі службового автомобіля і приступили до рятувальної операції. Звичайно, машина була охоплена вогнем і врізалася в захисну стіну з такою силою, що підняла її в повітря. Шансів вижити у водія практично не було.

Дівчата залишилися в машині, можливо, тому, що ніхто не хотів показувати їм трагічно обгорілий труп. Позаду старшокласника, який намагався розрізати дверцята автомобіля, стояв першокласник з відеокамерою, ймовірно, щоб зафіксувати інцидент. Він помітив, що Марі дивиться на нього ззаду, і швидко відвернувся.

***

Після аварії вони втратили близько тридцяти хвилин на інформування поліції та розчищення дороги, і, враховуючи, як пізно вони виїхали, вони прибули до своїх помешкань трохи пізніше полудня.

Однією з особливостей змагань було те, що багато хто з учасників згодом обрав військову кар'єру. Змагання дев'яти шкіл підтримувалися на всіх фронтах з метою забезпечення талановитих бойових магів. З цією метою вони зарезервували готель на території стадіону для учнів та викладачів шкіл на час проведення змагань, а не для цивільних інспекторів та високопоставлених офіцерів і їхніх помічників, які приїхали з інших країн для участі в конференціях.

Втім, їхню підтримку в цьому питанні не можна назвати ідеальною. Готель все ще був частиною військового об'єкту, тому в ньому не було штатних портьє чи швейцарів. Зазвичай ці функції виконували чергові солдати бази, але оскільки це був захід для старшокласників, учні розвантажували свій багаж самостійно. Великі пристрої, які вони завантажили в службові машини, можна було використовувати, не виймаючи їх, уникнувши при цьому чималих клопотів. Однак менші інструменти та ПАВи потребували незначних налаштувань у кімнатах учнів, тому їх доводилось вантажити на ручні візки і завозити всередину.

Швидко закінчивши цю роботу, Хатторі подивився на технічний персонал‑першокласників, які завантажували і штовхали ручні візки, і на групу учениць, що йшли поруч, сміялися і розмовляли, і похмуро похитав головою.

Хтось невимушено звернувся до нього ззаду.

— Що сталось, Хатторі? Чого такий сумний?

— Кіріхара… Я не сумний, — відповів Хатторі, обертаючись, щоб побачити свого друга, якого впізнав по голосу, і рефлекторно заперечуючи це твердження.

— Та ну? Ну, це точно не радісне обличчя.

Хатторі знав це. Він посміхнувся в самокатуючій манері і перестав намагатися сперечатися з ним.

— Я просто… не дуже впевнено почуваюся після цього.

— Ей, ей, змагання починаються післязавтра! Зараз не час розвивати комплекс неповноцінності.

Кіріхара братиме участь у клаудболі лише на другий день, натомість Хатторі був зареєстрований у бойовій дошці на перший і третій дні, а також у коді моноліту на дев'ятий і десятий. На відміну від Кіріхари, який був заявлений лише в одному змаганні, Хатторі був одним з головних конкурсантів, незважаючи на те, що був лише другокласником. Якби він був у поганому стані, це б дуже сильно вплинуло на тактику їхньої команди. Розгубленість Кіріхари можна було зрозуміти.

— Якого фіга ти такий депресивний?

Хандзо Ґьобу‑Шьоджьо Хатторі, якого знав Кіріхара, був упевненим у собі, працьовитим – або, може, мав упевненість завдяки своїй працьовитості. Його бойові навички стояли одразу під трьома так званими гігантами школи, але його талант був не єдиним, про що люди часто говорили за його спиною. Він мав зарозумілу поведінку, яку не могли заперечити навіть його друзі, тому його часто не розуміли, але його наполеглива праця була настільки ж вражаючою, як і його талант. Принаймні, наскільки Кіріхара міг судити.

Він був не з тих, хто легко втрачає впевненість у собі, адже його старання, талант і результати були поєднані в одному пакеті…

— То ти цього не відчув? Це змушує мене заздрити…

— Що? Ти називаєш мене тупим, чи як?

— Ні, хоча ти справді трохи тупий.

— Ей!

Хатторі посміхнувся, через що інші люди часто не розуміли його. Це свідчило про те, що він трохи повернувся до свого звичного «я». Той факт, що він дражнив Кіріхару з цього приводу, змушував Кіріхару відчувати себе трохи заплутано, але це все одно було очевидно хорошою річчю.

— …Знаєш, депресія тобі не личить. У чому проблема? — запитав Кіріхара, додавши трохи помсти.

Хатторі не був тупоголовим; він знав, що його друг намагається бути тактовним у свій незграбний спосіб.

— Про той нещасний випадок раніше…

— А‑а‑а, точно. Ми тоді ледь не розбились, хех.

— Так. Якби ми нічого не зробили, були б жертви. Може, навіть смерті.

— Але президент і всі інші витягли нас звідти, так? Ти турбуєшся про ситуацію «що було б, якби», яка реально не сталася. Якби, як правило, все пішло в іншому напрямку, але це все одно нездорово!

Хатторі посміхнувся на це зауваження.

— Я дійсно заздрю тому, як ти можеш знаходити такі чіткі рішення, якщо чесно. Хоча я думав зовсім не про це, — він зробив паузу, потім знову трохи похитав головою. — Я нічого не міг з цим вдіяти.

— Ну, якби ти спробував і все зіпсував, вони, певно, не змогли б контролювати ситуацію. Я думаю, те, що ти не допоміг, означає, що ти все ще здатен приймати правильні рішення.

Слова Кіріхари були втішними, але не дали йому душевного спокою. Вони ґрунтувалися на об'єктивному аналізі події, і Хатторі знав, що він був абсолютно правий. Проте його обличчя залишалося похмурим.

— І все ж… Шіба впоралася з цим як слід. Вона одразу вирішила, що проблема підпадає під її компетенцію, і навіть не забула повідомити інших. Навіть якби всі магічні послідовності, що заважали одна одній, не зникли, вони з головою Джюмонджі спільно впоралися б із ситуацією.

— Але навіть голова Ватанабе нічого не змогла зробити! Та дівчина Шіба, здається, добре володіє охолоджувальною магією, то хіба це не питання, підходить твоя магія для такої ситуації чи ні?

— Ватанабе спеціалізується на ближньому бою, тож її стриманість у цій ситуації, коли вона не спробувала допомогти, була благом. Але я міг би зробити багато чого… І справа не тільки в чиїйсь магічній силі. Ватанабе одразу вирішила, що їй не треба намагатися допомогти, і попросила Джюмонджі розібратися з цим. А він уже вирішив, що має щось зробити, перш ніж вона щось скаже, і був у середині побудови магічної послідовності, коли вона це зробила. Він навіть стримувався, щоб не використати її, бо боявся, що йому буде надто складно самотужки відвернути катастрофу. Тоді Шіба не просто спокійно вирішила, що вона може щось зробити, а й сконтактувала з ним, щоб допомогти.

— Це виходить за рамки чисто технічного питання – мати багато магічної сили, вміти використовувати широкий спектр магії або знати, як використовувати сильні заклинання. Це те, чи можеш ти, як маг, використовувати правильну магію в потрібний час – це залежить не від якостей магії, а від якостей самого мага. Я маю на увазі, звичайно, її магічна сила зашкалює. Я, певно, не зміг би перемогти її в плані чистої сили. Але до недавнього часу я не зважав на цей факт. Тому що сильна магія не обов'язково робить тебе хорошим магом. Але програти молодшій дівчині не з точки зору магії, а як маг… Я не можу не відчувати невпевненість у собі.

Тепер Хатторі знову був пригнічений. Кіріхара зітхнув і подивився на нього.

— Так, але це все залежить від досвіду. Я думаю, що ці брат і сестра особливі в цьому сенсі.

— Брат і сестра? — повторив Хатторі з сумнівом; він, мабуть, не очікував, що той скаже «ці брат і сестра», а не «вона».

— Її брат… Здається, він уже вбивав раніше.

— Вбивав? — повторив Хатторі знову, все ще сумніваючись, але цього разу також здивовано.

— Так. Я думаю, що він дійсно вбивав людей. І не одного чи двох.

— …Ти ж не кажеш, що він убивця, так? Ти хочеш сказати, що він має реальний бойовий досвід?

— Ага, може, він просто так себе поводить… Знаєш, у мене тато служить у морському десанті…

Це могло здатися раптовою зміною теми, але Хатторі без вагань продовжив розмову.

— Точно. Він має великий досвід у рівних боях на морі, чи не так?

— Так, але він сержант. Але раз він так низько по службовій драбині, то має великий досвід на передовій. Йому доводилося бувати і в дуже небезпечних ситуаціях. Іноді його товариші по службі збираються у нас вдома для посиденьок, але вони просто здаються не такими, як усі. Скільки б ти не відшліфовував свої навички володіння мечем, чи стрільби, чи будь‑якого іншого виду бойових навичок, їхнє призначення – вбивати людей. Але між солдатами, які дійсно вбивали людей, і простими спортсменами, які цього не робили, є якась різниця. Наприклад, є якась жага крові чи щось таке. Пам'ятаєш, як все закінчилося у квітні? — запитав він, знову змінюючи тему.

— Ти знову перескакуєш на інше. Судячи з усього, це була робота якихось терористів‑антимагів. Сім'я Джюмонджі розгромила їхню організацію, але це все, що я знаю, — Хатторі висловив своє невдоволення такою несподіванкою, але не виглядав розлюченим. Він відчував, що все це якось пов'язано.

— Так… Тому я не можу розповісти тобі надто багато… Ну, думаю, я можу сказати це, бо це ж ти і взагалі. Я був там, коли вони зачищали терористів. І її брат теж.

— Ти ж не дражниш мене, правда?

— Я знаю, це може здатися божевіллям, але так і було. І мені здається, що я побачив його справжню натуру.

— Його справжню натуру? — рефлекторно повторив Хатторі, помітивши легке тремтіння в голосі Кіріхари, коли він це сказав.

— Так, те, яким він є насправді. Або принаймні його частина. І це безумство. Він такий самий, як солдати, які вбивали людей на передовій і вижили, щоб розповісти про це. У нього була ця жага крові, кажу тобі, набагато більша, ніж у нас. Він практично носив її як пальто. Це було жахливо. Я дивуюся, чому він взагалі вчиться в старших класах.

— …Я не думаю, що він би брехав про свій вік, — Хатторі не намагався прикидатися дурником – з його виразу обличчя було видно, що він був достатньо шокований, щоб сказати щось, що трохи не відповідає дійсності.

— Ну, вік і досвід не завжди збігаються, чи не так? — Кіріхара розумів шок свого друга. Він сам колись пройшов через це. Він не став сперечатися з недоречним зауваженням Хатторі, тому відповів, як завжди, з сухою посмішкою.

Хатторі поставив ще одне запитання, але вкрай нерішуче.

— …Її теж?

Очевидно, що більша частина його вагань була пов'язана з небажанням вірити в такі речі. На жаль для нього, на Кіріхару його душевний стан не подіяв – можливо, тому, що на нього дуже сильно вплинуло те, що навесні у нього з'явилася дівчина, – і він відповів своєму другові категорично.

— Ну, я не бачив її особисто, але її брат брав її на місце битви. Вона не може бути звичайною дівчиною. Судячи з того, що сталося сьогодні, гарні троянди мають шипи – хоча в її випадку вона схожа на голубку з гострими кігтями і злобним дзьобом, яка пожирає отруйну змію. Наблизитися до неї, мабуть, небезпечно для життя. Невідання – це блаженство, я вважаю, — додав він, звертаючись не до Хатторі, а до інших хлопців, які юрмилися навколо неї в автобусі. Поки Хатторі стояв, не в змозі приховати, наскільки він був схвильований, і не зовсім переваривши всю інформацію, Кіріхара дражливо посміхнувся. — Ніколи б не подумав, що саме ти можеш сказати щось подібне!

— …Що ти маєш на увазі? — запитав він, явно незадоволений багатозначною посмішкою Кіріхари.

Проте, його веселий вираз обличчя зовсім не змінився.

— Наявність сильної магії не обов'язково робить тебе хорошим магом, так? Якби президент учнівської ради знала, що ти це сказав, вона б дуже зраділа, розумієш?

