Вересень добігав свого останнього тижня.
Більшість днів були спекотними, як влітку, але повільно і впевнено все більше відчувалось, що настала осінь.
— І все ж мені здається дивним, наскільки прохолодна атмосфера в школі.
— Про що ти говориш? — запитала Маюмі, нахиливши голову і трохи примружившись на Тацую.
— Про вибори до учнівської ради.
Завтра нарешті мали відбутися шкільні збори та вибори до ради. Це був передостанній день, коли Маюмі проводила час у цій кімнаті як президент учнівської ради, але вона не виглядала надто схвильованою.
Водночас він не бачив жодних натяків на дебати чи публічні виступи за посаду наступного президента учнівської ради.
— …Ну, це ж просто вибори до учнівської ради. Мабуть, нічого особливого в них немає, але…
Якби це була почесна посада без жодної винагороди, окрім хіба що покращення оцінок у заліковій книжці, старанність не була б особливо потрібною. Та все ж Тацуя знав, що є й інші причини для ентузіазму. Балотуватиметься лише один кандидат – не варто хвилюватися через простий вотум довіри. Крім того, існував майже нульовий шанс, що вона не матиме довіри виборців.
Цього не сталося тому, що посада президента учнівської ради не була настільки привабливою, щоб на неї хотілося б навіть поглядати. Звісно, навіть президент учнівської ради школи магії з точки зору суспільства був не більше, ніж лідером самостійного учнівського колективу. Почесна посада, майже без жодних повноважень і впливу. У цьому відношенні вона нічим не відрізнялася від природничої чи мистецької школи.
Однак ця «честь» була на іншому рівні. Це мало сенс, якщо трохи подумати. У країні існувало лише дев'ять старших шкіл магії – старших шкіл, пов'язаних з Національним магічним університетом. Це була кількість не національних старших шкіл, а старших шкіл, які могли дати учням вищу освіту в галузі магії. Навіть якби вони хотіли більшого, то не змогли б набрати достатню кількість викладачів.
Лише дев'ять магів на рік могли б назвати себе президентом учнівської ради старшої школи магії. Не буде перебільшенням сказати, що такий титул супроводжував би їх усе життя, доки вони йтимуть шляхом магів. Дехто навіть казав, що ця честь прирівнюється до ордена третього ступеня, хоча це було неофіційно.
Звичайно, ті, хто перебував на вершині світу магів, часто отримували нагороди другого або першого ступеня. Але якщо ви здобули таку честь на все життя ще в старшій школі, то, напевно, всі будуть, як мінімум, зиркати на вас. Принаймні, так можна подумати.
Насправді ж на посаду президента учнівської ради потайки сподівалися чимало – або, відверто кажучи, багато – учнів.
Тоді чому ж був лише один кандидат?
Причиною, звичайно ж, була штучна сила.
Тацуя все ще дивився на нинішнього президента учнівської ради, яка нахилила голову в (здавалося б) безневинному виразі розгубленості. Як їй вдалося «переконати» інших прихованих опозиційних кандидатів і змусити їх відмовитися від балотування? Невже вона вмовила їх своєю посмішкою?
Ця думка сама по собі була страшною.
— Хм, ну, на жаль, А‑чян цього року єдина… але у нас ще будуть промови перед вотумом довіри, тож я думаю, що завтра буде цікавіше.
Це не будуть промови, у множині, з одним кандидатом, але Тацуя не бажав робити такі нудні коментарі. Він подивився в куток кімнати і побачив Адзусу, яка з серйозним виразом обличчя дивилася на промову, доїдаючи свій обід і щось бурмочучи собі під ніс.
Схоже, вона справді була зацікавлена. Замість того, щоб скористатися екраном термінала, вона роздрукувала промову на папері, щоб читати її.
До речі, він уже подарував їй «трофейний» літальний апарат, щойно вона оголосила про свою кандидатуру. Все це було результатом того, що він думав про те, як вона відреагує. Такі люди, як вона, як правило, підтримують свій дух під тиском того, що вони отримали нагороду заздалегідь, а не від того, що вони докладають зусиль, щоб отримати нагороду після досягнення успіху.
І, як і передбачав його план, Адзуса тепер перебувала в полоні дивного почуття обов'язку, що змушувало її робити все можливе, попри те, що не було жодного кандидата, який би міг їй протистояти. Вона, мабуть, не втрачатиме бадьорості духу, доки не закінчиться її промова. Не виглядало так, що зараз вона була тією, про кого варто було б хвилюватися.
— Якби я мала сказати, то найбільшою проблемою будуть загальні збори, — сказала Судзуне. Вона не читала його думок, але думала про те ж саме.
Вона вже деякий час дивилася на екран свого термінала на столі. (Схоже, що сьогодні вона залишилася без обіду.) Її очі бігали вгору і вниз, ніби вона гортала документ, який хотіла прочитати, або, скоріше, перечитати і внести в нього корективи.
Марі закрила свій ланч‑бокс.
— Спеціальні збори навесні були нереально ефектними, зрештою. Ніхто не відмахнеться від неї зараз, — зауважила вона.
— Не те щоб я намагалася їх заманити, — додала Маюмі.
— Я боялася, що цього разу люди будуть діяти необдумано, але, здається, я даремно хвилювалась, — сказала Міюкі з жартівливою посмішкою, наливаючи чай для всіх присутніх.
— Несподівані напади? Жоден учень нашої школи при здоровому глузді не кине виклик цій жінці, — сказала Марі, відкидаючи цю пропозицію.
— Ого, даруйте. Тобі не здається, що це неввічливо називати дівчину «цією жінкою»? — сказала Маюмі, звертаючись із запитанням до Тацуї. Вона посміхнулася, явно жартуючи. Мабуть, вона була так само впевнена, що ніхто не кине їй виклик у магічному поєдинку – і навіть якби знайшовся хтось достатньо сильний, він не вдався б до такого боягузливого вчинку, як несподіваний напад.
— Напевно… хоча не думаю, що ти можеш бути надто обережною.
Проте його відповідь була дещо іншою, ніж вона очікувала.
— Га?
— Наш президент – дівчина. І до того ж красива.
— Т‑ти так думаєш? — як старша, Маюмі намагалася відігравати роль і залишатися розслабленою, але не можна сказати, що їй це дуже добре вдавалося. Її хвилювання читалося в очах.
Тим часом Міюкі кинула на нього сильний, похмурий погляд, підозріло ставлячись до намірів брата, який несподівано сказав це.
— Звідки такий раптовий комплімент?
Міюкі була не єдиною, хто був підозрілим – Марі теж підійшла до нього з ще більш прямим запитанням.
— Це було раптово? Я лише припустив, що деякі учні намагаються перешкодити планам президента, але поки що це не дало жодних результатів.
— Здається, до мене доходили такі чутки, але… — трохи спантеличено відповіла Марі.
Тацуя теж бачив, що опозиційна фракція поводиться вміло і тактовно. Він мав більш точне уявлення про ситуацію, ніж Марі, завдяки власному шахрайському збору інформації від одного з викладачів.
— В опозиції залишилися тільки сьогодні та завтра. Президенте… думаю, тобі не варто залишатися сьогодні на самоті.
— А‑ха‑ха. Благаю, Тацуя. Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш? — Маюмі сприйняла його заяву як жарт і спробувала розсміятися. Це не вийшло, і він не погодився з цим.
Марі нахмурилась.
— Ти щось знаєш…?
— На жаль, ні. Якби знав, мені було б набагато легше.
— Може ти трохи перебільшуєш, — сказала Судзуне, вважаючи, що його побоювання безпідставні.
Тацуя теж трішки розсміявся.
— Ха‑ха. Ну, може, — сказав він, кивнувши головою.
Але всім було зрозуміло, що він лише прикидається.
***
— Тацуя?
Коли Тацуя вже збирався повертатися до свого класу, а обідня перерва закінчувалася за кілька хвилин, його зупинила Марі. Вони були в коридорі, щойно вийшли з кімнати учнівської ради.
Тацуя і Міюкі обернулися в тандемі, і Марі чомусь вимучено посміхнулася. Може, вона думала, що вони надто приязні брат і сестра, але якщо він хвилюватиметься через кожну дрібницю, то хвилюватиметься вічно.
— Що таке? — запитав Тацуя, підганяючи Марі, бажаючи якнайшвидше вирішити цю справу.
— Є дещо, про що я хочу поговорити. Можеш зайти до штабу? — йому не треба було питати, що означає «штаб». Щоразу, коли вона говорила це слово, вона мала на увазі головний офіс дисциплінарного комітету.
— Прямо зараз?
— Це не займе багато часу. О, так. Можна Шіба теж піде з тобою?
Тацуя і Міюкі обмінялися здивованими поглядами. Наскільки вони пам'ятали, це був перший раз, коли Марі звернулася до Міюкі з проханням про щось, або з проханням поговорити.
— Міюкі, в тебе є час?
— Так. Четвертий урок – загальний, тож нічого страшного, якщо я трохи запізнюся.
