Розділ 186 — Активізація північного континенту (Часть 3)
Вероніка і Сильвія...
Через таку несподівану появу двох жінок шестерні в голові Тео перестали обертатися. Він не розумів, що вони тут роблять і чому спілкуються з його сім’єю.
Ні, він ще міг зрозуміти Сильвію, яка раніше вже зустрічалася з його мамою і татом. Сім’я Міллерів вперше була в королівському палаці, і тому спілкування з знайомими могло надати певного рівня комфорту.
"Але чому тут Майстер Вежі...?"
Однак Вероніка мала інший характер. Вона була головою Червоної Вежі, відповідального за війну цілого королівства. Хоча палаци зазвичай були звичайними людьми, однак їхнє становище вище будь - якого іншого було за винятком Малярів Башен. Але навіть герцоги не сміли підняти голос на Вероніку.
Незважаючи на це, вона спокійно розмовляла з сім’єю Міллерів, яка донедавна жила в селі.
Але Теодор не довго роздумував над цим питанням.
- Дозволь мені тебе обійняти, сину мій!
Мати Теодора нарешті прийшла в себе і поспішила обійняти його. На щастя, її обійми були сильніші, ніж раніше, оскільки сила її рук трохи збільшилася. Але чому вона здавалася Теодору куди менше, ніж була три роки тому?
Теодор спокійно обняв свою матір і посміхнувся, коли зрозумів "чому".
« Ні, це не вона, а я сильно змінився»
Минуло три роки відтоді, як він востаннє бачив своїх батьків у володіннях Міллерів. За цей час Теодор багато пережив, включаючи придбання « Пені Боя », яка зробила його вищим і збільшила спільні фізичні здібності.
За ці кілька років він став досить високим, щоб дивитися на свою матір зверху вниз.
Колись був час, коли Теодор не міг їй навіть послати весточку. Але зараз він вже не був тим вічно самотнім, безспективним хлопчиком.
Отець Теодора, тепер вже Граф Міллер, деякий час спостерігав за цим емоційним зв'язком і сказав:
- Давно не бачилися, Тео.
- Вибачте, що не зміг відвідати вас раніше.
- Е-е, не вибачайся. Поганий батько, який би прив’язав свою дитину до дому. Крім того, завдяки тобі ми можемо насолодитися розкішними видами королівського палацу.
- Пф-фу, ха-ха.
Теодор просто не міг не розсміятися над словами Деніса. Цікаво, що у його батька, який завжди носив потертий одяг, тепер була прекрасна мантія, яка прикривала його пухкий живіт. Мати Тео постійно відчитувала батька за це, але Деніс все одно був щасливий.
Через деякий час атмосфера в прийомній стала легшою. Теодор нарешті розслабився і зняв зі свого обличчя маску невмиримості, в той час як Сильвія та Вероніка мимовільно посміхалися, дивлячись на це ніжний прояв сімейних почуттів.
Це була та сторона Теодора, яку інші люди майже не знали. Задоволення від споглядання цієї сцени навіть зменшило ворожість двох жінок один до одного.
- Ах, Тео. Є одна людина, яка дійсно дуже сильно хотіла тебе побачити.
– А-а?
Після того як мати Тео знову закінчила лаяти Денніса, вона повернулася до Теодора. Минуло три роки відтоді, як вона востаннє бачила сина. Вона дуже пишалася тим, що Теодор відіграв велику роль у справах королівства, але як і всі батьки, вони з Денісом мимовільно відчували себе кілька самотніх. Отже, вони прибули в Мана-віль і підготувалися до возз'єднання сім'ї найкорисніше.
І ось чоловік, який дуже хотів знову побачити Теодора, виявився його молодший брат. Цього року йому виповнилося шість років.
- Б-Братик, — почувся злегка підрозділений голос через диван на якому сиділи Вероніка і Сильвія.
– Ох.
Чому в той момент, коли Теодор почув цей голос, його груди наповнилися якимись невідомими емоціями...?
Присутність Вероніки та Сильвії заблокувала його чутливість, і це стало справжньою несподіванкою. І ось, назустріч Тео вийшов маленький хлопчик у червоно-синій одязі. У нього було таке ж чорне волосся і блакитні очі, що й у Теодора.
Леонардо Міллер, який був справжнім образом Теодора в дитинстві, з широко розкритими очима дивився на свого брата.
- Лео? - Пробурмотів Теодор.
- Так, брате Тео.
- Ти підріс.
Це все було досить незручно. Теодор тільки одного разу бачив свого молодшого брата, коли Лео було лише три роки. І протягом наступних трьох років вони так жодного разу не зустрілися. Лео був лише дитиною, тож не було б нічого дивного в тому, якби він не запам’ятав Теодора.
Але Леонардо пам'ятав Тео. Він знав, що його старший брат стояв перед ним у чудовому вбранні.
- Братик!
- Ух, не стискай мене так сильно, а то ще зламаєш що-небудь.
- Так!
Лео чув багато різних історій. Про його брата, який врятував прекрасного ельфа про свого братика, що мужньо захистив свій будинок, про його брат, котрий добився багатьох досягнень... Навіть у самому голосі Леонардо відчував, що Теодор для нього був справжнім героєм.
Озираючись назад, хлопчик ще міцніший до Теодора. Теодор був його братом, за яким слідували гарні жінки!
Сестрички в цьому гарному залі були такі гарні, що дівчата з села Лео порівняно із гарбузами. Мисли Леонардо були ще зовсім дитячими, але в деякому розумінні це була неймовірно чітка інтерпретація ситуації. Невже він народився з таким же мозком, як Теодор?
Потім Леонардо раптово згадав розповіді про банку.
- Братик.
– А-а?
- Сьогодні буде велике свято?
Слово "банкет" було більш підходящим для сьогоднішнього заходу, але Лео було лише шість років. Теодор усміхнувся своєму братові і кивнув. Так чи інакше, Леонардо мав дуже хороші мізки як для шестирічної дитини. Він міг сформулювати запитання, беручи до уваги те, що почув від своїх батьків під час візиту в столицю і читаючи книжки.
- А яку сестричку ти візьмеш з собою?
Невинне питання Лео зірвав негласне перемир'я між двома красунями.
– ... Що? - Зашоршенно перепитав Теодор.
- Я бачив це в одній книзі. Чоловіки й жінки разом ходять на свята і танцюють. Отже, я подумав, що ти підеш з однією із цих симпатичних серичок... - Невинний вимовив Лео.
"Тільки не це..."
Яка несподіванка! Теодор відразу ж почав говорити, ніби над ним занесли гострий кинджал. Він знав, що це питання було поставлене без будь-яких злих намірів, але в даній ситуації він був фатальним. І не дивно, що перш ніж Теодор встиг відповісти, пролунав голос з боку:
- Так, малюк, кого ти вибереш своїм партнером?
– М-мас...
- Клич мене просто Бекі. Я вже сказала твоїм мамі і татові, що я твоя старша колега.
– А-а... - Я розумію, що Теодор пробурмотів. Вероніка не відкрила своєї особистості. Саме тому сім’я Міллерів говорила з нею у такій невимушеній атмосфері. Якби вони дізналися, що вона є Майстером Червоної Вежі, то були б набагато більш скуті.
- Так, то хто буде твоїм партнером? - Схопивши його за ліву руку, прошепотіла йому на вухо Вероніка.
– Що...
- Ти ж мене не кинеш, чи не так? А?
Її гаряче дихання і тихий голос лоскотали вуха Теодора, викликаючи у нього запаморочення. У той же час жар, що виходив від її лівої руки, змусив його відчувати, як він тане. Однак у цей момент довкола його правої руки обернулося дещо прохолодне.
- Як би Ви сюди не поспішали, ви не повинні поставити Тео у незручне становище. Хіба не так, Бекі? - Дивлячись на свою суперницю, запитала Сільвія, після чого тихо прошепотіла Теодору на вухо — ходімо зі мною, Тео. Тобі не слід ходити з жінками середнього віку.
– Середнього віку...?
Брови Вероніки здригнулися, але невдовзі вона прийшла в себе і зробила контратаку.
- Ти так пишаєшся собою, хоча ще й толком не виросла? Цей малюк любить таких жінок, як я.
- Н-не виросла? - Застигла на місці Сильвія.
Вероніка помахала мантією, розкриваючи своє чуттєве тіло. Одяг не могла приховати, наскільки вона була пристрасною. Потім Сильвія подивилася на себе саму, але вона не могла розглянути свою власну красу.
Вона не знала, який смак був у Теодора, і не дізнається, якщо тільки той сам цього не скаже.
І ось, взявши до уваги той самий висновок, обидві дівчини зосередилися на Теодорі.
- То що, Тео?
Теодор сковтнув і зробив глибокий вдих, відчуваючи більше напруження, ніж якби йому довелося зіткнутися з сімома мечами Імперії відразу.
Звичайно, він був би радий піти на бенкет з будь-якої жінки, що стояли перед ним. Але тепер він не міг вибирати партнера. Курт III прямо попросив його супроводжувати Елленю, і він сам не міг проігнорувати вищу ельфійку, яка приїхала в далекий Мелтор.
- Вибачте, — зробив Тео, відмовившись від них обох, - Його Величність попросив мене бути партнером Елленї. На цьому бенкеті я позбавляю вибору.
– Так...
- Хох...?
Сільвія була спустошена, тоді як Вероніка подумала, що це смішно. Двоє дівчат мали свої власні типи краси, і навіть їхня реакція була протилежною один одному.
– ... Так, мені шкода, що я запитала дещо абсолютно безпідставне.
- Нічого. Мені було приємно почути пропозицію Мас... Тобто, пропозиція Бекі.
- Дякую. Що ж, а зараз я піду і поговорю з ним.
– Так... Е-е?
« Поговоріть з ким? »
Теодор не міг заперечити своєму Майстра Вежі, так що просто зберігав мовчання до тих пір, поки Вероніка не вийшла з кімнати. Вона справді хотіла зробити те, про що він подумав?
– Ох...
Тим часом Сильвія сіла на стілець.
- О, моя дівчинка. Не засмучуйся.
– Но, мама...
- Наш Тео завжди був популярним. Навіть у нашому селі Джулія, яка живе навпроти...
Коли Теодор почув, як його мати заспокоює Сільвію, то пильно подивився на Леонардо. Він зовсім не гнівався на свого молодшого брата, але саме Лео був тим, хто створив цей безлад.
Тим не менш, його брат все ще дивився на Теодора з яскравим виразом обличчя, зовсім не знаючи, що він зробив не так.
- Уф...
Банкет ще не почався, але Теодор уже був вимотаний.
***
Сімома годинами пізніше воротами до палацу Мелтора були широко відкриті. Чудеса, чарівники та іноземні урядовці виступали з захопленням і майже перетинали поріг палацу.
- Ух...! Отже, ось який королівський палац Мелтора!
- Від колон до сходів і фонтанів, тут все створене за допомогою магії. Тут стільки всього, що я боюся, аби чого не пропустити.
- Шкода, що я можу бути тут лише раз на рік!
Все було так, як вони і сказали. Мелтор не дарма називали магічним королівством, так що інтер'єр Королівського палацу прямо-таки кишнув артефактами. Тут були живі озброєння, призначені для використання зловмисників і навіть фонтани для контролю температури навколишнього середовища.
Більшість іноземних гостей були з центрального регіону, тому їм ніколи не доводилось насолоджуватися використанням таких передових артефакцій.
Фактично, похмурий і суворий північ відчувався абсолютно іншим світом.
Пуска від пожадливості, гості пройшли ще кілька кроків і невдовзі підійшли до бенкетного залу.
Гостей було так багато, що Курт вирішив провести цю подію на просторому передніх подвір’ях і побудувати там спеціальне приміщення. Магі Залізної Вежі використовували свої архітектурні навички і змогли завершити його всього за півтора дня.
- І-і це величезна будівля - всього лише тимчасовий банківський зал?
Деніс був у столиці менше місяця, тому не міг приховати дріжджі в своєму голосі.
Перед його очима височіла будівля, на будівництво якої потрібно було принаймні рік. А що сказати про королівські герби та символи Башен Магії, висічені на стінах? Навіть якщо б для цієї роботи було залучено дві дюжини майстерних скульпторів, це зайняло би не менше місяця.
Для таких людей, як Деніс, які не звикли до чаклунства, магічні події такого масштабу виглядали справжніми чудесами.
Отже, слова Вінса здивували його.
- Так, все вірно. Здається, що за останні кілька днів Жовта Башне мусила попотіти. Будівельне будівництво зазвичай займає від кількох днів до декількох місяців.
- Магія справді велика сила. Завдяки професору, я розширив свої погляди.
- Ви мене перехвалюєте, граф.
Як учитель Теодора і маг прайм-ранга, Вінс Хайдель зголосився супроводжувати сім'ю Міллерів. Він все одно планував взяти участь в банку, так що це завдання було не занадто обтяжливим, особливо враховуючи те, що була сім'я його учня.
- Нам пощастило, що ми з учителем Теодором, ха-ха!
- Нічого. Зрештою, він мій учень.
- Дякую, професоре.
Сім’я Міллерів, яка протягом усього свого життя була графом і дворянами, не мала такого ставлення до себе. Коли Вінс побачив, звідки ростуть корені у справжньої природи Теодора, то злегка посміхнувся.
Двоє чоловіків перекинулися ще кількома словами, як тут освітлення бенкетного залу відключилось і він занурився в темряву. Однак через короткий час на центральний подіум знизився яскравий промінь світла. У темряві виблискувала пара фіолетових очей, даючи таким чином присутність Курта III, короля Мелтора.
— Наповніть свої келихи, — наказав Курт без жодних слів привітання. З якоїсь причини його голос звучав похмуріше, але в той же час це додавало йому ваги.
Король знущався над харизмою, яка нікому не дозволяла насміхатися з нього. Учасники банку відразу взяли келихи, і на деякий час бенкетний зал заповнив звуком розливних по мішенях напоїв.
Курт почекав, поки в залі знову не запанувала тиша, після чого продовжив:.
- Сьогодні гарний день, — сказав він.
« Чому це сьогодні гарний день? » — постало безмовне запитання у сотнях пар очей, що пильно спостерігають за кожним рухом Курта III.
- Тому що сьогодні починається Магічний Конкурс? Ні, це неправильна відповідь.
Вони відкинули цю ідею, і в очах декотрих людей виникло запитання.
- Тому що сьогодні ми насолоджуємося хорошими напоями, їжею та піснями? Теж неправильно.
Курт III повністю домінував над атмосферною бенкетною залом. Ніхто не міг відвернути від нього очей або хоч на мить перестати слухати його голос. Монарх мав здатність вести за собою людей, і Курт народився саме такою людиною.
- Тоді чому ж сьогодні гарний день?
Ніхто не відповів. Але він не хотів, щоб вони відповідали. Магічне королівство століттями боролося з Імперією Андрас. Отже, Курт III був далеко не тим правителем, якого можна було б перебивати.
Зрештою Курт III підняв свій келих і проголосив:
- Ви всі чули про це. Ви чули історію про вищих ельфів, які збагачують світ і герої з Королівства Мелтор, який врятував одного з них!
Дехто кивнув. Дехто опустив очі. Ще хтось важко зітхнув. А у когось просто билися брови. Кожен реагував по-своєму, але тут не було нікого, хто б не знав цю історію. Дехто вважав, що це лише пропаганда Мелтора, тоді як інші вважали її правдою.
Харизма Курта III окутала натовп, і банкетний зал почав нагріватися.
- Так веселіться з нами! Не соромтесь підняти перший тост за їхнє прекрасне возз’єднання!
Раптом кількість світних вогнів зросла. З'явився спалах світла ліворуч від трибуни, тому всі присутні були природно перемістились туди.
... А потім світ знову замовк.
Ніхто не міг описати цю чудову картину. Їхні роти розкрилися, але звук з уст так і не вийшов. Їхні очі загострилися, і люди намагалися назавжди відтворити це дивовижне видовище.
Реакція всіх, хто побачив Еллену, була однаковою. Її гарне обличчя, на якому не було ні краплі макіяжу. Ельфійка була справжнім зразком краси, яке було поза цим світом.
« Дивно... Ну, я можу зрозуміти їхню реакцію".
Теодор, про якого все відразу ж забули, з подивом дивився на профіль Елленої.
Він бачив її вії, подібні до роси, шкіра, яка здавалася сонячним світлом, і волосся, схоже на свіже листя... Хіба вона не була богинею, якою мало служити все це етнічне меншість?
Теодор і Елленя тримались за руки, але йому здавалося, що вона ось-ось може десь зникнути.
- Елленя, — сам того не розуміючи, проговорив Тео.
— Так, Теодоре, — не обертаючись до нього, але посміхнувшись, відповіла ельфійка.
- Якщо ти не заперечуєш, я хотів би тебе дещо запитати.
- Так, ти можеш запитати мене про що завгодно.
– ... Ти знайшла супутника?
Раніше він вже чув це з уст самої Еллени. Вищий ельф міг вирішити ким йому стати, жінкою або чоловіком в залежності від статі свого партнера. Останній раз, коли він бачив її, вона напевно була нейтральною.
Але тут Теодор згадав. Коли вони разом стояли на дереві світу... Вже тоді її руки видавалися трохи тоншими, ніж раніше.
... Що, якщо він не помилився?
– Да.
Відповідь Елленої була цілком однозначною. Крім того, вона справді була жінкою.
Але після її відповіді, у нього виникло інше питання.
Ні, Теодор вже знав, що вона скаже.
- Він прямо переді мною.
З цими словами Елленоя відвернулася від натовпу людей, і її яскраво світлі очі зустрілися з очима Теодора.