Ранок у школі розпочався, і одразу ж всі практично літали від хвилювання.
Сьогодні були скасовані всі післяобідні заняття, а натомість відбудуться учнівські збори, агітаційні промови та голосування.
В епоху, коли навіть збори для окремих класів майже зникли, це була дуже велика подія.
Мало того, на учнівських зборах планувалося ухвалити пропозицію про кардинальну зміну системи учнівської автономії.
Конфлікт між прихильниками та опозиціонерами фактично розпочався за зачиненими дверима ще до початку літніх канікул.
На додаток до популярності нинішнього президента учнівської ради Маюмі Саеґуси, фактичну пропозицію було важко оскаржити на поверхні. Проте, можливо, під впливом досягнень команди 2‑го курсу в змаганнях новачків з коду моноліту, прибічників було набагато більше, ніж опонентів. І все ж упертість тих, хто залишався її опонентами, відчувалася набагато небезпечнішою для тих, хто стежив за ситуацією, що склалася. Від цього атмосфера в школі ставала ще більш неспокійною.
***
— Всі тут? Чудово. Я ще раз пройдуся по наших позиціях.
Після закінчення ранкових занять усі члени дисциплінарного комітету зустрілися в штаб‑квартирі комітету.
Члени комітету працювали по черзі та часто діяли не синхронно один з одним; зібратися всім разом в одному місці було рідкісним видовищем. Вибори до учнівської ради були однією з небагатьох справ, на які дисциплінарний комітет мобілізував усіх своїх членів.
— Наші пости в основному знаходяться в аудиторії. Шкільна система стежить за порядком ззовні. Комітет самоврядування допоможе нам у цьому.
Всього в дисциплінарному комітеті було дев'ять членів. Вони мали забезпечувати безпеку в приміщенні, де перебували всі 560 учнів, тож у них не було можливості розбиратися з підозрілими особами ззовні. Але навіть без них будь‑які поганці, які вторглися б ззовні, не були б їхнім завданням.
— Ми з Чійодою стоїмо біля великих дверей. Тацумі та Морісакі – біля входу…
“Схоже, вона неабияк захопилася цим”, — подумав Тацуя, слухаючи її вказівки. Вона говорила швидко і чітко, що було незвично для неї серед друзів.
— …Савакі, ти зліва від трибуни. Шіба – справа. Це все.
Усі, включно з Марі, підвелися і кивнули.
Тацуя мав стояти біля одного з крил сцени. Якби якась нерозсудлива особа вискочила на сцену і спробувала напасти на когось із офіцерів, то вони з Савакі були б останньою лінією оборони… але Тацуя не дуже переймався подібними речами.
Вчорашній вихід зі школи з Маюмі навчив його цього. Жоден учень Першої старшої школи не був настільки безрозсудним, щоб напасти на неї. Точніше, напасти на неї всередині школи. Хлопці‑старшокласники мали б це знати…
— Усім по місцях, негайно. Шібо, зачекай секунду.
Коли вони залишилися наодинці, Марі повернулася до свого звичного тону.
— Вибач, що так раптово, але як все пройшло вчора?
Йому не потрібно було підіймати цю тему.
— Було три напади, — сказав він.
Обличчя Марі скривилося в напрузі.
— У всякому разі, на мене.
Почувши це, вона розгубилася. Про що він говорив?
— Ну, здається, я трохи недооцінив президента.
— …Можеш пояснити?
— Ну, в основному… це був її фан‑клуб, — спромігся пояснити Тацуя.
Марі виглядала переконаною.
— Вони щось не так зрозуміли і почали ревнувати?
— Міюкі теж там була, тож вони мали б зрозуміти, що це не така ситуація…
Хвиля (розумового) виснаження знову накрила його, коли він згадав, що сталося вчора. Принаймні, Тацуя відчував себе саме так.
— Ну, все, що мені треба було зробити, це увімкнути свій ПАВ. Здається, вони не були достатньо сміливими, щоб зробити якісь реальні дії. Мабуть, вони не хотіли зробити якусь дурницю і викликати ненависть президента.
— Ясно…
— Гадаю, вони не змогли б нічого вдіяти з перехресним вогнем уваги, навіть якби захотіли… Вони знали, що на них накинуться банди, як тільки президент націлиться на них.
