Розділ 10: Перше заняття (2)
Після того як команди були сформовані, професор Кейн дав курсантам тридцять хвилин на підготовку. Хоча він не розкрив подробиць заняття, проте залишив одну важливу підказку:
— Вам доведеться певний час провести в горах.
Сприйнявши це серйозно, курсанти зібрали найнеобхідніше для виживання на природі: зручний одяг, міцне взуття, фляги з водою. Завершивши підготовку, вони вирушили до визначеного місця — відкритого тренувального полігону, що розташовувався одразу за територією академії.
Офіційно це називалося полігоном, але насправді це була гора, пристосована для практичних занять. Ззовні вона нічим не відрізнялася від звичайних гір за академією.
— Сьогоднішній урок — відстеження демонічних чудовиськ, — професор Кейн жестом указав на гору й продовжив: — Зараз на території полігону перебувають три демонічні чудовиська. Ваше завдання — знайти сліди, які вони залишають, і захопити їх.
— Д-демонічних… чудовиськ?.. — тремтячим голосом перепитав Альберт.
Демонічні чудовиська — це істоти, спотворені силою Демонічного Бога. Разом із демонами вони вважалися однією з найбільших загроз для людства. Їхня сила й здібності сильно різнилися, але більшість із них без зусиль могла розірвати кількох людей.
— Що, злякався? — спитав професор Кейн.
— Н-ні, сер! Анітрохи! — Альберт одразу заперечив, але його закам’янілий вираз обличчя видавав страх.
І він був не єдиним. Багато курсантів виглядали напруженими. Досі вони лише спостерігали демонічних чудовиськ із безпечної відстані на заняттях першого й другого курсів. Це ж був перший раз, коли їм доручили відстежувати й ловити таких істот у дикій місцевості.
Професор Кейн незадоволено цокнув язиком і легенько стукнув Альберта по голові.
— Як я вже сказав, сьогоднішній урок — це відстеження. Не полювання, а саме відстеження.
Схрестивши руки, він додав:
— Чудовиська, яких ви шукатимете, обмежені магічними пристроями. Вони не нападатимуть. Можуть лише тікати.
Зі сторони курсантів пронеслось колективне зітхання від полегшення.
— Але це лише тому, що заняття перше, — холодно продовжив Кейн. — Починаючи з проміжної атестації, жодних поблажок не буде. Краще готуйтеся заздалегідь.
Його попередження змусило курсантів знову напружитися й застогнати.
— У будь-якому разі команда, яка першою відстежить і захопить демонічне чудовисько, отримає бонусні бали. Тож старайтесь.
— Так, сер! — пролунала дружна відповідь.
Курсанти добре знали: загальний рейтинг серйозно впливає на їхнє становище після випуску. Кожен бал мав значення.
Професор Кейн оглянув їх і кивнув.
— Гаразд. Починаємо.
— Професоре! У мене запитання! — хтось підняв руку.
— Слухаю.
— Який ліміт часу?
Професор Кейн усміхнувся.
— А, точно. Забув про це. Ліміт часу… його немає.
Запала тиша.
— П-перепрошую?.. — обережно перепитав курсант.
Усмішка професора стала ще ширшою.
— Заняття триватиме, доки всі три демонічні чудовиська не будуть захоплені. Неважливо, скільки це займе — години… чи дні.
— Д-дні?!
— А як же інші заняття?!
Професор Кейн зареготав так, що одразу стало зрозуміло — виходу немає.
— «Практичні бойові тренування» мають пріоритет. Пропуски інших занять вважатимуться поважними. Тож навіть не думайте ухилятися.
Він махнув рукою, оголошуючи початок першого польового заняття для третьокурсників:
— Отже! Кожна команда вирушає з інтервалом у п’ять хвилин!
Відстеження демонічних чудовиськ, значить…
Спершу я не міг пригадати це заняття, але спогади з минулого життя швидко повернулися.
Якщо не помиляюся, тоді нам знадобилося цілих три дні, щоб упіймати всі три чудовиська.
Звісно, моя команда в минулому не спіймала жодного. Ми навіть не знайшли слідів. Натомість три дні блукали горами, ледь виживаючи на крихтах. Це був жалюгідний досвід.
— Скоро наша черга, — голос Айріс витяг мене з думок.
— А, так, — відповів я.
Я підвівся, але ще до виходу Камілла роздратовано повернулася до Айріс.
