Тиждень минув швидко, і нарешті настав час для слідчої групи вирушити у подорож.
Роланд викликав Барова, Картера та Залізну Сокиру до замку та повідомив, що покине Прикордонне місто на два дні. Під час його від'їзду вони мали продовжувати вести справи міста згідно з генеральними планами та регламентом.
Звичайно, його заява зустріла одностайну опозицію з боку них трьох. Картер хотів виконувати свій обов'язок верховного лицаря і стояти на варті біля принца; Залізна Сокира попросив, щоб команда зі ста солдатів була відправлена як ескорт; Баров використав виправдання, що Роланд був потрібен для перегляду та схвалення деяких важливих указів, які будуть опубліковані мерією, через що він повинен залишитися в замку. Так тривало, доки він нарешті не відчув, що в нього немає іншого виходу, окрім як почати вести себе як лорд та наказати всім діяти згідно з його наказами.
«Ваша Високосте, я не розумію. Зрештою, що такого важливого в цих обставинах, що ви особисто повинні піти?» — розгублено запитав Баров.
«Це питання настільки стосується західної території… що воно може навіть вирішити життя чи смерть Королівства Грейкасл, — сказав Роланд, а потім на мить помовчав, перш ніж знову відкрити рота. — І лише я маю здатність зробити найкраще судження».
«Ви не можете... сказати нам конкретну причину?»
«Поки що не можу, але прийде день, коли ви зрозумієте». Він похитав головою. «Крім того, ця поїздка є секретною операцією, вам заборонено розкривати інформацію про неї будь-кому іншому».
Той факт, що база дияволів знаходилася лише приблизно за двісті кілометрів на захід від західного кордону, тих самих дияволів, які колись знищили Священне Місто Такіла та змусили останніх захисників до краю материка, а дикі землі перетворили на заборонену територію, у яку ніхто навіть не наважувався ступити, все це було надто страшно сказати вголос.
Для мене це стерпно, зрештою, я отримав багато з усіх фільмів про винищення, які я бачив, навіть незважаючи на це, ця думка все ще змушує мене відчувати оніміння, однак для них… я боюся, що інші не зможуть просто прийняти щось подібне. Як тільки новина просочиться, це обернеться лише новими проблемами. Якби це спричинило паніку серед моїх підданих, це могло б навіть призвести до втечі багатьох людей з західної території.
Тому наразі було не на часі проголошувати правду.
Закінчивши всі політичні справи, Роланд і відьми залізли у повітряну кулю і злетіли, залишивши передній двір замку та попрямувавши в небо, у напрямку засніженої гори.
«Ваша Королівська Величносте, якщо ми припустимо, що саме Церква боролася проти дияволів чотириста років тому, це робить їх добрими чи поганими?» З тих пір, як вона дізналася про існування дияволів, здавалося, що Сільві заклопотана деякими проблемами.
«Звичайно, що вони все ще погані», — Роланд навіть не встиг відкрити рота, перш ніж Соловей вже відповіла. «Ти коли-небудь бачила, щоб хороша людина без причини полювала на відьму? Якби ми справді були поплічниками Дияволів, усі ми, сестри, знали б про це. Але між нами, відьмами та дияволами, немає жодного стосунку, демонічний укус це теж повний міф.
Проте інша особа все ще спостерігала за Роландом, ніби чекаючи почути його відповідь.
Він трохи подумав, а потім почав говорити: «По-перше, досі не підтверджено, що саме Церква боролася з Дияволами. Якби вони справді пішли на настільки великі жертви, з якої причини вони б приховували всю інформацію про це та знищували минуле? Ця новина була б найкращим способом для них розширити базу віруючих. Я боюся, що ми зможемо відповісти правдиво на це запитання лише якщо зможемо знайти більше підказок про минуле. Крім того, добро і зло не можна так легко відрізнити, все завжди залежить від точки зору». Роланд на мить замовк, щоб посміхнутися їй, а потім запитав: «Однак я вважаю, що ти насправді хотіла знати, чи піду я до Церкви, щоб боротися з ними проти дияволів, чи не так?»
«Я...» Сільві хотіла щось сказати, але врешті не змогла заперечити.
«Церква і я несумісні, навіть якби не було відьом, я б не зміг стояти з ними на одному боці», — сказав він. «Тим більше тепер, коли всі ви поруч зі мною».
«Я теж хочу дещо сказати», — сказала Соловей із самовдоволеною посмішкою. «Навіть якщо це Церква боролася раніше з дияволами, вони все одно програли або, можливо, навіть зазнали якоїсь іншої нищівної поразки. За словами Його Високості, «якщо ти не знаєш, хто виграє чи програє, з якої причини тобі покладатися на сторону, що досі програвала»?»
«… Розумію», — м’яко кивнула Сільві, і її занепокоєння, здавалося, трохи вщухло.
Минав час, а коли настали сутінки, група людей невиразно розгледіла контури засніженої гори.
Вона справді незрівнянно величезна, — подумав Роланд, — навіть я не часто бачив на власні очі настільки високу вершину. Інших подібних гір в межах гірського хребта немає, ніби земля взагалі не має схильності підніматися, залишаючи лише одну дорогу, що веде в небо. Похмура гірська стіна займала більше половини горизонту, якби ми хотіли обійти цю гору по суші, боюся, що нам довелося б витратити на це кілька місяців.
Обране місце для табору було розташоване на вершині гори ближче до моря, що дозволяло їм легко спостерігати за рухом навколо них. Крім того, воно також було досить далеко від Приховуючого лісу, щоб жодний звір не міг підкрастися до табору.
Поївши пайку, всі почали розкладати намети. Через обмежену вагу повітряної кулі вони змогли взяти з собою лише один великий намет. Тому Роланд, демонструючи благородний характер і безсумнівну порядність, запропонував відьмам скористатися наметом і вирішив, що він сам буде спати в кошику, а Меґі вирішила взяти дерево – адже, перетворившись на птаха, вона могла спати стоячи.
Він виявив, що зрештою все ще був надто тонкошкірим, через що не міг товпитися в наметі та спати разом з відьмами. Навіть коли Венді та Сорая запропонували взяти кошик, щоб принц міг спати в наметі, він все одно їм відмовив.
Поки вони домовлялися про спальні місця, лише Сільві насторожено дивилася на Роланда, а її погляд був настільки пильним, що він не знав, сміятися йому, чи плакати.
Влаштувавши нічне чергування, кожен по черзі заходив до намету. Через нерівне дно кошика у Роланда виникли проблеми з засинанням. Через це він сидів на камені, обличчям до моря, і тупо дивився на місячне світло, яке виблискувало на поверхні моря.
У цей час він почув позаду ледь помітні кроки.
Коли принц обернувся, то виявив, що це була Анна.
Раніше, коли він навчався в школі, він завжди мав у своєму серці певне передчуття, що «можливо, щось станеться», коли він вирушав у будь-яку подорож. І хоча більшість кінцівок закінчувалися нічим, це ніколи не заважало йому з нетерпінням чекати наступного разу.
Однак коли це збулося, Роланд виявив, що всупереч його очікуванням, його серцебиття ще більше прискорилося. Вдаючи, ніби не сталося нічого незвичайного, він підняв брову та запитав: «Що сталося, теж не можеш заснути?»
«Ні, — прямо сказала Анна, — я просто хочу побути з тобою».
«І все?» Він двічі кашлянув: «Дякую».
«Це я повинна тобі дякувати», — сказала Анна, усміхаючись. Сріблясте місячне світло виблискувало на її обличчі, випромінюючи слабке сяйво; її спокійні блакитні очі, здавалося, були глибші за море, «Ті слова, які ти сказав Сільві… хоча вона не подякувала тобі, я все одно бачила, що її настрій став набагато кращим».
«Ти рада за неї?»
«Ні», — похитала вона головою. «Я задоволена своїм вибором».
«Яким… вибором?» — здивовано запитав Роланд.
Замість відповіді Анна заплющила очі та поцілувала його в щоку. Через довгий час вона прошепотіла: «На добраніч, Ваша Високість».
Це можна розцінювати як «щось сталося»…правильно?
Побачивши, як її спина зникла в наметі, Роланд досхочу розтягнувся, і в ту мить, коли він збирався повернутися до кошика спати, пара невидимих рук схопила його обличчя. Місце перед ним було явно порожнім, але він знову відчув м’який дотик, але цього разу з іншого боку. «Я також дякую вам, Ваша Високість, за те, що ви так багато зробили для нас, відьом».