Імператорський палац, зруйнований злодієм і драконом, був буквально спустошений. Тіло Івонн знайшли обгорілий через пожежу, викликаного вогнем дракона.
Коли дзеркало розбилося, душі Лейла в драконі також були знищені. Нарешті настав мир.
В останні дні на вулиці було шумно, тому що потрібно було прибрати тіло дракона з території палацу, придушити позосталих бунтівників і 2-го принца та відновити імператорський палац.
Тільки палац наслідного принца залишався тихим і порожнім, як ніби він був ізольований на віддаленому острові.
Герцогство Еккарт не шкодувало грошей на допомогу імперському дворику. Казали, що колись нейтральний герцог, можливо, приєднався до фракцій кронпринца.
Про мене теж багато чула.
Я запитувала дещо кожного разу, коли Седрик заходив до мене і розповідав новини.
Однак Седрик завжди хитав головою. Тіло Ікліса так і не знайшли.
Після того часу і після розгрому повстанців та 2-го принца в палац наслідного Принца насипав герцог, щоб забрати у мене клики Золотого дракона на тимчасове зберігання.
- Пенелопа.
Герцог, якого я давно не бачила, виглядав старшим.
- Отец.
Я підійшла до нього з серйозним обличчям. Я врятувала світ, перемігши злодію, але реальність була не такою оптимістичною.
Може бути, через те що в вбивстві його рідної дочки є щось неприємне, між нами виникла неловка тиша.
- Як... Твої справи?
Першим заговорив герцог.
- Я в порядке. А як щодо вас, Отче?
- У мене теж все добре.
- Яке полегшення.
- Ты.. все ще залишаєшся тут з Його Високістьм?
- ...
Відповіді на наступне запитання було не так вже й легко, як у попередніх.
Помедившись, я кивнула і згортала руки в кулаки. І швидко змінила тему.
- Ось вони тут.
Клац-. Я поклала шкатулку з кичками золотого дракона, яку тримала в одній руці на стіл.
Ситуація була надзвичайною, тому їх не можна було залишати в імператорському палаці. Багато людей хотіли отримати їх, поки кронпринц непритомний.
Герцог з радістю прийняв ящик.
- Як довго... Ти в таких стосунках з Його Високістьм? - раптом вагався запитав він, доторкнувшись кришки ящики.
- А, ем ...
Я думала, що він відразу піде, і це питання мене дуже збентежило.
Думаю, для герцога, який не знав, що я була з наслідним принцем, коли втекла від герцогства, ця ситуація буде виглядати досить абсурдно.
- Вже давно.
- Давно? - Пробурмотів герцог з шокованим обличчям.
Я ніяковіла, не вдаючись до зорового контакту.
- Вибачте, я не могла сказати вам раніше.
- Чому такий виблюдковий... Ні-ні, я мабуть обговорився.
Я посміхнулась, дивлячись на герцога, який відразу озирнувся і виправився. Це був незаперечний факт.
Коли герцог побачив, що вираз мого обличчя змінився, він трохи розслабився і запитав:
- Ти збираєшся залишитися тут?
Я змерзла.
- Поки Його Високість не прокинеться.
Мої слова про те, що я буду тут недовго, явно заспокоїли герцога.
- Після цього...
- Після цього я поїду з столиці, - перебила я герцога. Я мала на увазі, що не повернуся в герцогство. Його блакитні очі розширилися.
- Уедеш. Куди ти збираєшся ...
Можливо, через мого рішучого обличчя герцог квапливо закінчив:
- Так, впевнений, у тебе є свої думки.
- Так.
Він не відмовляв мене і просто прийняв те, що я збираюся зробити, моє серце раптом закололося.
Насправді я боялася, що він мене зненавидить.
- Батько, - обережно покликала я. - Ви в порядку?
- Що?
- Я...
Я зітхнула і випалила:
- Я вбила Івонну.
Обличчя герцога застигло, як у кам'яної статуї.
Тепер він не міг побачити навіть тіла дочки, яка вкрала злодію. Я затамувала подих, очікуючи його відповіді.
Нехай мені було трохи боляче знову бути зненавидженою тими, кого я дізналася дещо ближче, я повинна була винести це, якщо я вирішила залишитися тут.
Так було і донедавна.
- Вона...
Через багато років губи герцога розкрились.
- Вона нарешті може покоїтися з миром.
Я подивилась на нього з здивуванням.
Герцог, звичайно, знає про всі обставини, але хіба людська психологія створена не по-іншому ...?
- Я і не думав, що зможу звільнити тіло моєї дочки від Лейла. Тепер Івонна може спочивати зі світом.
Все-таки він насилу прийняв смерть дочки.
- Дякую, Пенелопа.
Герцог несподівано подякував мені з спотвореним від болю обличчям. На цьому розмова закінчилась.
***
Після удару зубами Золотого Дракона кронпринц поринув у глибокий сон.
Доктор і палацовий чарівник сказали, що це через отруту золотого дракона.
Оглянувши тіло наслідного принца, вони запевнили, що він сам відкриє очі, як тільки весь отрута вийде з його організму.
Повернувшись у спальню після прощання з герцогом, я нерухомо застигла на стільці поруч із ліжком, дивлячись на бліде обличчя кронпринца.
Хоча перед іншими, включаючи герцога і Седрика, я припускала, що зі мною все гаразд, але кожного дня мене огортала тривога.
'Що, якщо я запізнилася?'
Що, якщо я пропустила так зване "золоте час" через муки вибору... Роздумуючи про це, я не могла спокійно сидіти на місці.
Я встала на ноги і крокнула до ліжка збоку.
Коли я простягла руку і доторкнулася до носа, заплющені очі тріснули. Це було так, наче це була лише ілюзія. Але незабаром його повіки піднялися, і я побачила яскраво-червоні очі.
- ...Я все ще сплю?
Від довгого сну його голос охрип.
Розгубившись, подивився на мене і раптом пробурмотів:
- Якщо це сон, мені буде досить боляче.
Затамувавши подих, я ледве відкрила рот і запитала:
- Ви б хотіли, щоб це був сон?
- Ні.
Хвати-. Він схопив мою руку, яка нависла над його носом, і потягнув до себе.
- Ні в якому разі.
Світ перевернувся з ніг на голову. Коли я прийшла до тями, то вже лежала на Каллісто.
- Е, що...?
- Тепер я відчуваю, що буду жити.
Він міцно обняв мене, наче я зникну в будь-який момент, і заткнувся обличчям у моє волосся, зробивши кілька глибоких вдихів.
На мить мене збентежили його раптові дії, але я згадала, що він хворий, і перестала чинити опір.
Тим часом він підняв руку, якою обвивав мою спину, з'їдав моє волосся і торкнувся мого обличчя, немов перевіряв щось.
- Ви ще не дуже добре себе почуваєте, так що вам краще не робити цього. Відпустіть.
- Все в порядке.
- В порядке?
- Нормально.
Він продовжував чіпати моє обличчя.
Я хмурилася, не розуміючи, що, чорт візьми, відбувається, але потім до мене дійшло, навіщо він це робить, і я змирилася.
Каллісто хотів переконатися, що я реальна. Я відчувала, як тремтять його руки, коли він знову і знов торкався мого обличчя. Він обережно надав на основи шиї.
- Що сталося?
І нарешті відпустив моє обличчя. Я обережно плакала з нього і лягла поруч. Він не відводив від мене очей і знову парканимотів, як ніби розмовляв сам з собою:
- Я готувався, перш ніж відкрити очі.
- Готувалися до чого?
- До пекла без тебе.
Його відповідь позбавила мене дару промови. Каллісто продовжив, зморщивши ніс:
- Насправді я був трохи наляканий. Боявся, що відкрию очі, вже після того, як ти зникнеш.
- ...
- Я хотів померти, якщо тебе не буде переді мною.
Його апатичний монолог раптом змусив мене розплакатися.
'Сукін син, навіщо я взагалі врятувала тебе!'
Я несвідомо підняла кулак і закричала, "стукнувши" його в груди:
- Ви сказали, що підете за мною! Чому ви не тримаєте свого слова?
- Угх...
- Я купилася на це і врятувала вас, наскільки могла. А ви?
Він відразу ж винен у тому, що подивився на мене.
- Я був неправий. Не злись, леді.
Дрізнячі очі змусили моє серце здригнутися.
'Ні, ти мене не розжалобиш.'
