«Тобі не потрібно йти зі мною». Ехо йшла вздовж річки Червоної Води, а сніг хрустів під її черевиками.
«Тут небезпечно. Це не Прикордонне місто». Залізна Сокира йшов позаду неї на відстані в два кроки. «Його Високість наказав мені захищати вас, якщо ви покинете замок без супроводу інших відьом».
«Я не повинна була йому казати» пробурмотіла вона, видихаючи холодне повітря. «Крім того, тобі більше не потрібно називати мене леді».
«У моєму серці ти завжди будеш головою клану Оша, моя леді Дроу Срібномісяць».
Коли він згадав про клан Ошу, Ехо замовкла. Незважаючи на те, що Залізна Сокира не бачив її виразу обличчя, він відчув, як Ехо сумує від згадки про її клан. Він хотів її втішити, але не знав, як і що сказати. Тож він просто нічого не сказав і мовчки пішов за нею.
Відгалуження річки Червоної Води, що звивалося через поле поза містом, відрізнялося від того, що впадало у середину міста, яке було майже прямою лінією. Річкові дамби з обох боків були вкриті рівною та акуратною кладкою. Приблизно через кожні десять кроків був отвір зі сходами до річки, що дозволяло людям брати з неї воду.
Сьогоднішній сніг не був сильним і на вулиці було кілька пішоходів. Чоловіки та жінки дивилися на Ехо зі здивованими виразами на обличчях. Леді Срібний Місяць була високою та стрункою з чудовою фігурою. Її бежева шкіра та довге блакитно-сіре волосся були особливими та привертали увагу. У внутрішній частині Королівства Грейкасл не часто можна було побачити чистокровного представника піщаної нації.
«Давай перейдемо на інший берег річки». Ехо, очевидно, не подобалася вся ця увага.
«Звичайно».
Вони обережно ступили на замерзлий арочний міст через річку, а потім прибули до східної зони фортеці. Будинків тут майже не було, а величезні площі сільськогосподарських угідь були вкриті снігом. Те, що вони бачили, — це безмежна рівнина і тьмянй чорний силует міської стіни. Ця територія різко контрастувала із західною зоною міста.
«Це місце зовсім не схоже на місто залізного піску». Ехо сказала. «Коли я була у найпівденнішому регіоні, я думала, що так всюди. Піски вкривали майже всю землю. Джерела води та оазис були найціннішими ресурсами, і люди билися за них до смерті. Однак тут жодна кров не проливається над річкою Червоної Води, і якщо вони хочуть випити води, їм просто потрібно присісти і зробити це».
«Однак тут вони борються за інші речі, — серйозно сказав Залізна Сокира, — наприклад, золоті роялі, коштовності, честь, статус... від битв нікуди не втекти».
«Справді? Але Соловей сказала мені, що наш принц припинить усі війни». Вона подивилася на хмарне небо. «Незалежно від того, ким ти є, людою Піщаної Нації чи людою Чотирьох Королівств, звичайна людина чи відьма, ти зможеш користуватися рівними правами та жити вільним життям».
«Я... я не знаю». Залізна Сокира вагався. Він не міг собі уявити, що всі відкинуть усі бар’єри і будуть мирно жити разом. Він думав, що, незважаючи на те, що Його Високість має силу богів і він, безсумнівно, переможе всіх своїх ворогів, йому буде просто неможливо змусити всіх своїх ворогів добровільно прийняти його панування. Створення ворогів під час процесу завоювання було неминучим результатом битви.
«Ти хочеш повернутися до міста Залізного піску?» — раптом запитала Ехо.
«Ні, леді Срібний Місяць», — швидко схаменувся Залізна Сокира і без вагань відповів. «Я поклявся Трьом Богам, що вічно служитиму Його Високості Роланду Вімблдону та допомагатиму йому розширити його територію. Не хвилюйтеся, моя леді. Його Високість пообіцяв помститися за вас. Будь ласка, вірте йому. Коли ви повернетеся до міста Залізного піску, ніхто не буде вас зневажати».