— Пані, ми справді маємо бути в команді з ним?
— Це командне заняття, тож, звісно, маємо, — спокійно відповіла Айріс.
— Я… я знаю, але все одно… — Камілла кинула на мене злий погляд. — Я не розумію, навіщо ви взагалі запросили цього покидька.
Чесно кажучи, я теж про це думав.
Чому вона покликала мене в команду?
Ще тиждень тому Камілла лупцювала мене й сипала образами. Відтоді ми навіть не розмовляли. Вона точно не змінила думку про мене за одну ніч.
Айріс глянула на мене й загадково усміхнулася.
— Хм… хто знає?
— Що? — не втримався я.
— Секрет, — відповіла вона.
Я хотів допитатися, але вона не дала шансу.
— Гаразд, ходімо, доки професор Кейн не розсердився.
— Добре, добре… — зітхнула Камілла, знову глянувши на мене. — Чула, ти весь цей час приховував свою силу.
Це було не зовсім правдою, але саме так ширилися чутки. Заперечувати не мало сенсу.
— Мав свої причини, — відповів я.
Камілла стиснула руків’я меча, її очі палали рішучістю.
— Мені байдуже, які в тебе причини. Але знай: цього разу я не розслаблюся й не поведуся на твої трюки, як минулого разу. Якщо спробуєш щось утнути — пошкодуєш.
Я ледь усміхнувся й кивнув.
Я й не збирався діяти безрозсудно… але питання вже крутилося в голові.
Якби Камілла зараз билася зі мною всерйоз — чи зміг би я її перемогти?
Минулого разу я здолав її легко лише тому, що вона мене недооцінила. Вона навіть не активувала стигмату душі. Якщо ж вона викладе все на повну — результат був би невідомий.
Цього життя я отримав спосіб швидкого зростання значно раніше, ніж у минулому. Але минув лише тиждень. Я все ще наздоганяв Каміллу, яка тренувалася дихальними техніками з дитинства.
Звісно, за чистою майстерністю я вже перевершував її рівень. Але майстерність — не все.
Проблема була в іншому: я просто не знав, наскільки сильний зараз.
У минулому житті в мене було три періоди стрімкого зростання:
перший — під час життя найманцем;
другий — під час тренувань із Юреном, Беральдом, старшою Софією та іншими;
і третій — коли я сам блукав континентом у пошуках Праматеринського Вогню.
У той останній період мені не було з ким себе порівняти. Я ставав сильнішим, але не знав — наскільки.
Проте в одному я був упевнений.
Я не програю легко.
Хай якою талановитою була Камілла Ведіче, хай яким перспективним кандидатом на «Меч Священної Імперії» вона була — зрештою, вона лише курсантка, яка ніколи не бачила справжнього бою.
— Чого ти став? — буркнула Камілла.
— А, перепрошую.
— Не думай, що можна розслаблятися тільки тому, що це заняття. Оскільки ми в одній команді — поводься так, ніби це справжній бій.
Фиркнувши, Камілла впевнено рушила вперед.
Айріс невпевнено озирнулася.
— То з чого ми взагалі почнемо пошуки?
Відстеження демонічного чудовиська звучало просто… але в такому величезному лісі знайти його було непросто.
Камілла гордо випрямилася.
— Ха-ха! Не хвилюйтеся, пані! Я чудово склала минулорічний курс зі слідопитства. Залиште це мені!
— Точно, пам’ятаю. Ти ще довго вихвалялася, що посіла перше місце, — усміхнулася Айріс.
— Ц-це було… е-е… забудьте, будь ласка!
— Чому? Це було мило, — не припиняла дражнити її Айріс.
Камілла почервоніла й поспішила вперед, ніби тікаючи від теми.
— Х-ходімо вже! Поки інші команди не випередили нас!
Під керівництвом Камілли пошуки розпочалися. І, треба визнати, вона не блефувала. Її навички слідопитства справді були чудові — рівно такі, як і личило її рейтингу.
Вона уважно оглядала місцевість, ідучи слідом демонічного чудовиська.
— Судячи з поламаних гілок і слідів, воно пішло сюди.
Минуло близько години, але раптом слід урвався.
— Га? Що?.. — Камілла насупилася.
Вона нервово озирнулася на Айріс, переступаючи з ноги на ногу.
Айріс лагідно всміхнулася.
— Не панікуй. Це ж твій перший раз, коли ти відстежуєш справжнє демонічне чудовисько в дикій місцевості, правда?
— А-але!
— Все добре, — заспокоїла її Айріс і повернулася до мене. — Схоже, доведеться почати спочатку.
Я похитав головою й зробив крок уперед.
— Ні. У цьому немає потреби.
— Що? — розгублено спитала Камілла. — Слід зник.
— Ні. Ми просто ще його не знайшли.
— Що ти маєш на увазі?
Я вказав на тонку чорну шерстинку, що застрягла в корі дерева приблизно за десять метрів угору. Якщо не задирати голову, її було неможливо помітити.
Камілла ахнула.
— На стовбурі немає подряпин, але шерсть високо. Отже, ця істота добре лазить по деревах.
До цього вона рухалася землею, тож я замислився, чому раптом залізла нагору.
Я розгорнув опале листя біля коріння — і знайшов купку випорожнень.
Ймовірно, чудовисько залізло на дерево, щоб справити потребу, в безпеці. І люди, і чудовиська роблять це, коли найбільш уразливі.
Я присів, узяв шматочок і поклав до рота.
— Свіже.
За спиною пролунали пронизливі крики.
Я виплюнув те, що скуштував, і продовжив:
— Досить сухе, різкий запах, гіркуватий присмак. Це вказує на хижака, котячого типу.
З огляду на вміння лазити по деревах, сумнівів майже не залишалося.
— Відчувається домішка крові. Значить, воно поранене, — додав я. — Ймовірно, через магічні обмежувачі. Зважаючи на стан і рух, далеко воно не пішло.
Не почувши відповіді, я обернувся.
Камілла повільно відступала назад, бліда як стіна.
— Що? — спитав я.
— Т-ти щойно… поклав… у рот… його… лайно… — пробелькотіла вона.
— Це найточніший спосіб оцінити стан чудовиська. Так і в підручниках зі слідопитства написано, — спокійно відповів я.
Зрештою, демонічні чудовиська — це ті самі тварини. Вони їдять, сплять і справляють потреби.
— Я… я знаю, але… — Камілла не могла закінчити фразу.
Навіть активні професійні герої зазвичай на таке не йшли. Хіба що відчайдушні найманці, які виживали на крихтах.
— Це значно точніше, ніж просто дивитися, — пояснив я.
— А-але… ти справді мав це з’їсти? — нарешті спитала вона.
— У реальній ситуації знання стану ворога може вирішити — жити чи померти, — відповів я. — Тут тренування. А якби це було по-справжньому? Якби чудовисько ховалося поруч і чекало нагоди напасти?
— Це… — Камілла замовкла, не знайшовши аргументів.
— Хіба не ти сказала, що ми маємо поводитися так, ніби це справжній бій?
Її кулаки затремтіли, стиснувшись від злості. Вона виглядала так, ніби от-от заплаче.
Ну, це зрозуміло, — подумав я.
Вона щойно сказала своїй господині, Святій, щоб та довірилася їй. А потім втратила слід. І тепер курсант, який принизив її тиждень тому, знову перевершив її — і навичками, і логікою.
Для її гордості це був серйозний удар.
— Чорт забирай! — Камілла гупнула ногою об землю й схопила мене за комір. — Я… я теж можу!
— Що? — не зрозумів я.
— Я теж можу їсти лайно! — вигукнула вона.
Стоп. Зачекайте. Я розумію, що вона має на увазі… але формулювання…
— Та що тут такого — з’їсти трохи гівна?! — Камілла зірвалася. — Ти так зазнаєшся лише тому, що зробив це першим! Мені просто цікаво, яке життя треба прожити, щоб хвалитися тим, що їв лайно! Але якщо треба — я теж можу!
— Так-так, вірю. Тож заспокойся, будь ласка, — поспіхом відповів я.
Вона виглядала геть не при собі.
— Хмф! Що ти взагалі знаєш?! Ти ж хочеш, щоб я зробила це прямо тут, так?! Просто перед тобою?! Хіба не так?!
— Перепрошую?.. — я щиро не розумів, як вона до цього дійшла.
Вона лише розлютилася ще більше.
— Ти… ти виродок!
— Зачекай, — сказав я. — Будь ласка, зупинись. Ця розмова йде кудись зовсім не туди.