Весь Університет Перлини гудів мов вулик.
Новина про бій, що стався зранку, розлетілася університетом безліччю переказів. Мо Фань, що й так був відомою постаттю, раптом став справжньою легендою.
Багато хто з нетерпінням чекав, чим закінчиться попередній етап відбору кандидатів.
Але ті, хто був близько знайомий із Мо Фанем, зокрема його товариші по команді, добре знали: у найближчих боях він більше не з’явиться. Бо зовсім скоро він покине Місто Магії й вирушить у страшну Стародавню Столицю.
Безліч людей залишило Стародавню Столицю, адже за останній час у хаосі Нежиті загинули незліченні життя. Дехто називав це найстрашнішою катастрофою за тисячу років, інші вважали такі слова перебільшенням...
Проте навіть талановиті Мисливці, які поверталися з розслідувань, не бажали про це говорити. Навіть сам Чжу Мен, ініціатор Стратегії Усунення Загроз, прибув особисто взяти ситуацію під контроль — що вже саме по собі говорило про те, що нашестя Нежиті не було порожніми чутками.
Ніхто не міг точно пояснити, що насправді відбувається у Стародавній Столиці.
Та Мо Фань їхав туди не для того, щоб розкрити страшну таємницю, а щоб знайти людину... друга, з яким виріс пліч-о-пліч, того, хто колись дістався аж до озера Дунтін, коли Мо Фань став демоном, аби тільки його врятувати.
Дві Ессенції Душі, які той купив, витративши всі свої заощадження... Мо Фань досі зберігав їх при собі.
Так, повідомлення на телефоні було повідомленням про смерть.
Але якщо мова йшла про друга — правило Мо Фаня завжди було одне: він не повірить, доки не побачить його сам — живим чи мертвим!
Одним реченням не оголосиш найближчого друга мертвим і не викреслиш його з цього світу. Вони обидва вижили під час катастрофи в місті Бо й знали справжню ціну життя після всєї пролитої крові й жертв.
І навіть якщо друг мертвий, навіть якщо від нього не лишилося й тіла — Мо Фань повинен переконатися в цьому на власні очі!
А якщо той десь ще живий, хай навіть у самому серці океану Нежиті — він розчищатиме шлях і витягне його звідти живим! Це була їхня обіцянка — і Чжан Сяохоу вже колись виконав свою частину!
Тепер черга Мо Фаня...
Темрява клубочилася над сучасним містом. Мо Фань раптом згадав слова Ай Цзянту, коли крокував нічною вулицею.
Бойові маги завжди ризикують життям у битвах із демонічними звірами. Чжан Сяохоу також жив з таким ризиком, але Мо Фань чомусь ніколи про це не замислювався.
Він намагався переконати Чжана Сяохоу залишити армію ще з того часу, як той туди вступив. Але варто було пригадати, як той, тримаючи в обіймах Хе Юй, ридав навзрид... Як старший брат, Мо Фань знав: він ніколи не зможе відмовити Сяохоу від його вибору.
Чжан Сяохоу дуже подорослішав за ці кілька років. Він навчився холоднокровно діяти в небезпечних ситуаціях, тримався спокійно у сутичках із демонічними звірами. Він став справжнім бойовим магом — та все одно завжди залишався тією ж дитиною поруч із Мо Фанем: вихвалявся досягненнями, слухав кожне його слово.
Бо насправді весь цей час він просто прагнув, щоб Мо Фань визнав його.
Світло ліхтаря падало на Мо Фаня, простягаючи його тінь по асфальту...
Була глуха ніч. Лише поодинокі вогні горіли у вікнах. Вулиці були настільки тихі, що чути було кроки рідкісних перехожих.
Жовте світло ліхтаря освітлювало чимало речей: припарковані абияк машини, чисті тротуари, самотні постаті на нічних вулицях... І там, у темряві, куди світло не дотягувалося, стояла жінка з витонченою фігурою, що спиралася на верхівку ліхтарного стовпа й стежила за самотнім чоловіком під жовтими вогнями.
Раптом самотня постать зупинилася. Він повільно обернувся й підняв погляд у темряву над ліхтарем.
— Не забувай, у мене теж є Тіньовий Елемент, — промовив Мо Фань з посмішкою, звертаючись до незнайомки.
Жінка занервувала, миттю розвернулася й спробувала зникнути в пітьмі.
— Не йди, — спинив її Мо Фань.
Тінь на стовпі здригнулася. Жінка не показалася, лише продовжувала дивитися на Мо Фаня блискучими очима.
— Мені потрібна твоя допомога, — сказав Мо Фань.
— Моя? — відгукнувся обережний, дзвінкий голос.
Мо Фань кивнув.
Жінка в темряві виглядала так, ніби ледь стримувала радість — мало не впавши з ліхтарного стовпа.
— А для чого тобі моя допомога? — Її голос лунав особливо чітко у нічній тиші.
— Я вирушаю до Стародавньої Столиці. Це володіння Нежиті, наскільки мені відомо... — Мо Фань не договорив.
— Вампіри теж вважаються різновидом Нежиті, — закінчила за нього жінка.
— М-м, тож я хочу, щоб ти пішла зі мною, — серйозно промовив Мо Фань.
— Ти ж мій старший, ти можеш просто сказати, що мені робити, — в її голосі бриніла щира радість. Очі вже сяяли від передчуття.
— Гм... добре, — Мо Фань відчув дивне збентеження, коли вона назвала його старшим.
Лю Жу повільно злетіла вниз і ступила на землю. Ще до того, як стати вампіром, вона була вродливою дівчиною — мабуть, усі хлопці з її двору мріяли про неї. Але після того, як вона стала вампіром, у її характері відчутно змінилося щось важливе. Її фігура вже не була такою крихкою, як раніше. Вона застигла десь між юністю й зрілістю — невинна, але водночас спокуслива.
Її легкий аромат міг звести чоловіка з розуму, нечутно вкрадаючись у свідомість і полонячи душу — він ніби випромінювався з її свіжої молодої шкіри.
Звичної мертвотності вампірів у ній зовсім не відчувалося — навпаки, ця риса надавала Лю Жу особливої шляхетності, якої раніше не було в звичайної дівчини.
Вона була чарівною — Мо Фань мусив визнати: тепер вона була куди привабливішою, ніж колись.
Коли він згадав, як вона час від часу нишком пробиралася в його кімнату, лягала поруч і торкалася своїми червоними губами його шиї — він навіть відчув, як його судини ніби здригнулися від цього спогаду.
— Що з тобою? — м’яко спитала Лю Жу, підходячи ближче.
— А, нічого... до речі, тут нема вампірів, які тебе кривдять? Якщо є — кажи мені, — Мо Фань поспішно змінив тему, щоб приховати своє збентеження.
— Раніше були, але останнім часом вони бояться з’являтися у цьому районі.
— Чому так? Тут править якийсь сильний вампір? — Мо Фань здивовано підняв брови.
Лю Жу кинула на нього погляд і невинно кліпнула очима.
— Е-е... це ти? — спитав Мо Фань, нарешті зібравши думки.
Лю Жу ніяково всміхнулася.
Зазвичай новачків-вампірів цькують старші, особливо таких, як Лю Жу — м’яких і тихих, мов сусідська дівчина.
На початку Лю Жу справді часто зачіпали. Спершу вона намагалася терпіти, бути покірною і лагідною — та швидко зрозуміла, що це лише підбурює їх ще більше.
І їй не залишалося нічого, окрім як відповісти силою.
Саме тоді вона й відкрила для себе, що серед вампірів її сила — зовсім не проста!