«Але я не хочу бути головою клану Оша», — прошепотіла вона. «Я хотіла б зупинитися десь, де ростуть вічнозелені дерева. Я хотіла б залишитися з Венді та Соловей. Я хотіла б, щоб Його Високість навчив мене пісень. Сподіваюся, що колись я зможу повернутися, щоб подивитися, як там все, але я не хочу жити в пустелі і постійно боротися за воду».
Ви у будь-якому випадку єдиний наступник Оша в моєму серці. Залізна Сокира не висловив свою думку повністю. Натомість він просто подивився вниз і сказав: «Ніхто не може вас змусити».
Вони пройшли через біле поле до відкритого майданчика, де Ехо зупинилася. «Я буду займатися тут. Не думаю, що будь-кому тут заважатиму».
Залізна Сокира знав, що її сила полягала у створенні різних звуків, і зазвичай вона тренувалася на задньому дворі міського замку. Але цього разу, щоб не порушити важливу зустріч між Його Високістю та вельможами, вона навмисно обрала практикувати свою силу тут.
Він кивнув і зробив два кроки назад. «Я буду вам сторожувати».
«О,до речі, я стоворила пісню для нашого рідного міста». Ехо обернулася: «Хочеш її почути?»
«Пісня?» — трохи здивувався Залізна Сокира.
«Так, я навчилася використовувати метод аранжування, якому мене навчив Його Високість. Тепер я змішую звуки різних інструментів разом, щоб додати ефект шарування та створити складність», — розповіла Ехо з розслабленим виразом обличчя. «Я спробувала його, і, на мій подив, це спрацювало. Я не знала, що пісня може бути настільки приємною. Кожен доданий тон додає чітких відчуттів. Однак я не знаю, де Його Високість навчився цьому методу. Коли мене продали в Королівське місто, я ніколи не чула про щось подібне від жодного дворянина».
«Принц Роланд завжди був особливим», — сказав Залізна Сокира, він вірив, що боги прихильно ставляться до Роланда.
«Так... ніхто так щиро не ставиться до відьом, як він». Ехо повністю погодилася з Залізною Сокирою. «Однак Його Високість дав мені дуже дивні та невідповідні назви методам поєднання, наприклад «Звук електрики» та «сільськогосподарський тяжкий метал». Вона похитала головою з усмішкою. «Лише він міг придумати такі імена».
Перш ніж Залізна Сокира встиг відповісти, вона почала співати.
Коли змішана мелодія долинула до його вух, він був шокований і відразу ж завмер на місці. Яка чудова мелодія! Йому здавалося, наче пісок м’яко торкнувся оазису. Це було схоже на яскравий порив вогню, що виривався з земних глибин.
Залізна Сокира відчув, наче його перенесли в пустелю і він стоїть під палючим сонцем. «Це... ілюзія?» Він подивився вниз і виявив, що сніг зник, і тепер він стоїть в оазисі. Коли він подивився вдалину, то побачив лише пісок. Дівчина перед ним тримала очі закритими. Її пісня лунала в повітрі, поки вона стояла на мілкій воді, порушуючи її гладку поверхню. Яка захоплююча краса!
«Йду крізь пісок і пил
Шукати сліди Оазису.
Твої сліди залишилися в морі піску.
Твоя тінь відбилась у весні.
Колись оазиси стануть новими пустелями
І пустелі породять нові оазиси.
Єдина вічна річ
Це легенда про тебе.
Колись
Я піду по твоїх слідах
Знайти свою тінь
В безсонну і безмовну хвилину
Перед світанком».
...
Коли пісня затихла, Залізна Сокира повернувся до засніженої Фортеці Лонгсонг. Здавалося, що нічого не сталося, і все, що він пережив, було ілюзією. Через якийсь час він важко ковтнув, а потім розкрив руку, і на його долоні засяяла крихітна крупинка прозорого піску.