Вечір пройшов чудово: трохи вина, нічний бриз, приємна музика — усе це створювало гармонійний настрій.
Довгоочікувана пізня ніч нарешті настала. Місячне світло сріблило кам’яний міст, наче покривало його тонким шаром інею. Та згодом над містом повільно насувалася хмара. У небі долинув тихий шелест крил — легке тріпотіння, що розносилося над дахами. Ясна ніч раптом потьмяніла, а вода в річці перестала бути прозорою, мов дзеркало…
Мо Фань рідко мав змогу дозволити собі відпочинок — час без полювання на демонів, без тренувань чи магії. Тепер він просто насолоджувався відпусткою з коханою в затишному старовинному містечку, мов звичайний студент.
Коли життя приємне, час летить швидко — шість днів промайнули непомітно. У Вучжені лишилося ще стільки таємниць і цікавих куточків, які хотілося відкрити, та доведеться залишити це на наступний раз.
Коли Мо Фань уже збирався виїжджати з міста разом із Є Сінься, він помітив біля брами кількох Міських мисливців. Логотип на їхній формі він упізнав одразу.
— Щось сталося? — тихо спитала Є Сінься, коли побачила, як мисливці поспіхом заходять у місто.
— Можливо, — байдуже відказав Мо Фань. Він не мав наміру встрявати в чужі справи — мисливці й самі впораються.
Вони повернулися до Ханчжоу машиною. Мо Фань проводив Є Сінься до університету, хоч і з явним небажанням розлучатися.
Він хотів залишитися ще трохи, але представники влади вже вимагали, щоб він негайно прибув до національної збірної. Тож довелося залишити Є Сінься під опікою Тан Чжуна, Лу Піна, Глоркіана та Дігайоса.
— Глоркіане, якщо хтось там її образить — тримайся, відповідатимеш переді мною! — попередив він світловолосого наставника.
— Не хвилюйся! — самовпевнено пообіцяв той.
Мо Фань поцілував Є Сінься в чоло й усміхнувся:
— Дзвони, якщо сумуватимеш.
— Мм, і ти теж, — тихо відповіла вона.
У літаку, що летів до столиці, Мо Фань дивився у вікно на блакитне небо й відчував дивну порожнечу.
Мабуть, тому що Є Сінься ніколи ще не від’їжджала так далеко відтоді, як оселилася в його домі. Він не міг перестати хвилюватися, знаючи, що вона тепер далеко.
А може, все просто — надто вже сильним було його почуття власності до неї, і тепер, коли вони розлучилися, він відчував себе безпорадним.
Та, якщо подумати, для неї це на краще. Адже йому самому незабаром доведеться залишити країну на певний час. Тепер вона матиме чим зайнятися, а не житиме, мов барвиста пташка в його надто затісній клітці…
Повітря в столиці, як і раніше, було важким і забрудненим. Сірий смог застилав небо, не даючи побачити ні блакиті, ні білих хмар.
Але Мо Фань не падав духом. Попереду на нього чекала подорож світом — час поширити своє «сім'я». Саме думка про те, що він відвідає чужі краї, побачить дивовижні місця, надає стусанів зарозумілим іноземцям і, можливо, підчепить кількох красунь за кордоном, змусила його весело насвистувати, прямуючи до національної збірної.
Щойно він дістався місця, перед входом побачив п’ятьох літніх магів із похмурими обличчями.
Один із радників — низький, із кругленьким животом — вп'явся в нього поглядом і буркнув непривітно:
— Отже, ти той запасний, Мо Фань!
— Я Мо Фань, але… коли це я став запасним? — розгубився той і, здивовано моргнувши, глянув на декана Сун Хе.
Декан Сун Хе знав ситуацію Мо Фаня, тож усміхнувся, готуючись пояснити все.
Проте раптом радник Фен Лі — чоловік із темними смугастими знаками на лобі, схожими на тигрові — холодно промовив:
— Можеш радіти, що тебе взагалі взяли, хоч і запасним, все ж таки ти потрапив сюди через «чорний хід».
— Мо Фань, ти не брав участі у фінальному етапі відбору. Хоч у тебе й достатньо голосів і номінацій, але без присутності на змаганні зробити тебе основним неможливо, — спокійно пояснив декан Сун Хе.
— Гаразд, запасний то запасний, — знизав плечима Мо Фань і байдуже рушив до решти кандидатів.
Пройшовши лише кілька кроків, він раптом помітив знайомі обличчя.
— Мо Фань! Ха-ха-ха! Я ж казав, не може бути, щоб тебе не було у списку! Не забувай про нашу домовленість! — першим вибіг до нього Чжао Ман’янь. Його золотаве волосся було ідеально зачесане, як завжди.
— Непогано, — здивовано мовив Мо Фань, поплескавши друга по плечу. Все ж таки ти зміг потрапити сюди.
— Що тут дивного? — озвався голос із натовпу, сповнений заздрості. Він просто купив собі місце, скориставшись грошима своєї родини. Такий самий, як ти, запасний по блату.
— У команді багато людей, але на турнір поїдуть лише п’ять чи сім найкращих. Решта — це вже для масовки. Та нічого, нехай ці «зайві місця» займуть багатії, — промовила жінка з родимкою біля губ. Усе ж ми представляємо країну, тож маємо право на найкращі умови.
Чжао Ман’янь відчув себе ніяково. Насправді, місце він справді отримав завдяки фінансовій підтримці родини Чжао, і п’ять радників чудово це знали. За силою й талантом він поступався тим, хто пройшов офіційний відбір.
— Ну, виглядає він непогано. Може, деякі члени Ради й справді зацікавились ним... ха-ха! — грубо зареготав кремезний чолов’яга з тілом, ніби висіченим із каменю. Його м’язи ось-ось прорвали б одяг, і Мо Фань не втримався від думки, якими ж є його стихії.
— Брате, здається, тебе тут не надто раді бачити, — тихо мовив Мо Фань, глянувши на цих трьох, що сипали коментарями.
Це були: чоловік із впливовим родоводом, жінка з родимкою та той звіроподібний велетень.
Інші ж не надто звертали увагу. Як і сказала жінка — у турнірі братимуть участь лише кілька людей, а тренувальна група нараховувала більше десятка. Тож усі розуміли, що хтось неодмінно потрапив сюди «нестандартним шляхом».
Чжао Ман’янь і сам не приховував цього — він не збирався здобувати місце через навчальний заклад.
Але Мо Фаню було байдуже. Головне, що він потрапив до команди.
Вони ж прийшли сюди не задля слави чи честі країни — їхня справжня мета була значно «ширшою»: поширити своє "сім'я" по всьому світу!
— З огляду на те, який я гарний і багатий, заздрість — цілком природна реакція. Я вже звик — з удаваною легкістю віджартувався Чжао Ман’янь. Побачивши, що Мо Фань не бере це близько до серця, він просто проігнорував підколи від інших.
Двоє друзів, обійнявшись за плечі, влилися до команди. Та Мо Фань був здивований, коли помітив серед учасників чоловіка й жінку із суворими обличчями.
Чоловік не став для нього несподіванкою — то був Ай Цзяньту, брат Ай Туту, маг Простору. Мо Фань уже знав, що той був кандидатом із найвищим рейтингом і, ймовірно, стане капітаном.
А от жінка викликала подив. Він зустрічав її раніше — це була та сама командирка, з якою він зіштовхнувся на вершині гори в Палаючій долині, — Нанью!
Вона мала те саме коротке, акуратно підстрижене волосся. Її виразне, майже «чоловіче» обличчя легко могло ввести в оману. Не тому, що вона виглядала по-чоловічому, а через ту сувору, владну ауру, що повністю приховувала жіночність. Та, як не дивно, саме ця неприступність лише ще більше приваблювала чоловіків, викликаючи в них бажання розкрити її серце.