— Брате Мо Фань, сонце вже зійшло.
— Знаю.
— А щодо того… може знайти відповідь у «Байду»? — тихо спитала Є Сінься.
(ПП: «Baidu» — китайська пошукова система, що поєднує функції Google і форумів на кшталт Reddit.)
Мо Фань почухав потилицю й відклав телефон убік.
Навіть порятунок світу не був проблемою для нього… але коли дійшло до того, щоб стати справжнім чоловіком — він так і не зміг це зробити за цілу ніч!
Що ж пішло не так? Є Сінься нарешті перестала пручатися, заплющила очі, мовчала, — та врешті-решт він не зміг… просто не зміг!
— Давай трохи відпочинемо, а після обіду підемо прогуляємося, відволічемося трохи. А ввечері… спробуємо знову? — нарешті запропонував Мо Фань, цілком серйозним тоном.
Є Сінься кивнула, втомлено всілася й притулилася до нього, міцно обійнявши. Вона заснула досить швидко, рівно дихаючи в його обіймах.
Мо Фань, переконавшись, що вона спить, тихенько дістав телефон і знову відкрив «Байду» — щоб знайти відповідь на своє принизливе питання.
Ех... Усі відповіді крутилися навколо чогось, що називали «попередні пестощі»… Ех, та ну його, краще спати. Невдаха! Краще б він загинув у Стародавній Столиці, ніж осоромився ось так!
Сонячне проміння, що лагідно спадало близько другої години дня, заливало маленький апельсиновий сад. Зелені плоди на гілках поблискували під золотим сяйвом.
Вулицею лунали швидкі кроки й радісні сміхи молодих дівчат, змушуючи перехожих визирати з вікон, аби хоч краєм ока глянути на цю юну красу.
Мо Фань, одягнений і причепурений, ішов вулицею — відчуття цього разу було зовсім інше, ніж учора.
Є Сінься сама котила візок і жваво розповідала йому цікаві легенди про старовинне місто. Настрій у неї був чудовий. Та коли попереду з’явилися сходи, вона зупинилася й глянула на Мо Фаня — її очі грайливо засвітилися.
— Брате Мо Фань, може, ти вже перестанеш думати про те? — сказала вона з удаваною суворістю, але щоки її запалали.
— Та я ж… не думав про це, — Мо Фань розсміявся, зробив крок уперед і… — Ой, трясця!
Він мало не впав — нога зісковзнула зі сходинки. На щастя, після досягнення просунутого рівня він став значно спритнішим, тож устиг вирівнятися й не гепнутися носом у землю.
Підвівшись, він обтрусив штани й нарешті збагнув, що треба було просто допомогти дівчині. Підійшовши, він легко підняв її разом із візком і спустив униз.
Поруч кілька дівчат не втрималися й тихенько хихикнули. Мо Фань, почервонівши, швидко штовхнув візок далі, тікаючи від сорому.
Коли вони звернули за ріг до старовинної крамниці, Є Сінься раптом сказала:
— Зупинись.
— Що таке? — спитав Мо Фань, збентежено глянувши на неї.
— Поглянь під ноги, — тихо відповіла вона, вказавши на вологу доріжку.
Мо Фань нахилився й побачив, що земля була всіяна дрібними мертвими комахами. Якби він штовхнув візок далі, то переїхав би їх усіх.
Тільки Є Сінься помічала такі дрібниці. Якби Мо Фань був сам, він би просто розплющив їх ногами й обурився — бо ж вони забруднили б йому черевики!
— Хм... Схоже що ті, що пили мою кров, мабуть, спричинили якусь епідемію — скільки їх тут загинуло! — із презирством буркнув Мо Фань.
— Вони схожі на міль, а не на комарів. Ті в нашій кімнаті минулої ночі теж були міллю. Вони не смокчуть кров — поправила його Є Сінься.
— Та яка різниця, що це за істоти… вони ж просто огидні! — Мо Фань повернув візок і проїхав повз дрібних мертвих комах, після чого рушив далі.
У Вучжені було чимало вузьких провулків і крамниць; кожен поворот ніби відкривав новий світ. Так вийшло, що дрібні сувеніри в тих крамничках дуже подобалися туристам. Серед них були старовинні парасолі, шпильки для волосся, шарфи, браслети, а ще сучасні чохли для телефонів, гаманці, декор і сережки. Дівчата могли цілісінький день тинятися між прилавками й приміряти прикраси. Блискучі дрібнички мимоволі налаштовували купувати все підряд, щоби щоранку вдягати іншу прикрасу…
— Що відбувається? Прибери оте лайно з підлоги, воно відлякує клієнтів! Чому ви щоразу працюєте як попало?! — лунало зсередини, як тільки вони зайшли в одну крамницю.
Юний продавець у сірому картузі незграбно взяв мітлу й зачерпнув сміття в совок.
Мо Фань кинув погляд — це виявилася літаюча міль розміром із комара. Схоже, в цей день вони були скрізь.
А взагалі це логічно: Вучжень побудований уздовж річки, повітря тут завжди вологе — ідеальне середовище для дрібної літаючої мілі. Скільки б пар не приїхало сюди, вони ніяк не змогли б змагатися проти швидкості розмноження цих тварюк.
— Вітаємо... ой, — власник крамниці збирався привітати Мо Фаня та Є Сінься, але, побачивши дівчину у візку, його погляд ненадовго змінився; проте він швидко зібрався й усміхнувся.
Мо Фань із Є Сінься вже звикли до подібного ставлення й не звернули уваги.
Є Сінься обирала шпильки для волосся, а Мо Фань байдуже оглядав прилавок. У сміттєвому кошику між огризками він помітив трупи мілі і запитав у продавця:
— Босе, у вашому місті багато цих тварюк?
— Так, вони не припиняють з’являтися. Рада вже кілька разів проводила дезінфекцію, але навесні вони знову відроджуються. Я їх страшенно ненавиджу — щойно бачу, одразу хочеться все обприснути інсектицидом! — відповів власник.
— Мені вони теж не до душі, — сказав Мо Фань.
— (зітхає) Хто їх полюбить? Я пам'ятаю, що колись була епідемія: мілі вродилось настільки багато, що небо стало як туман над Шанхаєм чи Пекіном. Ніхто нічого не бачив. Людям доводилося вдягатися дуже щільно щоб вийти на вулицю, бо якщо була хоч щілина — вони миттю заповзали під одяг. Хоча вони й шкодять людині, але те видовище було просто противне! — пожалівся власник.
— Правда? — здивувався Мо Фань. Міль у небі, як туман — це скільки ж їх має бути?
— Дезінфекція марна. Кажу вам — у нашому місті є Жінка Міль, але ніхто мені не вірить. Я якось пив із друзями до пізна. Йшовши вулицею після гулянки я побачив жінку з крилами, мов у молі. Фігура була приголомшлива, одягнена майже в нічого, ноги довгі й білі. Я підійшов ближче — аж раптом зграя мілі кинулась мені в очі, закриваючи огляд. А коли вони розвіялися — її вже й сліду не було — перебив продавець, що мив підлогу.
Власник ляснув його по тім’ячку і вилаяв:
— Ти ще й смієш таке говорити? Ти вкрав мої гроші і витратив їх на випивку і ставки, а тепер ти вигадуєш цю дурновату історію як виправдання. Чи не читаєш ти забагато романтичних творів, що тобі вже безперервно мерещаться жінки?
— Клянусь, я кажу правду. І не тільки я в місті її бачив — виправдовувався продавець і бігав крамницею.
— Якщо я повірю в твої казки, то я не твій дядько! Якби повірив — віддав би тобі крамницю! — гукнув власник і погнався за ним.
— Сказав же! Я її сьогодні знайду й сфоткаю. Якщо вона реальна, ти віддаси мені крамницю! — викрикнув продавець.
— Добре, вперед! — промовив власник.