Серед магічних спільнот академія сливу гавань - конфлікти між вихованцями там були рідкісним винятком, суворим строгим статутом.
Проте організація « Північне світло Леса » жила за законами суворої мерітократи. Тут за кожну частину знань і будь - яку пригорщу ресурсів потрібно платити кров'ю або потім.
Учні заробляли окуляри вкладу або магічні камені, виконуючи доручення. Лише вірність укуппі була важкою працею для того, щоб здобути прихильність наставників.
Розмірний хід думок перервав негромкий стук у двері.
Генрі піднявся і відпер замок. На порозі стояла Ліліан, яка ледве помітна за охапкою важкого бархату.
— Візьми, це моя запасна ковдра, — видихнула вона і передала йому цвіркуни. — Навіть не думай використовувати те, що видали на кораблі. Воно просочилось у вологість, смердить трюмом і напевно вже зацвіло цвіль.
Генрі прийняв річ. Поверхня виявилася шовковистою, відібраною золотим кайфом; тканина була прохолодна і надзвичайно приємною на дотик. Усередині цього чоловіка знову з’явилася підозра: Ліліан, очевидно, перевершувала його силу і тому вона могла б так само піклуватися про нього? Життя навчило його, що в цьому світі нічого не дається бездарно — за будь - які жести доброї волі зазвичай переховувався рахунок, який рано чи пізно доведеться заплатити.
— До речі, якщо зголоднієш і вирішиш піднятися в їдальню - поклич мене, підемо разом, — додала Ліліан у проемії. - Ні, нічого робити самотужки. На кораблі панує смертельна нудьга, і деякі « старі» розважаються тим, що створюють новоприбулих. Я чула, одного хлопця зовсім недавно підвісили на носі корабля замість наживки. Якби пан Діно не втрутився, то вже б обковтнув його.
Вона прибула на борт раніше і, очевидно, вже встигла вивчити місцеві звичаї. Генрі згадав про холодну відокремленість людей на палубі: кожен тримав дистанцію, прикриваючи щитом з недовір’я. Він знав, що не може повністю покладатися на Ліліан, як і вона на нього — кожен в рукаві мав свої кози та таємниці. І якщо між ними стояла стіна, то чого чекати від тих, хто перебував на верхніх ярусах?
Коли Генрі повернувся у каюту, то розстелив старе кокане покривало в якості підстилки і зверху накрилася м’яким оксамитом, подарований дівчиною.
Через деякий час через двері знову пролунав голос Ліліан:
— Пошли, пора удосконалитись. Я покажу тобі, що тут до чого.
— Ладно.
Він замкнув каюту, і вони разом вирушили до сходів на другий ярус. Проходячи повз проліт, Генрі випадково заглянув вниз: п’ятий шар тонув у непроглядній і в’язкій темряві. Звідусіль не доносилися ані звуки, ні проблиски світла. Ліліан брезгливо зморщила ніс і притиснула до обличчя хустинок.
— Там живуть матроси. Брудний народ, не знаючи порядку, — пробурмотіла вона. - Кажуть, під ними є ще два рівні, але там тільки баласт да тюки з товарами.
Коли вони проминули третій ярус, Генрі відчув на собі чийсь погляд. У лісничого проема, квапившись на котточках, сидів худорлявий чоловік. Його очі, позбавлені, здавалося, самій можливості моргати, були широко відкриті і невідривно стежили за кожним рухом пари.
— Не дивися на нього, — прошепотіла Ліліан своїми губами.
Генрі слухняно відвів очі, але шкіра відчувала цю липку увагу в спину, аж поки вони зрештою не ступили на палубу другого яруса.
— Це Фегар Мулан, — пояснила Ліліан, коли вони опинилися на безпечній відстані. Вона нервово озирнулася. - Один з двох учнів другого рангу на цьому кораблі. Той самий тип, що підвісив новачка за ніс корабля. У нього явно не все в порядку з головою, він непередбачено і жорстоко. Тримайся від нього якомога далі.
Генрі мовчки кивнув. Те, що Феґара побачив у житті, не принесло нічого доброго — в ньому читалися хижаки.
У цей момент Генрі по-справжньому оцінював удачу з каютою на четвертому ярусі: можливість щодня натикатися на такого сусіда в тісному коридорі була сумнівним задоволенням.
Столова зустріла їх простором і ароматами їжі. На кожному столі в плетених кошиках висілися гори білого хліба, шматки соліни та плюща копченість — їжа була вільною. Генрі особливо цікавився зеленими мандаринами, свіжим цитрусовим ароматом пробивався крізь запах м’яса і закріпляв рот слиною.
У залі сиділи ще троє учнів. Вони не переривали своїх трапези, але Генрі відчував, як їхні погляди вимірюють їх поява і оцінюють факт їхньої спільної парафії.
- Чому тут така атмосфера? — Негомко запитав Генрі, сідаючи за стіл. — Хіба присутність офіційного чарівника не гарантує безпеки?
Ліліан подивилася на нього з тінню іронічної жалю та коротко посміхнулася.
— Дино? Йому байдуже. Поки ти не заважеш корабель йти по курсу, він і пальцем не поворухне. Убивство тут — звичайна справа. Бачиш, магічні символи віри не мають прив'язаності до власника. Органи все одно, як ти отримав свій перепустку - заробив або зняв з трупа. Декотрі з них не мають таких спокус, тому спокуси дуже великі.
— Зрозуміло.
Генрі зрозумів свою помилку. Він вважав, що авторитет мага встановить образ закону, але реальність виявилася цинічнішою.
У нього було два демонізовані артефакти, і напевно у всіх в цій кімнаті були свої цінності.
Для тих, хто йшов без символу віри, вбивство сусіда було єдиним способом уникнути небезпечних вступних випробувань і потрапити до ордену безпосередньо. У такому середовищі доброта була непристойною розкішшю, а підозра — гарантією виживання.
https://literna.net/uk/books/92-velikii-charivnik-pochinayuchi-z-prostoho-nyukhu