Розділ 9: Перше заняття (1)
Після мого «незабутнього» возз’єднання з Джулсом я провів решту періоду відсторонення тихо, зосередившись на зміцненні себе.
Щойно я прокидався зранку, одразу хапав меч біля ліжка й перерізав собі горло. Пекучий біль розливався в грудях, коли Праматеринський Вогонь спалював мене зсередини, і я негайно починав медитувати.
Технічно медитація була не обов’язковою — мана й так зростала б сама по собі. Але зосередженість у цьому стані дозволяла накопичити значно більше мани, ніж зазвичай.
Цей біль тривав приблизно п’ять хвилин. Це було єдине вікно, під час якого я міг зачерпнути силу Праматеринського Вогню й зберегти додаткову ману.
Я робив повільні, глибокі вдихи, зосереджуючись на образі у своїй свідомості. Переді мною постав колосальний вогонь, що виходив за межі уяви — шалене пекло, здатне поглинути сам світ. Я обережно ступив уперед, вдивляючись у безмежне море полум’я. Порівняно з ним я був лише порошинкою попелу.
Я простягнув руку до вогню.
Прийди до мене. Спали мою плоть. Обпали мою душу.
Я схопився за палаюче полум’я голими руками. Нестерпний біль розірвав моє тіло, жорстоко роздираючи його зсередини. Для будь-кого іншого одного лише цього відчуття вистачило б, аби з рота пішла піна й людина втратила свідомість.
Але я міг це витримати. Ні — я витримаю.
Біль був для мене знайомим. Старим другом. Це — ніщо. Порівняно з незліченними смертями, які я вже пережив, цей біль був лише миттєвою незручністю.
Я змусив вогонь відгукнутися.
Рухайся.
Гігантське полум’я лишалося байдужим, ніби я був набридливою комахою. Єдине, що мені вдалося вихопити, — маленький вогник, не більший за полум’я свічки. Він лежав на моїй долоні.
Я обережно повів рукою, стежачи, щоб крихітний вогонь не згас.
Отже… цього разу — лише стільки.
Зважаючи на той біль, який я щойно пережив, це було прикро мало. Але наразі навіть це було благословенням. Я повільно підніс мерехтливий вогник до лівого боку грудей.
Потім я довго видихнув і розплющив очі.
Відчуття, ніби розпечене тавро притиснули до грудей, зникло.
— Ого… цього разу я зібрав значно більше.
Візуалізуючи свій внутрішній простір і закріплюючи образ повернення з вогнем, я міг накопичувати набагато більше мани, ніж просто терплячи біль п’ять хвилин. Це було схоже на дихальні техніки.
Колись я чув, як Юрен казав, що навіть при однаковій техніці дихання кількість накопиченої мани залежить від того, наскільки чітко людина уявляє свій внутрішній світ. Тоді моя мана не зростала за жодних умов, тож я не звертав на ці слова уваги.
— От що він мав на увазі…
Усвідомлення того, що результат тренувань залежить від моїх зусиль і майстерності, додавало мені мотивації, як ніколи раніше.
Хоча… максимум чотири рази на день.
Я криво всміхнувся й прибрав меч, яким щойно перерізав собі горло. На простирадлі лежала купка дрібного сірого попелу — побічний продукт мого відродження.
— Прибирати це щоразу — ще той клопіт, — зітхнув я.
Оскільки тіло відновлювалося разом із утраченій кров’ю, прати простирадла не було потреби. Але попіл, що замінював пролиту кров, теж завдавав чимало мороки.
Відсікти собі голову одним чистим рухом було просто й відносно безболісно. Та все ж вид відтятої голови, що котилася підлогою, разом із коротким фонтаном крові був надто драматичним — навіть якщо все миттєво зникало.
Потрібно знайти кращий спосіб.
Чистіший. Ефективніший.
Але зараз часу на вигадування нових методів самогубства не було.
— Час умиватися.
Була понеділок — початок нового тижня. І сьогодні мав відбутися мій перший повноцінний урок після повернення в минуле.
Коли я прямував до зали практичних бойових тренувань, коридори вже були заповнені курсантами, що поспішали на ранкові заняття. З усіх боків до мене долинали шепоти. Схоже, мої дрібні «подвиги» минулого тижня стали гарячою темою.
— Гей, це ж Дейл.
— Зачекай, той самий? З чуток?
— Я чув, він навіть Джулса побив.
— Хіба він не був останнім у загальному рейтингу?
— Саме тому всі й шаленіють. Кажуть, він увесь цей час приховував свою силу.
— Пф. Що, уявив себе головним героєм?
Такої уваги я не прагнув.
Я не хочу надто виділятися, — подумав я.
Та я розумів. Якби я почув, що найгірший курсант в історії Академії раптом за одну ніч змінився й почав роздавати стусани направо й наліво, мені теж було б цікаво.
Але це не означало, що я збирався ховати свою силу.
У минулому — ні, з погляду цього часу, в майбутньому — я завжди був тим, хто відчайдушно намагався наздогнати інших. Якщо ж тепер я хочу взяти за руку тих, хто колись був попереду, і повести їх далі, я не можу вічно залишатися на дні.
Ігноруючи шепіт, я відчинив двері лекційної зали.
Усередині запала незручна тиша. Усі погляди звернулися до мене.
Я тяжко зітхнув. Схоже, така атмосфера триматиметься ще деякий час.
Де Айріс?
Мій погляд сам собою ковзнув до вікна в дальньому кінці зали. Вона була там — дивилася на мене з сяючими очима, ніби вся ситуація її розважала. Поруч із нею сиділа Камілла, яка дивилася на мене з таким вбивчим наміром, що було зрозуміло: вона не проти вбити мене просто зараз.
Треба буде колись перепросити в Камілли…
Хоча, судячи з її нинішнього виразу обличчя, спроба підійти зараз закінчилася б не вибаченням, а черговим скандалом.
Я мовчки сів на своє місце. Напружена тиша поступово розчинилася в шепоті. І, як і очікувалося, більшість розмов була про мене.
— Гаразд, новобранці. Досить теревенів. Усі по місцях, — командний голос професора Кейна миттєво заглушив гомін.
Він обвів залу поглядом, а потім його гострі очі зупинилися на мені.
— Якщо я ще раз упіймаю тебе за сном на моєму уроці, наступного разу літатимеш ти. Зрозумів?
— Візьму до уваги, — чемно кивнув я.
Задоволений, професор коротко кивнув у відповідь.
— Добре.
З огляду на чутки про те, як його відправив у політ випадковий удар курсанта, він, напевно, став об’єктом нескінченних пліток серед викладачів. І все ж він обмежився лише зауваженням. Доброта душі, як не крути.
Я пригадав дещо з минулого життя й ледь усміхнувся. Саме завдяки професорові Кейну я взагалі зміг випуститися, навіть будучи найгіршим курсантом.
— Отже, перед початком — перекличка.
Професор Кейн почав зачитувати імена, неквапно ходячи між рядами.
Я й гадки не мав, навіщо він це робив на ходу, але незабаром прозвучало й моє ім’я.
— Дейл Ган.
— Тут.
Проходячи повз моє місце, він непомітно сунув мені складений клаптик паперу.
Що це?
Я розгорнув його.
ПАМ’ЯТАЙ! ЄДИНА ПРИЧИНА, ЧОМУ ТИ МЕНЕ ТОДІ ЗАЧЕПИВ, — Я РОЗСЛАБИВСЯ! ЯКБИ Я БУВ СЕРЙОЗНИМ, ТО ТАКИЙ НОВАЧОК, ЯК ТИ, НЕ МАВ БИ ЖОДНОГО ШАНСУ!
Я підняв погляд, приголомшений.
Забираю свої слова назад — він таки злопам’ятний. Серйозно? Наскільки ж можна бути дріб’язковим?
Професор Кейн ніяково прочистив горло й демонстративно уникнув мого погляду.
Ну, принаймні йому соромно. Кумедний чоловік.
Я сховав записку в нагрудну кишеню.
— Гаразд. Усі на місці, — завершив перекличку професор Кейн і піднявся на кафедру. — Як називається цей курс?
— Практичні бойові тренування, — відповів хтось із курсантів.
— Саме так, — схвально кивнув він. — Мета цього курсу — здобути досвід і знання, необхідні для реального бою з демонами та демонічними чудовиськами.
Він повернувся до одного з курсантів.
— Альберте.
— Т-так, сер! — Альберт різко підвівся, стискаючи кулаки.
— Як ти вважаєш, що найважливіше в підготовці до бою? — запитав професор Кейн.
Альберт замислився.
— Я вважаю… це мужність — дивитися ворогові в очі без страху.
Професор Кейн фиркнув.
— Мужність — це те, що ти використовуєш, коли їси щось надто гостре.
— Га? — Альберт розгубився.
— Ха-ха! Ну як? Я почув цей жарт від Б’янки днями. Смішно, правда?
— Е-е… так, — Альберт сів, виглядаючи зовсім не враженим.
Все ще усміхаючись, професор Кейн зійшов з кафедри й поклав руку розміром із кришку казана Альбертові на плече.
— Смійся.
— П-перепрошую?
— Я сказав — смійся.
— Ха-ха-ха! Порівнювати «мужність» із ланчбоксом — який дотепний жарт! У пані Б’янки чудове почуття гумору! Ха-ха! Ой, у мене аж живіт болить від сміху!
Альберт схопився за живіт, тремтячи — чи то від нервів, чи то від «сміху», сказати було важко.
— О, ось це правильний настрій, — задоволено кивнув професор.
— А тепер — до справи.
Повернувшись на кафедру, він став серйозним.
— У реальному бою найважливіше — не безглузда хоробрість і не пафосна відвага. А досвід.
Навіть курсанти, які тремтіли від одного вигляду демонічного монстра, швидко звикали до бою після кількох убивств.
— А досвід не здобувають у замкненій лекційній залі.
Він постукав по кафедрі й указав у вікно.
— Усі надвір. Сьогоднішнє заняття — на відкритому просторі.
Зал наповнився стогоном невдоволення.
— І ще. Сьогодні ви працюватимете в групах по троє. Можете обирати партнерів самі. Даю вам п’ятнадцять хвилин.
У залі одразу здійнявся рух. Хтось уже з усмішками формував групи, хтось нервово оглядався в пошуках напарників.
Групове завдання, значить…
Я тихо зітхнув. Після випуску герої зазвичай діяли партіями, тож навчати курсантів командній роботі було цілком логічно. У минулому житті я завжди залишався останнім — змушений приєднуватися до випадкових груп.
А атмосфера в таких «зліплених» командах завжди була жахливою.
Цього разу…
Я оглянув зал.
— Ех…
Як і очікувалося, через усі ці чутки ніхто не хотів зі мною об’єднуватися. Схоже, я знову залишуся до кінця й приєднаюся до тих, кому просто не пощастило.
Я вже збирався знову зітхнути й змиритися з долею, як почув знайомий голос позаду.
— Дейле.
Я обернувся.
Переді мною стояла вона — зі спокійною, теплою усмішкою.
Свята.
— Хочеш об’єднатися з нами?