Вони, звісно, були фанатиками, але вони не хотіли помирати як собаки. Терористи‑смертники влаштовували вибухи, тому що в них могли потрапити їхні вороги (або прихильники їхніх ворогів). Жоден снайпер не вистрілить, якщо знатиме, що це його видасть, і що він все одно не проб'є куленепробивне скло.
Відчуваючи себе ідіотами через те, що хвилювалися за неї, вони обмінялися виснаженими посмішками.
*
…Саме тому рівень ентузіазму Тацуї був на найнижчому рівні.
З надсерйозним – удаваним – виглядом, який не мав жодного значення, окрім як створити собі хоч якесь виправдання, він стояв біля сходів праворуч від сцени.
Коли він замислився над цим, проблема полягала лише в тому, хто може бути обраний до складу учнівської ради. Навіть якщо посада президента мала значні практичні наслідки, закінчити школу віцепрезидентом чи секретарем означало не так вже й багато. За системою Першої старшої школи президент міг обрати двох віцепрезидентів, чотирьох віцепрезидентів і т.д., якщо він чи вона цього хотіли. Питання, чи може учень 2‑го курсу бути офіцером, було питанням честі, питанням гордості.
І гордість, яка стояла за цим, була досить слабкою.
“Може звичаї мирського світу аж надто отруїли мене…”
Заради ідеалів, заради грошей, заради честі, заради гордості… Світ Тацуї був по самі вуха наповнений ситуаціями, коли людське життя мало низьку ринкову вартість. Сцена поруч, де люди намагалися серйозно підійти до вирішення своїх розбіжностей за допомогою логічних дискусій, викликала у нього відчуття, ніби він дивиться нереальне старе кіно на сріблястому екрані.
— …З цих причин я пропоную скасувати систему обмежень, які визначають право бути обраним до учнівської ради.
Коли Маюмі закінчила викладати свій порядок денний, одна з учениць, що сиділа в ряду старшокласників, швидко підняла руку. Це була незнайома йому учениця 1‑го курсу (це означало, що вона не брала участі у Змаганнях дев'яти шкіл, а отже, не мала достатніх здібностей, щоб бути обраною до їхньої команди). Вона перейшла на місце для запитань.
Сучасні мікрофони здатні вловлювати повсякденні розмови на відстані п'ятдесяти метрів, тож саме по собі місце для запитань було лише формальністю, способом зробити так, щоб все виглядало гарно.
Кожна з цих одиниць обладнання, як маленька, так і велика, неухильно забирала реалістичність у того, що він бачив.
— …На перший погляд… ваші аргументи слушні…
Слова людини, що ставила запитання, з опозиційної фракції, долинали до його вух у ламаному, розірваному вигляді. У вухах у нього, звісно, не було затичок. Він несвідомо фільтрував будь‑які зауваження, які могли б спричинити неприємності.
— Чи є якась актуальна проблема з системою, яка вимагає, щоб ви її змінили? Я маю на увазі, чи є учень другого курсу, якого ви хотіли б обрати до учнівської ради?
Тацуя нахмурився – її наміри були зрозумілі. (Він не відчував потреби приховувати свій вираз обличчя, оскільки не мав жодного стосунку до самого запитання.) Він подумав, що найкраще було б якось ухилитися від відповіді, але Маюмі, мабуть, мала план – чи, може, вона взагалі не думала, – бо відповіла відверто.
— Сьогодні я звільняю посаду президента учнівської ради. Я не буду призначати нових членів, тому я ще не думала про це.
— Але ви могли б спробувати зробити так, щоб наступним президентом обрали близького по духу учня другого курсу, чи не так?
“«Близького по духу» кажеш”, — подумав Тацуя. Вона не довго вагалася, перш ніж сказати відверто.
— Я не хочу, щоб відставні імператори приймали всі рішення в учнівській раді.
Її трохи дурнуватий тон викликав кілька смішків.
— Призначення наступних офіцерів є виключною прерогативою наступного президента. Я не маю жодного наміру в це втручатися.
— Це означає, що є учні другого курсу, якими наступний президент хоче оточити себе. Саме тому ви запропонували змінити систему, чи не так?
