Обличчя Глоркіана набуло виразу повного здивування, коли він почув слова Тан Чжуна.
— Так от воно що, учитель Мо — кандидат до національної збірної. Недарма він такий сильний у такому юному віці. А я-то подумав, що він просто якийсь випадковий молодий маг із Китаю. Виходить, що сам себе налякав... — з полегшенням зітхнув Глоркіан.
Хоч Глоркіан і переважав Мо Фаня в поєдинку, не можна було не зважати на різницю у віці. Зрештою, він міг розбити будь-якого молодого мага одним лише помахом руки.
— Ем... вибачте, що питаю, але... той змій — це ваша призвана істота? Якщо так, то я пропоную нашій академії одразу знятися з участі у Світовому турнірі магічних коледжів, — несміливо озвався Дігайос.
— Це захисник Ханчжоу. Мо Фань колись урятував йому життя, тож коли йому щось загрожує, він одразу з’являється — усміхнувся Тан Чжун.
— Розумію, — видихнув Дігаєс, наче після серцевого нападу.
Якби той змій справді був призваною істотою, Мо Фань міг би перемолоти в порошок усіх суперників не лише на Світовому турнірі коледжів, а й на будь-якому змаганні магів. Сила цього змія була просто жахаюча!
Китай — небезпечне місце. Їм, мабуть, краще якнайшвидше повернутися до Греції після завершення справ.
— Я поговорю з нею особисто — сказав Мо Фань.
Мо Фань штовхав крісло Є Сінься, везучи її в бамбуковий гай. Зверху спадали гострі вузькі листочки, заплутуючись у її волоссі. Мо Фань змахнув їх додолу, м’яко торкаючись її пасм.
Поступово його рука ковзнула нижче — до її вушка, до серцеподібного обличчя.
Інша рука, непомітно прослизнувши крізь її довге волосся, обійняла її ззаду. Мо Фань вдихнув солодкий аромат дівчини, змішаний із запахом бамбуку...
Є Сінься заплющила очі, насолоджуючись спокоєм і ніжністю цієї миті.
— Брате Мо Фань, думаю, я поїду, — нарешті порушила тишу Є Сінься.
— Чому? — тихо спитав він.
— Це не погане місце — відповіла вона, опустивши погляд на свої ноги.
— Гаразд. Але якщо хтось посміє тебе скривдити — одразу скажи мені. Я зруйную їхній клятий храм дощенту — сказав Мо Фань.
Є Сінься засміялася, і в кутиках її очей промайнуло тепле світло.
Хоч вона й володіла ментальною магією, але не вміла добре висловлювати свої почуття.
Вона знала, що Мо Фань не з тих, хто здатен жити звичайним, спокійним життям. Його шлях — це постійний рух, боротьба, небезпека. Їй залишалося лише чекати... чекати, поки він повернеться.
Їй часто снилося, як він приходить до неї весь у ранах, з порізами на тілі. Він падає, не дійшовши кількох кроків, а вона навіть підійти не може — лише стоїть і дивиться.
Тому поїхати до Парфенонського храму Є Сінься не боялася. Адже це — святе місце для всіх цілителів!
Якщо той сон повториться, тепер вона зможе підійти до нього... і зцілити його.
— Ми вирішили. Вона може їхати до Парфенонського храму, — сказав Мо Фань, повернувши Є Сінься до столу.
Глоркіан і Дігайос полегшено видихнули. Було очевидно, що цей Великий Наставник — людина неабиякої сили, інакше вони не відчували б такого тиску.
— Ми тоді відразу замовимо квитки — сказав Глоркіан.
— Хто сказав, що вона летить просто зараз? — Мо Фань примружився. Прийдете за нею через тиждень. Якщо вам подобається Ханчжоу — залишайтеся, огляньте місто, Президент Союзу Примусу покриє всі витрати. Якщо ні — летіть до Індії, а через тиждень повернетесь і заберете її.
— Ми з Греції! — скривився Глоркіан.
— Та хоч із Індії, — знизав плечима Мо Фань. Рішення за вами.
