Чай капав на підлогу. Злякавшись, я мало не кинула свою чашку через стіл. Вона лежала дороги дриґом на підлозі, а скатертина була мокра від чаю.
— Що ви сказали? — з усім цим стресом через мачуху останнім часом, можливо, с моїми вухами було щось не так.
Адеус недбало простягнув мені свою хустку.
— Я попросив стати вашим коханцем.
— Якого біса? — усі правила соціального етикету були викинуті у вікно. Я проігнорувала хустинку Адеуса та дістала свою, щоб витерти рота та сукню.
«Добре, треба заспокоїтися».
— Ви так здивовані?
Мої губи залишалися міцно стиснутими. Інакше я могла б сказати щось, що не личить леді.
«Що я можу сказати, щоб до нього дійшло?» — я стримала всі гидкі речі, які хотіла йому сказати, і зібралася з духом.
— Ви такий зі мною з самого початку. Вам подобається дражнити та насміхатися.
— Хто б жартома попросив дворянку зробити себе її коханцем? Його б, мабуть, заарештували за неповагу до дворян, — Адеус поклав руку на груди, посміхнувся і сказав: — Я щиро хотів би бути вашим коханцем, Ваша Світлість. Якщо дозволите, я волів би негайно впасти вам до ніг.
Я здригнулася, моє обличчя зім'ялося, як аркуш паперу. Він все ще посміхався, і я не могла зрозуміти, чи він щирий.
— Ні, — твердо сказала я.
— Ох, ні? — Адеус нахилив голову, ніби просто не міг зрозуміти. — Я вам справді так не подобаюсь? Що ви навіть не розглядаєте таку думку?
— Справа навіть не в тому, подобаєтеся ви мені чи ні. Мені не потрібен коханець. Я ніколи про це не думала.
— Тоді вам варто скористатися цією можливістю, — Адеус повільно підвівся зі свого місця. Він підійшов до мене, став на одне коліно і повільно підняв чашку, що впала на землю. — Подумайте про це.
Він подивився на мене з нахабним виразом обличчя.
— Як би це було, якби я став вашим коханцем? — Адеус багатозначно повернув чашку великим пальцем у руці. Він торкнувся губами тієї частини чашки, якої торкалися мої, і сказав: — Я зроблю все, що ви забажаєте. Вдень чи вночі, коли завгодно.
Не усвідомлюючи цього, я дивилася на Адеуса порожнім поглядом, ніби одержима. Якби не вітерець, я б, можливо, кивнула на знак згоди, зачарована цим гарним обличчям. Стоп! Прийди до тями!
Геп. Щойно отямилася, я вдарила Адеуса ногою в гомілку.
— Поверніться на своє місце, поки я вас не вигнала.
— Ха-ха! — Адеус поставив чашку назад на стіл і встав, сміючись. Він повернувся на своє місце.
«Цей слизький», — я примружила очі та спостерігала за ним.
Адеус підпер підборіддя обома руками та подивився на мене.
— Я був би гарним аксесуаром, який можна було б брати з собою.
— У мене вже багато прикрас.
— Я гарний, підтягнутий і високий.
Адеус намагався якнайкраще підтвердити свою правоту. Він не помилявся, але було дивно чути, як він так говорить про себе.
— Попросіть мене про щось інше. Я погоджусь.
— Тоді я хотів би бути вашим таємним коханим.
— Це те, ким і є коханець.
— Дідько. Ви швидко все зрозуміли.
«Невже він думав, що я така наївна?»
— Але чому ви хочете бути моїм коханцем?
— Я закохався в вас, Ваша Світлість. Але ви, мабуть, не повірите.
— Ви справді вважаєте мене дурепою?
Адеус схрестив руки та відкинувся на спинку стільця.
— Що ще може зробити незаконнонароджений син?
— Що?
— Навіть якщо я попрошу грошей, мої можливості обмежені. Те саме стосується почесної посади. Навіть якщо я стану кимось, я зіткнуся з обмеженнями. Як би я не старався, у мене не буде можливостей просуватися по службі. Я все життя буду працювати під чиїмось керівництвом.
Як я і підозрювала, Адеус дуже добре усвідомлював своє місце.
— Ось чому я хочу стати вашим коханцем. Таким чином, я зможу безпосередньо отримувати перевагу від зв'язку з Лапілеонами.
— Перевага Лапілеонів?
— Коханець, якого плекає Велика герцогиня з родини Лапілеон, найближчих помічників імператорської родини. Чи може існувати кращий титул? Ніхто не посмів би недооцінювати мене.
На перший погляд мені здалося, що він просто непристойний розпусник, бездумний та гедоністичний.
«Я й гадки не мала, що він може бути таким жадібним до влади», — я примружила очі та уважно подивилася в блискучі очі Адеуса.
— Тепер я можу стати вашим коханцем? — знову спитав Адеус.
— Моя відповідь не змінилася. Якщо ви хочете ще щось у мене попросити...? — я відсунула стілець і встала.
Адеус мляво подивився на мене.
— Вам варто піти, — твердо сказала я.
Адеус потер підборіддя, ніби задумавшись. Його кадик рухався вгору-вниз.
— Навіть якщо я той, хто може вам допомогти?
— Ви нічим не можете мені допомогти. Бо я не хочу вашої допомоги.
Я буду Великою герцогинею лише рік. Мені не потрібен коханець. Я холодно говорила з Адеусом і повернулася, щоб піти.
«Він має зрозуміти тепер».
Я зробила два кроки, коли Адеус, який все ще сидів за столом, веселим голосом промовив:
— Я чув, як графиня Захарт стверджує, що ви не маєте права на отримання спадщини.
Дриг. Я зупинилася. Обернулася і глянула на Адеуса, який яскраво посміхався.
— Звідки ви це знаєте?
— Це не загальновідома інформація, але я випадково почув її.
«Невже моя мачуха всім розпатякала?» — який же в неї довгий язик.
— І? І що до того?
Вираз обличчя Адеуса змінився. Ніби знявши маску, він прибрав посмішку, і на його обличчі з'явився застиглий вираз.
— Можливо, мої слова недоречні, але якби ви дозволили дати вам пораду заради вашого ж блага, — його очі заблищали, — є багато речей, які вам слід зробити до початку суду.
— Багато речей? — про що він говорить? Я нахилила голову, зацікавлена.
Адеус встав зі свого місця та підійшов до мене.
— Наприклад, ви можете відвідати могилу свого батька та згадати гарні стосунки, які у вас з ним були. Або ви можете відвідати графиню та свою сестру та допомогти сплатити їхні борги, щоб заспокоїти решту родини. Або влаштувати велику благодійну вечірку, щоб правильним чином використати свою спадщину.
— Що? — моя голова наповнилася всілякими питаннями, бо я не розуміла.
Адеус більше не пояснював.
«Чому я маю відвідувати могилу батька? І чому я маю сплачувати борги мачухи та Рейни?» — мене влаштовувало, що вони тонуть у боргах. І чому до суду? Обмірковуючи це, я вибухнула сміхом.
— Ха, ви пропонуєте мені вклонятися та благати? Просити їх скасувати засідання суду?
Яка ще причина може бути?
Невдовзі серйозне обличчя Адеуса зникло, і він знову посміхнувся, як завжди. Було логічно, що він міг це сказати, бо не мав уявлення, через що я пройшла, перш ніж повернутися до життя.
Я нізащо не збираюся цього робити.
— Я вдячна за вашу пораду, але вона не дуже корисна для мене.
Адеус засміявся з мого спалаху гніву.
— Ого. Ви думали, що я це мав на увазі? Що ви маєте вклонятися та благати? — сказав він спокійніше, ніж зазвичай.
— Що? — спитала я і здивовано підняла голову. Коли наші погляди зустрілися, я помітила, що його ясні блакитні очі були набагато ближче до мене, ніж я думала.
— Ну що ж, дозвольте мені спробувати ще раз.
— Що спробувати ще раз?
— Ви думали про те, чому графиня Захарт подала на вас в суд?
Неймовірно. Я засміялася і пильно подивилася на Адеуса.
— Як довго ви плануєте знущатися з мене? Ви справді вважаєте мене дурепою? Звичайно, вона...
— Звичайно, щоб позбавити вас права на спадщину, використовуючи смерть графа, яка сталася давно і стосовно котрої немає жодних доказів, — сказав Адеус з посмішкою. — Дозвольте мені запитати вас по-іншому. Ви вважаєте, що ваша мати графиня, зможе позбавити вас права на спадщину, Ваша Світлість?
— Ні. Звичайно, ні, — відповідь вже була визначена. Минуло забагато часу, і не було жодних доказів, тому звинувачення моєї мачухи не можна було довести. Адвокат чітко сказав мені кілька днів тому, що моє право на спадщину не може бути відібране в мене.
— Звичайно. І я звісно згоден, — посміхнувся Адеус, погоджуючись зі мною.
Що він намагався сказати? Чому він так часто змінює думку? Я примружила очі та глянула на Адеуса. Коли я це зробила, мене охопило дивне відчуття.
«Зачекайте хвилинку, — варто було лише трохи подумати про це, щоб дійти такого висновку. Адеус також сказав, що думає так само. — Тоді моя мачуха теж це знає?»
Адеус подивився на мене так, ніби його це розважало.
— Дозвольте мені сказати вам ще дещо, Ваша Світлість.
— Прямо зараз? — про що він говорив? У мене вже боліла голова від спроб зрозуміти, що задумала моя мачуха. Невдоволена, я знову подивилася на Адеуса. Я не хотіла, щоб він мені ще щось розповідав зараз.
Він проігнорував мій погляд і все одно продовжив:
— Колись давно жила-була донька, яка отримала спадщину після смерті свого батька, графа.
— Сер Потсон...
— У доньки були мати та молодша сестра, які не були її кровними родичами. Дочка, яка отримала спадщину, розірвала зв'язки зі своєю родиною та зрештою вийшла заміж за представника могутньої та впливової родини.
— Ви говорите про мене?
— Залишені напризволяще, мати та молодша сестра почали накопичувати величезні борги, оскільки їхні фінанси скорочувалися. Але донька не допомагала родині, хоча й успадкувала все сімейне майно.
— Сер Потсон, — те, як він на мене дивився, і його глузливий тон образили мене. Я твердо покликала його на ім'я, щоб він зупинився, але він не спинився.
— Потім хтось поширив чутку, що, можливо, донька вбила власного батька, щоб претендувати на спадщину.
Я відчула, ніби вся кров відлила від мого тіла. Мої руки одразу похололи.
— Інші погоджувалися з цією думкою, кажучи, що дочка забрала всю спадщину та вирішила вийти заміж за когось впливового через жадібність. І тому вона навіть не запропонувала допомогу власній родині.
Я стояла нерухомо, з блідим обличчям.
Адеус сміявся, як диявол, дивлячись на мене.
— Правда не головне. Жодна зі сторін не має доказів.
У мене запаморочилося в голові, ніби хтось вдарив мене молотком по потилиці. Все, що сказав Адеус, було правильно. Сам факт судового розгляду зацікавить людей і змусить їх говорити. Жодна зі сторін не мала доказів. Не було доказів того, що я вбила свого батька, але також не було доказів того, що я його не вбивала. Люди зосередяться на тому, що бачать, і в такому разі я буду у невигідному становищі.
«Як я могла бути такою дурною?!»
Я зосередилася лише на своїй спадщині і думала, що, звісно, моя мачуха намагатиметься її у мене забрати. Тепер я зрозуміла, чому Адеус сказав, що я маю зробити це до суду. Я закусила губу від розпачу.
Він простягнув до мене свій довгий палець.
— Це зрозуміло, що ви не знали, — Адеус ніжно погладив мою нижню губу. Його палець затримався там, як метелик, що ширяє над квіткою. — Ви з Його Світлістю не дуже цікавитеся вищим суспільством. Але чутки можуть як допомогти, так і зруйнувати вас. У вищому суспільстві люди вбивають одне одного словами.
Адеус підозріло посміхнувся. Він повільно нахилився до мене.
— Я щойно врятував вас від смерті. Ви знову у мене в боргу, Ваша Світлість, — потім він прошепотів, ніби спокушаючи мене. — Ви все ще думаєте, що я вам не потрібен? Я можу з гордістю сказати, що я найкраща людина, коли справа доходить до таких питань. Що б не робила ваша родина, я можу допомогти вам, щоб вони не посміли торкнутися навіть волосини на вашій голові.
Я відчула запах солодких квітів. Інстинктивно відчувши небезпеку, я відступила назад.
Але Адеус зробив крок вперед переді мною і залишився близько.
— Я стану вашою довіреною особою. Дозвольте мені стати вашим коханцем.
— Сер Потсон.
— Будь ласка, називайте мене Адеусом.
Розчарована, я відштовхнула його обличчя руками.
Поруч пролунав низький, сердитий голос. Він майже звучав як гарчання.
— Адеусе. Так підійде?
Велика рука простягнулася ззаду мене та грубо відбила руку Адеуса від моєї губи.
Сильні руки схопили мене за талію та міцно потягнули назад. Відчуваючи, що можу впасти, мої очі розширилися. Напружене обличчя Адеуса звернулося на когось позаду мене.
— Я думав, що попереджав тебе, — Тердео надійно втримав мене, щоб я не впала. Його рука ще міцніше огорнула мою талію і притягнула мене до нього. — Не підходити ближче, ніж на п'ятсот метрів до моєї дружини.
Його зуби блиснули, не посмішкою, а як у хижака, що витріщається та гарчить на непроханого гостя.