Розділ 147. Укуси мене або любиш мене
Наказ генерала був абсолютним, і тих, хто не слухався його, суворо карали. Хоча правила були незначні, коли справа стосувалася того, що відбувалося між студентами, те ж саме не можна сказати про тих, хто був вищим від них.
Якщо ти порушиш правила досить часто, то тебе відведуть у підземелля. Школа не могла просто вигнати тебе. Ті, хто входив у збір, майже ніколи не виходили.
Крім того, ходили чутки, що учні поверталися в підземні території без жодних здібностей.
Через це навіть Ворден боявся виступити проти генерала школи. Можливо, він міг би використовувати силу своєї сім'ї щоб вплинути на рішення військових щодо герцога, але для цього потрібно є докази і набагато більше, ніж одне свідчення Пітера.
Отже, група не мала вибору, окрім того, як слідувати наказу Дюка.
- Що ж мені робити? - Запитав Пітер, повертаючись з двома іншими на військову базу.
- Ми підемо за тобою, але якщо вони побачать тебе з нами, то вирішать, що ти більше не на їхньому боці. Просто погоджуйся на все, що вони від тебе вимагатимуть, і ми зможемо вирішити це пізніше, - сказав Ворден.
Саме в цей момент, коли вони збиралися вийти з лісу, Ворден запропонував Пітеру йти попереду. Вони повинні були бути дуже обережні на всяк випадок, але перш ніж Пітер залишить ліс, Ворден повинен був сказати йому кілька слів.
- Пітер, цього разу я ризикну з тобою. Я не знаю чому, але Квінн, здається, повністю довіряє тобі, і хоча я пробачив тебе, це не означає, що я довіряю тобі. Поки що ні, а може й ніколи.
Лейла штовхнула Вордена ліктем в бік. - Дай хлопцю відпочити, гаразд? Він пройшов через майже смертельний досвід, і тепер йому щойно сказали, що він запиря. Тобі не потрібно говорити вголос те, що він вже знає. - Вона усміхнулася Пітеру.
Але Ворден був зовсім серйозним; він все ще вважав Пітера тягарем, і якби не Квінн, то вже би позбувся його.
Зрештою вони дійшли до другого курсу, який розташований у східній частині школи. З цього моменту Ворден і Лейла більше не могли слідувати за ним, тому що зовні стояли студенти другого курсу, і в них не було жодної вагомої причини.
Проте Пітер зміг пройти повз двох учнів, як вони й очікували, але Ворден і Лейла знали, що не зможуть, бо їх зупинять.
Пітер зайшов до будинку і пішов у кабінет Дюка.
- Будь ласка, проходьте і сідайте, Пітер, - сказав Дюк, зачиняючи за собою двері перш ніж сісти.
- Схоже, ми з тобою не розмовляли відколи я дав тобі останнє завдання. Потім Дюк поліз під стіл, витягнув кілька книжок і поклав їх на стіл. Там було три книги земних здібностей, пронумеровані від двох до чотирьох.
- Хоча все йшло не зовсім за планом, ти виконала свою частину угоди, і я не хочу виглядати людиною, яка не виконує своїх обіцянок, - сказав він, посміхаючись.
Якщо Пітер цього раніше не помічав, то тепер напевно помітив: в усмішку Дюка було щось зловісне.
- Але чому він так старався позбутися Вордена? - Подумав Пітер. - Хіба все не на одній стороні, щоб боротися проти Далків? Але Пітер згадав слова Вордена і схопив книжки.
- Дякую вам, сер, ви хочете, щоб я зробив що-небудь ще? - Запитав Пітер.
Наступного тижня у нас буде гість, і мені потрібно, щоб ти вивчив здатність Землі до четвертого рівня. Ось чому я також дав тобі книги другого і третього. Якщо ви будете вивчати їх поступово, то вам буде легше швидко навчитися цих здібностей. Через пару тижнів повертайся і доповни мені. Ти вільний.
Потім Пітер вклонився генералу і вийшов з кімнати.
- Схоже, мені вдалося підкупити ще одного. Зрештою, всі хочуть бути нагорі - подумав Дюк.
Виходячи з кімнати, Пітер помітив Ерла, який чекав зовні, тому що його покликали. - Що ти на мене дивишся, собака! - Огризнувся він у відповідь. Ерл все ще не оправився від того, що Ворден зробив з ним перед прогулянкою, і, оскільки він був слабшим Вордена, він не міг викласти на ньому свою злость. Тому він вирішив висунути злість на Пітері.
Почувши ці слова і знову побачивши Ерла, в його голові раптово почали виникати образи, неприємні образа, дуже неприємні.
- Гей, я знаю. Чому б тобі після цього не почекати мене на задньому дворі? У нас з хлопцями є для тебе маленький сюрприз, - сказав Ерл.
- Як скажеш, Ерл. - Відповів Пітер, таємно посміхаючись про себе.
Пітер не міг придушити посмішку, яка раптово з’явилася на його обличчі. - Я чекатиму на тебе мій солодкий.
***
Коли інші були зайняті своїми справами, Ерін зрештою заспокоїлася. Вона озирнулася назад і змушена була визнати, що навіть якщо Квінн врешті-решт сховав свої сили, він врятував їх життя від Далки, вона не могла залишатися засмученою через те що не зайняла перше місце.
Коли вона згадала образ Далки, її тіло почало нестримно тремтіти.
- Заспокойся, Ерін, дихай глибше. - Подумала вона про себе.
До неї повернулося самовладання, але тепер вона почала думати про Квінна трохи більше. Що ж таке вампір насправді?
Хоча Лейла намагалась пояснити це, насправді вона нічого не розуміла. Це звучало не як здатність, а як зовсім інший вид. Але найдивовижнішим у цьому було те, що який вид міг вижити тільки на людській крові?
- Можливо, я можу думати про них як про комарів-гуманоїдів. Так, це звучить правильно. Це гуманоїдні комарі. - Ерін намагалася переконати себе.
Якби не було людей, як би вампіри вижили і що сталося б з Квіном, якби він не отримав жодної крові? В той час як вона була в порядку з збереженням особистості Куінна у секреті, вона нервувала, прикриваючи свою власну спину, і їй було цікаво побачити, наскільки небезпечна ця "вамперсська" річ насправді.
Зрештою, це привело її в бібліотеку. Спочатку вона пішла по проходу, щоб подивитися, чи немає чого-небудь, що вона могла б знайти, але там нічого не було. Вампірів не було і здається, взагалі нічого, що могло б їх описати.
Якщо цього не було в жодному з офіційних звітів, вона поступово починала розуміти чому всі хочуть, щоб вона тримала це у таємниці.
Це не залишило їй вибору, окрім як відправитися в відділ художньої літератури, і майже відразу ж вона знайшла кілька романів про васпіри. Але, подивившись на обкладинку, вона побачила, що дійсно важко сказати вампіри.
"Вампір: остання кров"
"Вкуси мене або любиш".
"Гуще, чим кров"
На деяких обкладинках навіть були зображені чоловіки у захворювальних позах, тоді як інші книжки вважали вампірів злобними вбивцями. Але єдине, що їх всіх об'єднувало - це тема крові. Ерін вирішила просто взяти одну з книг навмання.
Вона взяла книгу під назвою "Вкуси мене чи любиш мене".
Вона стояла в проході і почала читати, але не встигла опам’ятатися, як вже не могла опустити цю книжку. - Чесне слово, що вони роблять? - Просто від читання роману її обличчя почало червоніти.
- То ти цікавишся вампірами, так? - Роздався зліва від неї хлопчинський голос.
Коли вона повернула голову, щоб подивитися, хто це, то побачила студента, якого раніше не бачила, а може й бачила. Ерін мала погану звичку згадувати лише тих, кого любив. Але коли вона дивилася на цього хлопчика, у неї було таке відчуття, що якби вона його бачила, то згадала б його, тому що щось тягло її до нього.
- Я не очікував побачити тут таку красиву дівчину, як ти, - сказав хлопчик, відкидаючи назад своє чорне волосся. - Мене звуть Фекс. Приємно познайомитися.