А зараз всі вони були порожніми. Окрім декоративної функції, вони лише перешкоджали Солу бігти.
Добігши до кінця коридору, він почув за рогом короткі кроки і відразу притиснувся до стіни. Його фігура стала розмитою, майже злившись із шпалерами кольору шампанського.
Однак кроки наблизились і пішли.
А Сола ніхто не побачив.
Але в коридорі було ясно, що проминув цілий натовп.
Соул не втримався і виглянув туди, де зникли кроки. Йому здалося, що він бачить видачу юрбу.
Це були вже не грубі глиняні чоловічки, а справжні люди.
Але насправді він нічого не бачив.
Лише порожній коридор і розкішне оздоблення.
Коли Сол вскочив у вічі, загорнувши до коконів дівчинку, він піднявся сходами.
— Ви впевнені, що злодій не покинув особняка? — Люсі, схрестивши руки, стояла в розгромленій кімнаті.
Але, оглянувшись, вона зрозуміла, що безлад влаштувався не злодій, а ці поспішаючи шукають свою господиню. — Ми впевнені, він не міг покинути особняку! — Це правда, що дві однакові управителі.
Після того як управитель банкетного залу оголосила про напад, Люсі та рудий негайно підійшли і запропонували свою допомогу в пошуках пані.
Кілька чарівників другого рівня, посперечившись, вирішили діяти поодинцю. Так вони могли б заодно обшукати кожен куточок особняка в пошуках « ока бурі».
Особливик був невеликий. Шість чоловіків, роздягнувшись, обшукали його всього за десять хвилин.
На їхнє здивування, вони не тільки не знайшли слідів « ока бурі », але й не виявили злодія, який вкрав господиню особняка.
Такий результат, очевидно, не влаштовував управителів. Їхні обличчя ставали все серйознішими, а в очах застила така похмурість, що, здавалося, ось-ось закапає вода.
У звичайний час ніхто з присутніх магів не звернув би уваги на їхній настрій.
Але тепер вони перебували в Пометі минулого, тимчасово втративши всі свої сили. Вони були як звичайні люди.
У такій ситуації вони навряд чи змогли б справитися з цими двома дивними керівниками і, ймовірно, загинули б під впливом правил, уґрунтованих брудною системою.
Якщо тільки вони не знайдуть спосіб вирватися з осів Помечя минулого.
Люсі подивилася на тьмяний пейзаж за балконом. - Скільки ми вже тут? Здається, що завжди сутінки, нічого не змінюється.
Вона простягнула руку і, не дотягнувшись та напівметра, наткнулась на повітряну стіну.
Вона обернулася і сказала рудебородому та іншим, які вивчали невелику кров'яну пляму на підлозі: - за балконом, приблизно в півметрі, є бар'єр. Наші теперішні сили не пробити його.
« Цей палац повністю запечатаний, — Брандо не підходив і залишився позаду усіх. - Тому ті двоє управителів і кажуть, що злодій не міг звідси втекти.
— Але ми вже обшукали весь палац і не знайшли злодія, — Дурут подовгу постукував своєю палицею.
— Може, й не було злодія? — О, Люсі. — Може, все це - вистава тих двох управителів? Або та пані сама втекла?
Кісмет весь цей час сидів на краточках біля кровної плями і з цікавістю його розглядав.
Ніби це була якась цікава картина.
Він підняв голову і, посміхаючись подивився на інших. - А як ви думаєте, хто цей злодій?
Решта переглянулися. У їхніх головах одночасно спалахнув той самий образ, але ніхто не вимовив його імені.
Сол!
Нахмурився решебородний. Він не любив цього, мабуть, правильної відповіді.
З одного боку, він хотів якомога швидше розкрити таємницю Поместія Минулого, знайти « очі бурі» і запечатати його. З цього погляду він сподівався, що Сол і є той злодій, який якомога швидше розгадає правила помети.
Але коли вони згадали, як його сюди закликали, він занепокоївся, чи не захоче помститися.
У цей момент він від душі бажав, щоб злодієм виявився синьолосий маг.
Але після того, як його вигнали, не подавав ніяких вістей.
Тоді синьолосий, частково щоб перевірити, поліз нагору, але не очікував, що після одного тільки його наполегливості його просто викинуть з особняка.
Якби вигнали когось іншого, то йому б не схвалити. Але рудебородний і синьолосий співпрацювали вже багато років, і він був упевнений в його силі.
Але бути впевненим, що той живий не мав сили ще й викрасти господиню.
Брандо був радий, що Сол досягнув успіху. Він був упевнений, що Сол не став би без причини викрадати місцеву господиню.
Але оскільки тут були управителі, вони не могли говорити прямо. Тож Брандо лише запитав: « Чому я повинен був красти власника? »
- А чи немає тут якогось таємного ходу або кімнати, куди могла увійти тільки ваша пані? — Люсі раптом щось згадала і повернулася до однієї з управителів.
— Ні, — похитували головами дві управителі. — У цьому особняку немає ніяких таємних кімнат чи ходів. І немає місць, куди могла б увійти тільки пані. Скрізь, куди могла увійти вона, можемо ввійти і ми.