Після мого запитання рука, що рилася у другій скриньці, припинила рух. Злякана застиглу тіло швидко повернулося до мене.
- Ах... Леді.
Я не могла дізнатися її в обличчя, тому що воно було повністю закрито, але схвильовані блакитні очі неможливо було приховати за маскою.
- Я запитала, що ти робиш - сухо повторила я.
Призначала:
- Ну, це... Емілі попросила мене привести кімнату в порядок, поки вона обідає. Вона буде тут через хвилину.
- Да?
Нічого дивного. Емілі важко прибирати цю простору кімнату кожного разу.
'Є виправдання цілком правдоподібно ...'
Коли я подумала так, то спокійно підійшла до неї.
- Відійди.
Після мого короткого наказу покоївка захиталася від туалетного столика.
Я сіла на стілець і оглянула туалетний столик та відкриту скриньку. Нічого не пропало. Навряд чи їй взагалі потрібно було щось з цих речей.
Я все ще відчуваю себе зайнятою перевіркою і випадково кинула погляд на дзеркало та рефлекторно прикусила губу. Інакше, думаю, я б не стримала крику.
Я ледве замучила своє тіло рухатися не ривками, а повільно:
- Тобі більше не потрібно прибирати. Можеш йти, мені потрібно підготуватися до виходу.
- А, так, добре, леді.
Я почула за спиною шорх. Схоже, служниця поклонилася мені і відвернулася. Хоча я була у дзеркалі, але не відбивалась від нього, тому могла орієнтуватися лише за звуками та молитвою.
'Заходь звідси, будь ласка.'
Мої руки на туалетному столику були мокрі від поту. Топ-. Покоївка зробила крок.
Я відчула полегшення і дуже зітхнула. У цей момент.
- До речі, леді.
Служниця, яка, як я хотіла думати, вийшла з кімнати, заговорила зі мною.
- Чому ви весь час дивитесь у дзеркало?
Угх. Я змогла проковтнути крик, але не могла стримати тремтіння. Страх заважав дихання. Я міцно зажмурилась, взяла себе в руки і повільно повернула голову. Вона стояла лише в одному крокі від мене.
- ...
У кімнаті було так тихо, що я не чула свого дихання.
Хоча наші очі зустрілися, покоївка лише мовчки дивилась на мене у відповідь. Схоже, вона не збиралася продовжувати свою гру.
Все, що я могла зробити - це просто відповісти:
- Тому що це дивовижно.
Покоївка схилила голову набік.
- Що?
- Ти ж не вампир. Чому ти не відбиваєшся у дзеркалі?
- ...
- Івонна.
Після останнього слова очі покоївки зігнулися півмісьцями.
- Як і очікувалось.
Служниця, ні, Івонна, підняла руку і знімала маску.
- Ти знала, Пенелопа.
Івонна чарівно посміхнулася, як на ілюстрації в грі.
Я втратила дар мови, дивлячись на те, як вона гордо відкриває мені своє обличчя.
- ...Це ти?
- Що?
- Це через тебе батько раптово запросив мене пообідати в оранжереї?
- Якщо ти це помітила, тобі варто було б повернутися трохи пізніше, - підтвердила Івонна з невинною посмішкою.
Її лялечка, на якій завжди крахався вираз непевності і страху, здавалась дуже гордою. Я напружувала голосові зв'язки:
- Ти вирішила перестати прикидатися переді мною?
- А ти? - з веселим обличчям поставила зустрічне питання Івонна. Ти вирішила перестати прикидатися, що не знаєш хто я?
- Хіба не тому ти стояла навпроти дзеркала?
Моя відповідь змусила її насупитися.
- Це був мій недопит. Я не знала, що ти повернешся так скоро.
- ...
- Досадно, що ти прийшла раніше, хоча це нічого і не змінює.
Вона підняла руку і протерла лоб. Замерла на мить, як ніби задумалася про щось, і кинула на мене швидкий погляд.
- Але, Пенелопа...
- ...
- Ти теж повернулася?
Це було дивне запитання.
Але не встигла я відповісти, як Івонна пробурмотала собі під ніс:
- Нет-нет. Якби ти повернулася, то зробила б щось до того, як я прийшла. Ти б не стала сидіти склавши руки, чекаючи церемонії досконалого літа...
- ...
- Якби ти знала, як жахливо померла ти б не стала поводитись так нерозумно, чи не так? Івон раптом запитала, чи не подумавши по губах, він обсипає мене загадковими коментарями.
Я лише мовчки спостерігала за нею.
- Хто ти? Ти дуже відрізняєшся від Пенелопи, яку я знаю.
Івонна, знову дивлячись на мене з цікавістю, зацікавлено нахилила голову.
- Але чому? Раніше я, звичайно, ніколи не стикалася з тобою до того, коли повернулася в особняк, але тепер ... Все змінилося.
- Як змінилося?
Коли я нарешті відкрила рот і запитала, Івонна не стала тягнути з відповіддю:
- В даний час ти повинна страшно заздрити мені, кричати і намагатися мене вбити.
- ...
- Навіть без моєї промивки мозку ти не візьмеш уваги своєї сім'ї до мене, Пенелопа.
Я заціпеніла. Вона точно описала дії Пенелопи.
"Звідки ти знаєш?"
І нарешті збила мене з пантелику.
Наскільки б не була дволична ця злодійка, Івонна адже просто ігровий персонаж.
'Тоді... У тілі Івони теж замкнений хтось інший?'
Але ця думка не прийшла до мене, бо в такому випадку у неї не було б причин для питання "Ти теж повернулася?".