Глоркіан і Дігайос коротко обговорили все між собою, а потім таки поступилися й погодилися з пропозицією Мо Фаня.
Ймовірно, обидва не хотіли повертатися й вислуховувати догану від Великого Наставника, тож вирішили залишитися в Ханчжоу й забрати Є Сінься через тиждень, щоб відвезти її до Парфенонського храму.
Тан Чжун порадив їм відвідати Західне озеро — там можна було провести кілька днів, насолоджуючись краєвидами.
Проте варто було лише згадати назву «Західне озеро», як обидва іноземні гості заперечливо похитали головами! Навіть за гроші вони не пішли б туди!
Тан Чжун, безперечно, узяв на себе прийом почесних гостей із Парфенонського храму. Мо Фань же не мав жодного бажання витрачати на них свій час.
Йому залишався тиждень до того, як потрібно було приєднатися до національної збірної, тож попереду було сім днів, які він планував провести у повній безсоромності поруч із Є Сінься.
Мо Фань навіть уже визначився з місцем — знамените туристичне містечко Вучжень. Це було ідеальне місце для закоханих: безліч крамничок, кав’ярень, барів, старовинних готелів і мотелів із затишною атмосферою. Вдень — прогулянки та покупки, увечері — краєвиди й романтика, а вночі... близькість і тепло. Просто ідеально!
«Ах!»
«Ах!»
«Ах!»
Тихі звуки лунали крізь щілину вікна гарно оздобленої кімнати.
— Брате Мо Фань, я ж казала, треба було залишити ввімкненою лампу від комарів — серйозно промовила Є Сінься.
— Та все гаразд, я й сам їх приб’ю! Ну треба ж — наважилися пити мою кров! Вони що, не бояться мутувати?! — бурмотів Мо Фань, одягнений у піжаму, схожу на лікарняну форму для психічно хворих, і кинувся ловити комара, який щойно вкусив його.
Хтось міг би спитати: чому він не скористався магією?
Але де ж тоді його гідність, якщо доведеться застосовувати магію проти жалюгідних комах!
— О, ось ти де, паразите! Думаєш, утечеш?! — вигукнув Мо Фань, переслідуючи комара аж до ліжка Є Сінься. Здавалося, він справді ганяється за комахою, але насправді в нього були зовсім інші наміри. Він раптово стрибнув на ліжко, накривши беззахисну дівчину. Її волосся розсипалося по подушках.
Кімната наповнилася лагідним сміхом і тихими зітханнями. Мо Фань скористався моментом, аби пестити й цілувати її ніжну, теплу шкіру, що пахла солодко, немов весна. Після довгого самотнього часу на горі Хуа, яка тепер була закрита для туристів, Мо Фань встиг скучити за людським теплом.
Є Сінься невдовзі мала їхати за кордон. Він не знав, коли побачить її знову. Тож, поки ніч ще молода... ні, поки ця ніч така чудова й сповнена ніжності — час був якраз підходящий, аби... перейти до справи!
(ПП: інцест - сімейна справа)) ну, вони хоча б не кровні родичі)
Старе містечко занурилося в тишу під м’яким сяйвом місяця. Уздовж річки погойдувалися кілька човнів, тихо стукаючи бортами об стіну.
Вікна старовинних будинків відбивали срібне світло. На місячному мосту, що вигинався дугою, легкою ходою йшла молода жінка, а її сукня ледь тріпотіла на вітрі. У чистій воді річки відбивалися лінії її талії та гнучкі форми...
Жінка йшла далі, та посеред вулиці її фігура раптом розтанула в повітрі.
За мить у небо злетів величезний білий метелик. Його крильця м’яко тріпотіли, здіймаючи легкий вітерець і лишаючи дрібні кола на спокійній поверхні річки...
У метелика сяяли очі. Він уважно озирнувся навколо, переконуючись, що ніхто його не бачив.
Він тихо приземлився на дах, босими ногами торкнувшись черепиці, а потім знову змахнув крилами й полетів у ніч, зникаючи в темряві за одну мить.