Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Величезний, важкий механічний павук склав свої довгі кінцівки під черевце і завдяки вбудованим колесам стрімко покотився рівною дорогою. Платиноволоса інквізиторка Ванна впевнено стояла на броні цього ходуна, ніби була єдиним цілим із його панциром. По вулицях гуляв нічний вітер, насичений ледь відчутним солонуватим запахом моря. Прохолодне повітря допомагало їй краще зосередитися, прояснюючи думки.
Ці фанатики, що поклонялися Сонцю, були справжньою виразкою на тілі сучасної цивілізації. Проте, на жаль, подібна виразка виявилася далеко не єдиною.
З найглибших нетрів підпростору на людський світ без упину дивилися сповнені злісного наміру очі, і завжди знаходилися дурні смертні, які намагалися привласнити собі ці зловісні, нечестиві сили. Унаслідок такої таємної змови древніх богів та звичайних людей у найнайглухіших куточках міст-держав залягли забуті з прадавніх часів магічні аномалії, заборонені поріддя та відлуння давньої скверни. Вони повсякчас вичікували зручного моменту, прагнучи підірвати сам лад теперішнього суспільства.
Проте серед усіх цих загроз послідовники культу Сонця змушували захисників Планду завжди бути напоготові та завдавали їм найбільшого клопоту.
Вони були не просто єретиками, а безпосереднім продуктом якоїсь давно втраченої частини історії старого світу. На відміну від більшості дурних і засліплених звичайних сект, ці прихильники чорного сонця становили смертельну небезпеку саме тому, що за їхніми діями стояла міцна ‘віра’. Незважаючи на їхній фанатизм та спотвореність, і те, що серед рядових членів культу вистачало всілякого непотребу, у найвищих колах цього огидного вчення справді існувала непорушна основа, яка залишалася незмінною протягом сотень, а то й тисяч років.
Ця віра будувалася навколо так званої “Епохи Порядку”, коли світ ще освітлювало колишнє сонце. Культисти мали власну закриту систему догматів і навіть користувалися особливим ‘істинним сонячним календарем’, який сучасна цивілізація категорично відмовлялася визнавати. Вони свято вірили, що є нащадками колись утраченої великої давньої культури, і були переконані, що та велична прадавня держава обов’язково відродиться.
Як інквізиторка Церкви Штормів, Ванна мало цікавилася єретичною маячнею та псевдонауковими теоріями цих фанатиків. Проте вона чудово розуміла: саме через наявність цієї ідеологічної бази послідовники культу Сонця виявлялися набагато згуртованішими й непохитнішими за будь-яких інших єретиків. Це дозволяло їм раз по разу виживати навіть після найнищівніших ударів та крок за кроком розростатися в тіні багатьох міст-держав.
І все ж те, що вони знову підняли голову в Планді, стало для Ванни несподіванкою.
Після безпрецедентної за своєю жорстокістю зачистки, проведеної чотири роки тому, тутешнє гніздо послідовників культу Сонця було практично повністю розгромлене. Згідно з кількома останніми звітами розвідки, єретики мали перенести свої основні сили до сусідніх Луньси, Морко або ще далі — до міста-держави Колдгарбор. У Планді ж мали залишитися хіба що поодинокі засліплені фанатики, які через свій низький статус просто не мали права евакуюватися разом із вищим єпископатом.
Ці прибічники ховалися по найтемніших кутках міської каналізації, покладаючись виключно на чудове знання підземних тунелів та мізерні спотворені благословення чорного сонця, аби хоч якось уникати розправи з боку вартових церкви. Минуло чотири роки, їхня кількість невпинно зменшувалася, і єдине, що їм залишилося — це виживати.
Аж раптом сьогодні, через чотири роки затишшя, вони знову зібралися разом і навіть наважилися провести криваве жертвоприношення в підземному залі, свідомо йдучи на ризик викриття... Хто дав їм таку сміливість?
Або, можливо... до міста-держави наближається щось важливе? Має існувати дуже вагома причина, яка змусила цих єретиків ризикнути останньою живою іскрою свого підпілля, аби лише привернути погляд чорного сонця до Планду.
Зсередини механічного павука долинав безупинний гуркіт і вібрація від працюючого парового ядра. З випускних клапанів тиску разом із білою парою виривалися слабкі пахощі духмяного диму, який нічний вітер доносив до Ванни. Вона відігнала від себе зайві тривожні думки й знову звела погляд на небосхил.
Над нічним містом високо висіла “Рана Світу”, заливаючи блідим світлом розкидані внизу будинки, промислові труби та високі шпилі веж Планду. Зараз загін вартових як раз проїжджав околицею промислового району. Величезні парові та теплові магістралі, що тягнулися між фабричними корпусами, перетинали нічне небо над вулицями, наче розгалужені судини якогось залізного гіганта.
Ванна мимоволі згадала минуле, а саме ту найстрашнішу ніч, яка назавжди вкарбувалася в її пам’ять. Тієї кривавої півночі дядько ніс її на власних плечах, рятуючи з вогню. На вулицях міста тоді вирували живі мерці, охоплені масовим божевіллям, та роздувалися химерні потворні тіні зі шматків плоті. Вони тікали по трубах заводських комунікацій, і Ванну досі нудило від спогадів про той запах крові, змішаний із хімічними мастилами, що просочувалися крізь шви...
Під ногами раптом відчутно струснуло бронею, і Ванна миттєво повернулася до реальності.
Рівна бруківка закінчилася. Попереду лежав занедбаний пустир на самій околиці житлових кварталів — земля тут була вкрита вибоїнами та глибокими ямами. Обидва парові ходуни вимкнули режим ковзання, розправили свої довгі металеві кінцівки й почали швидко крокувати нерівною місцевістю.
Невдовзі загін дістався до входу в покинутий колектор каналізації.
Там на них уже чекала інша група з восьми бійців. Вони заздалегідь перекрили навколишню територію, аби жодна стороння душа не змогла наблизитися до цього місця.
Ванна коротко вислухала рапорт підлеглих і разом із керівником операції на місці попрямувала вглиб підземелля.
Минувши кілька довгих сирих тунелів та брудних вузьких переходів, Ванна нарешті вийшла до таємного залу зібрань культистів. Тут вона побачила ще більше бійців церкви та жерців, які якраз проводили обряд очищення території.
Прямо по центру підземного залу височів наспіх збудований жертовник. Дерев’яний помост виглядав так, ніби його нещодавно лизали язики полум’я. На горі вівтаря все ще можна було розгледіти споруджений єретиками нечестивий тотем культу Сонця — вогонь суттєво пошкодив його, проте загальна конструкція залишилася цілою.
Навколо помосту на колінах сиділи кілька десятків культистів із міцно зв’язаними руками. Більшість із них сильно трясло від страху, і лише дехто беззвучно ворушив губами, гарячково шепочучи свої блюзнірські молитви.
Проте тепер, коли їхнє святилище було розгромлене, а сама Богиня Штормів звернула свій гнів на це місце, благання єретиків не мали жодної сили.
Неподалік від жертовника, на розстелених шматках лляного полотна, вкритих захисними рунами, лежали тіла нещасних жертв, яких бійці знайшли в сусідніх гротах. Трунарі, що прибули на місце разом із вартою, поспіхом оглядали кожне тіло, фіксуючи його стан.
Кілька священників повільно обходили жертовник по колу. Вони розмірено погойдували бронзовими ланцюжками, на кінцях яких трималися кадила із чистим білим димом. Щойно цей дим торкався землі поблизу вівтаря, він миттєво забарвлювався в моторошний чорний колір, проте нові хвилі священного фіміаму* швидко поглинали цю темряву. Таким чином крок за кроком підземелля очищали від нечестивої скверни, яку залишала по собі присутність чорного сонця.
[Примітка: Фіміам — це пахуча речовина або суміш смол, яка використовується для кадіння під час богослужінь.]
— Ваша честь, пройдіть, будь ласка, сюди. Саме тут ми виявили ту дивну аномалію, про яку я казав, — молодий вартовий вказав рукою на кілька тіл, що лежали осторонь від решти вбитих. — Будьте обережні, земля тут дуже брудна.
Ванна рішуче підійшла до вказаного місця. Та щойно її погляд упав на одне з тіл, вона мимоволі насупила брови.
Перед нею лежав культист у золотій сонячній масці. Поза всяким сумнівом, це був головний жрець єретиків, який безпосередньо керував усім цим нечестивим обрядом жертвоприношення.
На його грудях зяяла страшна кривава рана — там просто не було серця.
— ...Як це розуміти? — Ванна здивовано звела брови. — Невже цей фанатик наприкінці обряду настільки збожеволів від екстазу, що вирішив принести в жертву самого себе? Я щось не пам’ятаю, аби у послідовників культу Сонця були подібні звичаї.
— У тому й уся химерність ситуації: це не було самопожертвуванням, — вартовий, який привів Ванну, заперечно похитав головою, і на його обличчі з’явився вельми дивний вираз. — Якщо вірити словам схоплених на місці культистів... їхнього поважного ‘посланця’ приніс у жертву один із призначених для жертовника...
— Жертва принесла у жертву самого жерця? — Ванна здивовано вигнула вгору брову. — Що це за божевільні вигадки?
— Це й справді звучить як повна маячня, — безпорадно розвів руками боєць варти. — Але мушу визнати, коли ми увірвалися сюди, більшість єретиків уже перебували в стані абсолютного божевілля.
— Стані абсолютного божевілля?
— Так. Схоже, під час обряду щось пішло геть шкереберть, і на багатьох найшов напад шаленства. Вони навіть почали влаштовувати різанину між собою. За їхніми словами, кожен бачив у своєму соратнику... якесь жахливе чудовисько, що заволоділо чужим тілом. Саме через те, що вони в паніці вискочили з підземелля на вулиці міста, їх і помітили нічні патрульні жандарми, завдяки чому ми дізналися про це гніздо... Коли наш загін увійшов до залу, тут майже не залишилося тих, хто міг би притомно відповідати на запитання. І ті нечисленні культисти, які ще були здатні зв’язати кілька слів, в один голос стверджують, що жертва власноруч вирізав серце їхньому посланцю.
— Охоплені шаленством? Почали вбивати один одного? І бачили в інших чудовиськ? — вираз обличчя Ванни вмить став суворим. — Ви вже провели первинну перевірку? Це результат зараження скверною чорного сонця?
— Ми не виявили жодних слідів зовнішнього магічного зараження. Це більше схоже на те, що божевілля спалахнуло само собою, наче імпульс народився в глибинах їхньої власної психіки, — вартовий замовк і вказав пальцем на молоду жінку в чорній довгій сукні, яка неквапливо ходила між схопленими культистами. — Пані Гайді вже прибула на місце. Якщо підтвердиться, що це не вплив чорного сонця, нам доведеться вдатися до допомоги гіпнозу, аби витягнути з них бодай якусь інформацію.