Розділ 25: Інтерлюдія — Ти була саме такою жінкою
У сховку Культу Демонів я, похитуючись, підвівся серед тридцяти тіл, розкиданих по підлозі. Побічні ефекти Підсилювача Клейма Душі вдарили одразу ж, щойно дія зілля скінчилась. Професор Бастіон не жартував, коли казав, що створював його без урахування наслідків. Біль від перекручених енергетичних каналів у тілі був за межею будь-якої уяви.
— Угх… чорт, як же болить, — пробурмотів я.
І все ж ефективність зілля була беззаперечною. Ба більше — це був лише прототип, який теоретично підсилював ману всього на тридцять відсотків.
Я задоволено скривився, згадавши про Семизіркову Траву, заховану в сумці, і подумав: якщо тридцять відсотків дають такий результат, то що буде з повною версією?
Незабаром більшість побічних ефектів стихла, і настав час оглянути нутрощі сховку. Хоча я й не надто на щось розраховував. Демонські виродки перестрахувалися по повній, накладаючи високорівневі геаси навіть на низькорангових підлеглих, аби запобігти витоку інформації. Навіть якщо перевернути тут усе догори дриґом, шансів знайти щось корисне було обмаль. Але це все одно краще, ніж нічого не робити.
Я пробирався поміж трупів і обшукував сховок. Зрештою натрапив на невелику кімнату, схожу на склад, де в кутку валялися купи чорних цвяхів.
— То ось це ті цвяхи, просякнуті прокляттям, яке осліпило Айріс.
Їх були сотні. Хоч кожен окремо містив лише крихту прокляття, у такій кількості вони виглядали вкрай небезпечно.
І все ж цього було недостатньо, щоб накласти прокляття на всю академію, подумав я.
Я згадав, що старша Софія колись розповідала мені про масштабні ритуали. Ключовими факторами були кількість підготовлених матеріалів, точність самого ритуалу та місце його проведення.
Для ритуалу такого масштабу головний заклинач майже напевно не міг проводити його ззовні. Тим паче що прокляття треба було підтримувати безперервно протягом місяців, поступово висмоктуючи силу Семи Очей. Навіть ритуал, створений демоном рівня Архієпископа, не витримав би такої тривалої підтримки з-за меж академії. А це означало лише одне.
— Ні. Не просто кілька місяців… — пробурмотів я.
Демони говорили, що готували цей план роками. Отже, ще задовго до початку самого ритуалу заклинач уже проник в академію під фальшивою особистістю. Це значно спрощувало підтримання закляття зсередини.
Інакше кажучи, Астарот просто зараз ховається десь в академії, замаскований під когось іншого.
Але в академії було майже тисяча кадетів. А якщо додати професорів, персонал, підрядників і випускників, що працювали в лабораторіях, — число ставало ще більшим.
Ким саме прикидається Астарот? З’ясувати це буде надзвичайно складно.
Навіть якби я спробував, чи зміг би знайти того, хто ховається настільки обережно? Тим паче демона рівня Архієпископа. Та й головне — мені не було потреби його шукати.
Я глянув на закривавлене сховище й тихо всміхнувся. Не було жодної причини ганятися за ними самому.
Після того як їхній багаторічний план було викрито, Астарот сам шукатиме винного.
Вони прийдуть за мною.
І мені навіть не потрібно залишати явні сліди. Навпаки — якщо слід буде надто очевидним, вони насторожаться. Достатньо просто чекати.
— Значить, він десь тут, в академії… — сказав я сам до себе.
Перед тим як піти, я підкинув у повітря один із чорних цвяхів і подивився на залите місячним світлом небо.
Я не знаю, ким ти прикидаєшся. Не знаю, навіщо тобі сила Семи Очей Айріс і що ти плануєш з нею зробити.
У минулому житті Астарот загинув від меча Святої Імперії ще до того, як ми встигли зустрітися. Але цього разу я знав напевно:
— Астароте, цього разу ти зустрінеш мене раніше, ніж Меч Святої Імперії.
Повертаючись зі сховку Культу Демонів до гуртожитку академії, я йшов тихими нічними вулицями.
— Чорт… я втомився сильніше, ніж думав, — пробурмотів я, насупившись.
Благословення Відродження залікувало всі рани, але виснаження — ні. Наслідки Підсилювача Клейма Душі та бій із тридцятьма демонами наздоганяли. Мене хилитало в сон.
