'Осколок реліквії!'
Помітивши, що намагається зробити Івонна, я поспішно підняла руку і заплющила очі.
- Що ти...!
- Я теж не думала, що мені доведеться займатися цим. Ти настільки вперта, що заставляє марно витрачати на тебе енергію.
- Забери його! Я нічого не знаю!
- Звичайно, знаєш.
Я відчайдушно заперечила все, закривши очі, а Івонна, здавалося, зовсім мене не чула.
'Що робити? Що робити? Мені промивають мізки?
Моє серце шаленіло. Коли голубе світіння стало сильніше просвічувати крізь мої пальці, я запаникала і спробувала відійти від неї, але Івонна вчепилася до моїх плечей, позбавляючи мене можливості втекти.
Я нічого не бачила перед собою і просто жаліла, як жук, що застряв у павутині.
- Дивись уважно, Пенелопа. Ось що станеться, якщо я продовжу діяти і знайду всі фрагменти реліквії.
- Угх!
Знімаючи мої плечі, Івонна шепотіла мені на вухо тихим голосом, ніби розповідала свій секрет.
- Дзеркало буде зібрано, і у тебе не залишиться іншого вибору, крім безпорадно спостерігати, як я забираю твоїх близьких.
Як тільки вона домовилася, мої очі заволокли блакитною димкою. Останній раз подібне відбувалося зі мною на острові Солі.
Незліченні видіння викликали у мене запаморочення. Було важко залишатися в свідомості.
- Я нічого не знаю про уламки! Досить...!
- Ті, хто раніше ненавидів тебе запрут тебе, оправдуючи це любов'ю, щоб ти нікуди не змогла втекти і врешті-решт розірвуть тебе на шматки.
- Відпусти мене!
- Бідна Пенелопа... Перш ніж я це зроблю, розкажи мені, де знаходиться осколок.
Шурх-. Щось пронеслося перед моїми засліпленими очима.
Добре це чи погано, але за винятком видінь в голові все було толерантно. Щоб відштовхнути Івону, я доторкнулася до її ніжної шкіри кінчиками пальців і схопила її руки.
- Я сказала тобі відпустити мене.
- Ах...
Від звуку тихого стона я зажмурилась рефлекторно.
- Ха, ха...
Ми тримали один одного за плечі і зап’ястки, наші кінцівки переплелися.
Коли я схопила її зап'ястя і підняла його, осколок дзеркала, який був піднесений до мого обличчя, трохи віддалився.
Хоча він все ще світився голубим, і світло проникло в мої очі, це вже не приносило мені такого ефекту.
Коли я розплющила очі, то навіть не могла зрозуміти, що застрягла в загубленій мережі.
Важко дихаючи, я підняла кутки рота і інтуїтивно відчувши, що "промивання мозку" не спрацювало.
- І що далі? Здається, твоя промивка мозку не працює на мені.
- О, невже?
Однак мої насмішки не похитнули спокій Івони. Вона просто нахилила голову і запитала у відповідь.
- Тоді чого ти так боїшся? Я думала, твій найбільший страх -
Це я.
- Нічого подібного.
- Не бреши, чому ти ховаєш від мене осколок? Віддай його, і я залишу тебе в спокої.
Я замовкла, коли Івонна ясно дала зрозуміти, що зовсім не повірила мені.
'Чому я ховаю осколок?'
Насправді у мене не було великої мети. Просто система наказала мені зробити це. Квест....
'Але якщо я віддам їй його, і вона залишить мене в спокої, навіщо мені його ховати? Є ж прихована кінцівка.'
Я не була впевнена, що зможу втекти з цього божевільного світу і не хотіла померти згідно зі сценами гри.
'Може, мені просто віддати його їй і піти? Якщо я буду продовжувати шукати, я коли-небудь все одно знайду вихід.'
Коли ця думка несподівано прийшла мені в голову.
- Ну що? Відповідай мені, Пенелопа, - терпеливо попросила мене Івонна з ангельською особою.
Я опам'яталася. Резко вдихнула, прикусила губу і виплюнула:
- У мене його немає. Я ж казала, у мене його немає.
- Тоді якою смертю ти боїшся найбільше, Пенелопа?
- Що?
- Дивись.
Тема розмови миттєво змінилася.
Поки я роздумувала над питанням Івони, вона глянула на щось своїми бездонними блакитними очима. На зап'ястку, яке я тримала, і осколок дзеркала в її руці.
- Ось вона, смерть, яку ти так боїшся.
З голубого світла, яке просочується з нього, поступово згасло. Чи було це через зловісні слова Івони?
Дзеркало не подавав ознак активності, але, на диво, в мене з’являлася тривога.
- Вибач, я нічого не боюся. Я помру, коли прийде час - блефуя, я іскоса поглянула на осколків.
Івонна посміхнулася, присоромившись:
- Не може бути. Я тільки що це чула.
- Що чула?
- Твій бормот про те, що ти не хочеш вмирати.
- Що...
Я здивовано подивилася на неї.
Як вона дізналася, що так швидко промайнула у моїй голові і навіть не встигла оформитися в думку?
'Я сказала це вголос?'
Ні. Певно, що ні...
Вона помітила моє тремтіння?
Івонна повільно опустила голову і наблизила обличчя до мене.
Мій погляд, безсумнівно, зіткнувся з великими очима, які нагадували своїм кольором світло від осколка.
- Твоє уявлення про розпач неправильно, Пенелопа.
- Почекай...
Щось не так.
Вона продовжувала шепотіти, не кліпнувши і оком:
- Давай спробуємо з самого початку.
- По-подiй, це не...!
- Ді Асум.
Коли було сказано закляття, моє тіло зігнулося і похиталося. Бух-!
Одночасно, зі звуком падіння на підлогу в моїх очах спалахнув блакитний світло.
***
- Х-ха, фух ...!
Знову розплющивши очі, я встромлювалася у знайомому місці і озиралася на холодну поту.
- Це...
Це була моя кімната.
Получне приміщення, прощальний подарунок першого сучого сина.
Це було місце, куди я щодня приходила без сил, падаючи від втоми, але мені чомусь здавалося, що я повернулася додому через довгий час.
Я обвела кімнату дивним поглядом. Це було тоді. Ж-ж-ч-Ж.
Повсюди роздавалося дзижчання мух.
У цей момент мого носа торкнувся дивний запах.
'Ух. Що це за вонь?
Пахло м'ясом і протухлою їжею.
З кожним подихом запах ставав дедалі сильнішим.
Я нахмурилась і закрила ніс, шукаючи джерело воні. А після того виявила величезний рою мух.
Він був на моєму матраці.
Ж-ж, н.г.: На одеялу повзали чорні мошки.
І не тільки вони. У складках тканини були жовті, розміром з палець...
- Що, що це за... А-а!
Я відступила на крок, утримуючи нудоту від виду копотячих черв'яків. У цей момент за дверима почувся крик.
- Господи! Що це, чорт візьми!
- Те, що я і сказав. Дівчина, яка недавно закінчила університет, померла.
- Бідолашна дівчинка. Останнім часом я не бачила її, і вирішила, що вона зайнята навчанням... Боже.
Останній голос був мені знайомий. Він належав тітці з супермаркету перед моїм домом. Раніше ми щоранку віталися, коли я купувала молоко.
- Про що ви говорите?
Я зупинялася на матраці, де роїлися мухи та личинки. Я не була настільки дурною, щоб не зрозуміти, що вона мала на увазі.
- Я... Умерла? - Видала я, не довіряю своїм вухам. Потім підняла руку і доторкнулася до свого тіла.
"Жива, але... мертва?
Як тільки мене відвідала ця божевільна думка, я похитала головою.
- Ні.
Я не можу померти. Я ж вижила? Як мені повернутися?
Я підняла голову і побігла до дверей. Це була неправда.
'Мені потрібно терміново повідомити людям, що я не мертва і це помилка.'
Я різко відчинила двері, щоб вибратися.
- Ай!
Але замість зовнішнього світу я побачив суцільну стіну блакитного світла. Мені було соромно кліпнути, як я стояла в іншому місці.
Тут була величезна кількість хризантем. А посеред них був мій...
Фотопортрет.
- Це, це...
Я не могла зупинитися і все продовжувала повторювати беззв'язкові слова тремтячими губами.
На фото, моє обличчя було дуже невиразним, наче його взяли з мого студентського посвідчення, для якого мені потрібно зробити знімок після вступу до університету.
[Далеє в новинах. Молодша донька головуючого XX Group, міс Ян... Було знайдено мертвою у своїй кімнаті 10 днів тому.]
Я різко повернула голову
Звук доносився з телевізора в порожньому похоронному залі.
[Місс... Я пішла з дому після вступу до престижного університету... Після розтину з’ясувалося, що причиною смерті стало недоїдання та шок від перевтомлення поліцейських.
Історія моєї смерті була в новинах.
- Завалися, сука!
У цей момент хтось вилаявся і вимкнув телевізор. Я повернула голову.
- Другий брат?
Оглянувшись, я побачила трьох чоловіків у чорних траурних костюмах біля входу.
Це була моя сім'я.
- Я думав, вона жила щасливо, раз мене не було поруч, а вона помирала в бідності. Тварюка.
Другий сучий син пірнув пульт на підлогу, роздратовано з'їв волосся. І сповняв ся батько, й обсадив його:
- Гей, тихіше. Що ти собі дозволяєш?
- Мені байдуже. До нас і далі ніхто не прийде вшанувати пам'ять загиблої.
- Сядь. Ззовні журналісти, - різко попереджував від обличчя батька перший вилупок, подивившись на другого.
- А ти будеш прикидатися благородним до самого кінця?
Другий сучий син кинув на свого старшого брата свій фірмовий образ.
- Якщо так подивитися, це все через тебе. Хто втихомирив гроші, які батько виділив їй на пристойне житло?
- Заткнись.
- Чому? Що я сказав не так?
- Якщо розглядати справу в такому ключі, то це ти більше всіх сприяв її смерті.
- Що? Що я ...!
- Ти в упор не бачив, що з неї глузували в школі, ось чому ...
- Заткніться, ви обидва! - Затягнув у цей час батько. Ми й так не знаємо, що робити з падінням наших акцій!
- Якби батько з самого початку не привів цю попрощайся, цього б не сталося, - жорстокий прокоментував другий виродок і обурився на моє фото.
Ніхто вже не говорив ні слова, але їхні вирази обличчя були нічим.
Я стала вдихати повітря, спостерігаючи за цією картиною. Щось закололо в грудях.
- Я просила вас приводити мене?
На підлогу впали сльози.
- Як ви можете поводитися як останні покидьки, коли хтось помер? І ви все ще називаєте себе людьми?
Я була настільки засмучена і зла, що не могла стриматись від гніву й гірко плакала.
Я ніколи не просила їх рятувати мене від убогого життя. Адже це вони повністю зруйнували моє життя.
- Чому я єдина, хто кожного разу страждає, одна, яка має це терпіти, чому...!
Гнів, розчарування, розпач і порожнеча робили моє життя адом.
Я так устала. Я вже не міг жити з гнівом.
'... Хочу померти.
Це повільно вимочувало мене. І я затримала подих так сильно, як могла, і щоразу, коли мені потрібно було вбити всі свої почуття.
'Будь ласка, перестаньте змушувати мене так себе відчувати.'
У цей момент мене осліпила спалах світла.
<СИСТЕМА>
Небезпека! Небезпека! Ви під атакою [Промивання мозків] Сіл Зла!
<СИСТЕМА>
Позазапний квіст! Чи не хочете використовувати магію, щоб відбити атаку?
[ Прийняти.\ Відкинути]
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert