Було б неввічливо з мого боку змушувати Адеуса чекати на когось, хто ніколи не прийде, тому я відправила Ребекку замість себе.
«Гадаю, вони уже мали б зустрітися», — я мимоволі подивилася на годинник. Я сподівалася, що Адеус і Ребекка забудуть про мене та добре проведуть час.
— Ти хвилюєшся? — Тердео весь день ходив за мною, і, мабуть, помітив, як я поглядаю на годинник.
— Я б збрехала, якби сказала «ні». Я почуваюся не дуже, бо, гадаю, це я спричинила непорозуміння.
— Це він сам зробив поспішні висновки, тож тобі не потрібно почуватися погано.
Справді? Мабуть, у цьому є частка правди. Я кивнула головою на знак згоди та подивилася на Тердео.
— Але...
— В чому справа?
— Ти сказав, що сьогодні не маєш роботи, але ти тільки те й робиш, що працюєш весь день.
Тердео повільно поклав документи, які розглядав. Поруч із ним була величезна купа паперів. Щоразу, коли я переходила з кімнати в кімнату, він ніс усі ці документи з собою, тому здавалося, що це щось термінове.
— Мені просто нудно. Скажімо так, я трохи трудоголік.
— Сьогодні ж не твій вихідний, чи не так?
— Я відпочиваю.
— У тебе сьогодні справді є робота, чи не так?
— Я ж сказав, що сьогодні не маю роботи.
Я навіть перейшла до офісу, бо мені було його шкода через те, що йому доводилося переглядати свої папери на ліжку. Невже він хвилюється, що я можу розірвати наш шлюб ще до кінця року? Я нахилила голову.
— Гм, — мугикнув він, ніби щось згадав. — Я не знаю, це хороша новина чи погана.
— Що таке?
— Твій колишній хлопець нарешті приєднався до імперських лицарів.
— Зрозуміло. Тож зрештою це сталося.
Додолея сказала, що використає свій вплив, і Шифф зрештою зміг отримати те, чого хотів. Я не могла приховати свого дискомфорту.
— Не хвилюйся. Я ж тобі казав. Я керую всіма імперськими лицарями. Я змушу його пошкодувати, що став одним з них.
— Будь ласка, зроби це.
Тердео кивнув, і я відчула його рішучість.
Побачивши його таким, я заспокоїлася, і посміхнулася.
— Ти знав, що останнім часом у маєтку ходить цікава чутка?
— Цікава чутка?
— Кажуть, що в прибудові живе привид, — прошепотіла я.
Тердео не зрозумів, що я мала на увазі. Він підняв брови.
— Привид?
— Кажуть, вночі чути, як плаче жінка, і як чоловік благає не вбивати його.
Його осяяло, і він видав тихий вигук. Його очі заблищали.
— Я не знав, що ходить така цікава чутка. Я переконаюся, щоб це почули і в головній будівлі, а не лише в прибудові.
Бачачи рішучість Тердео, я зрозуміла, що після сьогоднішнього вечора в маєтку поширяться нові чутки про привидів.
«Ребекка знову злякається і розплачеться», — я не могла не засміятися. Відновивши самовладання, я запитала Тердео:
— Ти отримав якусь інформацію від цих двох?
— Ні, — одразу відповів він. Сама думка про це, здавалося, розлютила його. Він стиснув кулак. Документи в його руці зім'ялися. — Вони навіть не знають, кому продавали отруту. Якщо вони могли отримати високу оплату, вони продавали її будь—кому, хто бажав цього. Гидко.
«Ем. Твої документи порвуться. Хіба вони не важливі?» — я з жалем подивилася на зім'яті папери в його руці та обернулася.
— Тоді, у них навіть немає списку покупців? Має бути якісь записи, які б вказували, скільки вони продали, чи щось таке, чи не так?
— Я вже перевірив це. Записи про дату, ціну та ім'я покупця. Але більшість використовували псевдоніми. Гадаю, вони поспішали продати якомога більше, навіть не перевіряючи особу.
— Вони багато продали?
— Кількість була не малою.
Айлет, мабуть, дуже постраждала, щоб це сталося.
— Покупці не знають про прокляття, чи не так? Вони їм розповіли?
Тердео похитав головою.
— Я згодував їм сироватку правди. На щастя, вони нікому не розповіли.
— С-сироватка правди? — я думала, що сироватку правди заборонили після того, як її класифікували як наркотик, оскільки вона має побічний ефект зміни психічного стану при введенні надмірної дози. Я просто пропустила це жахливе твердження. Я нічого не чула.
— Вони сказали, що нічого не казали про прокляття, бо люди могли занепокоїтися і не захотіти купувати отруту.
«Що?» — тож вони зберігали таємницю не тому, що шкодували, а тому, що боялися відлякати людей від купівлі? Почувши це, мені захотілося влити десяток пляшок сироватки правди їм у горло. Я могла б вдати, що моя рука зісковзнула чи щось таке.
Тердео вирівняв зім'ятий папір у руці та кивнув. Він виглядав трохи краще.
— Все ж таки, я вдячний, що прокляття нашої родини не було викрито, — папір не розгладжувався так, як йому хотілося, і Тердео розчаровано насупився. Зім'ятий папір не можна було відновити. — Можливо, мені просто варто сказати, що я ніколи не отримував цього документа.
Тердео знову зім'яв аркуш і кинув його в камін. Він знав, що я спостерігаю, але, здавалося, йому було байдуже.
Я похитала головою.
Тук, тук.Стукіт у двері перервав усе, що я могла сказати.
— Заходь, — Тердео підвів погляд з наступного документа на сера Молтона. — Що сталося?
— Я тут, щоб супроводити Її Світлість.
— Її Світлість? — брови Тердео піднялися. Його рука, все ще тримаючи документ, опустилася.
Я відклала книгу, яку читала.
— Хтось ще прийшов до мене?
— Так, — одразу відповів сер Молтон.
Тердео нахилився вперед у своєму кріслі.
— Хтось прийшов, щоб побачити Її Світлість? — він загарчав, як звір, що захищав свою територію. Він виглядав досить незадоволеним.
Але сер Молтон не вагався. Він посміхнувся і сказав мені:
— Адвокат сказав, що Ваша Світлість відправила вашу компаньйонку доставити листа, в якому його викликали до маєтку.
— Адвокат тут?
— Так, він сказав, що поспішив, коли отримав вашого листа.
— Я справді попросила його прибути до маєтку, але не мала на увазі, щоб він кидав все і поспішав сюди, — я почухала щоку та встала зі свого місця.
Тердео також різко встав.
— Куди ти йдеш?
— Адвокат прийшов до мене. Мені час іти.
— Пощастило. Мені трохи нудно, тож я приєднаюся до тебе.
— Перепрошую? — я повільно кліпнула очима і вказала на документ, який все ще тримав Тердео в руці. — Але ти ще не закінчив працювати.
— О, — Тердео подивився на свою руку. Він без вагань кинув папір на стіл. — Це не робота.
— Для мене це виглядає саме так.
— Це просто непотрібні папери. Я ж казав тобі раніше. Я сьогодні не працюю.
Примітка перекладача: так... ми віримо тобі.
— Але ж цей документ... — мені здалося, що я прочитала на ньому слово «терміново».
Коли я продовжила протестувати, Тердео знову схопив документ і підійшов до каміна. Він без вагань кинув його у вогонь.
Фуууушшш.
— Бачиш? Якби це справді була робота, ти думаєш, я міг би так легко це спалити? Це дрібниці. Просто дурні папери. Просто сміття, — Тердео спостерігав, як папери горять у каміні, і на мить замовк.
— Якщо ти витягнеш його зараз, то зможеш врятувати хоча б частину.
— Ні, я просто хотів подивитися, як добре горить сміття. Ходімо до вітальні, — я впевнена, що побачила натяк на жаль у його очах.
Сер Молтон продовжував спостерігати за нами із задоволеною посмішкою на обличчі.
Заклавши руки за спину, Тердео першим вийшов з кабінету.
«Що з ним сьогодні?» — він справді просто переглядав документи через нудьгу? Це не була робота?
Я зазирнула в камін, де папери безслідно зникли, і обернулася. Я попрямувала до вітальні, де мав чекати адвокат.
***
Коли Адеус знову відвідав мене, це було через п'ять днів після того, як він надіслав листа з запрошенням на побачення. Цього разу я справді намагалася відмовитися від його раптового візиту.
Але він сказав:
— Ви мене підвели. Тільки одну чашку чаю, будь ласка.
Примітка перекладача: підманула, підвела...
Я почувалася надто винною, щоб відмовити. Але замість вітальні я запросила його в сад.
— Ви відправили Ребекку замість себе. Я вам настільки не подобаюсь? — спитав він пригнічено.
— Пффф.
Адеус одразу перейшов до суті, щойно сів на диван, і я мало не виплюнула свій чай.
Незважаючи на біль в його голосі, він все ще посміхався, як кілька днів тому.
Я витерла рота та руку хусткою та подивилася на Адеуса.
— Гадаю, я ввела вас в оману.
— Ви не робили цього. Я зробив власні припущення.
— У будь-якому разі, ми не були на одній хвилі, коли розмовляли минулого разу. Сер Потсон, я...
— Я гадав, ви називатимете мене Адеусом?
— Я ніколи не погоджувалася на це, — рішуче сказала я, перебивши його.
— Здається, мені не вдалося вас переконати, — Адеус посміхнувся. Він намагався прокласти собі шлях через цю розмову. Але ні, це неправильно.
— Я не думаю про вас таким чином, сер...
— Чи могли ви хоча б відтепер називати мене на ім'я?
— Ні.
«Ця розмова не мала бути такою. Дай мені сказати».
— Я...
— Я чудово знаю, що ви не думаєте про мене так, Ваша Світлість. Вам не потрібно говорити про це вголос.
Я знала, що не зробила нічого поганого, але чути як він тихо говорив посміхаючись, з якоїсь причини, змусило мене почуватися винною.
— Будь ласка, не робіть мене поганою людиною, — я зітхнула.
Як головний герой трагічної історії, Адеус різко стер свій гіркий вираз обличчя.
— Чесно кажучи, я помітив, що ми говорили про різні речі під час нашої розмови.
— Що? Тоді чому ви це зробили?
— Я хотів вдати, що сталося непорозуміння. Таким чином, я міг би хоча б надіслати вам листа із запрошенням на побачення, — Адеус майстерно змінював тон голосу та манеру мовлення, а також вираз обличчя, як актор, тому я не могла сказати, що було правдою, а що ні.
Я вдивлялася в усміхнене обличчя Адеуса примруженими очима.
— Є дещо, про що я хотів би попросити у вас щодо минулого разу?
— Попросити?
— Так.
Зазвичай, дії Адеуса мали б бути офіційно винагороджені. Він допоміг імператорській родині та Великому герцогу і схопив повстанця. Але Адеус не отримав нічого. Причина була простою. Він був незаконнонародженим сином. Я гірко посміхнулася і кивнула.
— Що це? Якщо це в розумних межах, я зроблю все можливе, щоб задовольнити це прохання.
— Тоді...
— О, але просто щоб ви знали. Обсяг того, що я можу для вас зробити, невеликий. Якщо ви хочете грошей або почесного титулу, як наприклад титулу імперського лицаря, вам краще звернутися безпосередньо до Великого герцога.
Зазвичай, саме цього хотіли б дворяни на його місці. Достатньо багатства, щоб вони більше не залежали від своєї родини, або титулу чи посади, щоб їм більше не доводилося ховатися. Щоб це не було, я не могла йому цього дати.
Адеус закотив очі. Він м'яко заспокоїв мене:
— Не хвилюйтеся. Те, про що я зараз попрошу, можете дати лише ви, Ваша Світлість.
— Тільки я?
— Так.
Я здивовано подивилася на Адеуса та підняла свою чашку.
— Що це? — я ковтнула чаю та подивилася на нього в очікуванні.
Червоні губи Адеуса промовили:
— Я хотів би бути вашим коханцем.
— Пфф! — злякавшись цим проханням, я виплюнула солодкий чай з рота. Я шоковано подивилася на Адеуса. Я навіть не подумала дістати хустку, щоб витертись.
Адеус спостерігав, як як виплюнула свій чай, але він все ще спокійно посміхався.