Я не могла розгледіти нічого більше, окрім кольору волосся чоловіка, що лежав обличчям донизу на землі. Кучер поспішно підійшов до мене та хутко вклонився.
— Я теж ніколи не бачив нічого подібного, Ваша Світлосте.
Я голосно засміялась від абсурдності цієї ситуації та примружилась, щоб уважніше оглянути чоловіка на дорозі. Здавалося, кровотечі у нього не було, а його одяг був чистим. Не виглядало так, ніби його хтось затоптав чи вдарив. Але чому він тут лежав у такому стані?
— Він вдає, що непритомний?
Ребекка вийшла з карети, прикрила рота долонями та вигукнула:
— О, Боже мій! Це неможливо! Чому хтось міг таке зробити?! Стороннім сюди вхід заборонений!
Це була правда? Але щось у цій ситуації все ще було підозрілим. Я подивилася на непритомного чоловіка та повернулась до кучера.
— Гадаю, нам слід покликати охоронців і допомогти йому безпечно дістатися додому. І я думаю, нам слід повернутися до маєтку на сьогодні.
Мені це не подобалось, але я не хотіла вплутуватися в це. Зараз у мене було занадто багато справ на думці.
Я повернулась, щоб залізти назад в карету.
Ребекка заговорила з рішучим виразом обличчя:
— Я почуватимусь винною, просто залишивши його там. Дайте мені лишень підійти ближче і перевірити його стан!
— Все гаразд. Вартові зможуть це зробити, коли прибудуть.
— Але йому може знадобитися термінова допомога прямо зараз. Що, як станеться щось жахливе, бо він не отримав допомоги? Дозвольте мені піти й перевірити його стан!
Ребекка стиснула обидва кулаки. Всупереч її сміливій поведінці, її руки тремтіли.
Я схопила її за руку, щоб зупинити, і похитала головою.
— Ні, гадаю, нам краще почекати охоронців. Ребекко, підходити ближче — не найкраща ідея. Він може бути злодієм.
— З-злодій?
— Так. Останнім часом я чула історії про людей, які вдають, що непритомні. Коли хтось наближається, вони беруть цю людину в заручники та крадуть її екіпаж або багаж.
Очі Ребекки сильно тремтіли, ніби вона стала епіцентром свого персонального землетрусу. Вона дивилася то на мене, то на чоловіка збентеженим поглядом.
— А-але чи справді посеред дороги процесії може виявитися злодій? Його було б легко спіймати!
— Можливо, але краще перестрахуватися. Також...
— Також?
— Хіба не підозріло, що він просто лежить, ніби хоче, щоб його хтось знайшов? — я відступила назад, спостерігаючи за блондином примруженими очима. — Тож давай просто повідомимо про це. Варта зможе подбати про решту.
— Урргхх... — пригнічений стогін вирвався з вуст чоловіка, ніби благаючи нас не йти просто так.
Здивована, я довго дивилася на нього настороженими очима, але чоловік лише стогнав і не виявляв жодних ознак руху.
«Щось не так».
Здавалося розумним повернутися, перш ніж заглибитися у цей безлад.
— Розверніть карету. Ми повідомимо варті, що тут хтось лежить на дорозі, - я повернулась, щоб сісти в екіпаж.
Але кучер поспішно підійшов до мене з капелюхом в руках.
— Е-ем, Ваша Світлосте...
«Що відбувається?»
— Це вулиця з одностороннім рухом для процесії, тому ми не можемо розвернути карету.
— Що?
— Єдиний шлях назад — це їхати вперед і зробити велике коло.
«Що? Що, чорт забирай, відбувається?»
— Оскільки карета може рухатися тільки вперед, нам потрібно щось зробити з людиною на землі, щоб ми могли проїхати.
Тож нам доведеться або переїхати його, або якось зрушити з місця? Я подивилась на чоловіка з роздратованим виразом обличчя і тихо зітхнула. Я повернулась до кучера з жалем.
— Тоді, гадаю, іншого виходу немає.
— Перепрошую?
— Перемісти його.
Кучер розширив очі від шоку. Потім він показав на чоловіка тремтячою рукою, ніби запитуючи: «Ви маєте на увазі, перемістити його?»
— Ти сказав, що карета може рухатися тільки вперед, а не назад.
— Т-так.
— Тоді нам потрібно перемістити цього чоловіка. Ми ж не можемо просто переїхати його, чи не так? — і ми з Ребеккою не могли б цього зробити самі. Мені було соромно, але кучер мусив це зробити.
Ребекка, яка стояла позаду мене, подивилась на візника з жалем і запитала з тривожним виразом обличчя.
— Ваша Світлосте, ви ж не збираєтесь просто перемістити його вбік, чи не так?
— Ти б хотіла, щоб ми переїхали його?
— Ні! Звісно, ні! Це було б вбивством! — Ребекка різко похитала головою на моє зауваження.
— Єдиний спосіб — це прибрати його, — сказала я кучеру і жестом вказала на нього.
— Т-так, Ваша Світлосте.
Кучер неохоче скривився і повільно, нахмурившись, підійшов до білявого чоловіка. Він зітхнув, схопив чоловіка за обидві щиколотки та потягнув його.
Скрррр...
Невелика хмара пилу піднялася і відкрила огляд на відносно чисту вулицю, де лежав чоловік, на щастя, не забруднений кров'ю. Поки його тіло тягли, я чітко бачила його обличчя, яке лежало досі донизу на землі. Він був досить гарний. Ще більш підозрілим було те, що він був привабливим на вигляд. Я не могла повірити, що чоловік з таким симпатичним обличчям лежав посеред дороги. Я відчула ще більшу важкість на серці.
— Тепер, коли дорога вільна, рушаймо.
Кучер обережно поклав чоловікові обидві ноги на землю.
Він раптом розплющив очі, ніби чекав цього моменту.
— Арррггг! — його очі були такими ж прохолодними та освіжаючими, як чисте озеро, але також глибокого темно-синього кольору, що нагадував глибини океану.
Візник скрикнув і впав назад.
— Д-де... — дихання чоловіка було слабким і нерівним. Він сів і озирнувся. Потім він побачив мене і солодко посміхнувся. — Ви мене врятували.
«Ну, насправді, я просто збиралась залишити тебе на узбіччі дороги».
Бачачи, як він незв'язно говорив, я здогадалась, що він неспокійна людина.
— Я був впевнений, що знепритомнів посеред дороги.
Принаймні, він знав, яких проблем завдав.
— Бачу, ви перемістили мене вбік, щоб я не постраждав.
«Ні, ми просто перетягли тебе з дороги».
— Ви добра людина, — він підвівся на ноги. Здавалося, що він цілком здоровий, що ще більше викликало підозр щодо того, чому він лежав на землі.
— Я справді не знаю, як я можу вам відплатити.
Тепер, стоячи, гарний блондин обтрусився, ніби нічого й не сталося. Він пройшов повз кучера, який упав на сідниці, і підійшов до мене.
— Як бачите, у мене зараз нічого немає, тому я нічого не можу вам дати. Якщо ви скажете мені своє ім'я, я обов'язково вам віддячу пізніше, — його ноги та руки працювали добре. А його гарне обличчя не мало жодних травм.
Крім того, чим довше я на нього дивилася, тим більше не могла уявити його як когось, кого могли побити. Я подивилась на гарного блондина звузивши очі та випалила:
— Чому ви лежали на дорозі?
— Я вийшов насолодитися фестивалем, але було так людно, і в мене запаморочилась голова. Я спробував знайти місце з меншою кількістю людей, але, здається, знепритомнів, — чоловік відповів одразу, ніби чекав, поки його хтось запитає, і підозріло посміхнувся. Судячи з його манери мови і одягу, він не був схожий на простолюдина. І він був надто ввічливим, щоб бути купцем.
«Він дворянин?»
Але я ніколи раніше не бачила його обличчя.
Коли я не відповіла, гарний блондин продовжив посміхатися і знову запитав:
— Можна запитати, як вас звати?
— Я не намагалась вас врятувати, тому вам не потрібно мені відплачувати, — так мені не потрібно було називати йому своє ім'я. Я яскраво посміхнулась, ніби підводячи риску, і повернулась до кучера, який все ще був у шоці та сидів на землі. — Ходімо. Ми ж не збираємося залишатися тут на всю ніч, правда?
Візник, який був у заціпенінні, ніби щойно побачив привида, поспішно обтрусив пил з штанів і встав. Він підбіг до коня, заспокоїв його та оглянув карету.
Я обернулась і помітила Ребекку, яка нерухомо стояла поруч. Вона, мабуть, здивувалась, коли кучер раніше заволав.
— З тобою все гаразд? Ти злякалась?
— Т-трохи, — Ребекка глибоко вдихнула, поклала долоню на груди, а потім видихнула. Вона багато разів лякалася останнім часом через мене. Мені було шкода.
— Давай трохи відпочинемо в кареті, — я взяла Ребекку за руку і зробила крок до екіпажу.
Гарний блондин підбіг швидше за вітер і перегородив мені шлях.
— Я почуватимусь ніяково, якщо просто відпущу вас ось так, — здавалося, що рухатися так швидко, короткими ривками, йому було легко. Він точно був людиною з гарною фізичною підготовкою. — Будь ласка, хоча б скажіть мені своє ім'я, перш ніж піти.
Я примружила очі.
— Відійдіть з дороги.
«Ребекка злякалася через тебе!»
— Я не маю наміру завдавати шкоди своїй рятівниці. Я просто хочу віддячити за послугу, адже я дуже вдячний.
— Ви віддячуєте за послугу, перегороджуючи мені шлях? — різко сказала я.
Чоловік міцно стиснув губи. Але виглядало так, ніби він не збирався зрушити з місця.
— Чи варто мені повідомити варту, що хтось заблокував мені шлях у закритій зоні?
— Невже ця зона обмежена для сторонніх? Дивно, — він не виглядав здивованим. Насправді, гарний блондин все ще невимушено посміхався.
Я скривилася, побачивши його реакцію.
— Це дорога процесії. Я впевнена, що ви бачили охорону біля входу.
— Не бачив. Коли я зайшов, на варті нікого не було. Якби був, я б не зміг зайти.
Він мав рацію. Як він сюди потрапив?
Ребекка подивилася на чоловіка, задумавшись про щось. Вона здавалася більш розслабленою і неуважно потерла ділянку сонячного сплетіння, коли говорила.
— Йому, мабуть, пощастило, і він проскочив, коли охоронці змінювалися, і якусь мить нікого не було в патрулі.
Пощастило? Я здивовано посміхнулась, почувши слова Ребекки.
— Не знаю, чи можна назвати це удачею чи навпаки невезінням. У будь-якому разі, з тобою все гаразд, Ребекко? Ти здавалася досить наляканою ще мить тому.
— Так, так. Тепер зі мною все гаразд. Вибачте, що налякала вас.
Чоловік, який дивився на мене з посмішкою на обличчі, повернувся до Ребекки.
— Ребекка? Ребекка Найтс?
Ніхто не згадував її прізвище. Її плечі здригнулися.
— Ви мене знаєте?
— Мені здалося, що ти видалась мені знайомою. Це ти. Це я. Хіба ти не пам'ятаєш? — гарний блондин посміхнувся.
Ребекка глянула на мене і похитала головою, показуючи, що не знає цього чоловіка.
— Гадаю, це було давно. І я вже надто довго навчаюся за кордоном.
— Перепрошую?
— Це я, Адеус Потсон.
Ребекка кліпнула очима і незграбно повторила ім'я красивого блондина.
— А-адеус Потсон?
— Так. Ти справді не пам'ятаєш? — Адеус ніжно закотив очі та привабливо посміхнувся. — Ми були друзями дитинства.