Різкі слова почали пролітати через аудиторію. Очевидно, Тацуя був не єдиним, хто подумав: «Якого хріна?».
— Будь ласка, заспокойтесь, — чистий голос Міюкі привернув увагу, допомагаючи їм рухатися далі.
Оскільки вона була пов'язана з питанням, яке ставили Маюмі, Хатторі тимчасово взяв на себе роль ведучого, а Міюкі підтримувала його. (До речі, на тутешніх учнівських зборах не було модератора, який би виступав у ролі нейтрального посередника.)
— …Моя відповідь на це питання – ні. Причина, чому я роблю цю пропозицію зараз, в тому, що це мій останній шанс зробити це. Бо я вважаю, що обов'язок президента учнівської ради – не залишати жодного зерна конфлікту для моїх колег.
Подумки Тацуя подивився на неї. Очевидно, вона могла здаватися імпозантною навіть за межами спортивних майданчиків.
— Якщо жодного учня другого курсу не буде призначено на якусь посаду, це не дасть підстав для опозиції.
З іншого боку, людина, яка ставила запитання – здається, її звали Асано, – вперто не хотіла йти на контакт.
— Це не питання того, чи існує такий кандидат, чи ні, міс Асано. Системи відображають ідеї колективу. Система, в якій учні другого курсу не можуть бути офіцерами, де незалежно від їхніх здібностей вони не можуть обіймати посади, є декларацією того, що вони не мають права бути офіцерами. Така елітарність є неправильною.
“Це було досить радикально”, — подумав Тацуя.
Але після цього в аудиторії пролунали гучні оплески. І не тільки учні 2‑го курсу були їхніми винуватцями.
— Ви намагаєтесь обдурити нас словами!
Навіть найтупіші уми були б змушені усвідомити, наскільки несприятлива ситуація склалася в аудиторії. Незважаючи на це – чи, радше, як природний результат – голос Асано набув істеричних обертів.
— Є учень другого курсу, якого ви хочете бачити в учнівській раді. Ось чому ви хочете скасувати вимоги! Ваш справжній мотив – кумівство, чи не так?!
Кілька поодиноких відчайдушних голосів в аудиторії погодилися, але їх одразу ж заглушили бурхливі вигуки. Високі хвилі шторму докотилися і до крісла для запитань.
— Президенте Саеґуса! Ваша справжня мета – провести того першокласника до учнівської ради, хіба ні?!
Асано істерично кричала, вказуючи пальцем прямо на Тацую.
— Я все про це знаю! Ви разом ходили на станцію вчора після школи!
Це зауваження, швидше за все, було зроблено з відчаю і самозречення.
Обличчя Маюмі застигло.
Але ця одна заява справила напрочуд великий ефект.
Буря освистування припинилася, і настала тиша.
Учні перезирнулися між Маюмі та Тацуєю.
Тацуя побачив, що обличчя Маюмі злегка почервоніло, і подумав:
“Таке лице тільки погіршить непорозуміння!”, — але з усією цією небажаною увагою до нього, він не міг сказати це вголос.
Ситуацію виправила холодна репліка, що пролунала зі сцени.
— Це все, що ви хотіли сказати?
Перш ніж він це зрозумів (певно, лише мить тому), Міюкі підвелася.
Її холодні очі втупилися прямо в обличчя старшокласниці.
Навіть зі сцени – ні, скоріше за все, саме звідти – її погляд був сповнений піднесеної, королівської гідності, яка запечатала губи старшокласниці, що намагалась розпускати плітки.
“Її магія… вона не діє.”
Тацуя негайно перевірив, чи не дозволяє вона своїй магії вийти з‑під контролю, але цей тиск був не від магії.
Незважаючи на відсутність активної магії, зі сцени виходив холод суворої зими, який міг би заморозити вас. Навіть Тацуя відчував це.
— Ваша попередня репліка містила особистий наклеп, який ми не можемо ігнорувати. Тому владою, наданою мені як помічнику ведучого цього процесу, я наказую вам покинути це місце. Якщо ви незадоволені, то, будь ласка, продемонструйте докази того, що президент Саеґуса справді має особливі почуття до певного першокласника.
— Ну… — звісно, Асано завагалась. Те, що Маюмі має почуття до Тацуї, було не більше, ніж чистими припущеннями, і говорити, що це було її мотивом для цієї заяви, було не більше, ніж наклепом. Вона знала це.
Поки вона стояла, не знаючи, що робити, Міюкі продовжувала холодно дивитися на неї. Її очі, а не магія, були сповнені презирства, ніби вона намагалася заморозити розум дівчини. І тепер агітаторка, яка намагалася втягнути її брата в наклепницьку розмову, справді стояла як укопана, не в змозі поворухнути й пальцем.
Влада, ієрархія, ранг… Старшокласники мали невеликий соціальний досвід, а тому були далекі від цих понять. Але ця сцена прояснювала саме ту ситуацію, яку можна було б описати словом «урочистість».
— Дозвольте внести поправку. Вам не треба залишати аудиторію. Але ми більше не будемо відповідати на ваші запитання. Асано, будь ласка, поверніться на своє місце.
Той, хто нарешті спробував взяти ситуацію під контроль, був ведучим, Хатторі. Так, врешті, навіть він був вражений тиском Міюкі.
Міюкі граціозно вклонилася і повернулася на своє місце. Асано, не маючи що заперечити, похитуючись, повернулася на своє крісло.
*
Зрештою, спроба опозиційної фракції втрутитися в роботу засідання зійшла нанівець. Після цього зал наповнився напруженою атмосферою. Не було чутно навіть веселих вигуків чи насмішок. Поступово (у дещо слабкому фіналі) електронні голоси були оброблені, і пропозицію про скасування обмежень на посади членів учнівської ради було підтримано більшістю голосів.
Потім, нарешті, настав час для передвиборчої промови Адзуси.
Вона була більше схожа на загальнополітичну промову, оскільки вона була єдиним кандидатом. Тим не менш, все ще мало відбутися формальне голосування щодо вотуму довіри (з використанням паперових, а не електронних голосів). Адзуса вийшла на сцену, на її обличчі була суміш ентузіазму та нервозності.
Вона швидко вклонилася і була зустрінута гучними оплесками. Були також свист і вигуки, але вони швидко припинилися, як тільки вона почала свою промову.
Тацуя і Міюкі, будучи необізнаними в речах, пов'язаних з розвагами, не могли цього зрозуміти. Але зал відчував себе так, як тоді, коли мила і тендітна співачка виходила на живу сцену, переповнену фанатами‑чоловіками.
Він також не знав, що, незважаючи на те, що вона була найкращою ученицею в класі як з теорії, так і з практики, відсутність будь‑якої зарозумілості, а також скромність і товариськість вже поєдналися з її зовнішністю і створили для неї дещо іншу репутацію в школі, ніж у Маюмі, – репутацію ідола, з яким легко ладнати.
Вона презентувала свої політичні погляди та політику з несподіваною красномовністю (хоча, мабуть, було б грубо називати це несподіваним). По суті, це було продовженням позицій нинішньої учнівської ради. Багато частин промови, безумовно, тяжіли до ідеалів старшокласників, але в цілому все пройшло прийнятно… Випадкові дивні вигуки «Ти можеш це зробити!» і «У тебе вийде!» були, мабуть, лише частиною забави.
Неприємності почалися, коли вона звернулася до наступних членів учнівської ради.
— …Що стосується сьогоднішнього рішення, то я хотіла б призначити до наступної учнівської ради здібних офіцерів, незалежно від того, чи вони з першого, чи з другого курсу.
— Вона має на увазі отого хлопця з другого курсу…?
— Я не знав, що Адзусі подобаються дикі хлопчаки…
Усе почалося зі справді ницих вигуків. Це були найнижчі коментарі, народжені незадоволеністю опонентів, які опинилися переможеними на самому старті, не встигнувши майже нічого зробити. У своїй підсвідомості вони, ймовірно, вважали, що Адзуса радше проігнорує їх, аніж сперечатиметься.
Яким же прорахунком це виявилося.
Вони мали рацію в тому, що Адзуса нічого не відповіла на їхні насмішки, але…
— Хто це щойно був?!
— Як ви смієте сміятися з Накаджьо!
— Якщо маєте щось сказати, кажіть це нам усім!
— Повісити боягузів!
…вона не встигла тільки тому, що інші люди почали перекрикуватися.