Моє серце обливалося кров’ю, коли я упустила піднятий для нового удару кулак. Один чоловік з широкою посмішкою на обличчі запитав:
- Чому ти не пішла? Ти хотіла повернутися додому.
Його погляд, в якому ясно читали те, що він хотів почути, раптово викликав у мене роздратування.
- Бо це марна трата грошей.
- Що? Гроші?
- Так, грошей.
Витягнутий вираз обличчя заніміного кронприца змусило мене відчути себе трохи краще. Я говорила чисту правду, тому спокійно додала:
Завдяки діамантовій копальні, яку ви мені подарували, я тепер дуже багата персона. Якщо я не зможу витратити ці гроші, це буде великою втратою. Я просто не прощу собі цього.
- Хах...
Спадок принц приголомшений.
- Я думав про це раніше, але... Ты скяга.
- Вас це не влаштовує?
- А? Добре мати багату дівчину.
Я пильно вдивлялася на нього, спритно викрутився з ситуації. Незважаючи на мій грізний погляд, кронпринц посміхнувся і простягнув руку.
- Дякую, що залишилася.
Я відчувала його тепло на своїй щоці. Але чомусь його обличчя не виглядало занадто щасливим. Я також простягла руку і доторкнулася до його щоки.
- Хіба таке обличчя повинно бути у людини, яка каже "дякую"?
- Я такий радий, що ти не пішла. Я щасливий, що зараз заплачу...
Він потягнув мене за руку і поцілував тильний бік долоні. Потім опустив очі, уникаючи мого погляду, і тихо зізнався:
- Я боюся, що змусив тебе відмовитися від будинку, який ти завжди шукала.
- ...
- Що мені робити, якщо ти потім будеш ревнувати від жалю і захочеш повернутися?
Я широко розплющила очі від несподіванки. Я думала, що він просто хоче, аби я залишилася і навіть не здогадувалась про його це.
Те, що він турбувався про мене, але зовсім не вірив у мене і розбило мені серце.
- Ваше Високість.
Я м'яко забрала руку і знову поклала її йому на щоку, щоб підняти його обличчя та встановити зоровий контакт.
Дивлячись у червоні очі, я чітко вимовила одне слово за іншим:
- Я не здалася, я просто зробила кращий вибір.
- Кращий вибір?
- Так. Вибір, який дав би мені більше привілеїв. Тому я тут.
Поки Каллісто спав, я поміркувала про це з раціональної точки зору, виключивши якомога більше емоцій. Окрім емоційного напруження, я дійсно була дуже пригніченою.
Тут у мене є гроші, щоб вчитися і здійснити свою мрію. Я можу робити все, що хочу. Чи потрібно мені повертатися туди заради раку шлунку через три підробки?
Я не хотіла викидати гроші на вітер у ім’я примирення з людьми, які шкодували про своє ставлення лише після того, як я стала овочем.
'Проживіть своє життя в жалю.'
Я вирішила нанести цим покидькам останній удар. Муки вибору виснажували мене менше, ніж я гадала.
Хоч би як там було, мої трати виросли настільки сильно, що я не зможу їх подолати.
- Трати?
- Так. Як ви і сказали, я дуже жадібна скнара.
Коли я ігриво відповіла, він дивно подивився на мене. Я додала, щоб у нього більше не залишилося сумнівів:
- Ну, і крім того, я не знаю, коли ви повернетеся до мене.
Тільки тоді на його обличчі з’явилося полегшення.
- Мені байдуже. Хоч би скільки грошей чи коштовностей ти витрачаєш.
На фізіономію кронпринца повернулося радісне слово, і він жартував.
- Ах так, мені потрібно віддати тобі ключ від скарбниці Імператорського палацу?
- Що? Ключ від скарбниці?
- Так, тепер, коли ти вбила Лейла і в мене на руках друк, я Імператор. Виходить, я стану рідкісним злодієм, який буде витрачати на тебе державну скарбницю?
- Не потрібно, дякую. У будь-якому випадку, ви не можете так жартувати.
Я прибрала руку з його обличчя і ліг на спину. Після невеликої паузи я відчула щось тепле, що обхопило мою талію.
- Я люблю тебе, Пенелопа.
Слухаючи його ніжний шепіт, я заплющила очі. Це був довгожданий спокій, який зрештою прийшов і до мене.
Кінець головної історії.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert