З самого ранку, коли небо почало смердіти, члени клану Левь вже покинули свої домівки. Люди зібралися на околиці поселення, щоб побудувати Лен Чен’ю та його супутників.
Цей від'їзд означав для них забагато. Лев Ченья несе на своїх плечах надію всього клана. Для мешканців це було наче довгоочікуване збирання врожаю, яке вони так довго і важко давали.
- Молодий пан переможе! Повернеться з тріумфом! Молодий пан переможе! Повернеться з тріумфом! — Знову почали викрикувати гасло воїнів з підготованого табору.
Почувши ці крики, Юнь відчув нестерпний жар від сорому. Він був у повному замішанні: ці хлопці з підготовленого табору вели себе як справжні непрохіді тупиці.
Люди, піддаючись пориву всього серця, теж почали кричати.
« Пане Леве, усі на вас надіються — від малого до великого! » - Якийсь старий впав на коліна, відвішуючи поклони і брмоча молитви.
Єдина в клані Шаманка прийшла у шалений танець, що нагадував припадок падучів.
— Любі односельчани, будьте спокійні. Я ні за що не обманю ваших очікувань, — Лев Чен'яй піднявся зі свого просторого сидіння на спині звіра і склав долоні в ввічливому жесті, кланяючись спочатку в одну сторону, а потім в іншу, усім своїм виглядом демонструючи близькість до народу.
Слід визнати, що ліань Чен'ю був дуже добрим собою. Білосніжний довгий халат підкреслював його фігуру, придаючи йому вигляду благородного юнака з великого клану. Його впевненість у поєднанні з напускною доброзичливістю справила незабутнє враження на місцевих дівчат.
Шістнадцять років і сімнадцятилітні селянки дивилися на нього з обожанням, мало не втрачаючи розуму. Одна з них, розфарбувавшись, дзвонила:
- Пане Левю, ми чекатимемо вашого повернення!
— Не сумнівайтесь. Якщо в майбутньому мені вдасться оселитися у місті, купити маєток і заснувати власну сім'ю, ви всі зможете слідувати за мною й стати першими мешканцями пометину Лев’янь, — впевнено проголосив Льян Чен.
Почувши це, люди збуджено зашуміли і їхні обличчя розмальовувались, ніби вони осушували по доброму глекові рису. А що стосується дівчат, то вони запилювали їх алим кольором. Багато хто навіть уважав, що стане особистими служницями Лянь Чен’ю і якщо пощастить, то й його наложницею. Успадкувати за паном Ленем — чи це не мрія?
І Юнь з радістю спостерігав за цим. Уся ця урочиста церемонія прощання до нього не мала нічого спільного. Але він не сподівався, що в цей момент роздасться боязкий, тонкий голосок:
— Брат... брат і Юнь, ти теж... теж постарайся. Сяоке... Сяоке чекатиме твого повернення...
І Юнь здригнувся. Оглянувшись, він побачив маленьку дівчинку в поношеному одязі. Вона з тривогою та надією дивилася на нього, і в її чистих, ясніх очах читалися нескінченно багато невисловлених слів. Це була Чжоу Сяоке, дочка Тетоньки Ван.
У той час як всі дівчата проводили погляди Лев Чен'юя, викрикнути ім'я І Юня вимагало від неї великої хоробрості.
— Сяоке, — і Юнь помахав їй рукою. Коли дівчинка розмальовувалася, то відчула приплив ніжності. - Не хвилюйся, я повернуся живим і неушкодженим.
— Угу! — Сяоке з усіх сил закинула.
- Юнь-ер, якщо не пройдеш відбір, нічого страшного! Не знеохочуйся, адже ти ще зовсім дитина, тобі лише 12 років! — Закричала Теташка Ван, що стояла поруч. На ходу вона дістала з кошика тести та дикі трави. - Юнь-ер, ось, Тетошка приготувала хлібоподібну річ, візьми її і перекусиш у дорозі.
Коли Юнь побачив, що на приготування цієї простої хлібини пішли останні залишки нестатків зерна, то відчув, як до горла підійшов комок. Він спустився зі свого місця, прийняв підношення і швидким рухом звунув Тетошці Ван в руки невеликий цвіркун.