Посеред зали спалахнула невеличка сутичка, боротьба між опонентами, які чіплялися до Адзуси та її фанатів, що були поруч.
— Будь ласка, зберігайте тишу! Поверніться на свої місця!
— Тиша, будь ласка!
— Прошу всіх заспокоїтися!
Міюкі, Хатторі та Маюмі кілька разів підвищували голос, але учні були надто розлючені, щоб їх почути. Ринг бійки швидко розростався, а глузливі коментарі ставали все менш терпимими. Це була бійка між дітьми, які збилися докупи, без жодних навичок чи чогось подібного. Але якщо намагатися прорватися між ними, то можна було лише застрягнути в ній і потрапити під роздачу. Якби нікому не було діла до того, що люди можуть постраждати, все було б просто, але… Тацуя, голова якого боліла від думки про те, як важко буде їх приборкати, обмінявся поглядами з Савакі та Тацумі й вирішив втрутитися в бійку.
Але його рішення прийшло надто пізно, щоб бути корисним.
Щойно один з учасників вигукнув щось надзвичайно вульгарне, щоби кинути несправедливу підозру на стосунки Тацуї та Адзуси, як гучний голос дівчини втихомирив заворушення.
— Тиша!
Голос був настільки гучним, що здавалося дивним, що не було жодного звукового зворотного зв'язку з мікрофоном. Але справа була не в гучності, а у твердості, яка підкорила свідомість учнів, що боролися один з одним.
Учні рефлекторно перезирнулися, а за мить так само рефлекторно заплющили очі, потім кліпнули і знову подивилися на сцену.
На сцені вирувала хуртовина псіонного світла. Бурхливий гнів, що загрожував знищити світ.
Сучасна магія змінила світ, створивши інформаційні тіла, що представляють фальшиві явища, і спроєктувавши їх на світ. Без організованої присутності розуму не можна викликати жодних магічних ефектів.
І все ж бурхливі емоції тепер втягували решту світу у свій хаос. Це була сила впливу, яка не мала жодного сенсу. З такою швидкістю, хто знав, коли вся аудиторія вкриється льодом?
Маюмі, Хатторі, Судзуне та Адзуса одночасно потягнулися до своїх ПАВів, щоб стримати королеву крижаного світу Міюкі.
…На щастя, велику магічну битву між членами учнівської ради, найгірший з можливих сценаріїв, було відвернуто ще до того, як вона відбулася. В якийсь момент на сцену вийшов учень, відвернувшись від глядачів і приховуючи свої бурхливі емоції від їхніх очей. Обидві його руки обійняли її за плечі, огортаючи силу, що намагається переробити світ. Ця дія якимось чином виглядала так, ніби повністю придушувала її.
З‑за лаштунків ніхто не міг би сказати, про що вони розмовляли, або перемовлялися очима, не обмінюючись словами.
Але поки хлопець не відійшов від дівчини і не повернувся на своє початкове місце за лаштунками, всі в школі – першо‑, друго‑, третьокласники, всі – були приковані поглядами до того, як їхні очі були прикуті (?) одне до одного.
***
Після цього, наче злі духи покинули приміщення, в залі знову запанував ідеальний порядок. Ніхто не робив грубих зауважень, ніхто не вигукував овацій, наче це був концерт. Після того, як решта процедур пройшла в тиші, учні, як домашні вівці, вишикувалися в чергу, щоб віддати свої голоси.
Результати підраховувалися того ж дня третьою стороною, найнятою за кошти учнівської ради, і оголошувалися вранці…
— Вітаю, А‑чян.
— Накаджьо, вітаю.
— Вітаю, Накаджьо.
Перш ніж вона встигла почути вітальні слова в кімнаті учнівської ради вранці, Адзусу було обрано президентом учнівської ради. Питання було вирішене – або, принаймні, мало бути вирішене.
— …Шібо. Тобі не варто так хвилюватися. Ті голоси були недійсними, зрештою.
— Це дуже погано. Ти теж був дуже близький, Тацуя.
Слухаючи майже співчуття Судзуне та не зовсім приховану радість Марі, брат і сестра зробили кислі обличчя, дивлячись на результати підрахунку голосів.
Було віддано 544 голоси.
З них 173 були визнані дійсними.
Розподіл голосів за президента…
— …Я ніколи не думала, що все так обернеться, — сказала Маюмі.
— Шіба – двісті двадцять, Накаджьо – сто сімдесят три, Тацуя – сто шістдесят один… — роздумувала Марі.
— …Будь ласка, зачекайте. Я розумію, що ми маємо змиритися з тим, що стільки людей неправильно зрозуміли і проголосували за мене, але… — Міюкі заперечувала, контролюючи свій голос, але явно не бажаючи змиритися з цим. Але це було рівно стільки, скільки вона могла протриматись. — Чому голоси за «королеву» та «її королівську величність» зараховують як голоси за мене?! — зі сльозами на очах вигукнула вона.
— На бюлетенях вони написані як «королева Міюкі» та «Її Королівська Величність Міюкі Шіба» і «леді Міюкі Снігова королева»… Іншого способу інтерпретувати їх дійсно немає, — вибачливо сказала Судзуне, намагаючись її заспокоїти.
Але Міюкі це не переконало.
— Що це взагалі означає? Я що, справляю на них враження якоїсь… збоченки?!
— …Ні, я не думаю, що вони це мали на увазі, — поспішно заперечила Марі, наче від переляку – насправді вона навіть трохи здригнулася. — Не думаю, що у когось вистачило б духу сказати таке після того, як він побачив тебе там…
— То я дійсно виглядала такою самозакоханою?! Невже моя поведінка справді була такою нестерпною?! — голос Міюкі швидко починав знижуватися до плачу.
— Міюкі, будь ласка, заспокойся. Ніхто так не думає, запевняю тебе, — сказала Маюмі якомога тихішим голосом, намагаючись придушити свою тривогу.
Це не мало особливого ефекту.
— Віддайте мені бюлетені! Я знайду того, хто це написав!
— Це маячня. Як ти взагалі це зробиш?
Здоровий глузд, який хтось намагався застосувати, зовсім не допоміг у цій ситуації. Міюкі повернулася обличчям до Тацуї, її очі одразу ж почали сльозитися.
— Тацуя‑а‑а…
Коли вона наблизилась до нього, її очі благали і сльозились, він на мить відкинув власне здивування.
— Це було б нерозумно, Міюкі. Це таємне голосування, тож з'ясовувати, хто як проголосував, проти правил, — він погладив її по голові, ніби намагаючись переконати маленьку дитину.
— Але… але…
Тепер вона справді почала схлипувати.
Це було не зовсім непередбачувано. Він ніжно обійняв її.
— Все буде добре, — сказав він їй на вухо. — Ти не королева, — його голос був глибоко м'яким. — Якою б не бачили тебе інші, в моїх очах ти завжди будеш чарівною принцесою, — сказав він.
— Тацуя…
Її плач поступово припинився, разом з роздратуванням і гнівом. Всі інші в кімнаті, які приготувалися до справжнього армагеддону, приклали руки до грудей і зітхнули з полегшенням.
Але потім їм довелося притиснути руки до грудей з іншої причини. Міюкі перестала плакати, але не показувала жодних ознак того, що хоче покинути обійми Тацуї. Більше того, вона радісно терлася щокою об груди брата.
Від цієї нудотно‑солодкої сцени у них почалася печія.
***
Того дня під час обідньої перерви брат і сестра Шіби не з'явилися в кімнаті учнівської ради. Але члени ради не хвилювалися; Маюмі отримала повідомлення від Тацуї, в якому йшлося про те, що, хоча бачити, як старшокласники Міюкі плачуть – це одне, бачити, як її обіймають і пригортають до себе – це, мабуть, дуже соромно для самої Міюкі. Однак у своєму тексті він не виказав ані найменшого збентеження.
Адзуси не було, бо вона святкувала з однокласниками. Судзуне, як завжди, не з'являлася, якщо тільки не мала тут якихось справ.
Сьогодні, як не дивно, до кімнати учнівської ради зайшов Кацуто.
— Так, заходь.
— Я заскочив одразу після обіду, — пояснив він, коли Маюмі налила йому чаю. Він мовчки кивнув на знак подяки і підніс гарячу чашку до губ.
— Що сталося, Джюмонджі? — запитала Марі, яка сама була чужою, але так довго вешталася тут, що сприймала це місце як свою власну кімнату.
— Нічого, — відповів Кацуто. — Сьогодні день, коли Саеґуса фактично йде з посади. Я просто прийшов, щоб востаннє побачити її на посаді президента учнівської ради.
— Ясно. То ти прийшов, щоб виразити їй свою шану?
— О, Джюмонджі. Дякую.
— Не варто подяки, — Кацуто відбив їхню двосторонню атаку посмішок спокійним, тверезим обличчям.
— …Хм. Я тут подумала, що Тацуя мені когось нагадує. Він дуже схожий на тебе в цьому плані, — зауважила Марі.
— Шіба? — запитав Кацуто.
“Ми схожі?”, — додали його очі.
Марі знизала плечима. У неї склалося враження, що зовні вони були схожі, але Тацуя був цілеспрямованим, тоді як Кацуто був більш спонтанним. Проте вона мала розсудливість не казати про це. Однак знизати плечима було б недостатньо, щоб уникнути запитання, тож вона раптово змінила тему розмови.
— До речі, про нього, я вчора на хвилину захвилювалась…
— Твоя правда… — сказала Маюмі. — Але, зрештою, не було ніякої потреби переживати.
Їм, мабуть, теж було цікаво, бо і Маюмі, і Кацуто одразу ж втягнулися в розмову.
— Я не міг розгледіти знизу, — сказав Кацуто. — Я так розумію, це Шіба зупинив свою сестру?
— Так, — відповіла Маюмі. — Я не могла повірити в його силу та контроль.
Кацуто, за його словами, не міг точно сказати, що сталося зі сцени, але Маюмі була прямо там. Вона бачила це і була майже впевнена, що він використав «Програмну руйнацію». Знадобилася лише мить, щоб розширити псіонну структуру – результат безтипової магії, яка формувала самі псіони, а не інформаційні тіла, що впливали б на ейдоси. Сітчаста структура поглинула масу дико неконтрольованих псіонів і стиснула їх усіх з величезною силою, вливаючи назад у тіло Міюкі.
Фізичне тіло людини не було тим, що виробляло псіони, але воно було середовищем, через яке вони вивільнялися і поглиналися. Послідовності активації, які використовували ПАВи, були типовим прикладом цього.
Тацуя запхав псіони, яких несвідомо випустила Міюкі, назад, так би мовити, «всередину» неї.
— Я розумію, що безтипова магія – це його стихія, але я не думала, що можна так легко контролювати чужі псіони. Навіть якщо вони члени сім'ї. Гадаю, треба врахувати, що власні псіони Міюкі вийшли з‑під контролю, але… — сказала Маюмі, висловлюючи свої сумніви.
— Може, це теж була якась давня магічна техніка? — припустила Марі. — Здається, я пам'ятаю, що мистецтво відлюдників добре справлялося з контролем над псіонами…
— Ні, стара магія і так вимагає багато часу для вивчення, а кажуть, що мистецтво відлюдників – це галузь, яка вимагає особливо багато часу, — сказав Кацуто, непрямо вказуючи на те, що цього недостатньо, щоб пояснити те, що сталося. — Її сила – це ще одна річ. Я не думаю, що ми можемо ігнорувати генетику, яка відіграє певну роль…
— Але ж він казав, що не належить до Десяти головних кланів, так? — цього разу Марі була єдиною, хто заперечила припущення Кацуто.
— Ага. Не схоже, що він брехав.
Тепер вони опинилися в глухому куті. Марі та Кацуто роздумували над цим питанням, аж раптом Маюмі сказала:
— Годі вже про це говорити. Ми не маємо копатися в чужих родоводах.
І Марі, і Кацуто вважали, що раптова зміна ставлення Маюмі була неприродною, але вона мала рацію. Серед магів було порушенням ввічливості досліджувати родовід інших, тож вони не могли сперечатися з нею.
Звичайно, це була таємниця Маюмі, про яку вона їм не розповідала. Вона була переконана, що якщо Тацуя був Лишнім, то на його розслідування накладено табу.
…І таким чином, ні сам Тацуя, ні Маюмі цього не бажаючи, Маюмі стала співучасницею змови з метою приховування особи Тацуї.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub