Розділ 187 — Активізація північного континенту (Часть 4).
Бу-бум!
Звичайно, Тео міг помилятися, але в той момент йому здалося, що його серце завалилося у п’ятки. Коли Елленоя зробила це визнання, в її очах спалахнула любов. Наскільки б Тео не був байдужий до сентиментальних речей, він просто не міг здригнутися.
Його серце билося так сильно, що, здавалося, ось-ось вискочить назовні.
Тео навіть забув як дихати, дивлячись на неї.
« Елленя... Я?»
Було б брехнею, якби він сказав, що не очікував чогось подібного. Озираючись назад, було багато причин, чому Елленоя могла вибрати його.
Він не відступив назад і воював проти одного з семи гріхів, Гордіні. Хоча Еллена не мала бойового досвіду, вона добре розуміла, наскільки страшним і відчайдушним був той бій. І їй не в чому було б звинувачувати Теодора Міллера, якби він кинув її біля розбитої візки.
Але розуміючи, наскільки у нього низькі шанси, Теодор все одно вступив в бій з цим чудовиськом, схожим на найгірший нічний кошмар.
Елленя всього цього не бачила. Коли вибухнула битва, Теодора відкинуло в відносно безпечне місце і він знову побачив Тео лише після того, як підсувала Вероніка. Коли Еллена побачила спустошені околиці, вона відчула такий розпач, який ще ніколи не відчувала.
Вона бачила зламаний одяг Теодора і його поранену спину. Вона бачила, як він стиснув зуби і зніс нестерпний біль. Прощений власною кров'ю, її герой...
Виранений і стікав кров'ю хлопчик, який вийшов з тієї битви далеко не переможцем...
Але чому? Чому, тримаючи його закривавлене тіло, Елена подумала, що він прекрасний? Тому що він стрибнув у бій, в якому не можна було було перемогти, тільки щоб захистити її.
[З того дня...]
Відтоді і сьогодні.
[Я тугала по тобі.]
Теодор почув щирий голос Елленої. Однак ці слова не були висловлені вголос. Вона говорила за допомогою зв’язку, яка виникла між ними під час пробудження Мітри. Це було щось на зразок телепатії. І такий спосіб передачі думок лише посилював серце і душу Елленої.
«... Чесно кажучи, я радий" - чесно зізнався собі в цьому Теодор.
Він був радий її визнанню.
Було приємно усвідомлювати, що хтось на зразок Еллени любив його. Вона була така мила, що Теодор навіть захотів взяти її на руки. Чи така поведінка була прийнятною? А ще, якщо відкласти в сторону інтереси двох країн, як би все було якби він жив разом з Еленою?
– Я...
У той момент, коли Теодор збирався імпульсивно відповісти...
– Тс-з.
Еллена злегка похитала головою, приклавши палець до губ.
[Будь ласка, не поспішай.]
Її ясні очі вже помітили, що Теодор дуже схвильований. Вона бачила відповідальність і тягар, які він відразу відчув на собі, і навіть його симпатію до неї.
У глибині душі вона спокійно проговорила:
[Я не хочу, щоб ти відчував тягар і відповідальність за мій власний вибір. Якщо ти хочеш бути зі мною тільки через це, я відмовлюся.]
- Це...
Це були слова, які він при всій бажанні не зміг би заперечити. Теодор закрив рот, і Елленя ніжно йому посміхнулася.
Якщо ти хочеш прийняти мене, будь ласка, скажи мені, коли ми будемо наодинці. Я не хочу, щоб рішення про шлюб приймали в такому місці.]
– Ох...
Теодор з сумом поглянув і згадав, що крім них присутній ще цілий натовп. Всі присутні були поглинуті зовнішністю Еллени, так що навряд чи вони стали б протестувати через невеликий затримки. Єдине, чого Тео не розумів - чому Курт III дивився на них якимось особливим дивним поглядом і не показував жодних ознак мотиву до подальшої дії. Таким чином, Теодор прийшов в себе і зрозумів, що зараз дійсно не час обговорювати особисті речі.
Отже, Теодор заспокоїв своє серце і знову подивився на Елленю під м'яким магічним вогнем. Незважаючи на її слова про відповідальність і тягар, він просто не міг прокрутити у своїй голові сценарій їхнього спільного життя.
***
Тим часом одна з цих красеньок облокувалась на стіл і зі склянкою в руці скаржилася:
- Ах, все погано. Це більше, ніж я...
Це була майстер Червоної Вежі, Вероніка. Через її славу в північній та центральній регіонах континенту, за його столиком рідко коли можна було когось побачити. Це було дуже небезпечно, бо ніхто не зміг би гарантувати відсутність нищівного удару.
Тим не менш, сьогодні за її столом все-таки сидів один чоловік. Це була володарка срібного волосся і блакитної мантії, Сильвія. Сильвія не зрозуміла, що мала на увазі Вероніка, і перепитала:
- Що ви маєте на увазі?
- Ти не розумієш? Це означає, що ми обоє запізнилися — недбало кинула Вероніка і знову наповнюючи свої келихи.
Але питання з очей Сильвії не зникло, а тому Вероніка буркотливим тоном додала:
- Ти щось чула про поле вищої ельфів?
- Так, він залежить від їхніх рішень.
- Ні, все не так просто. Чистокровні Арви можуть змінювати свою стать за власним бажанням, але ось ситуація з вищими ельфами відрізняється. Рішення вибрати одну чи дві статі на все життя. Але все ще гірше, тому що вона зробила вибір ще до того, як почула відповідь протилежної сторони.
Вероніка, яка роздратувалася, перестала говорити і спустошувала келих.
Висші ельфи успадкували лише частину здібностей Арв.
З цієї причини, на відміну від Арв, які могли вибирати собі стать, вищі ельфи не змогли трансформувати свої дії після того, як зробили вибір. Іншими словами, вирішивши стати жінкою, найвищий ельф більше не міг бути чоловіком або повернутися до нейтральної статі, якщо обранець не прийняв його серце.
Більшість людей співчуває Еллені, але не Вероніка.
— Вона хитра, — сказала Вероніка, опустивши порожній келих. — Як ти знаєш, малюк - це людина з величезним почуттям обов’язку. Він не відмовиться і не здасться, навіть якщо це занадто важко. Він ніколи не відвернеться від людини, яка буде страждати через нього. Хіба не так?
– ... Так, безумовно.
- У цьому і полягає його чарівність, до того ж ... Чи зможе дитина так легко відмовитися від піклувальників високого ельфа?
« Ні»
Коли Сильвія зрозуміла, якою буде відповідь, з її тіла миттєво залинув потік холодного повітря. Це тривало всього миттю, але навіть жар Вероніки був змушений відступити.
Сильвія була чоловіком, котрому пощастило народитися з одним із найкращих талантів у світі. Крім того, вона була справжнім генієм на посаду Майстра Вежі наступного покоління. Якби поблизу не було Вероніки, на сусідніх столах замерзли б усі пляшки.
І ось, дві жінки якийсь час мовчки продовжували дивитися на Теодора та Елленю.
- Отже, Майстер Вежі, Ви відступите? - Ставила запитання Сильвія, порушивши це неприємне мовчання.
— Ні в якому разі, — відразу ж відповіла Вероніка з очима іскриціями. — Сьогодні я нічого не зможу зробити, але буду діяти стратегічно. Є приказка: « Якщо хочеш в чомусь досягти успіху, заручися підтримкою".
- Ви маєте на увазі...
- Схоже, ми думаємо про одне і те ж.
З цими словами погляд двох красунчик перемістився з поіума на столик Деніса Міллера, який аплодував прекрасному вигляду свого сина. Оскільки Курт III призначив Теодора особистим партнером Еллені, то не було нічого іншого, що могли б зробити ці дві красуні. Тим не менш, вони тільки посміхнулися і встали зі своїх місць.
Коли Сільвія прошепотіла Вероніке, вона сказала:
- Це дійсно допоможе? Здається, це буде важко...
– А-а?
Вероніка повернулася і подивилась на натовп, що зібрався біля подіуми. Звичайно, головна їхня увага була: Теодор і Елленя. Коли Вероніка це побачила, її брови здригнулися, але потім Майстер Вежі просто потиснула плечима і проговорила:
- Ну, принаймні це не принесе нам ніяких проблем. Хіба не так?
– ... Я не зовсім згодна. Само собою це навряд чи допоможе.
- Кхек, ладно. Тоді дозволь запитати, у тебе є інші пропозиції?
Вогонь і лід, два абсолютно контрастних кольори та людину йшли плечом до плечей. Натовп розставався перед ними, звільняючи дорогу до столу, де сиділа сім’я Міллерів.
Тим часом, бенкетує у королівському палаці оголосили начальним.
***
Магічний конкурс ось-ось повинен був початися і на контрольно-пропускних пунктах Мана-віля творив справжній аншлаг. Через це в’язничні солдати почали накопичувати свою утому навіть тоді, коли кількість змін зросла. Однак охоронці лише стискали в кулаки свою волю і тримали очі широко розкритими, як у перший день посту.
- Ви прийшли з Остіна? — Поцікавився сторожником, звертаючись до чергового гостю.
– Да.
- Яка мета вашого візиту в Мана-віль?
- В останні дні посуха зростає... Я прийшов подивитися якісь артефакти води.
- Ах, ось так.
На півночі добре знали про таку найбільшу катастрофу, як Велика засуха Королівства Остін. Протягом декількох десятиліть на цю державу злилася паніка від бога пустелі, що майже повністю витіснило воду. І ось, коли вартовий побачив, що шкіра відвідувача в кількох місцях зморщена і висушена, йому стало шкода його.
- Ви зможете знайти те, що шукаєте, якщо загляните в магазини на сході міста. У центрі надто високі ціни, до того ж там не продаються речі першої необхідності.
- Ох...! Дуже дякую.
- Пустяки. Що ж, проходьте.
Відвідувач з Остіна подякував охоронцю і, злегка похитуючись, зайшов до столиці. Якийсь час вартовий продовжував дивитися йому слідом, але той, на щастя, все-таки встояв і не впав.
Незабаром вартовий вже забув про відвідувача з безлюдного королівства. День був насичений і пам’ятати про всіх, хто проходив через міські брами, не зміг би жодна людина.
Тим не менш, на цього відвідувача явно слід було б звернути увагу. Минувши ворота, він подався до поблизького перевулок і зняв з себе свої мішкі ковдри.
– ... Думаю, це місце підходить. Що ж, я відключаю здатність, - пролунав чийсь голос.
Потім навколо відвідувача з'явилося ще три людини. Ні, вони спочатку і були біля нього. Це було не що інше, як здатність аури — чудо, яке в деяких місцевостях навіть переважало магію і дозволило приховувати її існування. Можливість використовувати такі навички означала лише одне — один із відвідувачів був майстром меча.
- Ми це зробили! Знамениті контрольно-пропускні пункти Мана-вила ніщо перед спроможністю капітана.
- Ні, це не так, — похитав головою майстер меча, якого назвали « кашітаном» — ми залишилися непоміченими не через те. Якби зараз не проходив Магічний Конкурс, все було б набагато важче. Мелтор справді вартий того, щоб конкурувати з Імперією Андрас.
Цей майстер меча був майстром ілюзій, і він добре пам'ятав те жахливе відчуття, яке він пережив, коли ступив на землю Мана-віля. У повітрі було зосереджено жахливу кількість магічної сили, а всюди — і на стінах, і ворітьх були написані захисні руни.
Обманити варту на контрольно-пропускному пункті - було найефективнішим методом проникнення в столицю, який не вимагає ризикованих трюків. Якби він спробував перетнути стіну, то став би жертвою охоронних систем.
І ось, коли настрій групи знову став напруженим, хтось запитав:
- Тоді як ми будемо рухатися далі? Якщо ми просто будемо ходити по місту, нас можуть викрити.
- Ми повинні знайти вищого ельфа.
- Справді? - Пробурмотів підлеглий, почувши таку рішучу відповідь свого капітана.
- Нам вдалося пробратися в Мана-віль, але перш ніж щось робити і вести переговори з Мелтором, нам просто потрібно попросити їх про милість.
- Капітане, прощання є трохи...
- Ні, ми повинні це зробити, — твердим голосом заявив капітан Муджак, гордість Остіна.
Так все і було. Четверо з них прибули до столиці Мелтора, щоб попросити допомоги. Звичайно, вони цього не хотіли, але це було необхідно.
- Переговори з Мелтором — другорядна історія. Поки ми можемо отримати допомогу вищого ельфа, я готовий згодувати свою гордість собакам!
– К-капітан...!
- Ми повинні покаятись у наших гріхах і попросити милосердя в цій негайній справі. Якщо у вас є гордість, залиште її тут! Ви - ячари, присвячені своє життя королівству і султану!
Очі яничар тремтіли від гучного голосу капітана. Вони були трохи збентежені, але патріотизм і вірність глибоко вкорінені в їхніх серцях перелили це замішання.
- В ім'я сонця пустелі! — Кивнувши, хором відповіли три янычара.
– Добре! В ім'я нашого королівства, вперед!
Невдовзі після цього з вузького перевулку вийшли чотири нікому незнайомих людини і змішувалися з натовпом Мана-віля.
На це запитання вони могли відповісти лише час.