Завдяки твоїм постійним істерикам герцогство дуже легко потрапило в мої руки.
Мене дуже збентежило, коли Івонна ніжно сказала це.
Я підняла голову і подивилася на неї. Івонна знову весело посміхнулася.
- Вони були прекрасні, твої батьки і брати.
По всьому моєму тілу пробіг озноб.
Я затримала подих. Якщо я покажу свій страх, нічого хорошого не вийде.
- Але чому?
Івонна знову глянула на мене і схилила голову. Але її шия не просто зігнувся, вона майже скрутилась.
Хрусть-, Хрючись-. У кімнаті розносився гарячий кришталик. Івонна нахилила голову під кутом понад 90 градусів і продовжувала:
- Здається, ти нічого не пам'ятаєш, але поводишся так, ніби все знаєш.
- ...
- Крім того, ти уникала мене і визнала, що це був твій вистава...
- Тому що я бачила твоє справжнє обличчя на Солі, - швидко відповіла я, з усіх сил придушуваючи тремтіння в голосі.
Я думала, що ця дівчина накинулася на мене і силою замучила б сказати правду.
Моя думка, що в тілі Івони теж була інша людина, і вона випарувалась само собою, бо тоді не могла б згорнути свою шию по-людськи.
- Звичайно, минулого разу мене розкрили, - зморгнула Івонна, мабуть, моя відповідь була досить переконливою.
Я дуже хотіла, щоб це було так, але мої сподівання виявилися марними.
- Але ти ж навіть не думала нікому про мене розповідати? Це так на тебе не схоже.
- ...
- Чому, Пенелопа?
- ...
- Раніше тобі нічого було боятися. Или... Цього разу ти все ж боїшся мене?
Івонна хіхинула, ніби знала про мене все. Я не могла відірвати очей від її жахливої пози. Мені ледве вдалося розкрити тремтячі губи:
- Як це стосується мене?
- Хм?
- Я сказала тобі минулого разу. Ціль твого перебування тут не має до мене ніякого відношення.
- Хм... - Протягла Івонна, немов роздумуючи над моїми словами.
Я глянула в блакитні очі, де навіть натяк на живе тепло відсутнє і спробувала переконати її.
- Я все одно йду звідси, так що роби, що хочеш. Забирай герцогство собі або ще що. Мене це не стосується.
- Ні.
Хрючись-, хрусть-.
Івонна знову з моторошним хрустом почала піднімати голову. Я не витримала і відвела погляд.
- Ти поводилася неправильно і все зіпсувала.
- Я нічого не робила.
- Все так зациклені на тобі. Через це навіть моя промивка мозку не працює, - загорілася Івонна, яка повернула голову в колишнє положення, перебивши мене. Її вираз обличчя викликав у мене асоціацію з ображеною дитиною, в якої забрали іграшку. - Кожного разу, коли я віднімала дорогого тобі чоловіка у тебе було таке кумедне обличчя... Чому ж зараз все йде не так, як я хочу?
- Це не від мене залежить. Я не промию мізки людям, як ти Івонна - наполегливо наполягала я. - Я волію уникати тебе, ніж ставити тобі палиці в колеса при кожній зручному випадку, використовуючи той факт, що я знаю твою особистість.
- Так. Верно, но...
Івонна кивнула мені і раптово змінилася.
Вона подивилася на мене так, ніби весь наш попередній розмову був просто жартома, а з її обличчя зникло все веселощі.
- Де осколок?
- Який осколок?
- Осколок мого дзеркала, який ти вкрала.
Коли вона поставила прямі запитання, моє серце пропустило удар.
Що б сталося, якби я проігнорувала свою доньку і залишила все як є? У мене в очах помутніло. Івонна м'яко запропонувала:
- Поверни мою річ, Пенелопа. Тоді я тебе відпущу.
- Я не розумію, про що ти говориш.
Хоча я все зрозуміла, але не вірила, що віддати осколок людині, яка збирається забрати у мене все, - це хороша ідея.
Очі Івони потемніли. Коли я знову побачила її хижий зміїний погляд, то поспішно додала:
- А. Я ніби щось підбирала тоді, але, мабуть, потім викинула на зворотному шляху. У мене його немає.
Я потиснула плечима, піднявши обидві руки. Чи вона повірила, що у мене немає осколка?
Івонна відразу поставила нове запитання:
- Як ти використала стародавні чари?
- Чары?
- Магію, яку ти створила.
- Це була не я, — категорично заявила я. Цей феномен неможливо пояснити, отже він викликаний ким завгодно, але точно не мною.
- Не ты?
- Так. Зі мною тоді був чарівник. Може, ти сплутала мене з ним?
- Вінтер Верданді? - Відразу прийшло у відповідь.
'Чорт візьми. У грі говорилося, що в цей час вона ще не знала хто був магом.'
Я підняла роти і посміхнулась.
- Маркиз Верданди? Ні, це людина, яка працює в інформаційному агентстві і організовує волонтерські роботи.
- Волонтерські роботи? Ах.
Івонна зайшла в долоні, наче щось зрозуміла.
- Ось значить як, - проникно вимовила вона, і волосся на моєму затилку піднялися дибом.
'Мені терміново потрібно до Вінтера.'
Все, що я повинна зробити зараз - це знайти вихід з цієї ситуації. Я дивилась на неї з тривогою.
Івонна, яка, здавалося, пішла в себе на якийсь час, посміхнулася мені, не знаючи, що робити.
- Тоді поговоримо по-іншому, Пенелопа.
І з жахливою швидкістю витягла щось із кишені.
- Ді Асум.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert