У школі однією з переваг закріплення за класами було те, що це заохочувало учнів будувати і розвивати особисті стосунки. Як можна зрозуміти з міцної людської єдності, спричиненої кровною спорідненістю та географічною близькістю протягом століть, локальна приналежність, пов'язана з систематичною атрибуцією, була тенденцією, яку поділяли як формальні, так і неформальні спільноти.
Фактичний сенс усього цього, ну...
— Привіт. Я чув про це, Шібо. Це круто!
— Доброго ранку, Шібо! Покажи, на що ти здатен!
— Доброго ранку, Шіба. Я вболіватиму за тебе.
— Йоу! Покажи їм, Шібо!
...це могло б призвести до створення дружніх стосунків, принаймні до того, що вони могли б доповнити свої привітання підбадьоренням, хоч Тацуя і не був з ними добре знайомий.
Прийшовши в понеділок до школи, Тацуя опинився в центрі одного привітання за іншим. З приводу чого? Ну, звісно, з приводу того, що його обрали до складу команди для Змагань дев'яти шкіл.
— Чувак, новини швидко поширюються.
— Це правда. Рішення було прийнято тільки минулого тижня, ще навіть не було офіційного оголошення.
— Серйозно! Звідки вони взагалі беруть новини?
Лео, Мідзукі та Еріка не прикидалися дурниками. Не схоже, щоб вони були тими, хто всім про це розповів. Ну, не те щоб комусь було заборонено говорити. На зборах були лише старшокласники, але вони, мабуть, почули від своїх товаришів по клубу.
— Хіба офіційне оголошення не мало бути сьогодні? — здивовано запитала Еріка. Тацуя кивнув у відповідь, його обличчя було похмурим.
Минулої п'ятниці нарешті закінчився відбір учасників для Змагань дев'яти шкіл, у тому числі й для команди інженерів. Це мало відбутися ще два тижні тому, тож вони дуже запізнювалися. Але, можливо, на щастя, справа просувалася в плані підготовки обладнання, наприклад, змагальних ПАВів та уніформи, що забрало найбільше часу. Проте, з огляду на те, що склад інженерів ще не був сформований, перевірки та експлуатаційні випробування доставлених пристроїв були переважно незавершеними.
Навіть Міюкі була повністю зайнята підготовкою, попри те, що сама була учасницею змагань, тож Тацуя твердо вирішив не дозволяти собі лінуватися. Проте він не міг позбутися відчуття, що робить це неохоче.
— Вони роблять п'ятий урок загальношкільною асамблеєю, чи що? — зауважила Мідзукі.
Він перевірив сьогоднішній розклад на своєму шкільному терміналі. Третій урок вранці та другий урок після обіду були спільними для всіх класів. Проте сучасні школи дозволяли учням працювати у власному темпі, використовуючи індивідуальні термінали, хоча й існувало поняття «стандартної прогресії» (розклад і темп навчання, визначені як стандартні), за винятком лабораторних робіт, практичних занять і уроків фізкультури.
Це означало, що час початку та закінчення занять у таких школах не дуже суворо дотримувалися. Чим старшим ставав учень, тим більше ігнорувалися межі між часом уроків і перерви. Той факт, що вся школа мала зібратися на інавгурацію представницької команди, свідчить про те, наскільки важливою була ця подія для адміністрації.
— Ти теж будеш на інавгурації, правда, Тацуя? — запитала Мідзукі.
— Ну, певно… — відповідь Тацуї була досить нечіткою. Цей момент був головною причиною того, що він не виглядав надто щасливим.
— Ти єдиний першокласник, який буде там, хіба ні? — як сказав Лео, Тацуя був єдиним першокласником, якого відібрали до технічного персоналу. Досвід налагодження ПАВу був дуже важливий, тож вибір старшокласниками саме його був природним. Рівень його майстерності був аномальним.
Звичайно, враховуючи, що він працює як професіонал на передовій розробки програмного забезпечення ПАВів, бути обраним інженером на змаганнях серед старшокласників могло здатися йому приниженням для нього самого. Однак ніхто, ні першокласники, ні старшокласники, не знали про це. Знала лише його молодша сестра Міюкі.
— Усі діти з першого курсу виглядають дуже роздратованими, — зауважила Еріка, хоча було цілком зрозуміло, що учні першого курсу розлючені через його обрання, адже їхня гордість була зруйнована буквально днями на екзаменах.
— Все ж таки, всі учасники змагань – першокурсники…
Його зауваження було слушним. Всі спортсмени, відібрані для змагань новачків, були учнями 1‑го курсу, тому для нього не було великою проблемою те, що його обрали в технічний персонал – звісно, це була його логіка, як людини, яку вже обрали. Це не принесло жодної втіхи учням 1‑го курсу, які хотіли вивчати інженерні спеціальності.