— …! — Хатторі різко подивився на нього. Але його друг просто продовжував посміхатися – насправді, його посмішка поглиблювалася від екстремальної реакції Хатторі – і замість того, щоб подивитися на нього, Хатторі відвів погляд.

— Схоже, що це правда. Твоя магічна сила – не єдине, що вирішує, сильний ти чи ні.

Не намагаючись вставити жодного слова, Хатторі почала відходити від нього. Але Кіріхару це, схоже, не хвилювало; він пішов слідом і продовжував говорити.

— Цві́ти та Бур'яни – це лише результати тестів, коли ми вступали до школи. Навіть деякі учні першого курсу не дуже просунулися вперед, тоді як інші – навпаки. Я маю на увазі, що Чійода – зовсім інша людина. Пригадуєш, якою зарозумілою вона була минулого літа? А якщо поглянути на учнів другого курсу, то багато з них можуть стати сильними, якщо не здадуться, чи не так? …Взагалі‑то, це стосується не лише майбутнього. Серед них є багато тих, хто дійсно може це зробити, якщо їм це буде потрібно. Особливо серед цьогорічних першачків. І я кажу це не лише тому, що ці брат і сестра взяли гору наді мною!

Плечі Хатторі сіпнулися. Кіріхара побачив це і вирішив, що його друг усвідомив, що «цей придурок підніс йому дупу цього хлопця на блюдечку з блакитною облямівкою, чи ні?».

— Ну, наразі він сильніший за мене. Я це визнаю. Він може здаватися цілковитим аферистом з його силою, але я не залишуся в колі невдах назавжди. Я буду рости і розвиватись, і коли ми знову зустрінемось, я переможу його. Якщо я здамся, тому що зараз я не такий хороший, як він, я завжди буду невдахою.

— До цього року діти другого курсу завжди здавалися перед сьогоденням, тому що вони вже програли в минулому. Саме тому вони не могли стати сильнішими, і саме тому нам не доводилось ставитись до них як до рівних. Але якщо вони намагаються стати сильнішими, або якщо вони вже по‑справжньому сильні, то немає причин з них сміятись, чи не так?

Хатторі знову не відповів. Він попрямував прямо до кімнати, яку йому призначили, і тримав рот на замку.

Кіріхара знизав плечима і повернувся, щоб подивитися на брата і сестру, про яких вони говорили. Молодша сестра, що стояла позаду, чомусь дивилася на обличчя брата з серйозним виразом. Він не міг не подумати:

“Надіюсь, це знову не обернеться якимись неприємностями.”

А потім він дзвінко розсміявся над відсутністю логічного обґрунтування цієї думки.

***

Передчуття Кіріхари влучило в ціль у такий спосіб, що зрадило його власні тривіальні, але, напевно, щирі бажання.

— То ти кажеш, що нещасний випадок, який стався раніше, не був випадковістю…? — запитала сестра Тацуї, яка насупившись йшла поруч з ним.

Тацуя кивнув, штовхаючи візок.

— Те, як машина підстрибнула в повітрі, було неприродно. Як ми й очікували, ми знайшли сліди магії, коли оглянули її, — він говорив тихим голосом, остерігаючись очей і вух оточуючих.

Міюкі наслідувала його приклад і знизила голос.

— Я нічого не бачила, але… — її заява була аргументом, але вона анітрохи не сумнівалася в словах брата. Вона бачила нещасний випадок від початку до кінця, але не відчула жодних ознак того, що була застосована магія. Але на відміну від неї, яка могла бачити лише теперішнє, її брат міг сприймати минуле. Якщо він стверджував, що це було, то Міюкі знала, що це правда.

— Це було миттєве заклинання невеликого обсягу і мінімальної сили. Складна техніка; вона не дозволяла виявити жодних псіонних слідів магічних послідовностей. Хто б це не був, він є тренованим польовим агентом. Досить вправний, щоб від нього так просто відмовитись.

— Відмовитись…? — зловісне відчуття, що витало за цим терміном, змусило голос Міюкі стати тихішим, ніж їй хотілося б.

— Магію використали тричі. Спочатку, щоб підірвати шину. Другий раз, щоб закрутити машину. І втретє, щоб додати машині діагональну силу, яка підніме її вгору і змусить її використати захисну стіну як трамплін. Кожне з цих заклинань було застосовано зсередини автомобіля – певно, для того, щоб приховати факт використання магії. І це спрацювало. Жоден з талановитих магів, включаючи тебе, не помітив цього. Я тоді теж не помітив. Нам усім замилювали очі. Водій мусив дуже точно розрахувати момент зіткнення, коли машина крутилася, щоб накласти останнє заклинання. Це був не дилетант.

— Тоді водій…

— Так, маг, про якого йде мова, був водієм. Це був смертник.

Міюкі зупинилася і подивилася вниз. Її плечі трохи тремтіли.

— Яке боягузтво…!

Її тремтіння було не від смутку, а від гніву. Вона не відчувала жодного недоречного співчуття до злочинця; натомість вона висловлювала своє обурення тим, хто віддав такий наказ.

Тацуя задоволено кивнув на її дії.

— Злочинці і терористи – це насамперед боягузи. Ті, хто наказує іншим ризикувати життям, рідко готові ризикувати власним. Але немає сенсу злитись на кожного з них. Мені більше цікаво, яка їхня частка в цьому була.

Він кілька разів поплескав сестру по спині, щоб заспокоїти її, а потім продовжив штовхати візок.

Міюкі пішла слідом за ним, але потім знову зупинилася, не пройшовши й десяти кроків.

У шортах, босоніжках з високими ремінцями, що відкривали світові її чисті босі ноги, і майці, що відкривала голі плечі, дівчина махала їм рукою з дивану біля стіни.

Тацуя теж зупинився.

“Вона що, думає, що тут пляжний курорт?”, — подумав він, дивлячись на вбрання своєї подруги, коли та перестала махати і піднялася з дивана.

— Привіт, цілий тиждень не бачились! Як справи?

— Та непогано… Еріко, що ти тут робиш? — запитала Міюкі, недовірливо обмінявшись несерйозними привітаннями.

— Я прийшла підтримати тебе. Для чого ж іще? — з готовністю відповіла Еріка. Звісно, Міюкі очікувала на таку відповідь, тож переконувати її не довелося.

— Змагання починаються післязавтра.

— Ага, я знаю, — Еріці, мабуть, подобалось розігрувати людей і бачити, як вони розгублюються. Іноді це забирало багато часу, щоб перейти до головної теми.

— Міюкі, я мушу йти. Побачимося пізніше, Еріко, — Тацуя, махнувши рукою на цю безнадійну справу, вирішив, що важливіше відвезти навантажений обладнанням візок до кімнати, яку технічний персонал зарезервував як робоче місце. Він пішов до ліфта, залишивши їх там удвох.

— О, ну так… Хоча, не завадило б поздороватись.

— Вибач. На нього чекають старшокласники, — вибачилася Міюкі замість брата, а потім повернулася до теми. — Чому ти приїхала на два дні раніше?

— Банкет сьогодні ввечері, правда?

— …

— …

— …І? — вона чекала, що Еріка продовжить, але та, схоже, не хотіла завершувати своє пояснення. Не маючи вибору, вона вирішила знову почати розмову сама. — Гадаю, ти знаєш, що на вечірку не пускають людей, які не беруть участі у змаганнях, навіть якщо вони учні.

— О, та ні, все нормально. Ми – частина дійства.

— Що? Що ви…

Перш ніж вона встигла запитати, що вона має на увазі, її перервав голос дівчини, яка підбігла до них.

— Еріко, у мене є ключ від кімнати… О, Міюкі?

— І ти тут, Мідзукі?

— Привіт, Міюкі, — сказала Мідзукі, весело вклонившись на знак привітання. Однак Міюкі замість відповіді пильно подивилася на неї. — У чому справа? — запитала вона, незручно, але привітно посміхаючись.

— …Твоє вбрання дуже симпатичне.

— О, хм… Правда?

Мідзукі занепокоєно подивилася на свій одяг: камісоль і спідницю, яка закінчувалася значно вище колін. Залежно від точки зору, її вбрання могло бути навіть більш відвертим, ніж у Еріки. Перше, що спало на думку Міюкі, це те, що вона помилково прийняла це за літній курорт?

— Еріка сказала мені, що я не маю одягатися надто офіційно…

— Ясно… — Міюкі ненадовго замислилася над тим, щоб сказати про це Еріці, але та відвернулася і вдавала, що нічого не розуміє. Вона здалася; це, мабуть, все одно нічого не дасть. Їй здавалося, що вона розуміє, чому її брат багато зітхав, коли розмовляв з Ерікою. Однак вона була надто серйозною, щоб гратися в це з сухою посмішкою, як це робив її брат, і не любила програвати більше, ніж він.

— Мідзукі, я не хочу сказати нічого поганого, але думаю, що тобі треба переодягнутись. Твій одяг милий і добре виглядає на тобі, але я не думаю, що він підходить до часу, місця і події.

— О… справді? …Ти теж так думаєш? — запитала Мідзукі, кинувши погляд на Еріку.

Міюкі кивнула, роблячи те саме.

— Так, думаю.

— Га? Я не знаю… — заперечила Еріка, незадоволена, явно не в змозі продовжувати свою гру.

…Цього разу Міюкі прикинулася дурепою.

— До речі, ти сказала «ключ від кімнати». Ви тут живете?

— Так, — відповіла Мідзукі. Еріка розчаровано дивилася на неї, але не зробила помилки, розсердившись на Міюкі. Така гарненька дівчина, як вона, ніколи б і мухи не скривдила – Еріка дізналася за чотири місяці їхнього спільного життя, що Міюкі часом буває впертою і безжальною.

— Я здивована, що тут є вільний номер… Хоча я більше здивована, що готель прийняв вас. Це не те місце, де зупиняються звичайні люди.

Еріка взяла себе в руки.

— Так, у мене є зв'язки, — не соромлячись, зізналася вона одразу.

Міюкі не могла втриматись, щоб не захихотіти.

— Я очікувала цього від сім'ї Чіба, — вона посміхалася, але сказала це не для того, щоб подражнити її – вона просто намагалася підтримати розмову.

Так само, як прізвища Десяти головних кланів складалися з номерів від одного до десяти, головні сім'ї Сотні сімей мали у своїх прізвищах більші числа, наприклад, Чійода – «тисяча», а Ісорі – «п'ятдесят». Число не означало сили чи слабкості, але сам факт його наявності свідчив про хорошу кровну спорідненість; це був один із критеріїв, за яким оцінювали силу магів. Магічні сім'ї з такими прізвищами називали Номерами. (Звісно, це був лише спосіб оцінити цю силу; серед учнівської ради Першої старшої школи єдиною, до кого застосовувався термін «Номер», була Маюмі, президент учнівської ради.)

Еріка походила з родини Чіба, яка також мала ієрогліф «тисяча», тобто була однією з головних сімей Сотні однієї з Номерів. Сім'я Чіба була відома своїми техніками рукопашного бою з використанням самоприскорення та самообтяження. Унікальність цієї сім'ї була в тому, що вони не тільки дуже добре володіли магією, але й систематизували її та майже одноосібно створили основний стиль підготовки магів рукопашного бою. Приблизно половина всіх магів у поліції та армійській піхоті отримали прямі чи опосередковані настанови від сім'ї Чіба. Навіть у військово‑морських і військово‑повітряних силах будь‑які підрозділи, які потенційно могли зіткнутися в рукопашному бою, досить часто мали інструкторів, направлених до них з сім'ї Чіба.

За своїми зв'язками з військовими угрупованнями вони могли мати навіть більший вплив, ніж Десять головних кланів.

— Але хіба тебе це влаштовує? Я думала, ти не любиш використовувати свою сім'ю як опору для подібних речей.

— Що мені не подобається, так це те, що люди роблять щось за мене, тому що я дочка сім'ї Чіба. Зв'язки існують для того, щоб їх використовувати, чи не так? Інакше вони були б марними.

Питання Міюкі могло б вивести людину з рівноваги, залежно від того, ким вона була, але Міюкі, зокрема, запитуючи Еріку, отримала вкрай байдужу відповідь.