Час вертатися й просто звалитися спати.
Я прискорив крок — і тут помітив когось, хто присів перед дверима моєї кімнати, клюючи носом. З-під капюшона виднілося м’яке рожеве волосся.
— Айріс? — тихо покликав я.
Вона здригнулася й підскочила.
— Ти придурок! Тобто… Дейле! Де ти, в біса, пропадав?!
Вона підбігла до мене, явно розлючена.
— Я дзвонила тобі купу разів!
Я тільки тепер глянув на Герой-годинник. Повідомлення від неї сипалися одне за одним.
— Коли ти не відповідав, я розпитала й дізналася, що ти пішов на полігон із дозволом від професора Бастіона! Ти хоч уявляєш, як я хвилювалася?!
Якщо хтось зникає після дозволу від професора з прізвиськом Різник Учнів, будь-хто б запанікував.
— Я в порядку. Нічого не сталося, — заспокоїв я.
— Нічого не сталося?! І ти так виглядаєш?!
Я запізно глянув униз. Одяг був порваний у кількох місцях.
— Це… е-е…
Благословення Відродження лікувало тіло, але не одяг. Кров я хоч трохи стер, але зашити тканину дорогою було нереально.
— Я… ну… трохи посковзнувся в горах, — видав я жалюгідне виправдання.
— Посковзнувся?
— Так. Те, що попросив професор Бастіон, було в доволі дикому місці.
Айріс недовірливо оглянула мене, а потім схопила за руку.
— Відчиняй двері.
— Не ризиковано тобі заходити в чоловічий гуртожиток у таку годину? — спитав я.
— Саме тому треба швидко зайти, поки нас не побачили. Ти знаєш, як важко було вислизнути, щоб Камілла не помітила?
Я відчинив двері. Моя кімната була настільки порожня, що здавалася чужою поряд із розкішшю її житла.
— Добре, знімай одяг і йди сюди, — сказала Айріс.
— Знімати одяг? — я витріщився на неї.
Вона почервоніла й заверещала:
— П-поранення! Мені треба перевірити, чи ти не поранений!
— Та я справді в нормі.
— Тц! Якщо не знімеш зараз, я сама зірву, зрозумів?!
…Це звучало радше як винагорода, ніж загроза.
Ні. Зосередься, Дейле.
Я зняв сорочку й підійшов. Айріс уважно оглянула мене.
— Хм. Зовнішніх поранень нема.
— Я ж казав.
Вона обережно торкнулася мого торсу.
— Герої надто витривалі, щоб усе було видно зовні. Ти ж казав, що котився з гори?
— Ага.
— Судячи з одягу, це був не просто падінь. Можлива внутрішня кровотеча.
Вона заплющила очі. М’яке сяйво з її клейма душі проникло в моє тіло, розливаючись теплом, наче гарячий бульйон.
— Це прибрало б будь-які внутрішні ушкодження.
— Я й сам би відновився.
Вона насупилась і клацнула мене по лобі.
— Тц! Я ж казала — не говори так! Те, що ти герой, не означає, що можна нехтувати тілом. Герої теж відчувають біль.
У пам’яті сплив спогад.
— Ти не можеш так постійно себе виснажувати.
— Я ж не можу померти.
— Але біль ти відчуваєш!
Так. Я знову це зрозумів. Вона завжди була такою.
— Дейле? Ти… плачеш? — стривожено спитала Айріс.
Я витер очі й похитав головою.
— Ні. Все гаразд.
Запала незручна тиша.
Айріс прокашлялась і швидко підвелася.
— У-у будь-якому разі! Це не головне!
Я згадав, що так і не дізнався, чому вона писала.
— Дейле, ти вільний цими вихідними?
— Скоріше за все. А що?
— Хочеш піти зі мною кудись?
Отже, ось воно що. Побачення з Айріс…
— Куди саме? — спитав я.
Вона вагалась.
Я тепло всміхнувся, уявляючи театр у Вальгаллі, затишну кав’ярню чи ресторан. Та байдуже. Навіть якби це були нетрі, я б погодився.
Хіба що вона запропонує Мурашник…
— Дейле… ти чув про Мурашник? — спитала вона.
— Що?!
Вона й справді хоче піти в Мурашник?!