Тацуя рідко був на боці заздрісників. Та й сам він ніколи не відчував особливої заздрості. У нього ще було надто мало життєвого досвіду, щоб здогадуватися про всі тонкощі, пов'язані з цим.
— Гадаю, з цим нічого не поробиш, — сказала Мідзукі. — Заздрість все одно не логічна.
Її вказівка була прямо в точку, але Тацуя виявився не в змозі відповісти.
— З ним усе буде нормально! Цього разу там не буде ніяких камінців чи магії, що всюди літають.
І все, що він міг зробити, – це криво посміхнутися на надмірну підтримку Еріки.
***
Після закінчення четвертого уроку він пішов за куліси до актової зали в зазначений час. Міюкі, яка прийшла раніше за нього, простягнула йому тонкий жакет.
— Що це? — запитав він, хоча відчував, що це саме те, на що він був схожий – він хотів знати, для чого це.
— Це форма технічного персоналу, — відповіла Маюмі. — Ти вдягнеш його замість шкільної форми на інавгурацію.
Це було те, чого він очікував. На Маюмі зараз була спеціально пошитий спортивний піджак; ймовірно, це була форма учасників змагань.
Міюкі, все ще в шкільній формі, і все ще тримала жакет Тацуї з усмішкою, сповненою передчуття. У Тацуї промайнув неприємний імпульс, але він знав, що немає сенсу чинити їй опір. Він слухняно зняв піджак і поклав його на вішалку, що стояла поруч, а потім нахилився, щоб просунути руки крізь жакет, який Міюкі розкрила для нього. Вона простягнула його ззаду, щоб натягнути йому на плечі, потім обійшла спереду, щоб застебнути комір і комірці сорочки. Нарешті, вона зробила крок назад, щоб добре роздивитися всю його верхню частину тіла, і задоволено посміхнулася.
Тацуя був майже впевнений, що знає, чому вона в такому гарному настрої: вона з радістю побачила емблему, вишиту на лівій стороні грудей жакета.
Вона мала вигляд восьмипелюсткової квітки – емблеми Першої старшої школи.
Знак учня 1‑го курсу, а не його заміни.
— Тобі дуже личить, Тацуя…
Під час міжшкільних змагань форма між школами не надто відрізнялася, тож вона, очевидно, була для того, щоб люди могли розпізнати, з якої школи учасник. Але Міюкі відчувала себе зворушеною – так, ніби щось нарешті було поставлено на своє законне місце.
Так чи інакше, Тацую це не хвилювало, і тому він не відчував потреби лити холодну воду на її хвилювання. До інавгурації залишалося небагато часу, але він вирішив дочекатися її початку у жакеті інженера.
Міюкі дивилася на нього і його форму із захопленням, не зводячи з нього очей. Вона робила це, коли ще носила власну шкільну форму. Тацуя озирнувся, але не побачив зшитого на замовлення піджака для неї. У них було трохи часу, але чи не краще було б одягнути його раніше?
— Хіба тобі не треба переодягнутися?
— Я допомагаю як ведуча на церемонії, — відповіла вона, і на її обличчі з'явилася звичайна усмішка. Це означало, що на час церемонії вона призупинить свою участь у змаганнях і зіграє роль того, хто їх проводжає… принаймні, так Тацуя це зрозумів.
— Ясно. Це важлива робота.
— Будь ласка, не тисни на мене…
Він знав, що вона ніколи б не злякалася чогось такого простого, але коли її очі безнадійно затремтіли від слабкодухості слів, він посміхнувся і поклав руку їй на голову.
Заробивши на них холодні, пронизливі погляди людей, що стояли поруч.
***
Представлення так званої церемонії інавгурації розпочалося у запланований час і пройшло без інцидентів. Навіть коли Тацуя вийшов на сцену, ніхто не кидав у нього камінням чи магією. Ну, звісно ж, ні.
І все ж він почувався тут дуже незатишно. Спортсмени та інженери вишикувалися у власні шеренги. Він був єдиним першокласником у команді інженерів, тому відчував себе не в своїй тарілці. Він довів свою майстерність на попередніх зборах, тому, на щастя, ніхто не поводився дивно, вороже чи зневажливо стосовно нього. Але все одно не можна було сказати, що вони були привітними та доброзичливими. Бути високої думки про когось і бути ввічливим – не одне й те саме.
Його місце в команді було винятковим відбором і особливим ставленням до нього в кількох різних аспектах. Тепер він носив емблему з вісьмома пелюстками, попри те, що був учнем 2‑го курсу. Тацуя, стоячи в центрі яскравого прожектора, думав про себе, що дехто може сприйняти це як провокацію і виступити проти, ніби це чиясь проблема.