— Хі‑хі, ясно, — погодилася вона. — Мені треба розпакувати свої речі. Я не знаю, як ви пов'язані з цією подією, але давайте зустрінемося на вечірці, добре?

Помахавши Еріці та вклонившись Мідзукі, Міюкі попрямувала до ліфта.

— Гей, Еріко. Можеш хоча б свої речі нести сама?

— Шібато, я приніс твої речі. Не те щоб це зараз мало значення, але на стійці реєстрації було дуже багато людей.

Коли Міюкі йшла туди, вона почула голоси двох хлопців, які окликали Еріку та Мідзукі. Одного з них вона впізнала, але іншого ніколи раніше не чула. Дівчата прийшли не самі, а парами.

Вона посміхнулася до себе, не зупиняючись і не обертаючись.

***

Чому передусім автобус, що перевозив Міюкі та інших, планував прибути на два дні раніше вранці, хоча їм не потрібно було цього робити?

Ось чому: того вечора була запланована вечірка.

Оскільки вони були старшокласниками, то, ясна річ, ніякого алкоголю там не передбачалось. Був фуршет, на якому всі учасники зібралися разом, щоб познайомитися одне з одним перед тим, як зустрітися віч‑на‑віч. Це була, по суті, церемонія перед відкриттям, в якій було набагато більше напруги, ніж гармонії.

— І я правда не хотіла йти, знаєш…

Тацуя ввічливо проігнорував недоречне зауваження президента учнівської ради. Технічний персонал завжди залишався осторонь, але оскільки вони були офіційними членами, які будуть активними під час змагань, вони мусили бути присутніми на цій вечірці. Тацуя, зі свого боку, погано ставився до вечірок, прийомів та інших подібних заходів. Він таємно погодився з Маюмі.

Сукня для вечірки була учнівською формою кожної школи. Він був вдячний, що йому не треба було перейматись тим, що вдягнути, але позичений піджак не сидів на ньому ідеально, що лише посилювало його негативне ставлення до вечірки.

Міюкі, мабуть, помітила, що він трохи нервує; вона насупилася і підняла на нього очі.

— Може, треба було купити новий…?

— Ні, все добре. Вибач, що змусив тебе хвилюватись, — Тацуя теж був збентежений. Хто тут був старшим – брат чи сестра? Це була офіційна подія, в якій брали участь усі, тож він не міг говорити про те, як йому це не подобається.

— Ні, не треба вибачень, — Міюкі посміхнулася, знаючи, що її легка зміна виразу обличчя дозволила Тацуї перебороти свій поганий настрій.

— Агов, ви там! Вам аж надто затишно тут, ви ж рідні брат і сестра.

Він підняв голову на напівдражливий голос – власне кажучи, йому довелося опустити очі після того, як він озирнувся – і побачив Маюмі, яка дивилася на них, вочевидь, стримуючи сміх.

— Затишно…? Що ти маєш на увазі?

Тацуя раніше читав на одному з сайтів пліток, що деякі дівчата страждають на «хворобу», яка змушує їх сприймати будь‑які стосунки між чоловіком і жінкою як романтичні, але він хотів би, щоб життя дало йому перепочинок і не підпускало до нього такого пацієнта так близько.

Проте Маюмі, мабуть, просто хотіла подражнити його, як вона завжди це робила. Він не очікував відповіді, але все ж таки підштовхнув її до неї. Проте вона не дивилася на нього, вона дивилася поруч з ним. І вона теж була готова розсміятися. Він простежив за її поглядом і побачив…

…свою сестру, яка збентежено опустила очі.

— Міюкі… Чому ти червонієш?

— Ходімо звідси!

На противагу своїй попередній відсталості, Маюмі з якоїсь причини з веселим виразом обличчя закликала всіх іти вперед. Тацуя не міг сказати, що він був повністю задоволений – складалося враження, що вона використовувала їх, щоб підбадьорити себе, – але він бачив, наскільки легшою стала її хода, і зрозумів, що все гаразд.

***

Навіть якщо рахувати лише тих, хто безпосередньо змагатиметься у змаганнях, то в них брали участь триста шістдесят учнів. З усім допоміжним персоналом це число значно перевищило чотириста. Хоча вечірка передбачала обов'язкову присутність, але, звісно, були й ті, хто з якихось причин не зміг прийти. Тим не менш, банкет був дуже великим, на ньому були присутні від трьохсот до чотирьохсот осіб. Неважко уявити, що персонал готелю і помічники на базі були не в змозі обслужити всіх, тому, мабуть, молодь, одягнена в обслуговуючий одяг, підробляла тут, ходячи по залу.

Проте, побачивши серед них когось, кого він дійсно знав, Тацуя навіть здивувався.

Після короткого вступного слова – він був вдячний, що не було промов, єдиною фішкою яких була б їхня довжина, – Тацуя пішов прямо за їжею, коли хтось звернувся до нього ззаду.

— Хочеш чогось випити? — запитав знайомий голос. Він обернувся і побачив Еріку, яка стояла з тацею з напоями в одній руці.

— То ось як ти потрапила сюди…

— О, ти вже чув це від Міюкі? Ти здивований?

— …Так, — Тацуя кивнув, не в змозі придумати розумну контратаку на веселу посмішку Еріки. — Як ти прослизнула…? Взагалі‑то, певно, це було неважко.

У цьому місці старшокласникам було нелегко знайти роботу, навіть на неповний робочий день. Існував також віковий критерій. На цій вечірці не було алкоголю, але це не означало, що обмеження можна було послабити. Офіціантам і хостес, які ходили по залу, на вигляд було близько двадцяти років.

Він припустив, що для сім'ї Чіба це було б легкою справою, хоча відчував, що, може, вона не використовувала свої зв'язки належним чином.

— І все ж таки…

— Хм? Що таке?

— Нічого… — відповів Тацуя, нехарактерно ухильно. Навіть йому було важко сказати, що вона виглядає зовсім інакше. Еріка, напевно, знала, що весь цей дорослий макіяж може створити проблеми з огляду на її вік; зблизька вона виглядала такою ж дорослою, як і інші хостес, що були присутні на вечері. Вона вже була жвавою, стрункою і гарною дівчиною для свого віку, але дорослий макіяж їй дуже пасував.

“Вона? Сама?”

Тацуя раптом відчув, що щось не так.

Еріка була не сама, з нею прийшла Мідзукі.

Вона не дуже добре поводилася в компаніях; чи зможе вона впоратися з роллю хостес на вечірці?

У тиші його роздумів Міюкі втрутилася в розмову вчасно, щоб компенсувати це.

— О, привіт, Еріко. Маєш дуже милий вигляд! Ось що ти мала на увазі, коли казала, що береш участь у цьому.

— Саме так! І дякую, я теж так думаю! Тацуя нічого не сказав, — поскаржилася вона, вертячись наліво і направо, розмахуючи своєю короткою формою у вікторіанському стилі, спідниця якої м'яко розширювалася, коли вона це робила.

Тацуя раптом опинився з образним ножем біля шиї, але він був досить кмітливим, щоб миттєво придумати репліку. На жаль, Міюкі виявилася трохи спритнішою.

— Безглуздо вимагати таких речей від мого брата, Еріко, — сказала вона, хитаючи головою.

Еріка здавалася більш здивованою, ніж Тацуя, коли озирнулася на неї. Їх обох застала зненацька чітка негативна думка Міюкі про Тацую. Однак це був передчасний висновок з її боку.

— Мій брат не цікавиться такими поверхневими речами, як дівочий одяг. Він бачить нас такими, якими ми є, не потураючи інтересу до якоїсь одноразової уніформи для працівників.

Тацуя вважав це одночасно і недооцінюванням, і переоцінюванням своєї натури. У цьому конкретному випадку він просто був зайнятий чимось іншим, а саме Мідзукі. Він принаймні знав, як зробити комплімент дівчині щодо її вбрання, а в ризикованому одязі йому було б важко зорієнтуватися, куди подіти очі – хоча, можливо, в цьому випадку справа була б не стільки в одязі, скільки в тому, що він міг би побачити під ним.

— Ага, зрозуміло. Тацуя, певно, думає, що косплей – це тупість, так?

— А це косплей?

— Не зовсім для мене, але я думаю, що хлопці сприймають це саме так.

На жаль, їхня розмова продовжувалася, і він не міг висловити власну думку з цього приводу.

— Хлопці? Ти маєш на увазі Сайджьо?

— Ха, я навіть не знаю, що сказати про нього. Це Мікі підняв цю тему. Але я переконалася, що добре поговорила з ним про це.

Тривожна фраза в кінці привернула увагу Тацуї. А Міюкі, схоже, зацікавилась цим.

— Мікі? — власний іменник був їй невідомий, і оскільки він так легко зісковзнув з язика іншої людини, цілком природно, що її більше цікавило саме це.

— …Хто?

Еріка зробила вираз усвідомленості.

— А, точно. Міюкі, ти ж його ніколи не зустрічала, так? — не встигла вона це сказати, як побігла геть, перш ніж вони змогли її зупинити.

Тацуя дивився, як Еріка з тацею в одній руці кинулася геть, не проливши ані краплі напоїв, і захоплено промовив:

— Яка спритна. Мабуть, у неї гарне почуття рівноваги…

Міюкі подумала, що, може, він трохи не влучно висловився, але натомість сказала щось менш образливе.

— Цікаво, що могло статись?

Насправді вона не очікувала відповіді; це було просто щось, що вислизнуло після того, як її так раптово покинули.

Однак несподівано для неї брат дав їй чітку відповідь.

— Вона, певно, пішла по Мікіхіко. Ну, знаєш, Мікіхіко Йошіда. Я певен, що ти чула це ім'я раніше.

— Він у твоєму класі, правильно? — він був відомий своєю позицією в рейтингу оцінок на екзаменах, тож Міюкі добре його пам'ятала.

— Здається, він знає Еріку ще з дитинства. Ти ніколи з ним не бачилась, то може, вона хоче познайомити вас обох.

Міюкі була переконана; це звучало саме так, як би вона вчинила – включно з втечею, не сказавши ні слова.

Поки брат і сестра без жодної причини дивилися в той бік, куди пішла Еріка, до них звернулися двоє інших учнів.

— Ось ти де, Міюкі.

— Тацуя, ти теж тут.

— Шідзуку, вибач, ти мене шукала?

— Хонока і Шідзуку… Ви двоє разом так само як і ми.

Тепер, коли він подумав про це, він не міг пригадати, щоб коли‑небудь бачив їх окремо. Він не мав на увазі нічого особливого, це було просто цікаве спостереження, але…

— Бо ми подруги. Нам нема сенсу ходити поодинці, — без жодного збентеження відповіла Шідзуку.

— Це правда, — Тацуя криво усміхнувся на своє безглузде запитання. Він почав називати їх обох на ім'я лише минулого місяця. Хонока ревно просила його про це, а Шідзуку мовчки тиснула на нього, щоб він робив те саме стосовно неї, і він прогнувся під цим тиском.

— А де всі інші? — запитала Міюкі, хоча й без особливого ентузіазму.

— Он там, — відповіла Хонока, вказуючи на групу учнів, які поспішно відвернулися. Їхні товариші по команді, першокласниці, зібралися в тому ж місці.

— Напевно, вони хочуть підійти до Міюкі, але не можуть, бо тут Тацуя, — припустила Шідзуку.

— Як це розуміти? Я що, її сторожовий пес? — зітхнув Тацуя. Але він не міг не розсміятися. Мабуть, це була правда.

— Думаю, вони просто не знають, як з тобою розмовляти, — сказала Хонока, щоб заспокоїти його, але він відчував, що це теж правда. Він добре усвідомлював свій власний статус «дивака». Ймовірно, він мав би звернутися до них першим, але…

Новий голос прорізав розмову, як ніж.

— Це так тупо. Вони всі з Першої старшої школи. До того ж, вони твої товариші по команді.

— О, Чійода.

Канон приєдналася до їхнього кола зі склянкою в руці (звісно, безалкогольного напою). Позаду неї стояв Ісорі з такою ж склянкою.

— Деколи люди ніяк не можуть змусити себе щось зробити, навіть знаючи про це, Канон.

— Але це лише виправдання в окремих випадках, Кей.

Канон і Кей називали одне одного на ім'я. Зрештою, вони були заручені, тож нічого не могло бути природнішим.

— Думаю, ви обидва маєте рацію, але є простіший спосіб вирішити цю проблему, — на мить він замислився, чи не втручається він, але не мав сил сперечатися про те, що вони щойно сказали, і не міг змусити себе вклинитися між їхніми розмовами. Проте він швидко дійшов висновку.

— Міюкі, підійди і привітайся з усіма. Командна робота важлива, як не крути.

— Але, Тацуя…

— Ти можеш зайти до мене в кімнату пізніше. У мене в кімнаті все одно тільки машини.

Учасники змагань і персонал зазвичай мали двомісні кімнати, але Маюмі виділила йому окрему кімнату. Таким чином, будучи єдиним першокласником і учнем 2‑го курсу, він не мав би ні про що турбуватися. Вона могла використати цю кімнату як комору для зберігання обладнання.

— Це стосується і Хоноки, і Шідзуку, якщо захочете.

Міюкі все ще виглядала незадоволеною, але вона знала точну причину пропозицій Тацуї.

— …Гаразд. Побачимось пізніше.

— Дякую, що запросив нас до себе!

— Бувай.

Міюкі, Хонока та Шідзуку відповіли відповідно. Тацуя посміхнувся і помахав рукою, потім відчув незадоволений погляд на своїй спині і обернувся.

— Як це по‑дорослому. Ти ж знаєш, що просто відкладаєш питання, так?

Стосунки Тацуї та Канон не виходили за межі простого знання про існування один одного. Репліка Канон про особисті стосунки Тацуї була недоречною, але вона просто намагалася подбати про нього, тож він вирішив відповісти серйозно.

— Я не проти. Проблему не обов'язково вирішувати в цю ж секунду. Це все одно може зайняти деякий час, щоб розібратися.

— Ну, я маю на увазі… — розчаровано заїкнулась Канон. Схоже, старшокласниці не надто подобалося програвати.

— Канон, він має рацію. Іноді поспішність не є чеснотою.

Ісорі не став на його бік, він просто намагався владнати справу полюбовно. На жаль, з'явився сторонній, який звів його зусилля нанівець.

— Я все ще вважаю, що йому варто поводитися як дитині.

— Привіт, Марі, — привітався Тацуя з новоприбулою з легким поклоном, не сперечаючись з її думкою.

— Ісорі, тебе шукала Накаджьо, — і ось так, наче очікувала на таку відповідь, вона повідомила, навіщо прийшла сюди. Вона, мабуть, прийшла не для того, щоб просто познущатися над ним.

— Вибач. Де вона зараз?

— У робочій фурі номер один. Скоро почнеться представлення гостей, тож що б це не було, поквапся і приведи Накаджьо назад. Інші сторонні люди можуть не мати значення, але бути відсутнім під час виступу старого майстра буде ударом по його честі.

— Добре, зроблю.

— Вибач, Марі.

Ісорі швидко попрямував на вулицю, щоб виконати її вказівки, а Канон пішла слідом за ним, наче так і мало бути.

Марі повернулася обличчям до Тацуї.

— Схоже, він підходить, — прокоментувала вона піджак, який був на ньому.

— Ну, трохи тісний під руками, — відповів він, оглянувши себе згори донизу.

— Нічого не вдієш – це був запасний. У нас є різні розміри, але ми не можемо підігнати його під конкретний тип фігури. Будь він трохи більший, він був би мішкуватим.

— Так, певно твоя правда, — сказав він, знизавши плечима – принаймні внутрішньо – на посмішку та слова Марі.

— Може, треба було купити нову? — її голос не звучав зловтішно.

— Я все одно вдягну його лише двічі, так що, думаю, це було б марнотратством. Якби це був просто значок, я міг би зняти його і носити так, але він вишитий, тож… — сказав він, трохи роздратовано дивлячись на ліву сторону грудей. На ній була вишита емблема з восьми пелюсток. Його змушували носити її, щоб учням з інших шкіл на цій вечірці було легше розпізнати, з якої він школи.

— Таке може бути не тільки двічі. Конкурс дисертацій восени, і ти завжди можеш потрапити до першого курсу, — вона засміялася, сказавши це, але її очі були досить серйозними.

Тацуя відповів невтішно:

— Навіть якщо мене виберуть на конкурс наукових робіт, я зможу просто носити свою звичайну форму, хіба ні? І мене ніколи не візьмуть на перший курс. Для цього немає ні правил, ні прецедентів.

Марі знову засміялась, її голос став гучнішим.

— Прецедент? Те, що ти тут – це взагалі безпрецедентно! Немає жодного прецеденту для учня другого курсу, як ти, тому те, що ти кажеш, що це безпрецедентно, очевидно, нічого не означає. Тобі треба припинити скаржитися на це і самому стати прецедентом. Заради інших учнів молодших класів.

— … — Тацуя скорчив кисле обличчя.

Марі знову весело розсміялась.

— Так чи інакше, я збираюсь поговорити з лідерами інших шкіл. Хочеш зі мною?

— …Ні, я думаю, що Еріка шукає мене зараз.

На мить, коли він вимовив ім'я Еріка, він побачив спалах хвилювання в очах Марі. Він ненадовго замислився над тим, щоб відкласти це в довгу шухляду для подальшої помсти, але відчув, що між ними все надто серйозно, щоб використовувати це як жарт. Він мовчки попрощався з Марі.

*

— Га? Куди пішла Міюкі?

Як Тацуя і очікував, Еріка привела з собою Мікіхіко.

— Вона пішла до наших друзів. Пізніше вона прийде до мене в кімнату, і я вас познайомлю.

— О, добре.

Перше речення Тацуя сказав Еріці, а друге – Мікіхіко. Його реакція виглядала швидше полегшеною, ніж розчарованою.

— …Я не збираюся примушувати тебе чи щось таке.

— … Хм? — він не одразу зрозумів, що Тацуя звертається до нього, тож йому знадобилася мить, щоб відповісти.

— О, ні, це не так! Я трохи хвилююся, але…

— Чувак, чому хлопці постійно хочуть виглядати крутими перед гарненькими дівчатами?

— Еріко, ти й сама гарненька. Особливо сьогодні.

— Що? Та перестань, ти…

— Так чи інакше, що ти там казав?

Відбивши дражнилки Еріки своїми, він підштовхнув Мікіхіко до продовження.

— Тацуя, ти… — почав він, потім втомлено похитав головою і відповів на запитання. — Ну, я просто трохи зніяковів, коли вперше зустрівся з нею в цьому вбранні.

Тацуя знову подивився на те, у що вони були одягнені. Мікіхіко був у білій сорочці та чорному жилеті, з чорною краваткою‑метеликом. Еріка була в чорній сукні з пишною спідницею і білим головним убором на голові. Відверто кажучи, вони більше нагадували слугу та служницю, ніж справжніх дворецького та покоївку.

— Я не думаю, що це так вже й дивно. Так зазвичай одягаються працівники готелів, хіба ні?

Офіціанти, що ходили по залу, були одягнені так само як і Мікіхіко.

— Бачиш? Я ж казала, що ти занадто сором'язливий, Мікі.

— Мене звати Мікіхіко.

Їхні інтонації та вирази обличчя були такими ж, як і мільйон разів, коли вони спілкувалися. Схоже, Мікіхіко не дуже подобалося його одяг. Може, йому не подобалось одягатися, як слуга, зважаючи на те, яке давнє минуле має його родина.

— До речі, а де інші двоє? — йому було цікаво, чому вони всі підробляють саме тут, але він вирішив не згадувати про це.

— Що, гадаєш Лео може бути на ресепшену?

— Я думаю, що він цілком здатний на щось подібне… — Тацуя дещо стримано заступився за друга, але Еріка все одно виглядала так, ніби ось‑ось розреготається.

— Мідзукі каже, що теж ненавидить цей одяг. Може, вони з Мікі були б гарною парою.

— Мене звати Мікіхіко!

— Та знаю я, знаю!

Мікіхіко вже було розлютився, але Еріка відмахнулася від нього, відповівши півголосом. Потім вона подивилася на Тацую.

— Ось чому вони обидва за лаштунками. Лео робить якусь ручну роботу на кухні, а Мідзукі миє посуд.

Тацуя не був абсолютно впевнений, що означає «чому», але йому здавалося, що він зрозумів суть.

— Вони обоє добре розбираються в техніці, зрештою.

— Твоя правда. Не можна судити про ці книги за обкладинками.

У наші дні переміщення речей на склади та зі складів і миття посуду не було чимось, що зазвичай робили люди. Машини могли робити цю роботу так само добре, як і люди, аж до найдрібніших деталей. Це означало, що вони вдвох, мабуть, використовували кухонні автомати для цього.

— Я з ними теж добре справляюся! То чому я маю обслуговувати столики?!

Однак Мікіхіко, напевно, через те, що він сам був причетний до цього, не зрозумів так, як Тацуя, або принаймні не був переконаний у цьому.

— Я пояснював це сотню разів! Це була просто маленька помилка.

— Це нічого не пояснює!

— Окей, окей, перестань кричати. Може, це й неповний робочий день, але ми все одно на роботі. Подивись туди, там порожні тарілки!

— …Тобі ліпше це запам'ятати, Еріко.

Мікіхіко залишив її з прощальною погрозою і пішов до столу, хоча Тацуї це не здалося серйозним.

— Мікі – єдиний, хто забуде… — зітхнула Еріка, без жодних інших емоцій у голосі чи виразі обличчя.

Тацуя зрозумів, що це не все, що вона мала на увазі.

— …Я не знаю, що між вами відбувається, але чи можеш ти бути з ним трохи м'якшою?

Еріка, здавалось, на мить не зрозуміла, про що він говорить, тому зробила паузу, перш ніж відповісти.

— …Це не така вже й велика справа. Але, певно, мені хотілося виговоритися. Я знаю, що він погано розбирається в таких речах, просто…

— Ти хотіла його розізлити?

— Не знаю. Мабуть. Іноді він такий напружений, що лише його вигляд дратує. Я знаю, що він ще не вміє посміхатися по‑справжньому, але й сердитися теж іноді забуває… Мені це більше схоже на галюцинацію.

— Як мило з твого боку.

— Ой, перестань.

Тацуя сказав це не для того, щоб підтримати розмову, але заперечення, яке він отримав у відповідь, було несподівано жорстоким.

— Я ж казала тобі, що випускаю пар, хіба ні? Жоден з нас сьогодні тут не тому, що ми цього хотіли. Нас змусили батьки. Якщо це виглядає так, ніби я стараюся бути доброю, то тільки тому, що ми жаліємо один одного.

Упертість її духу на мить проявилася в її ставленні.

— …Я не буду питати. Це не те, що мені треба знати. Я забуду, що я щось чув.

Тацуя не намагався розгадати цю таємницю.

— Вибач… може, спробуєш хоча б це зробити? — сказала вона, не докоряючи йому за брак співчуття. — …Ей, Тацуя.

— Що?

— Знаєш, ти… дуже холодний.

Незважаючи на те, що вона сказала, це не звучало як критика.

— …Це вирвалося з нізвідки.

— Ні, я вдячна за це… гадаю. Ти не надто хороший, тому я можу поскаржитися тобі на всяку фігню, і це нормально. Ти мене не жалієш, тому я не відчуваю себе нещасною… Все одно, дякую.

Останні кілька слів були сказані так тихо, що він майже не почув їх.

Дивлячись, як вона попрямувала до сусіднього столика, ніби тікаючи, він подумав:

“Напевно, у кожного є свої проблеми.”

*

Фуршетна зала займала цілий поверх готелю, і з чотирма сотнями присутніх їжа не могла розміститися за одним центральним столом. Великі столи стояли праворуч, ліворуч і по центру кожної торцевої стіни, а також посередині, загалом дев'ять столів. Їжу регулярно поповнювали, щоб наситити шлунки підростаючих дітей.

Щороку учні з кожної школи збиралися за своїми столами. Але якщо для підлеглих (?) було цілком нормально потягувати свої напої і гризти їжу самостійно, то лідери шкіл не могли собі такої розкоші дозволити.

Міюкі, яку відкликала Маюмі, залишила своїх однокласників і разом з іншими членами учнівської ради обмінювалася привітаннями з членами учнівської ради з інших шкіл, що було подвійним хитрим прийомом для промацування ворога. З‑за спин Маюмі та Судзуне вона крадькома поглянула на брата, який дивився, як Еріка йде.

Вона зітхнула. Не чутно, і не у виразі обличчя – вона зробила це подумки.

Міюкі думала про Тацую більш високо, ніж будь‑хто інший (з «Тацуя» як головним суб'єктом), але вона, звичайно, не вважала його досконалим… хоча вона думала про нього, як про надлюдину. Вона знала, що у її брата були слабкості. Однією з таких слабкостей було те, що він, як їй здавалося, не міг довіряти добрій волі, яку виявляли до нього інші. До певної міри він був занадто тупий, щоб зрозуміти цю добру волю, але більше того, в глибині душі він дійсно сумнівався, що інші взагалі мають до нього якусь добру волю.

У певному сенсі, це було природно. Можливо, це було тому, що батьки ніколи не давали йому любові, найвищої форми доброзичливості. Натомість вони вирвали цю саму любов з його серця і розуму. Міюкі знала, що це, по суті, диво, що він відповів на її власну любов.

Проте після того, як його симпатична однокласниця (Еріка, навіть з точки зору Міюкі, була безперечно вродливою) проявила до нього почуття прив'язаності – можливо, вона вже закохалася в нього – він просто дивився їй услід розчарованим поглядом. Коли вона поглянула на нього, то відчула більше болю, ніж полегшення.

Міюкі не думала, що її брат знає, що вона так дивиться на нього, але, можливо, він помітив її погляд. Але без сумніву, він не переставав уявляти, що вона зараз відчуває… і це завдавало їй ще більших страждань.

І це робило її ще дратівливішою.

…Їй треба буде подати йому офіційну претензію, перш ніж вона це так залишить.

…Така тупоголовість не допоможе її братові побудувати гармонійні особисті стосунки.

…Так, це було заради нього – це була жорстка любов.

Прикриваючись жіночною, архаїчною посмішкою, Міюкі прийняла рішення.

…Він, мабуть, відчув на собі чийсь погляд. Проте, ймовірно, він не знав, звідки на нього дивилися.

*

Маюмі та решта учнівської ради зараз посміхалися (принаймні зовні) і приємно спілкувалися зі шкільною радою з тієї школи, яка могла б стати їхнім найбільшим суперником – Третьої старшої школи. Позаду них перешіптувалися між собою першокласники зі школи.

Якби вони прислухалися до інформаційної війни старшокласників і аналізували її, щоб потім застосувати, то зрозуміли б, наскільки мілітаристською була Третя школа. Їхні старшокласники, можливо, навіть захлинулися б сльозами. На жаль…

— Поглянь, Ічіджьо, хіба ця дівчина не супермила?

— Супер…? У якій старомодній школі ти вчився?

— О, замовкни. Я тебе не питаю. Давай, Ічіджьо, що скажеш?

— Чого ти так хвилюєшся…? Нічого не вийде. Така красуня для нього недосяжна. Вона навіть не заговорить з тобою.

— Ти можеш замовкнути? Може, не зі мною, але вона може запасти на Ічіджьо! У нього гарна зовнішність, чудові навички, і він дуже розумний. До того ж він спадкоємець одного з Десяти головних кланів. І тоді, може, навіть у мене з'явиться шанс з нею.

— Ти звучиш так жалюгідно, коли поводишся так гордо…

Вони фактично вели розмову в цьому дусі… і хто міг їх звинувачувати? Вони були старшокласниками.

— Масакі, що сталося?

Просто учень, що стояв посеред їхнього кола, не відповідав своїм схвильованим землякам. Він уважно дивився на ученицю, про яку йшлося.

Хлопець був розкішний, хоча, можливо, краще було б сказати «гідний». Його риси обличчя цілком вписувалися в стару модель «вродливого молодого воїна». З його 180 см зросту, широкими плечима та підтягнутою спиною… першокласник Третьої старшої школи Масакі Ічіджьо, як припускали його товариші по команді, був популярним серед дівчат.

— …Масакі?

Масакі обернувся, щоб подивитися на свого сумнівного однокласника. Той був менший, але все ще добре складений.

— …Джордже, ти… ти знаєш щось про неї?

«Джордж» – це було прізвисько. Він був повністю азійської зовнішності, і його справжнє ім'я було суто японським: Шінкуро Кічіджьоджі, а «Джордж» походить від кінця його прізвища. Він відповів на запитання Масакі одразу ж, без паузи на роздуми.

— Що? Ох. Ну, я впевнений, що ти можеш зрозуміти з її форми, що вона першокласниця з Першої школи. Її звуть Міюкі Шіба. Вона записана на руйнування льодяних стовпів і танець фей. Очевидно, вона їхній ас.

— Ак! — пробурмотів Масакі Ічіджьо, ігноруючи перебільшене здивування своїх товаришів по команді. — Розум і краса, так?

— Міюкі Шіба, хм…

Хлопець, на ім'я Джордж подивився на свого друга зі змішаним подивом і цікавістю.

— Це незвично! Як правило, ти не дуже‑то цікавишся дівчатами.

Інші учні погодилися з ним.

— А знаєш, він має рацію.

— Всі дівчата приходять до Ічіджьо першими. Йому не треба бути жадібним.

— Ах, як поблажливо.

Розмова швидко переросла у викриття непопулярних хлопців, але Масакі мовчав, нічого не відповідаючи. Він просто продовжував дивитися на Міюкі, час від часу відводячи погляд, щоб це не було надто помітно. Ентузіазм у його очах насторожував.

*

Коли почалося представлення гостей, винуватці торжества перестали їсти і розмовляти. У нападі надмірної серйозності, як це часто буває у старшокласників, незнайомих з навколишнім світом, вони прислухались до голосів дорослих.

Тацуя не мав з ким поговорити після того, як Еріка повернулася до роботи, тож це був приємний порятунок від нудьги. Він з користю проводив час, просто роздивляючись обличчя знаменитостей магічного світу, які змінювали один одного на сцені. Декого він бачив уперше, а декого – лише на фотографіях та відео. Звичайно, були й ті, з ким він бачився особисто, а з деякими навіть ділив кімнату на тому чи іншому заході, хоча ніколи не перекидався з ними й словом.

Один з них особливо привернув його увагу: найстарший з Десяти головних кланів, якого називали «старим майстром».

Рецу Кудо.

Творець ієрархії Десяти головних кланів у Японії двадцять першого століття, людина, яку вважали найсильнішим магом у світі протягом двадцяти років. Після того, як він залишив лінію фронту – і забрав із собою звання найсильнішого, – він не часто з'являвся на публіці. Але чомусь завжди відвідував Змагання дев'яти шкіл, де був знаменитим.

Тацуя ніколи не бачив цього чоловіка на власні очі – лише на фотографіях. Він був схвильований від можливості побачити таку важливу історичну постать на власні очі. Під заохочення та оплески нарешті настала черга старого Кудо вийти на сцену.

Йому було близько дев'яноста років. Тацуя замислився, скільки його славнозвісної магічної сили ще залишилося. Йому було цікаво, чи має він ще витримку, щоб використовувати магію. Поки він думав про це, ведучий церемонії оголосив його ім'я.

Тацуя, як і всі присутні старшокласники, затамувавши подих, чекав, коли той вийде на подіум. І коли він з'явився там, Тацуя забув видихнути.

Під приглушеним світлом стояла молода жінка із золотистими кучерями, одягнена в урочисту сукню.

Зчинився переполох – Тацуя був не єдиним, хто був шокований. Незліченні перешіптування літали туди‑сюди, обговорюючи абсолютно несподіваний розвиток подій. Хіба не старий Кудо мав піднятися на сцену? Чому на його місці була молода жінка? Чи сталася якась біда? Її прислали як його представницю?

“Ні, справа не в цьому.”

Він нарешті зрозумів, що насправді відбувається.

Ця жінка була не єдиною, хто з'явився на сцені.

Позаду неї стояв ще один старий чоловік.

Їхню увагу просто відволікла гарненька дама в ефектному вбранні.

“…Магія ментального втручання.”

Напевно, зараз увесь зал був охоплений величезним заклинанням. Підготувавши щось, що привертало увагу, його «зміна» відволікла їхню увагу. Це було настільки витончено, що ледве можна було назвати це зміною події. Ні, це було природне явище. І хоча магія, що діяла на всіх присутніх, була величезною, вона була настільки малопомітною і слабкою, що її було досить складно виявити.

“Отже, це магія людини, яка колись була найсильнішою – найвищою, і найхитрішою – Рецу Кудо, «Трикстера»…”

Старий за спиною жінки посміхнувся – чи помітив він, що Тацуя дивиться на нього? Це була посмішка маленького хлопчика, витівка якого пройшла без жодних проблем. На шепіт чоловіка жінка в сукні тихо відійшла вбік.

Світло освітило чоловіка, викликавши величезний переполох. Більшість людей, напевно, просто побачили, як Кудо з'явився з повітря. Очі чоловіка знову подивилися на Тацую; він кивнув у відповідь, щоб не виділятися. Очі Кудо щасливо блищали.

— Перш за все, я хочу вибачитися за цей маленький трюк, який я щойно влаштував вам, — навіть зважаючи на те, що його голос лунав через мікрофон, він звучав неймовірно молодо для дев'яностолітнього. — Це був просто маленький фокус. Скоріше трюк, ніж справжня магія. І все ж я помітив лише п'ятьох людей, які розкусили його. А це означає…

Він зробив паузу. Всі старшокласники чекали, затамувавши подих, напружено цікавлячись, що скаже старий і що він хоче, щоб вони почули.

— Якби я був таємним терористом, який хоче влаштувати масову бійню, змішатися з рештою гостей і закласти отруйний газ, або вибухівку, або ще щось, тільки ці п'ятеро людей змогли б вжити заходів, щоб запобігти цьому.

Старий не особливо підвищував голос і не намагався зробити його сильнішим. Проте в залі запанувала зовсім інша тиша, ніж раніше.

— Молоді дослідники магії, я скажу вам ось що: магія – це засіб, а не мета. Я влаштував цей невеличкий трюк, щоб ви це запам'ятали. Заклинання, яке я щойно використав, можливо, вплинуло на дуже великий простір, але його інтенсивність була надзвичайно низькою. З точки зору магічної сили, це було не більше, ніж заклинання низького рангу. Але ви всі були введені в оману цим слабким заклинанням. Ви знали, хто мав з'явитися тут, але не змогли сприйняти мене.

— Відточувати свої магічні навички – це, звичайно, важливо. Ви завжди повинні бути пильними у своєму прагненні зміцнити свою магічну силу. Проте я хочу, щоб ви всі прийняли це близько до серця: самої лише магії недостатньо. Велика магія, яка використовується неправильно, завжди поступатиметься меншій магії, яка використовується розумно. Коли післязавтра розпочнуться Змагання дев'яти шкіл, ви змагатиметеся між собою у силі магії, але ще більше – у тому, як ви її використовуєте.

— Я з нетерпінням чекаю, які трюки ви вигадаєте, юні дослідники магії.

Вся аудиторія зааплодувала. На жаль, не всі одразу. Тацуя плескав у долоні під нерішучі оплески, не дозволяючи посмішці зійти з його обличчя.

Думка про те, що спосіб використання магії важливіший за ранг заклинання, була ударом по домінуючій у суспільстві доктрині, що сила – це король. Стверджувати, що магія залежить від того, як нею користуватися, означало, по суті, показати, що магія – це не більше, ніж інструмент.

Старий маг стояв на вершині магічного суспільства, і все ж радив їм йти проти поточних тенденцій цього суспільства. Залежно від точки зору, його позиція була відверто безвідповідальною. Зрештою, він мав достатньо впливу, щоб змінити магічне суспільство.

Якби промова Кудо була нещирою, Тацуя теж міг би з ним не погодитися. Але він показав усьому залу в дуже зрозумілій формі. Він використовував магію як інструмент у спосіб, який Тацуя не міг наслідувати.

“…Отже, це і є старий майстер.”

Якумо Коконое. Харунобу Кадзама. А тепер Рецу Кудо. У цій країні все ще були маги, у яких йому необхідно було вчитися. І, ймовірно, було багато інших, про яких він не знав. Це було те, чого він не міг зрозуміти в лабораторії FLT.

У той момент Тацуя подумав ось про що:

Бути старшокласником виявилось несподівано захоплююче.

***

Банкет був запланований за два дні до змагань, щоб дати учням один день на відпочинок. Технічний та операційний персонал присвячував себе підготовці до фінішної прямої, а кожен учасник по‑своєму відновлював сили та запал перед завтрашніми баталіями.

Проте, першокласники змагатимуться лише на четвертий день змагань. Для них азарт і пригоди перемогли нервозність. Вони були в піднесеному настрої, незважаючи ні на що, ніби це була групова екскурсія з однокласниками, що було цілком природно з огляду на їхній вік.

Міюкі, Хонока і Шідзуку знову прийшли до кімнати Тацуї після вечері, щоб потусуватися, але незабаром пішли, оскільки він був зайнятий підготовкою програм активації. Основні змагання та змагання новачків мали різний розклад, тож першокласники селилися в кімнатах парами. Хонока і Шідзуку жили в одній кімнаті, а сусідкою Міюкі була Кадзумі Такіґава з класу С. Кадзумі мала дуже енергійний характер і здебільшого проводила час зі старшими членами клубу, тож Міюкі часто проводила час у кімнаті Хоноки і Шідзуку.

Годинна стрілка на годиннику (чомусь усі годинники в готелі були аналоговими, з трьома стрілками) якраз наближалася до позначки Х. Більшість старшокласників, які завтра мали змагатися, напевно, вже лягли спати. Тому не тільки Міюкі, Шідзуку та Хонока, а й їхні товариші по команді та першокласники з інших шкіл були доволі розсудливими, щоб не галасувати на вулиці. Проте молоді дівчата мали надто багато енергії, щоб піти спати, як їхні старші колеги.

А коли три дівчини гуляють вночі, це, як правило, означало, що вони розмовляють.

Були, звісно, й винятки. За зовнішнім виглядом можна було б подумати, що Міюкі та Шідзуку були тими самими винятками, але насправді вони були цілком нормальними в даному випадку.

Темою, як і раніше, були змагання. Дівчата говорили не лише про моду та романтику. Звісно, такі розмови межували з легковажністю.

Як уже згадувалося, була майже десята, але комендантської години не було. Тож коли у двері постукали, не було жодних причин панікувати чи розгублюватися.

— О, я відчиню.

Усі троє підвелися, але Хонока була найближче до дверей, тож вона зупинила двох інших.

— Доброго вечора…

— О! Привіт, Емі. А де всі інші?

У відчинені двері зазирнула невисока дівчина з напрочуд блискучим рубіновим волоссям. Це була їхня товаришка по команді, Еймі Акечі. Позаду неї стояли ще чотири однокласниці, тобто більшість дівчат‑новачків Першої старшої школи були присутні.

— Так! Зацініть! Тут є гаряче джерело.

Вона намагалася зрозуміти, що хоче сказати її схвильований голос, але не змогла.

— …Вибач, ти не могла б сказати це так, щоб я зрозуміла?

Міюкі, однак, ніби зрозуміла, що вона мала на увазі.

— Так, хіба в підвалі готелю немає штучного гарячого джерела?

— Ага! Залиште це Міюкі! Така тямуща!

— …Вибач, але я можу обійтися без компліменту.

Еймі не мала на увазі нічого поганого чи злого, але від її легковажної похвали у Міюкі чомусь почала боліти голова. Вона зробила вигляд, що масажує скроні. Еймі подивилася на неї і нахилила голову, трішки збентежено.

— Нічого страшного. Не переживай. То що ти там казала? — підказала Міюкі.

Еймі невинно посміхнулася.

— Точно! Думаю, нам усім варто піти на гаряче джерело.

Це прозвучало божевільно – принаймні для Міюкі, і вона обмінялася поглядами з Хонокою. Здавалося, вона відчувала те саме.

Однак на пропозицію Еймі ззаду відповіла Шідзуку.

— А нам можна? Це ж військова база.

Це був не звичайний готель. Це була база з маневровим полігоном для сил національної оборони. Шідзуку хвилювався, що вони не зможуть зайти в будь‑яку іншу кімнату без попереднього дозволу.

Однак Еймі, явно не думаючи про це, заперечила.

— Ми вирішили спитати, і вони сказали «так». Ми можемо ходити до одинадцятої!

— Молодчина, Еймі, — трохи здивовано сказала Хонока.

— Здається, все, що треба було зробити, – це запитати! — відповідь Еймі, яку можна було б сприйняти як сарказм, насправді прозвучала гордо, але це не мало жодного ефекту.

— Але хіба для гарячого джерела не потрібен купальник? Його точно не було в моєму списку речей, які я брала з собою.

— Нічого страшного. Нам сказали, що дадуть рушники та халати.

Еймі вже мала справу з практичною проблемою, яку поставила Міюкі. Оскільки все було готово, ніхто з трьох не мав жодних причин відмовлятися. І, чесно кажучи, вони не могли відкинути інтерес до цього гарячого джерела, хоч воно і було штучним.

— Тоді ми підемо з вами. Ми переодягнемося, а ви йдіть вперед.

Еймі радісно кивнула на відповідь Міюкі.

— Окей! Нам нікуди спішити.

Міюкі махнула рукою і попрощалася з членами команди.

*

Велика громадська лазня під землею була зарезервована для першокласниць з Першої старшої школи. Вона не просто пустувала – її зарезервували для них, особливо з десятої по одинадцяту. Це місце було схоже на групову лазню, і спочатку воно так і називалося. Це було тому, що, хоча підземне гаряче джерело і називалося великою громадською лазнею, в ньому одночасно могло поміститися заледве десять осіб. Лазня була радше медичним закладом, побудованим для лікування болю в м'язах і суглобах після тренувань. У ній кип'ятили холодну лужну джерельну воду, що протікала під готелем. Основними її користувачами були високопоставлені військові (причому лише офіцери середнього віку); вона не була побудована в розрахунку на те, що велика кількість відвідувачів використовуватиме її з відпочинковою метою. Лікар визначав час, протягом якого люди могли поніжитися в лазні, і більше нічого, тому всередині були душові кабінки, де можна було помитися в купальниках чи халатах.

Не схоже, щоб якісь інші групи, окрім них, просили дозволу користуватися цим місцем.

Жіночі купальні халати – це, власне, короткі білі юкати без пояса. Вони були вільного покрою, ніде не затягувалися, тож ідеально підходили для лазні, але на дотик не були такими зручними та надійними, як купальники.

— Ого…

— Ш‑що?

Таке вбрання було б надто соромно показувати комусь протилежної статі, але тут усі були дівчатами, до того ж досить знайомими та надійними товаришами по команді. Зітхання Еймі, однак, викликало у Хоноки збентеження і настороженість, які викликав би у неї погляд чоловіка. Не роздумуючи, вона затулила груди руками, бо очі Еймі точно дивилися туди – прямо на її груди.

— Я здивована. Хоноко, у тебе класне тіло, — сказала Еймі, підходячи до неї збоку.

Хонока відступила, але невдовзі наштовхнулася на стінку ванни.

— Хоноко…

— Що?! — Еймі зробила загрозливий вигляд, і Хонока ледь не закричала від страху.

— Можна тебе роздягнути?

— Не можна!

Очі Еймі заблищали. Очевидно, вона просто дражнилася. Проблема, звісно, полягала в тому, що жарт не мав прийнятного для Хоноки фіналу. Вона озирнулася по кімнаті в пошуках допомоги. Її товариші по команді були або у воді, або сиділи, закинувши ноги на краю ванни. За одним невеликим винятком, вони посміхалися так само жартівливо, як і Еймі.

— О, це не проблема! У тебе ж такі великі груди!

— Це ще яка проблема!!!

Еймі все ще посміхалася, але Хонока чітко вловила небезпечний вогник в її очах – це був не просто жарт.

— Шідзуку, поможи! — не витримавши, вона покликала на допомогу єдиний незначний виняток – Шідзуку.

Шідзуку навмисне підвелася.

— А чому б ні? — відповіла вона, виходячи з води.

— Чому?! — вигукнула вона на зраду своєї найкращої подруги.

На мить Шідзуку з сумом подивилася на власні груди.

— У тебе ж великі груди.

Винісши вирок, вона вийшла і зайшла до приватної сауни.

Крик Хоноки пролунав у лазні.

*

“Що там відбувається?”, — дивувалася Міюкі під бризки води, що долинали з лазні, коли вона приймала душ, щоб знову змити з себе бруд. Вона вже змила з себе бруд і піт у власній ванній кімнаті, але все одно дотримувалася належної процедури, використовуючи повністю автоматичну душову кабіну, яку дехто називав «людською пральною машинкою», щоб помити тіло (з голови донизу). Закінчивши, вона просунула руки крізь рукави халата. Вона щільно загорнула своє довге волосся в рушник, а потім нарешті перейшла до лазні, в якій нарешті вщухла метушня. Коли вона увійшла, її товариші по команді одразу ж прикували свої погляди до її тіла.

— Ш‑що таке? — заїкнулася вона, зупинившись, незважаючи на те, що сама не розуміла, що відбувається. Але ніхто їй не відповів. Жодна пара очей не відірвалася від неї.

— Ні, народ! У Міюкі нормальні! — Хонока, з дещо героїчним виразом обличчя, підвелася з води і порушила тишу.

— Хонока? — Міюкі потрібно було більше, ніж це, щоб зрозуміти, що Хонока мала на увазі.

— Ні, не переживай. Пробач. Ми просто були трохи зачаровані, — це був хлоп'ячий, гарний голос дівчини, на ім'я Субару Сатомі з класу D, яка сиділа найближче до неї, закинувши ноги на край ванни.

Міюкі раптом зрозуміла, що мала на увазі Хонока і чому всі дивилися на неї.

— Чекайте… Про що ви говорите? Ми всі дівчата, — поспішно сказала вона, і її рука потягнулася до внутрішньої сторони стегна, щоб опустити короткий поділ халата. Від її дії кімната знову наповнилася дивним напруженням.

Тонкий купальний халат прилип до неї через вологу, що залишилася на ній після душу, і пару, що піднімалася з ванни, змушуючи її жіночі форми, в тому числі пару горбків на пружних грудях, чітко проступати.

Її рожеві, злегка почервонілі груди, заховані під передню підкладку кімоно.

Її стрункі, бездоганно красиві ноги сліпучо‑білого кольору визирали з‑під короткого подолу халата.

У випадку Міюкі цей купальний халат, хоч і оголював набагато менше, ніж купальник, мав шарм і красу, що перевершували навіть повну оголеність.

— …Ми всі дівчата… Так, я знаю, але…

— Як би це сказати… Дивлячись на тебе, я відчуваю, що стать не має значення.

Перш ніж ще якісь слова могли вислизнути, Міюкі галантно опустила ноги у воду.

— Боже! Будь ласка, припиніть знущатися!

Під голодними поглядами вона граціозно нахилилася і занурилася у воду. Вона сіла, виставивши обидві ноги вбік, і занурилася по саму шию. Комір її купального халата погойдувався у воді, даючи змогу на мить, але чітко побачити її потилицю.

Всі присутні зітхнули. Настрій, що панував, був не жартівливий, не пустотливий. Якби ситуація розвивалася так і далі, цнотливість Міюкі могла б опинитися під загрозою.

Це якби Хонока не сіла поруч з Міюкі, затуливши її від очей павуків, у павутинні яких опинився метелик.

— Міюкі, не хвилюйся! Я на твоєму боці! Якщо не припините, то всі тут будуть купатися в крижаній воді!

Як тільки вони це почули, їхні товариші по команді замовкли і відвернулися. Але навіть якщо їхні очі були деінде, їхня увага все одно була прикута до Міюкі. Не дивлячись на те, що в одному місці зібралося стільки молодих дівчат, ніхто не заговорив.

Міюкі, своєю чергою, хотіла заперечити словам Хоноки, але відчула, що якщо необачно скаже, що ніколи цього не зробить, то порушить крихку рівновагу, яку вони наразі мали, тож промовчала.

— …Що сталося? — просто запитала Шідзуку, яка ховалася в приватній сауні і нічого не бачила, розбивши напружену атмосферу у лазні.

Дівчата нарешті відновили колективний здоровий глузд, наче це запитання вирвало їх із цього стану.

Тепер, коли вони на мить повернулися до нормального стану, лазня швидко наповнилася жвавими голосами. Теми розмов дівчат не обмежувалися лише модою та романтикою. Проте цим дівчатам подобалася мода і романтика як теми для розмов, і їхні розмови у ванній природно перетворилися на плітки про хлопців, яких вони бачили на вечірці. В основному вони говорили про хлопців, але були розмови і про старших чоловіків. Позитивним моментом було те, що вони відкрито обговорювали розмаїття своїх смаків. Звичайно, що стосується реального стану речей, то він був приблизно таким:

— А бармен у барі був таким гарненьким!

— Ого… Йому явно було за сорок. Якщо ти почнеш зациклюватися на стариках, то все пропало…

— Я б хотіла, щоб ти назвала його красивим чоловіком середнього віку. Як на мене, то всі старшокласники – діти! На них ні в чому не можна покластися, розумієш?

— Ти так думаєш? Я думаю, що є принаймні кілька хлопців нашого віку, на яких можна. Може, тобі просто не щастило з хлопцями?

— Ти маєш рацію. Ісорі має досить широкі погляди, чи не так? І що важливіше, він виглядає милим.

— Нічого не вийде з того, що ти закохаєшся в того, у кого вже є дівчина, правда? Я маю на увазі, що дівчина Ісорі вже фактично є його нареченою в будь‑якому випадку.

— Якщо ми говоримо про надійність, то хіба Джюмонджі не підходить під цей опис?

— Ну, в його випадку, він трохи аж занадійний. Незважаючи на те, як він виглядає, він спадкоємець одного з Десяти головних кланів.

— Говорячи про спадкоємців Десяти головних кланів, хіба не було там одного з Третьої школи, на ім'я Ічіджьо?

— О, я бачила його! Він такий симпатичний.

— Ага. Я маю на увазі, що зовнішність – це ще не все, але її приємно мати!

…Ось так тривала розмова. Раптом Еймі згадала про Міюкі, яка тільки‑но оговталася від свого (розумового) виснаження і тепер сиділа на іншому кінці ванни.

— Ічіджьо з Третьої школи? Він так задивлявся на Міюкі, чи не так?

Еймі говорила саме з Міюкі, але вона не змогла відповісти.

— Чекай, правда?

— Може, це кохання з першого погляду?

— Це ж Міюкі! Я б повірила.

— А хіба не було б дивно, якби хлопець не закохався в неї?

— Може, вони зустрічалися раніше!

Хтось пискнув.

— Що скажеш, Міюкі? — серйозно запитала Шідзуку – зважаючи на її звичайний монотонний голос, вона завжди звучала дуже серйозно, навіть якщо не хотіла цього – на відміну від пронизливого писку.

Міюкі відповіла:

— …Якщо дозволите відповісти серйозно, я бачила Ічіджьо лише на фотографіях. Я навіть не знала, де він був на вечірці, — ця відповідь, дещо жорстока і дещо холодна, могла б збити бойові сили Третьої старшої школи з пантелику лише від того, що вона пролунала. Інші дівчата, що з нетерпінням чекали, виглядали розчарованими.

Але завжди були ті, хто ніколи не падав духом.

— Які типи подобаються тобі, Міюкі? Такі, як твій брат?

На запитання Субару відреагувала Хонока, а не Міюкі. Лише Шідзуку, що сиділа поруч, побачила, як вона на мить завмерла всім тілом.

Міюкі відповіла надзвичайно спокійно, з виразом, що поєднував у собі і спокій, і здивування.

— Я не знаю, що ти хочеш від мене почути, але… Він мій кровний брат, ясно? Я ніколи не розглядала його як об'єкт романтичного інтересу. І я не думаю, що є ще хтось такий як він.

Субару та Еймі, здавалося, були явно вражені такою відповіддю (хоча Субару була мелодраматичною).

Після цього ніхто не питав про стосунки Міюкі і Тацуї.

Проте у лазні були дві дівчини, які не прийняли її відповідь за чисту монету – і Хонока, і Шідзуку відчували щось більше, ніж «не розглядання його як об'єкта романтичного інтересу», як вона казала.

***

Після повернення Міюкі та інших до своїх кімнат – не підозрюючи, що про нього говорили усі троє та їхні товариші по команді в підземному штучному гарячому джерелі – Тацуя почав працювати над налаштуванням програм активації в робочому апараті.

— Ти ще довго, Шібо?

Він підняв голову на голос і побачив, що там залишився лише одна людина.

— Вже так пізно?

Годинник мав ось‑ось змінити дату. Ісорі кивнув з андрогінною посмішкою. (До речі, і одяг, і зачіска Ісорі були в стилі унісекс, і Тацуя запідозрив, що він, можливо, намагається не виглядати мужньо.)

— Учасники, за яких ти відповідаєш, змагатимуться лише на четвертий день, так що я не думаю, що тобі варто витрачати всю свою енергію з самого початку.

— Твоя правда.

Тацуя був відповідальним за змагання першокласниць зі швидкісної стрільби, руйнування льодяних стовпів та міражної битви. Це було як за бажанням Міюкі та її друзів, так і тому, що першокласники (переважно Морісакі) не хотіли з ним працювати. (Міюкі брала участь у руйнуванні льодяних стовпів та міражній битві, Хонока – у бойовій дошці та міражній битві, а Шідзуку – у швидкісній стрільбі та руйнуванні льодяних стовпів). У нього, безумовно, було більше простору для дій, ніж у персоналу, який відповідатиме за учнів, що змагатимуться завтра. Канон була заявлена лише у руйнуванні льодяних стовпів на другий і третій день, але Ісорі також відповідав за деяких учнів, які змагатимуться завтра.

— Дякую, піду трохи відпочину, — сказав він, залишаючи робочу машину позаду, не пропонуючи їм обом закінчити роботу.

*

Опівночі посеред літа було ще не дуже прохолодно. Було якраз достатньо тепло, щоб комфортно ходити у футболці.

Замість того, щоб одразу повернутися в номер, він блукав територією готелю в повсякденному одязі, відчуваючи дивну напружену присутність. Ніби хтось затамувавши подих, озирався навкруги.

“Злодій?”, — подумав він спочатку, але за мить відкинув цю думку. Той, хто намагався приховати свою присутність, але не міг цього зробити, був більш жорстоким, більш агресивним. Тацуя розширив свої відчуття і отримав доступ до Ідеї – гігантського інформаційного тіла, що складається з інформаційних тіл усіх речей, які існують.

“Їх троє. Вони… ззовні готелю, прямо за парканом, замаскованим під живопліт.”

Всі троє мали пістолети і невеликі вибухові пристрої.

Навіть за межами території готелю вони вже були всередині військового об'єкту. Безпека на базі була аж ніяк не слабкою. І люди, і техніка пильнували за порушниками і знищували їх. Особливо не милували тих, хто був зі зброєю.

Мало того, що ці зловмисники проскочили повз охорону, вони ще й мали при собі вибухівку. Тацуя не мав під рукою свого ПАВу, але він не міг дозволити їм робити все, що завгодно.

Тацуя приглушив свої кроки і почав бігти. Раптом його чуття виявило, що до підозрілих людей наближається хтось знайомий, такий самий, як і він сам. Ця людина рухалася так само непомітно, як і він. Порушники були по інший бік паркану від їхньої початкової позиції – але Мікіхіко добіг би туди швидше.

Поки Тацуя біг, він сформував заклинання підтримки. Завдяки своєму особливому заклинанню та особливій магічній силі, він міг використовувати його навіть без ПАВу, з тією ж швидкістю та точністю, з якою інші могли б зробити це за допомогою ПАВу, але тільки його.

Мікіхіко приготувався накласти своє власне заклинання. Він не користувався ПАВом. Сприйняття Ідеї Тацуї прийшло до нього не у вигляді зображень, а у вигляді думок. Мікіхіко витягнув три довгі вузькі смужки паперу, схожі на обереги. Він не збирався використовувати сучасну магію; натомість він скористається давньою магією. Коли Тацуя «відчув», що він це робить, його псіони потекли через руки в обереги, створюючи заклинання.

Як сучасна, так і давня магія втручалися в «інформаційний» інцидент з «буттям». Вони були принципово однакові в тому, що переписували події. Єдиною відмінністю був спосіб та умови цього перезапису.

Магічна система, яку активував Мікіхіко, не утворювала інформаційних тіл в області магічного розрахунку для цього втручання – іншими словами, він не створював магічної послідовності. Натомість він додав інформацію до оберегів у своїй руці, а потім використав їх як середовище для того, щоб встановити контроль над інформаційними тілами, тепер уже незалежними і без маси, які відокремилися від того «буття» і тепер плавали навколо Ідеї, під його контролем. Таким чином, він створював тришарове заклинання, переписуючи явище.

У порівнянні з сучасною магією, яка безпосередньо переписувала інформаційні тіла, що трапляються в бутті, або Ейдоси, цьому процесу бракувало швидкості та свободи. Однак він рідко призводив до опору втручанню, що здійснювалося. Обмежуючи події, що змінюються, можна було використовувати магію більшого масштабу, ніж сучасна магія, але з меншою силою.

З його здатністю аналізувати магічні послідовності, Тацуя зрозумів все це в одну мить.

І це змусило його відчути тривогу через заклинання Мікіхіко.

“У нього нічого не вийде.”

Заклинання, яке використовував Мікіхіко, робило надто багато обхідних шляхів, надто багато складних і безглуздих альтернативних маршрутів. Це означало, що накладання цього заклинання займе забагато часу, якщо проігнорувати це.

Тацуя встановив зброю зловмисників як ціль для свого «Демонтажу».

*

Мікіхіко відчув тривогу завдяки своїм магічним здібностям.

У глибині внутрішнього двору готелю.

Він вийшов з будівлі, підійшов до живоплоту, що межував з його ділянкою, і знайшов місце подалі від чужих очей, щоб почати свої щоденні тренування.

Він узгоджував свої відчуття з духами – абстрактними поняттями таких речей, як вітер, вода, земля і вогонь, які були відокремлені від індивідуальних подій, – щоб практикувати основи божественної магії (магії духів).

У сучасному розумінні духи були інформаційними тілами, що плавали в інформаційному морі, відокремленими від фізичних об'єктів.

Самі ці поняття рухали і змінювали світ інформації, а енергія, яку ці поняття проявляли, разом з ними рухала і змінювала фізичний світ.

Говорили, що їх можна виміряти як безмасові об'єкти.

Але, вступаючи в контакт з такими духами, він відчував напевно, що вони реальні й існують у цьому світі.

Не логікою, а відчуттями.

Для нього духи завжди були поруч, кожен зі своєю волею. Вступаючи з ними в контакт, вони дарували йому багато різних переживань і спостережень.

Як тільки він почав практикувати настроювання, він «почув» людей за межами земельної ділянки, на якій стояв готель.

Спочатку він вважав, що це люди, які вийшли з готелю у справах, або солдати на патрулюванні.

Але коли духи продовжували інформувати його про свою присутність, він почав думати, що вони, можливо, попереджають його.

Він використав свою практику настроювання, щоб протягнути нитки своїх відчуттів у напрямку, на який вказували духи.

І коли ці нитки прибули до місця призначення, вони побачили злобу.

Його обличчя застигло від напруги.

Він не міг одразу вирішити, чи покликати когось, чи розібратися з цим самому.

Сьогодні він не міг сказати напевно, що може впоратися з будь‑яким супротивником. Це його розчаровувало, але він не був упевнений у собі. Він закусив губу і вирішив, що повинен повернутися в готель і покликати солдатів з охорони.

На жаль, його емоційна реакція не збіглася з логічним рішенням.

Щось, що не було логікою, підказувало йому, що це займе занадто багато часу.

У нього виникло відчуття, що його занепокоєння – це духи наказували йому поспішати.

Він зірвався з місця – не для того, щоб повернутися до готелю, а назустріч злобі.

Він не був упевнений.

Якщо вони були озброєні пістолетами, він не був упевнений, що зможе впоратися з ними так, як зараз. Мало хто з магів зміг би протистояти пістолету, націленому на них зблизька. Якщо на шляху було щось, магія мала б перевагу, оскільки фізичні перешкоди на неї не впливали. Якби він не міг прикритися, то було б важко впоратися зі швидкістю пальця, що натискає на спусковий гачок.

Але Мікіхіко відкинув раціональне занепокоєння – це було боягузтво.

Він згадав, що сталося вчора.

Це батько змусив його прикинутися офіціантом.

Еріка сказала, що це був невеличкий конфуз, але він знав справжню причину.

— Йди туди, де ти мав бути спочатку.

Так сказав йому батько позавчора ввечері.

Він прикинувся офіціантом, щоб втілити це в життя.

Батько Мікіхіко, мабуть, хотів, щоб він побачив усіх представників свого покоління, які стояли в центрі уваги, щоб поставити його на ноги. Можливо, він хотів надихнути його. Але ці слова і те, як він їх сказав, закарбувалися в пам'яті Мікіхіко як принизливі.

Напевно, в той момент Мікіхіко хотів довести, що він не невдаха.

Освітлення навколо нього було тьмяним, але в рамках сімейних тренувань Мікіхіко практикувався діяти в темряві. Навіть якщо зоряне світло – це все, що йому доводилося бачити, він не почувався дискомфортно.

Наблизившись до присутності, що випромінювала явну злобу, Мікіхіко приготував кілька оберегів.

Три з них – по одному для кожного з непроханих гостей. Вони, мабуть, теж помітили його. Непереборна злоба і ворожість дозволили Мікіхіко зрозуміти, що їх було троє.

Він не міг вагатися. Ворожість переростала в жагу крові. Якщо він завагається, все буде скінчено. Спершу стріляти, а потім запитувати.

Мікіхіко наповнив папір магією і випустив заклинання.

В його руках спалахнуло світло, і, ніби у відповідь, над зловмисниками почала збиратися електрика.

За секунду електрична атака влучить у них. Але їм не знадобилося б і пів секунди, щоб натиснути на спусковий гачок.

Тацуя миттєво прийняв рішення і активував заклинання, яке готував заздалегідь: «Демонтаж». Три пістолети, які вони тримали в руках, відповідно до зміни ейдосів, розпалися на частини.

А за мить…

…маленькі блискавки, створені в повітрі, вразили їх трьох.

— Хто там?! — вигукнув Мікіхіко, звертаючись не до трьох фігур, що впали по той бік огорожі, а до мага, який допоміг йому, і тепер підбігав до них.

Він уже знав, що сталося. Його магія не встигла б вчасно – тільки завдяки підстраховці іншого мага він не постраждав. Він втратив колишню швидкість магії, і це мало не призвело б до катастрофи в реальній бойовій ситуації.

— Це я.

— Тацуя?

Тацуя побачив шок Мікіхіко, лише глянувши на нього.

Однак він не зупинився після своєї короткої відповіді, а перестрибнув через живопліт перед ними.

Він наклав на себе від'ємну вагу за допомогою заклинання самообтяження і перетнув двометрову лінію огорожі.

Мікіхіко ошелешено дивився, як він перелітає, але потім відірвався, витягнув новий оберіг і наклав власне заклинання самообтяження.

Коли він приземлився по той бік огорожі, Тацуя стояв на колінах поруч із поваленими зловмисниками.

— Тацуя?

Просте запитання було наповнене сенсом.

Навіть він сам не знав, що він мав на увазі.

— Вони живі. Добре спрацював.

Тацуя, схоже, сприйняв це як запитання про стан порушників. А може, він побачив, як розгубився Мікіхіко, і вибрав найменш образливу інтерпретацію, яку зміг знайти.

— Що?

Мікіхіко не розумів, за що Тацуя його хвалить.

“Я б уже давно був мертвий”, — думав він, катуючи себе.

— Точна дальня атака по декількох цілях із сліпої позиції. Атака була здійснена з наміром захопити, а не завдати смертельного удару, і ти втихомирив їх усіх одним ударом. Це був найкращий з можливих результатів.

Тон Тацуї був настільки спокійним, що його можна було б назвати незворушним, і це підказало Мікіхіко, що його похвала не була просто лестощами чи втіхою.

Але Мікіхіко не міг повірити не Тацуї, а самому собі…

— …Але інакше моя магія не встигла б вчасно. Якби ти не прикрив мене, вони б мене застрелили.

…бо те, що вилетіло з його вуст, було самоприниженням, яке перевершило його самоконтроль.

— Ти що, ідіот?

— …Що?

Короткий вигук, яким Тацуя висміяв його, однак, зупинив подальші самокатування, що не давали йому змоги вимовити жодного слова.

— Якби я не прикрив тебе? Це не більше, ніж гіпотетична ситуація. Фактом є те, що твоя магія успішно затримала цих типів.

— …

Мікіхіко був повністю приголомшений нещадним висміюванням і викриттям Тацуї.

— В реальності ти мав моє підкріплення, і в реальності твоя магія встигла вчасно. Насправді? Мікіхіко, як саме, на твою думку, все було насправді?

— Ну, я…

— Ти ж не думав, що скільки б не було ворогів і наскільки б добре вони не були натреновані, ти зможеш перемогти без чиєїсь підтримки, так?

Шок вразив Мікіхіко так сильно, що йому здалося, ніби його серце перекинулося. Він знав так само добре, як і Тацуя, наскільки абсурдною була б така ідея. Але хіба в глибині душі він не думав саме про це?

— Клянусь… Я скажу це ще раз, Мікіхіко. Ти ідіот.

— Тацуя…

— Чому ти так сильно ненавидиш себе? Чому ти такої низької думки про себе? В чому, взагалі, проблема?

— …Ти не зрозумієш, навіть якщо я тобі скажу. І це не те, що я можу змінити в будь‑якому випадку.

— Ні, ти можеш.

Мікіхіко збудував стіну і сховався за нею з цим аргументом, але Тацуя щойно зруйнував її нищівною кулею.

— Що…?!

Цього разу Мікіхіко справді не знайшов, що сказати. Тацуя подивився на нього пронизливим поглядом.

— Мікіхіко, ти турбуєшся про те, як швидко ти зможеш активувати магію, правда ж?

— …Це тобі Еріка сказала?

— Ні.

— …Тоді як…?

— У тебе багато зайвого в заклинаннях.

— …Що ти сказав?

— Я кажу, що проблема не в твоїх здібностях, а в самих заклинаннях, які ти пробуєш використовувати. Ось чому ти не можеш творити магію так, як хочеш.

— Та звідки тобі знати?! — вигукнув Мікіхіко.

Він був такий розгублений.

Він був такий розлючений.

Заклинання, які він використовував, розроблялися сім'єю Йошіда протягом довгих років, агресивно впроваджуючи знахідки сучасної магії у свої традиції давньої магії, нагромаджуючи вдосконалення за вдосконаленням.

Побачивши його лише раз чи двічі, Тацуя поставився до нього, як до бракованого товару, і це розлютило Мікіхіко.

Тацуя подарував йому ті сумніви, які він так довго намагався ігнорувати, відкидаючи їх як зручну фантазію, і це збило Мікіхіко з пантелику.

— Я можу сказати тобі, що з ними не так. Але я не збираюся змушувати тебе вірити мені.

Але тут Тацуя своїм спокійним тоном намагався вгамувати гнів Мікіхіко, і вимовив щось таке, що ще більше схвилювало Мікіхіко.

— …Що ти сказав? — перепитав він, але вже з іншою інтонацією.

— Я можу зрозуміти магічну складову, просто дивлячись на неї. Я можу читати і розуміти інформацію, описану в програмах активації, дивлячись на них, що дозволяє мені аналізувати магічні послідовності.

Тацуя дав неймовірне пояснення у відповідь.

У цей момент розгубленість Мікіхіко досягла апогею.

Він ніколи не чув про жодного мага, який міг би це робити. Якби така аномалія дійсно існувала, вона б вирішила половину проблем сучасної магії.

— …Як я вже казав, я не змушуватиму тебе вірити мені, — повторив Тацуя, наче зрікаючись його.

Мікіхіко відчув, що він натякає на те, що решта – його власна проблема, яку він має вирішити.

— Давай закінчимо на сьогодні з цим. Нам треба розібратися з ними. Я посторожу, а ти виклич охорону. Чи ти хочеш, щоб я це зробив?

Чесно кажучи, Мікіхіко все ще не міг зрозуміти, чи було «зізнання» Тацуї правдою, чи брехнею, тому був вдячний за зміну теми розмови.

— Піду покличу їх.

— Гаразд. Я почекаю тут.

*

Мікіхіко знову активував своє заклинання стрибків і зник за живоплотом.

Тацуя ж, недовго думаючи над тим, як стримати зловмисників, вирішив зарити їх у землю. Використавши «Демонтаж», він знищив би землю, яку потім треба було б засипати назад у ями, тож довелося використовувати «Демонтаж» і магію переміщення окремо. Це була дещо виснажлива робота без ПАВу, але, як і у випадку зі стрибками, у нього були магічні послідовності простих заклинань, які він повністю зберігав у пам'яті, тож він міг виконувати їх без проблем, якщо не намагався активувати більше одного заклинання одночасно.

За іронією долі, віртуальна область магічних обчислень, штучно створена в ньому, була розміщена в його свідомості. Перевага полягала в тому, що він міг легко використовувати магічні послідовності, оскільки вони були прямо там.

“Таке відчуття, що я махлюю.”

Половина його відчувала себе жертвою, а інша половина використовувала його як зручний інструмент. Він презирливо посміхнувся своїй безпринципності і взявся активувати заклинання.

Проте йому це не знадобилося.

Відчувши наближення когось із знайомих, він перервав своє заклинання. Не минуло й пари секунд, як ця людина звернулася до нього зі словами.

— Досить безсердечна порада, спеціалісте.

— Ви спостерігали, майоре?

Тацуя не знав, що Кадзама підслуховував. Але цього було недостатньо, щоб здивувати його. Кадзама навчався у Якумо Коконое набагато довше, ніж Тацуя, і був його найкращим учнем. Якби Тацуя не мав доступу до Ідеї, йому було б дуже важко виявити його присутність.

Він грубо віддав честь, а Кадзама посміхнувся і віддав честь у відповідь.

— Незвично для людини, яка так байдуже ставиться до інших, чи не так?

— Я не згоден з терміном «байдуже», сер.

— Тоді тебе охопило співчуття? Здається, у хлопця ті ж проблеми, що й у тебе.

— Я вже вийшов за межі цього рівня переживань.

— Значить, це було через спогади про те, яким ти був раніше.

— …Чи зможу я залишити цих людей на вас, сер?

Кадзама посміхався дедалі зліше – чим далі, тим безсердечніше – і Тацуя, не маючи більше можливості втекти, намагався з усіх сил відвести розмову вбік.

Кадзама, однак, добре знав, що немає сенсу продовжувати цю тему далі. Він перестав посміхатися і став серйозним, а потім кивнув Тацуї.

— Ми їх заберемо. Я сам повідомлю командуванню бази.

— Вибачте, що завдав вам клопоту, сер.

— Нема про що турбуватись. Тебе і тут змусили виконувати додаткову роботу.

— Так, сер. Якою могла бути їхня мета?

— Хто знає? Трясти дрібних злочинців не входить в наші обов'язки, але… Ці типи були агресивніші, ніж мали на це право. Вони були більш вправні, ніж ми собі уявляли. Тацуя. Ти теж маєш бути обережним і остерігатися випадкових нападів.

— Так, сер. Дякую, сер.

— Давай посидимо і поговоримо. Завтра після обіду ти зможеш попрацювати?

— Так, звичайно. Якщо ви мене вибачите, сер…

— Ага, побачимось.

Вони розійшлися, але не раніше, ніж їхні стосунки з «начальник‑підлеглий» перетворилися на фамільярні, побратимські.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub