— Д-друзі дитинства? — очі Ребекки широко розплющилися від здивування. Вона виглядала так само враженою, як і я.
— Так. Хіба ти не пам'ятаєш? — Адеус багатозначно посміхнувся, його очі склалися в півмісяці. — Ми багато грали разом, коли були дітьми.
«Він син віконта Потсона? — у попередньому житті я чула чутки, що віконт Потсон продав свою приватну власність та вілли, щоб сплатити свої гральні борги. — Чи був у тій родині молодий панич? Єдина дитина, про яку я чула, це донька, яке дебютує цього року».
Я подивилася на Адеуса примруженими очима. Але незабаром байдуже відвела погляд. Для дворян було досить поширеним явищем мати незаконнонароджених або таємних дітей.
Адеус підійшов ближче до Ребекки.
— Я часто тебе дратував і дражнив.
Ребекка не відповіла. Вона лише озирнулася навколо, намагаючись згадати.
Адеус поклав руку на плече Ребекки з напруженим виразом обличчя.
— Ребекко, ти ж мене пам'ятаєш, правда? Я б засмутився, якби ти не пам'ятала. Ми були дуже близькі.
Перш ніж Адеус встиг закінчити речення, Ребекка відкрила рота, ніби щойно щось згадала. Вона вказала на Адеуса, і її вираз обличчя змінився на щасливий.
— Т-ти Адеус!
— Так. Тепер ти згадала?
Ребекка поспішно кивнула. Здавалося, що вони справді були друзями дитинства.
— Ніколи б не подумав, що зустріну тебе тут, Ребекко.
— Я теж. Стільки часу минуло.
Ребекка опустила погляд і ледь помітно посміхнулася, ніби їй було ніяково бачити друга, якого вона давно не зустрічала. Після того, як їхнє вітання закінчилося, знову запанувала тиша.
— Дозвольте мені офіційно представитися. Мене звати Адеус Потсон. Син віконта Потсона, — Адеус поклав руку на груди та чемно вклонився мені. Його блакитні очі, що дивилися на мене, були сповнені радості, яку я не могла описати.
Щойно Адеус закінчив представлятися, Ребекка підійшла до мене та прошепотіла мені на вухо:
— Він мій друг дитинства. Ми багато гралися разом, коли були маленькими, але минуло багато часу з тих пір, як ми бачилися востаннє.
Ось чому це було так незручно.
— Я чув, що ти в місті, але ніколи б не подумав, що зустріну тебе тут.
— Я-я теж не думала, що побачу тебе.
— Я щойно повернувся з навчання за кордоном, — Адеус глянув на карету позаду нас із загадковою посмішкою. Якщо бути точною, гадаю він дивився на родинний герб, вигравіруваний на кареті. Він повернувся до Ребекки. — Гадаю, чутки про те, що тебе найняли Лапілеони як компаньйонку пані, правдиві.
— Га? Т-так, — Ребекка глянула на мене та обережно кивнула. Здавалося, їй було ніяково говорити про мене в моїй же присутності.
Адеус знову повернувся до мене.
— Тоді ви, мабуть, Велика герцогиня Лапілеон, — чоловік сміливо посміхнувся, ніби знав правильну відповідь.
Він був другом Ребекки, тому я більше не могла ставитися до нього так холодно. Я натягнула посмішку та кивнула.
— Здається, мені допоміг дехто дуже важливий.
— Не варто відчувати себе зобов'язаним. Я просто наказала відсунути вас на узбіччя, бо дорога була перекрита, і наш екіпаж не міг проїхати.
— Яким би не був намір, ви все одно врятували мене від смерті під колесами, тому я перед вами у боргу, — посмішка Адеуса нагадувала мені про хитру змію. Його унікальні блакитні очі блищали від інтересу. — Не можу повірити, що я хвалився тим, що поверну борг Великій герцогині Лапілеон.
Адеус голосно засміявся. Здавалося, він вважав цю ситуацію кумедною.
— Я мало не перетнув межу, як кролик, що намагався покрасуватися перед левом.
— У будь-якому разі, дякую за ваші наміри, — на цьому цю балаканину слід було припиняти. Я відсунулась вбік, намагаючись пройти повз Адеуса, який все ще блокував мені шлях.
Але Адеус пішов за мною і знову став прямо переді мною.
— Якщо Вашій Світлості коли-небудь знадобиться допомога, тільки попрохайте, я встану на ваш бік і допоможу вам, незважаючи ні на що.
— Незважаючи ні на що?
— Так. Навіть якщо це означатиме вбити когось задля вас.
«Що?»
Незважаючи на моторошні слова, які він промовив, Адеус все ще посміхався яскраво, як сонце. Контраст був тривожним.
— Мені не потрібна така допомога, але знову ж таки, я ціную ваші наміри.
Навіщо йому когось убивати? Це абсурд. Я дивувалась, чому він сказав мені щось подібне, і мені стало незручно. Я перестала посміхатися і зробила кілька кроків убік із закам'янілим виразом обличчя. Цього разу я рішуче збиралась пройти повз Адеуса.
Але він знову пішов за мною і загородив мені дорогу.
— Ой. Я поставив вас у незручне становище? — спитав він, ніби думав, що бачив мене наскрізь. Він весь час не прибирав посмішки з вуст. — Це була просто метафора. Я просто хотів висловити свою рішучість зробити все можливе для Вашої Світлості. Сподіваюся, це не викликало непорозуміння.
Однак, Адеус не відступав.
Яскрава посмішка на його обличчі мене дратувала.
— Добре. Якщо я не знайду нікого іншого і мені знадобиться допомога, я звернуся до вас, — я мала на увазі, що мені ніколи не знадобиться допомога від нього.
Він знав це, але вираз його обличчя не змінився. Його посмішка не зникла, ніби вона була намальована на його обличчі.
— Тож, ви повертаєтеся до маєтку?
— Так.
«Тож, будь ласка, ти зійдеш з дороги, чи ні?»
Навіть після того, як я відповіла, Адеус все ще блокував мені шлях.
«Тоді, мабуть, мені доведеться якось змусити його рухатися».
Я згадала вирази обличчя, які так часто робили Лапілеони.
— Хіба вам не слід зараз відійти? — я зневажливо посміхнулася з лапілеонівською зарозумілістю та огризнулася на Адеуса. — Ви знаєте, кому зараз перегороджуєте шлях? Ви впевнені, що зможете понести наслідки?
Це було ідеально.
Побачивши мою холодну поведінку, Адеус уважно подивився на мене, Ребекку та карету.
— Чи можете ви взяти мене з собою?
— Що? — що це за нісенітниця?
«Я? Візьму тебе з собою? Навіщо?» — мій нібито страшний вираз обличчя миттєво зник.
— Ваша Світлість раніше згадувала, що це місце закрите для сторонніх. Якщо я вийду сам, охоронці дізнаються, що я забрів сюди самотужки.
Я кивнула. Він мав рацію. Можливо, варти не було, коли він зайшов, але вона буде, коли він піде.
Адеус продовжував говорити так, ніби очікував моєї згоди.
— Якщо охоронці мене спіймають, я отримаю покарання, тож...
— Тож?
В кінці Адеус замовк, дивлячись прямо на мене.
— Тож чи не могли б ви взяти мене з собою, коли виїжджатимете, Ваша Світлосте?
— Ні, — ой. Я відповіла, не замислюючись.
Здивований моєю швидкою відповіддю, Адеус вперше перестав посміхатися.
Чорт. Мені слід було хоча б розглянути його прохання.
«Дайте мені подумати».
— Ні, — навіть подумавши, я все одно не хотіла.
— Мені щойно двічі відмовили?
— Так, саме так.
Адеус засміявся, хапаючись за живіт. Я гадки не мала, що він вважає таким смішним. Він виглядав гарно, навіть регочучи, але я все одно не хотіла брати його з собою.
— Якщо ви хвилюєтесь щодо покарання, я замовлю слівце варті. Ви ж, зрештою, друг Ребекки, і... — і мені було трохи соромно, що я планувала просто залишити його тут. Але мені не було потреби говорити цю останню частину. — У будь-якому разі, я можу просто сказати охоронцям, що ще одна людина з моєї групи також незабаром вийде. Це має вирішити проблему.
— Невже буде так погано, якщо ви дозволите мені проїхатись з вами хоча б якусь мить?
Мовчання не завжди було чимось поганим. Я зберігала тишу, не відповідаючи йому.
Адеус вказав пальцем на Ребекку.
— Я також хотів би трохи поспілкуватися зі своєю старою подругою Ребеккою, яку не бачив цілу вічність. Дозволите?
Цьому було важко відмовити. Ребекка глянула на мене, але уникала мого погляду, виглядаючи ніяково.
Помітивши, що я глянула на Ребекку, Адеус також повернувся до неї.
— Ребекко, тобі б теж цього хотілось, чи не так?
Ребекка підняла своє бліде обличчя. Потім вона подивилась то на мене, то на Адеуса і злегла кивнула.
— Так.
«Невже вона справді хоче поговорити з ним, але хвилюється, що я можу подумати? Чи вона просила про допомогу, бо хотіла уникнути Адеуса, з яким їй незручно бути поруч?»
Її відповідь була неоднозначною.
— Ребекко, ти хочеш, щоб він поїхав з нами?
Ребекка занервувала і злегка кивнула на моє запитання.
— Так, так. Звичайно, якщо це не потурбує вас, Ваша Світлосте. Але якщо потурбує, то все гаразд...
Якщо Ребекка справді хотіла поговорити з ним, у мене не було вибору. Це було б лише до того моменту, як ми з'їдемо з дороги для процесії, тож це все одно ненадовго. Я повернулася до Адеуса.
Його очі блищали від передчуття.
— Тоді, — я якраз збиралася сказати, що нам усім слід повернутися в кареті разом, коли позаду мене загримів кінський цокіт копит.
Чорний кінь галопом мчав до нас, його чудова грива розвівалась вітром.
«Це...»
— Ось ти де, — Тердео зупинив чорного коня прямо перед нами.
— Тердео...
— Ваша Світлість!
Ми з Ребеккою одночасно вигукнули.
Тердео спочатку уважно подивився на мене. Переконавшись, що зі мною все гаразд, він повільно поглянув на карету, Ребекку та Адеуса.
Забувши, що я посеред розмови, я підійшла до Тердео. Цього разу Адеус не міг стати мені на заваді.
— Щ-що привело вас сюди?
— Я отримав повідомлення, що ти прибула сюди оглянути підготування до процесії. І я подумав, що було б добре зробити все як слід. Ти будеш зі мною під час процесії того дня, тому я прийшов допомогти, — Тердео спокійно говорив. Він на мить повернув свої яскраві червоні очі до Адеуса. — Але бачу, що тут непроханий гість.
Тердео зліз з коня та підійшов до Адеуса. На його обличчі був неприємний вираз.
— Хто ти? Ніхто не може увійти сюди без мого дозволу. Я не пам'ятаю, щоб дозволяв комусь іншому це, окрім моєї дружини.
Посмішка на обличчі Адеуса, яка була присутня весь час, повністю зникла.
Гадаю, будь-хто, хто наважився б посміхатися перед Тердео, був би абсолютно необачним.
— Я запитав тебе, хто ти, — його низький голос був різким, і атмосфера навколо стала важкою.
Адеус, який стояв прямо і дивився на Тердео, нарешті відкрив рота.
— Ваша Світлість.
— Це не відповідь на моє питання. У тебе проблеми зі слухом?
— Мене звати Адеус Потсон. Син віконта Потсона. І... — Адеус подивився на мене поруч із Тердео зі спокійним, стриманим виразом обличчя. — Я та Її Світлість...
— Що з Її Світлістю?
— Між нами дещо відбулось.
«Що за?! Чому б це між нами щось сталось?! Якби хтось це підслухав, він би подумав, що ми в якихось стосунках!»