- Тітонька, відчиніть його коли повернетеся додому.
Перш ніж жінка встигла щось заперечити, І Юнь застрибнув назад на спину гігантської звірини. У той самий момент посланець Стражі Цзіньлун пришпорив істоту, і вона зірвалася з місця.
Поки фігура І Юня віддалялася, Чжоу Сяоке продовжувала махати йому слідом. Декілька жінок з роду Лев’янь, які служили в місті Ченю, зі зневагою дивилися на сім’ї тітоньки Ван.
— А ви, я дивлюся, у відмінних відносинах з цим малим! — Насміливо покинула одна з них.
- А вам що за справа! — буркнувла Сяоке, надувши губки.
Жінки розлютилися вульгарним хохотом.
— Дивіться-но, малавка ще й огризається! Цей І Юнь замикав про себе невпевненість що, раз вирішив втягнутися за молодим паном Великого відбору Божественної імперії. (Сміх) Ніби у нього і впрямий є здібності. Наш пан Лянь просто занадто добрий.
— Ну і нехай їде. Пан Лянь взяв його лише для того, щоб той побачив світ. У майбутньому він стане просто вірним слугою, хлопчиком на побігеньках. Невже ви дійсно думаєте, що цей сопляк зможе пройти відбір?
Жінки з роду Лев’я (Ліянь) розмовляли між собою, їхні голоси так і були збуджені від радості й самовдоволеності. Вони носили таке ж прізвище, як Лев Ченьянь, належали до головної гілки клана і якщо він досягне успіху, то найбільше їх виженуть. Нарешті їхні злі дні підходили до кінця, як тут не радіти!
Поки вони насміхалися з Сяоке, тітонька Ван стояла як вкопана і не відриваючи погляду від свертка, який їй передав І Юнь. Через деякий час вона ковтнула і обережно сховала подарунок за пазуху, ближче до тіла.
Не звертаючи уваги на виразних сусідок, вона тихенько забрала Чжоу Сяоко додому. Коли жінка переступила поріг, то замкнула двері на засув і обережно поклала пакунок на стіл.
- Мамо, що там дав брат і Юнь? — Сяоке згоряла від цікавості.
Тітоньки Ван тремтіли. Коли навколо було стільки зайвих очей, вона не наважилася відкрити пакет, але по вазі і, найважливіше, за запаху вона вже почала підозрюватися про щось абсолютно неможливим ...
Глибоко зітхнувши, вона шар за шаром розгорнула тканину. У ту ж секунду Сяоке завмерла, а серце тітки Ван, незважаючи на всі передчуття, ледь не зупинилося.
Перед ними лежала курка — золота, хрустого кораку, що скидає від жиру і має гострий запах!
— Це... це... — Сяоке ледве проковтнула слину. — Це правда дав брат и Юнь?
— Да... Це Юнь-ер... — Тітонька Ван все ще не могла повірити своїм очам. Де Юнь міг дістати цілу курку? Більш того, по одному виду було зрозуміло, що її готував справжній майстер. Запах шкірки показався їй смутним знайомим... Це був мед! Їй колись пощастило знайти трохи дикого меду в горах.
Журена в меду курка... Як він її дістав?
Поки жінка здавалася задумам, слинки Сяоке вже майже не капали на стіл. Вона витріщилася на курку з твердим поглядом і тихо запитала:
— Мама... Можна мені шматочок?
Тітонька Ван посміхнулася і ніжно погладила донечку по голові:
— Юнь-ер прислав її саме для тебе.
З цими словами вона відірвала свою курку і поклала її в маленьку ручку Сяоке.
— Ешь скорше. Решту залишимо, коли батько повернеться, поїдемо всі разом.
— Угу! — Сяоке нетерпляче вгризлася у м'ясо. У мить, коли смак курки торкнувся її язика, їй здалося, що вона змила в небо. Це було занадто смачно. За все своє життя вона не пробувала чогось подібного.
« Брат і Юнь найкращий» — подумала Сяоке, відчуваючи, як її серце наповнюється простим людським щастям.
https://literna.net/uk/books/81-pravdivii-mir-boi-ovikh-mistetstv