Тим часом Маюмі представляла кожного учасника індивідуально. Після представлення кожен учасник отримував бейджик із вбудованим ідентифікаційним чіпом прикріпленим до коміра уніформи, який дозволяв йому входити до зони змагань. Міюкі була обрана для цієї роботи, оскільки вона давала їй можливість вийти на сцену на хвилинку слави.
Це був досить нелегкий процес, враховуючи, що лише учасників було сорок (тридцять вісім, не рахуючи Міюкі та Маюмі), але, може, завдяки її вихованню правильних жіночих манер, вона спритно і старанно прикріплювала бейджики до кожної форми, не спускаючи з обличчя усміхненої посмішки.
Учні, стикаючись з її посмішкою на такій близькій відстані, відчували її дихання, здебільшого червоніли і мусили докладати чималих зусиль, щоб зберегти спокійний вираз обличчя. Учениці всієї школи, ймовірно, пізніше сміялися б з них за це, але більше половини учасниць змагань втрачали спокій – деякі червоніли від збентеження – коли бачили, що бейдж також прикріплений до їхньої уніформи. Це викликало посмішки, а не ворожість у глядачів – переважно старшокласників.
Бейджики були роздані не лише учасникам змагань, але й персоналу. Після того, як операційний персонал був представлений, нарешті настала черга технічного персоналу.
— Я починаю трохи нервувати, — раптом пролунав голос поруч з ним. Тацуя непомітно повернув голову, щоб подивитися, і його очі зустрілися з очима учня, який зробив те ж саме. Тацуя був трохи вищий за нього. Якщо він правильно запам'ятав, то це був другокласник, на ім'я Кей Ісорі, і, звісно ж, учень 1‑го курсу. (Насправді, єдиним учнем 2‑го курсу на сцені був Тацуя.)
— Це зрозуміло, — відповів Тацуя. Кей був одним з небагатьох учнів, хто виявив до нього явну приязнь. Він був симпатичним хлопцем з ніжними, андрогінними рисами обличчя; у поєднанні з його природною тендітною статурою, він міг би зійти за трохи вищу ученицю, якби змінив штани на спідницю. Так чи інакше, він був воїном; його оцінки з теорії магії були не лише найкращими серед другокласників, але й вони були відмінними у практичних заняттях.
Знову поглянувши на його красу зблизька, він переконався в цьому: не можна судити про книгу за обкладинкою.
З огляду на те, що вони були на сцені, їхня розмова на цьому і закінчилася. Однак невимушеної приязності, яку він проявив посеред невиразної ворожості в залі, було достатньо, щоб заспокоїти його, незважаючи на те, наскільки тупоголовим він зазвичай бував. Відчуття було таке, ніби туман розвіявся, даючи йому можливість поглянути вниз, зі сцени.
Як завжди, місця для сидіння були вільними, і як завжди, учні були розділені: 1‑й курс сидів попереду, а 2‑й – позаду.
Але в тих рядах людей у передній половині сиділо кілька сторонніх.
Вони, мабуть, помітили, що Тацуя дивиться на них.
Дивовижно, але в третьому ряду ззаду, в одному з перших рядів, Еріка помахала йому рукою.
Тацуя був шокований, як й інші. Якщо придивитися уважніше, то поруч з Ерікою сиділа Мідзукі, з іншого боку – Лео, а поруч з ним – Мікіхіко. Позаду них сиділо ще кілька знайомих йому облич. Його однокласники з 1‑Е скупчилися попереду, не злякавшись холодних поглядів учнів 1‑го курсу.
Поки він стояв, зачарований їхньою мужністю, до нього підійшла Міюкі. Сорок учасників, четверо з операційного персоналу, вісім технічного, мінус двоє ведучих. З п'ятдесяти на сцені сорок дев'ять були представлені і отримали бейджики.
Настала черга п'ятдесятого учня – Тацуї.
Маюмі оголосила його ім'я. Чи це була лише його уява, чи вона вклала в нього більше енергії, ніж раніше? Він зробив крок вперед і вклонився. Міюкі зачаровано посміхнулася – Тацуя не міг не хвилюватись за психічний стан сестри – і стала перед ним.
Щойно вона закінчила пристібати бейджик до його жакета…
…пролунали бурхливі оплески.
Йому не треба було дивитися: Еріка та Лео спричинили їх, і його однокласники всі разом плескали йому в долоні.
Ведучі, Маюмі та Міюкі, були здивовані таким галасом. Однак перед тим, як першачки 1‑го курсу почали освистувати його, Маюмі та Міюкі почали плескати з обох боків сцени, ніби намагаючись відвернути їхню увагу.
Аплодисменти пролунали одразу після того, як представили останнього учасника, і плавно перейшли в аплодисменти всім обраним учасникам і поширилися по всій залі.
***
Після церемонії інавгурації підготовка до Змагань дев'яти шкіл різко прискорилася. Після того, як були затверджені заходи, Міюкі разом із Шідзуку та Хонокою щодня тренувалися аж до закриття школи. З Тацуєю, який налагоджував ПАВи, і Міюкі, яка працювала над роботою, вони бігали до пізньої ночі, щовечора. Еріка та Лео, які належали до спортивних клубів, теж виконували всіляку допоміжну роботу.
Мідзукі була єдиною, хто входив до гуманітарного клубу, тож цього тижня їй часто доводилося чекати на всіх наодинці. Церемонія минулого тижня була для неї дуже хвилюючою – місця були вільні, але треба було мати неабияку мужність, щоб піти проти негласного правила. Сама вона не змогла б цього зробити. Власне, якби не Еріка, вона не змогла б зробити це навіть з іншими однокласниками. Мідзукі знала, що вона інтроверт, і це змушувало Еріку здаватися їй набагато яскравішою і завиднішою.
“Але чому Еріці було так важко…”
Мідзукі сама була втягнута в це Ерікою. Мідзукі, звісно, дуже хотіла підбадьорити Тацую, як ніхто інший, але, згадуючи про це, вона, напевне, була б задоволена, якби йому аплодували ззаду.
Еріка іноді могла бути дуже різкою, тож частково її мотивація, певно, виникла з бажання порушити почуття елітарності учнів 1‑го курсу. У той же час вона була примхливою і вередливою. Їй подобалося втручатися в чужі проблеми, але вона ніколи не пропонувала способів їх вирішення – принаймні Мідзукі цього не помічала. Вона не відчувала, що пристрасть Еріки до згуртування решти однокласників, окрім їхнього звичного кола, можна пояснити лише фактором розваги.
“Чи може Еріка… Невже їй… подобається…?”
Наскільки вона могла судити, хлопцем, з яким Еріка була найбільш дружньою, був Лео. У неї також було заплутане минуле з Йошідою, який посів третє місце з теорії на екзаменах. Мідзукі здавалося, що до Тацуї вона відчуває зовсім інші почуття, які мають іншу «вагу». Але навіть наодинці з власними думками Мідзукі чомусь не наважувалася чітко визначити це почуття.
Ще не минуло й п'яти хвилин відтоді, як вона почала чекати біля входу; ще рано було втомлюватись і йти. Проте цього часу було більш ніж достатньо, щоб її думки позбулися своїх обмежень. Вона дозволила своєму розуму почати блукати. По суті, вона просто замріялась. І поки її розум залишався розфокусованим на чомусь одному, поки її почуття були відкриті до світу, вона помітила дивні хвилі, з якими вона не була знайома.
Вона лише на секунду замислилась, перш ніж сміливо зняти окуляри. За мить перед очима з'явився колір. Промені світла всіх відтінків і тонів хлинули в її бачення. Від такого навантаження в неї заболіли очі, але вона ще трохи потерпіла.
Мідзукі зняла окуляри, наче вийшла з темної кімнати на яскраве літнє сонце. Речі, які раніше не можна було побачити, тепер були чітко видимими. Її зір і мозок стогнали, намагаючись обробити перевантаження інформації, яку вона відчувала себе абсолютно нездатною контролювати.
Але в той час, як звичайні люди втратили б свідомість від такого інформаційного свавілля, для неї це був «інший світ», який був з нею від самого народження.
Людські очі з часом звикають навіть до найяскравішого сонячного світла, що потрапляє на них. Деякі люди з темним кольором очей, пристосованим до сильного світла, звикали до нього, навіть не потребуючи очікування.
Очі Мідзукі були такими ж швидкими; вона міцно заплющила їх, потім кілька разів кліпнула, і її очі звикли бачити багатобарвне псіонне світло, яке звичайні маги могли сприймати – а також духіонне світло (духовне випромінювання), яке звичайні маги ледве розрізняли за кольором.
Вона акуратно поклала окуляри в футляр і зосередилася на хвилях, які помітила раніше і які здавалися їй дивними. Світло було видно, навіть заблоковане її лінзами зі спеціальним покриттям, і вона легко помітила його відразу: сигнали духіонів, хвилеподібні, але регулярні, як дихання. Вона також могла точно сказати, де зараз знаходиться джерело світла.
Немов заманена, вона попрямувала до його джерела – будівлі лабораторії.
*
Чим ближче вона підходила до будівлі лабораторії, тим більше їй здавалося, що вона відчуває прохолодне повітря. Була середина літа, і вечірнє сонце світило не рівно над горизонтом, а нерівномірно з‑поміж хребтів пагорбів і гір, і коли сонце наближалось до них, це створювало додаткове тепло.
Це була ілюзія: щось підмішувало фальшиве холодне повітря до літньої спеки.
Що б це не було, воно змушувало її повернути назад. Погрожувало їй, казало не наближатися.
Вона здригнулася в тривозі, коли побачила «невідоме»… але не перестала йти. Розум підказував їй повернути назад, але інтуїція, як людини, що користується магією і якій судилося жити поруч з нею, підказувала, що вона повинна на власні очі переконатися в тому, що там було.
Вхід до будівлі лабораторії відчинився тихо, без жодного скрипу чи гучного скреготу. Освітлювальні панелі на стелі горіли досить яскраво, щоб можна було без проблем прочитати дрібні літери. Все було як завжди.
Ну, це була школа, де навчали магії, тож багато людей використовували цю лабораторну будівлю. Навряд чи викладачі або старшокласники не помітили б, що тут щось не так.
У магічних школах було менше місця для історій про привидів, ніж у звичайних. Якщо ні про що не повідомлялося, то аномалія, яку відчувала Мідзукі, мала бути пов'язана з магією – або ж справжнім надприродним явищем, яке сучасна магія була не в змозі виявити.
Хоча її хребет здригався від туманних, недобрих думок, що приходили їй в голову, ноги несли її вперед, немов підштовхували – або тягнули – все далі і далі.
Дійшовши до верхньої частини сходів, Мідзукі відчула легкий аромат, що витав у повітрі. Це було щось, що вона відчувала раніше в лабораторіях магічної фармацевтики: запах різних порід дерев, змішаних разом, щоб надати заспокійливих властивостей.
Хвилі, за якими вона гналася, привели її до приміщення фармацевтичної лабораторії. Дивне духіонне випромінювання виявилося побічним продуктом магічних експериментів учня. Принаймні тепер Мідзукі знала, що це не було якимось невідомим надприродним явищем, і зітхнула з полегшенням.
А потім її цікавість, яка ховалася за її занепокоєнням, підняла голову. Однією з перших речей, яку вони дізналися на курсах експериментальної магії, було те, що ніколи не можна заходити в кімнату, де хтось проводив магічні експерименти, без запрошення; непроханий гість міг втрутитися в область магічних розрахунків поточного активного заклинання, тобто магія могла несподівано збожеволіти. Зокрема, недосвідчені маги – першокласники, як вона, наприклад, – втручаючись у магічний експеримент, наражалися на небезпеку, про що їх неодноразово попереджали.
Однак це маленьке попередження зовсім вилетіло з голови Мідзукі. Її настороженість виявилась марною, коли вона навшпиньки підійшла до зачинених дверей лабораторії і прочинила їх, щоб зазирнути всередину. Намагаючись не шуміти, вона припала поглядом до ледь прочиненої щілини.
І в наступну мить вона ледь не заверещала.
Ну, можливо, не стільки заверещала, скільки скрикнула від несподіванки, бо всередині приміщення фармацевтичної лабораторії в повітрі танцювали сяючі блакитні, небесно‑блакитні та кольору індиго сфери. Кожен з цих вогників мав і «силу», і «волю».
Розподіл енергії у світі природи не був однорідним, та й не намагався бути таким – вона знала це, «бачачи», як енергія розсіюється, збирається і тече без кінця. Вона звикла бачити, як маса «енергії», що викликає природні явища, перетворюється на об'єкт, схожий на бульбашку, і плаває навколо. Її очі могли бачити енергію всього, що було створено, і це було дуже схоже на променисте сяйво, яке витікає з людського розуму.
Але сьогодні вона вперше відчула, що одна з цих плаваючих, пурхаючих мас має волю.
“Духи…? То ось що вони таке?”, — запитала вона себе. Це був такий удар, такий емоційний момент, що всі інші думки покинули її мозок. А той, хто закликав тих духів, був…
— Це Йошіда…? — пробурмотіла вона, забувши, з якою обережністю підійшла до цього питання. Це була абсолютно несвідома дія, але той, чиє ім'я вона вимовила, не випустив його з уваги. Особливо зважаючи на те, що вона стала свідком його вміння, коли ніхто не повинен був бачити – ніхто ніколи не повинен був сюди приходити.
— Хто там?! — рефлекторно вигукнув він. «Воля» «світла» відреагувала на рефлекторну злість у його словах.
— А‑а‑а! — зойкнула Мідзукі, заплющивши очі, коли сяючі сфери наблизились до неї.
Мить потому, щось схоже на раптовий порив вітру вдарило її збоку, і вона впала.
Це був потік псіонів, який не торкнувся її волосся і не затріпотів спідницею.
Він змив сяючі сфери, що опускалися на неї, захищаючи її, але вона не усвідомлювала цього, оскільки її очі були заплющені.
Вона дуже повільно розплющила їх і побачила, як Мікіхіко з палаючою ворожістю дивиться на когось, хто безвиразно зустрів це: Тацую.
— …Спокійно, Мікіхіко. Я не хочу битися з тобою – не зараз і не тут.
Її очі розширились від раптової появи Тацуї. Застигши на місці, вона побачила, як він підняв руки, але нічого не тримав. Знак того, що він не хоче битися, відомий і прийнятий як магами, так і немагами.
Мікіхіко виглядав переляканим, і його власна ворожість зникла без сліду в ту ж мить. Коли напруга в повітрі розвіялася, Мідзукі знову змогла рухатися і підвестися, а Мікіхіко понуро опустив очі.
— …Вибач, Тацуя. Я теж не хотів нічого поганого.
Він був схожий на дитину, яка загубилася і не може повернутися додому. Мідзукі імпульсивно хотіла втішити його, але, на жаль, не могла знайти потрібних слів.
На щастя, їй не довелося довго витримувати незручне мовчання.
— Я не хвилююсь, тому тобі теж не треба хвилюватись. Насамперед це Мідзукі винна в тому, що відштовхнула мага, коли той виконував магічне заклинання.
— Га? Хто, я?! — заїкнулася вона, обертаючись до нього. Побачивши зловтішну посмішку Тацуї, вона зрозуміла, що він не звинувачує її всерйоз, і відчула полегшення.
Однак Мікіхіко, схоже, не сприйняв це так.
— Ні, вона не винна, — трохи поспішно заперечив він. У словах Тацуї була частка правди, і це ще більше розхвилювало його. — Я сам винен, що втратив спокій лише тому, що почув своє ім'я. Я ще недосвідчений… І, пробач, я забув щось важливе: дякую тобі, Тацуя. Завдяки тобі я не заподіяв шкоди Шібаті.
— Мені не треба було втручатися, вона б не постраждала. Це була магія духів, так?
Мікіхіко чомусь на мить завагався, а потім кивнув.
— Вдома ми називаємо це магією божеств, але ми дотримуємося вчення про небесні та земні камі, — проте він не міг відмовитися від частини своєї ідентичності мага, тож самостверджувався таким чином.
Магія духів була різновидом старої магії. Усе, що передбачало зміну ейдосів за допомогою незалежних інформаційних тіл, які більшість людей називали духами, класифікувалося в магічних науках як «магія духів». Іноді термін «дух» скорочували до «ДС», що означає «духовна сутність», але здебільшого вчені називали їх духами.
— Я не маю здатності бачити духів, але можу сказати, що ти контролював заклинання. І, звісно, було б важко сказати тобі, щоб ти не здивувався, якби хтось увійшов крізь твій захисний бар'єр.
— Звідки ти знаєш про… Ясно, ти, певно, теж вивчав стару магію. І навіть знав, що закляття діє… Знаєш, все в тобі здається таким ірраціо… непідвладним моєму розумінню.
— Та я не проти, коли мене називають ірраціональним, — відповів Тацуя, дражливо посміхаючись, від чого на обличчі Мікіхіко теж з'явилася крива посмішка, а його зціплені зуби розслабилися.
— Ну, думаю, так само нерозумно було ставити бар'єр на шкільній лабораторії тільки тому, що я не хотів, щоб хтось бачив, так?
— Точно нерозумно.
Вони обоє розсміялися, розрядивши напружену атмосферу раз і назавжди.
*
— Це було заклинання для виклику духів природи? Вперше бачу, коли так роблять.
— …Тепер, гадаю, нема сенсу це приховувати. Ага, я практикувався викликати магію за допомогою водяних духів, — відповів Мікіхіко, гасячи догоряючі дрова в настільній печі. Мідзукі стояла поруч, витираючи ганчіркою попіл зі столу. Звісно, Мікіхіко відмовився від її допомоги, але вона надто серйозно ставилася до цього, щоб так просто відступитись.
— Водяні духи… Прикро, але я не знаю про них нічого, окрім того, що це маса духіонів… Як вони для тебе виглядали, Мідзукі?
— Га? О, мені вони здались однаковими, — відповіла вона, сумнівно посміхаючись і розводячи руками. — Все, що я бачила, це кульки блакитнуватого світла, — її руки, що махали, відправили краплі брудної води в обличчя Мікіхіко, але вона цього не помітила, бо була надто заклопотана розмовою, що раптово перейшла на неї.
Що ж до Мікіхіко, якого забризкали брудною водою… ну, він теж цього не помітив.
Він широко розплющив очі, і його обличчя заклякло.
— Колір…? Ти розрізняєш їхні кольори?
— Емм, ну… так? — сказала Мідзукі, трохи нервуючи, через те, що Мікіхіко зробив таке страшне обличчя (принаймні, суб'єктивно). Вона не могла дивитися прямо на нього; замість цього вона час від часу поглядала на нього, заїкаючись: — Емм… там були блакитні, небесно‑блакитні, індиго… Ох! — потім вона помітила краплі води на обличчі Мікіхіко. — М‑м‑мені так шкода! А, точно, моя хустинка! Куди я її поклала?!
Вона метушливо витягла хустинку з сумки і побігла витирати щоку Мікіхіко. Але не встигла вона цього зробити, як він різко схопив її за зап'ястя. Обличчя Мідзукі перекосилося від несподіванки, коли він притягнув її ближче, встигнувши впіймати до того, як вона втратила рівновагу. Потім він наблизив своє обличчя до її лиця, ніби хотів поцілувати її, і подивився їй прямо в очі.
— Ем, я… — розгублена, схвильована Мідзукі не змогла донести до нього свої думки. Він дивився на неї, не відриваючись, і вона, не в змозі поворухнутися, починала панікувати.
Зненацька вони зустрілися поглядами.
— …Якщо це за взаємною згодою, то я піду, а якщо ні, то чи не буде це проблемою?
— Вах!
— Ік!
Обидва застигли в мовчанні, наче забули, що дихання – важлива функція, але від скептичних слів Тацуї вони повернулися до реальності і практично відскочили один від одного. Відбувся досить дивний обмін думками.
— …Вибач за це.
— Н‑ні… Це ти вибач.
Тацуя розумів, чому вибачився Мікіхіко – це було майже сексуальне домагання, і йому пощастило б відбутися одним ляпасом по щоці, – але чому вибачилася Мідзукі? Мабуть, вона була розгублена. Тацуя почав відчувати, що йому вже не хочеться бути тут.
— …Мідзукі, Еріка і Лео вже на місці зустрічі. Ми можемо піти без тебе, якщо хочеш.
— Га? О, Тацуя, ти пройшов весь цей шлях по мене… Зачекай, що?! — лише через деякий час вона зрозуміла, що означали слова Тацуї (хоча вона була єдиною, хто це зрозумів), вона раптом скрикнула і замовкла. Вона, мабуть, хотіла щось сказати, але її рот відкривався і закривався без жодного звуку. Її мовний центр, мабуть, зламався під сильним тиском.
Тацуя, після чергової хвилі «це не моя проблема», вирішив, що це лише тимчасово – хоча, на жаль, він не міг підтримувати рівний вираз обличчя – і подивився на Мікіхіко. Наступною темою, яка його зацікавила, був раптовий спалах гніву Мікіхіко. Що могло його викликати? Мікіхіко, схоже, відчув полегшення від зміни теми, але Тацуя скористався цим і запитав:
— Що це взагалі було, Мікіхіко?
— Пробач, я просто… трохи здивувався… — пролунало у відповідь.
— Ну, переді мною нема чого вибачатись, — зауважив Тацуя, змусивши Мікіхіко знову вклонитися Мідзукі в знак вибачення. — Чому ти здивувався?
— Ну… мені дійсно шкода. Я просто не думав, що хтось може бачити кольори духів… Коли я подумав, що у неї можуть бути «Кришталеві очі», я не зміг стриматися… Я просто виправдовуюсь, але я точно не хотів бути грубим! Я просто… хотів переконатися, ось і все.
Щирі вибачення Мікіхіко вгамували паніку Мідзукі. Як він сказав, це було лише виправданням. Це було виключно через його власну цікавість та пристрасті, і не мало нічого спільного з нею.
Але коли Мідзукі дивилася, як він гарячково виправдовувався, вона доброзичливо посміхнулася, щоб показати, що більше не звинувачує його ні в чому.
— Все добре, Йошідо. Я теж була здивована, — сказала вона, усміхнувшись, щоб заспокоїти його, а потім тихо і швидко додала: — Але це було ніяково, тому, будь ласка, більше так не роби.
Мікіхіко почервонів і кілька разів кивнув.
Спроба сексуальних домагань була вирішена мирно, і Тацуя більше не дражнився, тому він не хотів знову підіймати цю тему. Він вирішив, що вони обидва заспокоїлися, і поставив Мікіхіко ще одне запитання.
— До речі, Мікіхіко, а що тут дивного? Ти щось казав про те, що бачити кольори духів незвично.
Тацуя мав здатність аналізувати псіонні інформаційні тіла, але він не бачив їх як образи перед очима, тому не знав, чи було розрізнення кольорів інформаційних тіл духіонів унікальним чи ні. Ну, взагалі‑то, просто здатність сприймати інформаційні тіла духіонів було рідкісним умінням, але він не знав, чи має бачення їхніх кольорів якесь особливе значення. Мідзукі перейнялася цим питанням, з такими ж сумнівами в голові, і подивилася на Мікіхіко.
— І що таке «Кришталеві очі», якщо можна запитати? — по очах Мідзукі було видно, що вона хоче дізнатися про те ж саме.
— …Все нормально. Це не така вже й таємниця, — настала пауза, яка свідчила про те, що це була зовсім не легка тема. Тацуя зрозумів, що час від часу Мікіхіко показуватиме безвідповідальний – ні, відчайдушний – бік свого ставлення. — Духи мають кольори. Ті з нас, хто працює з духами, можуть розпізнати їхній тип за кольором, — проте, власне пояснення, яке він дав, слова, що описують магію, не були безвідповідальними – вони були щирими.
— Але ми фактично не бачимо їх у справжньому розумінні цього слова.
Мідзукі скоса глянула на нього. Тацуя теж не знав, що він мав на увазі, але не став вимагати від нього продовження, лише підштовхував його поглядом.
— Духи взагалі‑то не мають кольорів. Практик «бачить» різні кольори залежно від типу техніки та школи стилю. Наприклад, у моїй школі водяні духи блакитні. Але в Європі є школи, які вважають, що водяні духи фіолетові. У Центральній Азії кажуть, що вони темно‑сині, близькі до чорного. Це не тому, що хвилі, які випромінюють духи, відрізняються залежно від місця та типу техніки, що використовується. Люди бачать різні кольори просто тому, що по‑різному сприймають світ.
— …Тобто ти не сприймаєш колір візуально, а просто тлумачиш, як мають виглядати хвилі, спираючись на свої техніки?
— Саме так. Ми трактуємо колір їхніх хвиль для того, щоб було зручніше їх розрізняти. Можна сказати, що ми присвоюємо духам кольори. Ось чому всі відомі нам духи мають однаковий колір. У моїй школі духи води – блакитні, духи вогню – червоні, духи землі – золоті, а духи вітру – зелені. Вони не мають жодних відтінків чи насиченості. Ми розфарбовуємо їх у власній уяві за типом, щоб вони не мали незначних відмінностей у кольорі. Водяні духи, незалежно від типу, завжди чисто блакитні. Враховуючи, що все це відбувається в уяві, не має бути світло‑блакитних чи темно‑синіх.
— …Але Мідзукі бачила їх саме такими.
— Я думаю, що вона здатна сприймати різницю в силах і якостях між водяними духами за різницею в кольорі. Вона фактично бачить, якого вони кольору. У нашій школі ми називаємо такі очі «Кришталевими очима». Інші школи, здається, використовують цей термін для позначення чогось іншого, але в нашій школі він відноситься до очей, які здатні бачити камі, синтоїстські божества природи. Ті, хто може бачити духів, насправді бачать цих божественних духів, які є джерелом цих менших духів, місцем їхнього збору та втіленням самого природного явища. Вони знають про це, і тому, як кажуть, мають здатність знаходити ключі до втручання в цю систему. Для нас люди з «Кришталевими очима» – це шамани, жриці, які мають доступ до системи божественних духів.
— Тобто для вас усіх Мідзукі – це та, яку ви відчайдушно прагнете отримати?
— Ну, так, але… Не треба бути такою настороженим! Наразі я не маю можливості контролювати камі. Рік тому я, може, був би самовпевнений, засліплений екстазом і спробував би зробити її своєю силою, але зараз я не маю ні бажання, ні сміливості зробити щось подібне. Я також не дуже хочу розповідати іншим практикам про те, що хтось володіє ключами до технік, які використовують камі. Я не зможу стояти, склавши руки, поки якийсь інший користувач божественної магії опановує її езотеричні сторони, навіть якщо це буде мій найближчий родич. Я нікому не скажу про твої очі, Шібато.
Очі Мікіхіко були непохитними, але десь у них світилися вогники божевілля. Тацуя сприйняв їх як його трансформоване бажання отримати її. Не зробити її своєю, але й не дозволити їй належати комусь іншому – ось як він дивився на неї.
— …Ясно. Тоді я теж залишу все це собі, — кивнув Тацуя, його власні інтереси збігалися з бажанням Мікіхіко не дозволити другові бути використаним іншим.
Він кивнув і Мікіхіко, і Мідзукі.
Мідзукі здивовано відповіла на його жест, але швидко примусила себе посміхнутися, не розуміючи, чому він кивнув їй.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub