Виживання було найважливішим на даний момент. Ось чому я взагалі попросила Тердео про шлюб за контрактом.
— Ти мені довіряєш?
«Він справді питає мене про це зараз? Після того, як ми вже провели кілька ночей разом в одному ліжку?»
— Дехто колись казав мені, що без довіри не буде шлюбу за контрактом.
Почувши власні слова, Тердео випростався та встав зі стільця.
— Мій дядько, чоловік, який тебе лікував, залишиться тут на деякий час.
— Фінеас? Він залишиться тут через мене? Я не хочу його надто турбувати.
— Дядько сам запропонував залишитися. Коли він почув, що наше прокляття на тебе не діє, він був дуже заінтригованим. Він сказав, що хоче тебе оглянути.
— Мене?
«Але мій огляд нічого не змінить».
— Дядько піклується про всю родину. Він став лікарем, щоб знайти ліки від нашого прокляття. Я маю на увазі, від отрути.
— Ліки від прокляття?
— Це прокляття пов'язане з токсичністю, тому він спеціалізується на отрутах, сподіваючись знайти спосіб лікування, — втома прорвала самовладання Тердео. Він похитав головою. — На жаль, він ще не знайшов ліків.
Гадаю, має сенс, що вони робили все можливе, щоб зняти прокляття.
— Він вивчав отрути все своє життя, тож він навіть на крок попереду королівського лікаря в цьому питанні. Він найкраща людина, яка може впоратись з твоїм поточним станом.
— Якщо Фінеас згоден з цим, то я теж. З усім, що допоможе мені швидше одужати.
— Якщо ти почуватимешся погано, ти повинна повідомити нас.
— Так, звичайно.
Тук, тук.
Тердео відчинив двері спальні.
Ребекка стояла на порозі з широко розплющеними очима та блідим обличчям.
— В-ваша Світлосте...
— Що таке?
— Я-я чула, що Її Світлість прокинулась, тому я прийшла її провідати.
Але Тердео поводився так, ніби вона була непроханою гостею, і заблокував дверний отвір, не виявляючи жодних ознак того, що він відступить, хоча Ребекка чітко повідомила про мету свого візиту.
— Ви впустите Ребекку? — я чула, як Ребекка дихає, тремтячи від страху перед вражаючою фігурою Тердео.
Незважаючи на моє прохання, Тердео деякий час залишався у дверях, дивлячись на дівчину. Зрештою, він повільно повернувся, залишивши їй достатньо місця, щоб ледве протиснутись.
— Її Світлість має відпочити. Тож швидше, а потім йди по своїх справах.
— Так, так, звичайно! — Ребекка протиснулася між дверною рамою та Тердео і кинулася до мене зі сльозами на очах. — Ваша Світлість! Як ви себе почуваєте? Вам все ще погано?
Я поплескала її по руці.
— У мене все добре. Це, мабуть, було шоком для тебе.
Ребекка затнулась і плюхнулась на ліжко поруч зі мною.
— Я-я так хвилювалася, що з вами могло статися щось жахливе, — Ребекка розплакалася, не в змозі контролювати свої емоції.
Мені було боляче бачити, як життєрадісна та жвава Ребекка плаче.
— Все гаразд. Я жива. Я не померла.
«Клятий злочинець повинен турбуватися про своє життя, а не я. Якщо ми колись їх спіймаємо...»
— Вибачте, Ваша Світлосте, — Ребекка схопила мене за руку, навіть не витерши сліз зі щік.
«Невже кожен, хто входить до цього маєтку, страждає від якогось почуття провини?»
— Ребекко, тобі нема про що шкодувати. Ти нічого з цим не могла вдіяти. Ти ж не могла зайняти моє місце і отруїтися замість мене. Тобі немає за що вибачатися. Не плач, — я поплескала Ребекку по плечу і втішила її.
Замість того, щоб втихомирити свої ридання, вона практично заголосила, як плакальниця на похороні.
— Вааа, я старатимусь краще, обіцяю! Одужуйте!
«Одужувати? Цим я зараз і займаюсь. Це мене треба втішати зараз. Тож чому я її заспокоюю?» — я потягнулася за хусткою і поплескала її по плечу, коли підійшов Тердео і протиснувся між нами.
— Я ж казав тобі, що Її Світлості потрібен відпочинок. Якщо ти будеш так шуміти, у неї розболиться голова. Повертайся до своєї кімнати, — спокійний голос Тердео, коли він дорікав Ребецці, не пасував його погляду. Він махнув рукою в її бік, ніби хотів її відігнати.
Зрештою, Ребекка зрозуміла натяк і вийшла з кімнати, її обличчя все ще було мокрим від сліз. Навіть коли Тердео щільно зачиняв двері, вона озирнулась на мене, все ще плачучи.
Він повернувся до мене.
— Поки ти повністю не одужаєш, а винуватця не спіймають, тобі слід бути обережною з усіма, крім мене.
«Що він сказав? Він підозрював Ребекку?»
Уникаючи мого здивованого погляду, він відійшов і сів на диван. Здавалося, що він проведе там сьогоднішню ніч.
***
З їдальні долинали чудові аромати. Я витончено провела рукою по підборіддю. Ніхто б не здогадався, що я перевіряю, чи не тече в мене слинка.
— Ви нарешті сьогодні готові до справжньої трапези, Ваша Світлість, — незважаючи на свої заспокійливі слова, Ребекка тримала мене за лікоть, ніби боялася, що я можу впасти.
— Ти не уявляєш, як довго я чекала цього дня, — за останні сім днів мало що змінилося. Найголовніше, мабуть, було те, що Тердео дозволив мені зайняти ліжко, оскільки я була хвора, поки він спав на дивані в не дуже комфортній позі. Завдяки цьому та загальній настанові не робити нічого, що могло б мене перевантажити, я дуже добре спала останні кілька діб.
А оскільки Фінеас порадив мені не навантажувати шлунок цілий тиждень, я їла лише супи і нічого твердого.
Але нарешті, сьогодні настав день, коли я могла їсти, як і всі інші.
Ребекка поплескала мене по руці.
— Його Світлість вирушив до їдальні першим?
— Так, він встав дуже рано і пішов до свого кабінету працювати. Гадаю, звідти він і вирушить до їдальні.
— Його Світлість справді дуже зайнятий.
— Гадаю, у нього ще багато справ, бо війна нещодавно закінчилася.
Дворецький зустрів нас на сходах.
— Ваша Світлосте, ви йдете на сніданок?
— Так.
— Я якраз збирався прийти до вас. Вам надійшло запрошення. Чи варто мені залишити його у вашій спальні?
«Запрошення?»
— Хто його надіслав?
— Це запрошення від Її Високості принцеси Додолеї, — його професійна посмішка все ще видавала нотки здивування.
Я ледь чутно охнула.
«Додолея? Чому вона надсилає мені запрошення? І чи обов'язково воно мало надійти сьогодні вранці?»
Але знову ж таки, я вже знала, що було в листі. Я не відповіла на її перше запрошення. Я впевнена, що воно було в тому ж дусі.
Я дивилася на запрошення, яке тримав дворецький, не беручи його з його рук. Якби я це зробила, можливо, мені довелося б зустрітися з нею.
— Спали його.
— Вибачте?
— Спали запрошення.
— Я не можу спалити чи викинути запрошення з королівського палацу, Ваша Світлість.
«Чому б і ні? Тердео сказав, що ми можемо! Він сказав, що ніхто не дізнається!»
— Тоді я його ніколи не отримувала. Скажіть, що воно загубилося під час перевезення.
Дворецький примудрився виглядати ображеним і водночас вибачливим.
— Його мені особисто вручив лицар, який перебуває під безпосереднім командуванням Її Високості принцеси Додолеї, Ваша Світлосте.
Чому вона була такою передбачливою?
Я деякий час дивилася на запрошення й похитала головою.
— Тоді скажіть їй, що я хвора. Через отруту, яку я нещодавно проковтнула, я не зможу бути присутньою в найближчому майбутньому.
«До кінця свого життя, — я помчала геть, ніби тікаючи від запрошення Додолеї. Який початок дня! — Мені слід бути особливо обережною сьогодні».
Ребекка поспішила за мною і крикнула:
— Не так швидко, Ваша Світлосте. Ви можете впасти і поранитись!
— Це не якась пересічна місцевість, Ребекко. Тільки хтось жахливо незграбний... аааа!
На мій сором, я мало не впала, дражнячи Ребекку. Міцні руки обхопили мене за талію і не дали мені вдаритися носом об мармурову підлогу.
— Ти маєш рацію. Тільки хтось жахливо незграбний може впасти на такій гладкій поверхні, — тон Тердео був підозріло позбавлений іронії.
— Я п-перечепилась ногою.
Він обережно допоміг мені підвестися і подивився на мене з підозрою.
— У тебе паморочиться голова, бо ти ще не повністю одужала?
Я похитала головою. Помахала руками й ногами, всім, що було в моєму розпорядженні, щоб показати, що він помиляється.
— Якщо ти все ще хвора, я можу попросити когось принести суп до твоєї кімнати...
— Я мало не спіткнулась, бо моя нога зачепилася! — я зробила паузу, щоб перевести подих. «Я більше ніколи не їстиму суп! Моє тіло його зрікається!» — Насправді, надійшло запрошення від принцеси Додолеї. І я впала, намагаючись від нього втекти.
Тердео простягнув руку.
— Ти його спалила?
Ребекка подивилась на нас двох і тихо відійшла.
— Я попросила, але дворецький сказав, що не може цього зробити, — це було схоже на виправдання.
— Я спалю його.
— Так, будь ласка, зробіть це. Не залиште навіть рештків, — твердо мовила я, коли ми вдвох увійшли до їдальні.
Усі члени родини чекали на нас. Тео підсунув мені стілець і Фінеас встав, щоб привітати мене.
— Доброго ранку, Ваша Світлосте. Ти почуваєшся добре?
— Доброго ранку, Фіне. Завдяки вашій турботі, я вже справді цілком здорова. Я навіть гуляла в саду з Ребеккою вчора і почуваюся добре.
— Втім, тобі не варто перенапружуватись. Обережність ніколи не буває зайвою.
Я кивнула Фінеасу і подивилась на бранч. Мій рот наповнився слиною.
Тердео сів на своє місце, виглядаючи трохи незадоволеним. Покоївки щедро наповнили його тарілку.
«Все виглядає так смачно», — у мене майже потекла слинка. Я спробувала струсити її і підняла виделку. Минув вже деякий час відтоді, як я відчувала виделку в руці.
— Це лише запобіжний захід, але відтепер покоївки куштуватимуть невелику кількість усієї твоєї їжі, перш ніж твої губи до неї торкнуться. Усі придбані інгредієнти будуть перевірені дворецьким та безпосередньо лицарями маєтку. Ми робили це з супом, який ти їла увесь тиждень. Ти більше ніколи не отруїшся, тож будь певна.
Тільки погляньте на цей свіжий салат. Я вже відчуваю його хрускіт в роті. Він буде таким свіжим і корисним на смак. І Боже мій, подивіться, як соковито виглядає цей шматок м'яса!
— Не поспішай. Повільне харчування запобігає нетравленню.
Мені здалося, що я почула, як Тердео щось сказав, але я не змогла розібрати, що саме. Я коротко кивнула і одразу ж кинулась до сезонного фруктового салату.
Якраз коли я збиралася покласти його до рота, різкий крик перебив мене.
— Сашо! — Сайорис стояла на вході до їдальні, її одяг був розпатланий, очі налиті кров'ю, а макіяж кривий.
— С-сессі?
— Сайорис пробігла повз переляканих Лапілеонів до мене.
— Я чула, що тебе отруїли. Ти в порядку? Я хотіла прийти в ту ж мить, як почула новину, але затрималася, бо корабель все ніяк не відпливав. Вибач.
— З-зі мною вже все гаразд, Сессі.
— Де та людина, яка це з тобою зробила? У катівні? В'язниці? Місці страти?
— Ну... ем...
— Тео, де злочинець? Скажи мені? Він вже мертвий? Якщо ні, то, гадаю, мені варто піти туди і добре його вдарити підбором.
— Ми ще не спіймали злочинця, — Тердео витер куточки рота серветкою та опустив погляд.
Тиша наповнила кімнату, яку нарешті порушив низький і холодний голос Сайорис.
— Ви не зробили що?
Мурашки побігли по моєму тілу.
— Ви його ще не спіймали? Ту людину, яка намагалася вбити Велику герцогиню? — Сайорис схопила виделку зі столу, ніби готова була когось нею проштрикнути прямо тут і зараз. Можливо, Тердео.
Сельфіус неквапливо відкусив ще один шматочок їжі та встав. Він помахав мені, щоб я продовжувала їсти, і простягнув руку Сайорис.
— Ходімо сюди, Сайорис. Я все поясню.
— Сельфі, що тут пояснювати? Я думаю, нам потрібно застосувати силу, а не слова. Ти так не думаєш?
Голос Сайорис лунав все віддаленіше і віддаленіше. Я глибоко вдихнула і потерла грудну клітку. Спостерігаючи за мною, Тердео нахмурився і різко встав зі свого місця.
— Не треба лякатися. Я подбаю про Сайорис. Доїдай.
— П-подбаєте? — що він планував зробити? Сайорис, здавалося, була готова кинутись на нього прямо зараз. Мої очі тремтіли, коли я дивилась, як він відходить. Я не зводила очей зі входу до їдальні, звідки вийшли всі троє.
Фінеас простягнув руку через стіл і поплескав мене по долоні.
— Не хвилюйся. Ніхто насправді не помре.
— Прошу? — я порожнє дивилася на Фінеаса. Він також, здавалося, зовсім не збентежився ситуацією. Про кого він говорив? Про Тердео чи Сайорис? Хто з ким битиметься?
— А якщо все стане геть кепсько, я теж тут, тож усе гаразд. Будь ласка, їж, поки твоя їжа не охолонула. Ти повинна добре харчуватися, щоб залишатися здоровою.
Я опустила голову та подивилася на їжу на своїй тарілці. Вона була надто гарної, щоб її залишили недоторканою.
«Можливо, я просто з'їм один шматочок, перш ніж піду перевірити їх, — я поклала до рота велику виделку з їжею. Вона була навіть смачнішою, ніж я уявляла. Мої очі заплющилися, і я, мабуть, простогнала з салатом у роті. Справжня їжа мала так багато різних текстур. — Ще один шматочок».
Все було дійсно смачно. Суп справді неможливо їсти постійно.
«Останній шматочок, — було б гріхом залишити всю цю їжу недоїденою. — Талановитий лікар тут, і я дуже сумніваюся, що ці двоє справді вчепилися одне одному в горлянки».
У цей момент я посунулась на стільці та повністю зосередилась на їжі. Лише коли я нарешті наситилась, я зрозуміла, що Фінеас дивився на мене з іншого боку столу.
— Я б хотів дещо в тебе запитати, Ваша Світлосте.
— Вибачте?
— Невже сімейне прокляття справді на тебе не діє?
Кожен, кого я зустрічала, питав це. У це здавалося важко повірити. І я розуміла, чому.
— Так, я ковтала кров і Тердео, і Сельфі, але не померла обидва рази і прокидалась знову.
Фінеас кивнув із серйозним виразом обличчя.
— Відверто кажучи, я став лікарем, щоб зцілити нас від родинного прокляття. Але я не зміг позбутися навіть періодичного болю, не кажучи вже про те, щоб знайти належне лікування.
«Періодичний біль? Невже прокляття шкодить їм теж? Не лише інші люди страждали від отруйної крові Лапілеонів?»
— Я не знаю, як це сказати, але... — Фінеас зупинився на півслові та глибоко вдихнув. Здавалося, він намагався знайти правильні слова.
— Все гаразд, продовжуйте.
— Одна лише твоя присутність — це надія для нас.