«Загальний» – це скорочення від «загальний предмет». Так називали предмети поза межами магічної науки та магічної практики, такі як математика та вивчення мов. Кожен учень використовував власний термінал і навчався окремо. Це було майже самонавчання, тож вона мала рацію – запізнення не буде проблемою.
— А ти, Тацуя? — запитала вона.
Зі свого боку, у нього на носі був тест на практичні навички, який називався «вимірювання здібностей». Учні 1‑го курсу мали користуватися вимірювальним пристроєм під керівництвом вчителя (і, звісно, з порадами), а учні 2‑го курсу могли вільно користуватися пристроєм. Якщо вони наберуть прохідні бали за певний проміжок часу, то завершать курс.
— …Все гаразд, — сказав він Марі, кивнувши в бік Міюкі. Марі коротко перепросила і пройшла повз них до сходів.
…Незважаючи на те, що через кімнату учнівської ради було б швидше потрапити до штаб‑квартири.
*
Це була ніби інша персона – ну, інша кімната – порівняно з тим, що було пів року тому. Тепер вона була доглянутою і охайною. Марі сіла за м'який куток, якого не було ще пів року тому, і повернулася обличчям до брата і сестри. (До речі, м'який куток зберігався подалі, тому що в кімнаті було дуже багато речей. Тепер він використовувався для опитувань – чи то пак, допитів.)
— …Враховуючи те, хто ти є, я впевнена, що ти здогадуєшся, про що йдеться.
“О?”, — подумав Тацуя. Це був дещо пафосний початок. Він відчував, що вона ледь помітно нервує. Це не могло бути пов'язано з присутністю Міюкі. Вони бачилися щодня в кімнаті учнівської ради. Хоч у них і було небагато нагод перекинутися кількома словами, не було жодної причини, щоб Марі, як старшокласниця, нервувала через неї.
— …Я хотіла поговорити про Маюмі. У мене були ті самі сумніви, про які ти казав раніше.
Все ще не розуміючи, чому Марі нервує, він вирішив висловитися.
— Ти про опозицію щодо плану скасування обмежень для членів учнівської ради першого курсу?
— Так, — відповіла вона. — Ти не єдиний, хто вважає, що опозиційна фракція була надто тихою. На весняній асамблеї ми не бачили відвертих заколотників. Може, на них вплинув тодішній настрій у залі. Але дітей, які відчувають емоційний опір плану Маюмі, вистачає… або, принаймні, їх не мало. Я не хочу думати про це як учениця Першої старшої школи, але якщо мирні спроби вирішити все мирно не увінчалися успіхом, то, гадаю, нам слід бути дуже обережними з дітьми, які вдаються до більш жорстоких методів.
Тацуя не відчув жодних вагань чи відрази, коли почув ці слова. Він легко кивнув на її похмурий вираз обличчя.
— Я передбачав, що це буде, — сказав він.
— Маюмі, ну… називай її м'якосердою чи правильно вихованою дівчиною, вона, як правило, не підозрює про злі наміри, які можуть мати інші. Загнані в кут щури можуть вкусити кота, і я не знаю, чи розуміє вона, що це таке.
“Мм”, — у душі він погодився.
Марі, здавалося, поводилася незграбно через це. Вони вдвох могли говорити такі речі про Маюмі тільки тому, що були такими хорошими друзями. Будь‑хто, хто дивився, міг би сказати це. З точки зору Тацуї, цілком природно, що Марі хвилювалася за свою подругу. Однак Марі, схоже, так не вважала.
— І… вона не сприйняла твою пересторогу всерйоз. З її спеціальним вмінням «Мультископом» ніхто б не зміг застати її зненацька, якби вона звернула увагу на оточення. Але це активне сканування, а не пасивна здатність сприйняття, тож це марна трата часу, якщо вона не буде пильною.
— …Зрозуміло.
“То що ти від нас хочеш?”, — подумав він.
— О, е‑е… пробач. Це вже занадто… — на щастя, йому не довелося нічого говорити, бо Марі сама повернула розмову на потрібну тему. — Ось тут і з'являєтеся ви двоє… Я хотіла спитати, чи підете ви сьогодні зі школи разом з Маюмі додому?
— Ти маєш на увазі провести її додому?
— Вам не обов'язково йти так далеко… — вона зробила паузу. — Хоча, взагалі‑то, якби ви могли, це було б чудово. Я не думаю, що нам є про що турбуватися в школі. Вона оточена купою послідовників у класі, і у нас є Ічіхара та Хатторі в кімнаті учнівської ради. Але чомусь вона не дуже‑то старається бути поруч зі своїми послідовниками за межами школи.
— Хіба це не тому, що вона на прямій лінії одного з Десяти головних кланів? — недбало запитав Тацуя.
Але вираз обличчя Марі підказав йому, що вона не думала про це досі.
— …Це правда?
— Хто знає? Я сам не належу до жодного з них, тому можу лише здогадуватися.
— Ну, може ти й маєш рацію… У всякому разі, вона зазвичай повертається додому сама. Поза школою легше зробити так, щоб все виглядало як нещасний випадок. Якби все це не відбувалося, я б попросила Хатторі, але, гадаю, йому треба буде багато чого підготувати, коли він перейде до клубного комітету… тому я й прошу тебе, Тацуя. Ти володієш найсильнішим антимагічним заклинанням «Програмна руйнація», тому я впевнена, що ти не купишся на будь‑які несподівані напади, чи не так?
У Тацуї виникло одне питання щодо того, що сказала Марі, але він не зміг його вимовити. Перш ніж він відкрив рота, Міюкі відповіла за нього:
— Будь ласка, залиш це йому. Ти не пошкодуєш, якщо звернешся до мого брата.
Останнє речення Марі формально було запитанням, але насправді це був виклик, або, скоріше, підбурювання. Через дивну ентузіастично‑змагальну згоду Міюкі, підле запитання Тацуї про те, чому Марі не піде сама, закінчилося нічим.
Натомість – хоча, можливо, це не зовсім правильне слово – він зробив злу посмішку, дивлячись на неї.
— Ш‑що? Ти щось хочеш сказати?
— Ні, нічого.
— У мене немає жодних прихованих мотивів. Якби вона зараз постраждала, у нас були б великі проблеми. Вона теж це знає, але все одно поводиться необачно… Не те щоб я за неї хвилювалась.
Дивлячись на те, як Марі щосили намагається виправдатися, Тацуя подумав:
“Що за цундере.”
…А може, й ні. Можливо, світ ніколи не дізнається.
***
— …Гарна робота. На завтра все готово, так? — запитала Маюмі, ніби виголошуючи завершальну промову.
— Так, все в порядку, — відповіла Адзуса.
— Ми й місце закінчили перевіряти, — сказав Хатторі, його голос був спокійним. Він не лише відповів їй, але й продовжив вибачатися. — …Президенте, мені дуже шкода, що так сталося.
— Так, так, Хандзо. Ти сьогодні добре попрацював. Можеш бути вільним, — тепер він мав взяти на себе керівництво клубним комітетом, і Маюмі це розуміла.
— Вибач, президенте…
— Нічого страшного! Тобі теж треба йти, А‑чян. Відпочинь перед завтрашнім днем.
Поки Хатторі з вибаченням і ще більшим жалем прямував до навчального корпусу, Адзуса похапцем кинула свої речі в сумку і вибачилася, залишивши кімнату учнівської ради позаду себе.
— Міюкі, ти теж можеш йти додому на сьогодні.
Міюкі не підвелася зі свого місця, незважаючи на те, що обоє другокласників пішли додому (хоча насправді додому йшла лише Адзуса), тож Маюмі щось сказала і їй.
Однак вона дала незвичну відповідь:
— Якщо ти не проти, я б хотіла залишитися тут ще трохи.
— Через Тацую?
— Так. Я думаю, що він десь там, куди не доходять радіохвилі, тому що я не можу з ним зв'язатися.
— Десь, куди не доходять радіохвилі…? — збентежено повторила Маюмі.
— Може, він у кімнаті з документацією в підвалі? — прошепотіла їй на вухо Судзуне (хоча й досить голосно, щоб Міюкі теж почула).
Маюмі з розумінням кивнула.
— Недосліджені регіони… Якщо він сховався там, ти не зможеш з ним зв'язатися… але не біда. Я все одно піду після того, як трохи приберуся. Ах, Рін, ти можеш йти. У тебе є щось, чого ти не можеш покинути, чи не так?
— …Так. Вибач, президенте.
— Все в порядку. Можеш надолужити це завтра, — вона дозволила собі трохи посміхнутися; чи була її відповідь продуманою, чи ні, можна було б посперечатися.
Коли в кімнаті залишилися лише вони вдвох, Міюкі та Маюмі тихенько підійшли до столу.
Через деякий час, якраз коли Маюмі простягала руки, пролунав електронний звук, що сигналізував про вхід авторизованої особи (того, чия ID‑карта була зареєстрована в системі управління виходом і входом). Міюкі стояла і дивилася в тому напрямку.
— Вибач, що змусив чекати.
Як вона й очікувала, саме Тацуя увійшов до приміщення.
— Ні, це не так.
Коли Міюкі радісно підбігла до нього, Маюмі трохи збентежено посміхнулася.
— Я знаю, що зараз це звучить дивно… але ви двоє справді приязні одне до одного.
— О, президенте. Ти сама?
— Повністю ігнорують… Не те щоб це мало значення. Так, сьогодні ми з Міюкі залишилися останніми, — Маюмі, як і слід було очікувати, не розгубилася від нахабного кроку Тацуї, і перемикала передачі з властивою їй плавністю.
— Тобі допомогти?
Це її явно здивувало.
— Боже, як незвично, — сказала вона. — Напевно, зараз ти скажеш мені, що йде сніг.
— Ну, я не можу цього зробити… але моя сестра легко це зробить. Міюкі, здається, президент просить снігу.
— Звісно. Скільки снігу їй треба, Тацуя?
— Подивимось… Думаю, десяти сантиметрів буде достатньо, як гадаєш?
— Чекай! Ану стояти! Не треба ніякого снігу!
Маюмі не звернула уваги, бо раніше сприймала це як жарт, але вони виглядали так серйозно, що вона занепокоїлася, що вони й справді можуть це зробити. Тож у скаженому поспіху вона зупинила їх.
— Клянусь, — сказала вона. — Я правда не можу з вами жартувати.
— Але я жартував, певна річ, — пояснив Тацуя, не посміхаючись і не підморгуючи.
Маюмі стрільнула в нього найпідозрілішим (і недовірливим) поглядом, на який тільки була здатна. Але побачивши, що це не подіяло, зітхнула і знизала плечима.
Вона, мабуть, вже звикла до стилю ведення справ Тацуї – і це почуття було взаємним.
— Жарти жартами, — продовжив він, коли вона подивилася на нього – жест, який він, звісно, проігнорував. — Скоро стемніє, так що якщо у тебе залишилася робота, я можу помогти.
Календарі показували, що була вже глибока осінь. Він не перебільшував, коли казав, що скоро стемніє. Зрозумівши – принаймні зараз – що Тацуя намагався бути милим (або, можливо, щось не так сприйняла), вона пом'якшила свій вираз обличчя.
— Мм… думаю, я все ж таки піду додому. Дякую за турботу.
— Ясно.
— Президенте, може, пройдемося разом до вокзалу?
Як тільки Тацуя з готовністю відступив, Міюкі запропонувала свій варіант.
“Дивні речі справді трапляються”, — подумала Маюмі, і її обличчя невимушено розпливлося в усмішці.
— Хіба ви не підете з усіма?
— Ну, вже пізно. Я знав, що моє «дослідження підвалу» все одно затягнеться, тож сказав їм, щоб вони йшли додому без мене.
— …До речі, що ти шукав у кімнаті з документами?
— Літературу про стару магію, пов'язану з філософським каменем. У документах, які були перероблені та занесені в базу даних, я не знайшов нічого цікавого.
— …Це доволі химерна… ем… технічна річ, щоб її шукати.
— Просто цікаво, чи можу я компенсувати свою невмілість за допомогою інструментів.
— С‑серйозно…? — несподівано серйозний тон змусив Маюмі здригнутися. Але вже за мить її щоки розчаровано надулися. — …Стривай, про що ти говориш? Ти ж можеш використовувати «Програмну руйнацію». Тільки це, мабуть, зробить тебе дуже бажаним у поліції та Силах національної оборони.
Вона знала, що ставлення Тацуї до власного магічного таланту було викривленим. Але це було дещо інше, ніж звичайний комплекс неповноцінності. Вона знала, що соціальна система, яка обмежувала його можливості, називаючи його неповноцінним учнем, була чимось, що він відкладав у довгий ящик, як дрібну прикрість.
Мимоволі забуваючи про це і відчуваючи природну симпатію до нього, вона відчувала, що її водять за ніс, і це викликало у неї лише легке роздратування.
Можливо, він і не міг сподіватися на високе звання мага за міжнародними стандартами, але з огляду на потреби суспільства (і професійного світу), люди з видатними здібностями в конкретних галузях, такі як він, користувалися надзвичайно високим попитом.
— Знаєш, Тацуя, я думаю, тобі варто припинити підкреслювати, що ти неповноцінний учень. Ти вже зробив достатньо, щоб присоромити відмінників, тож… якщо ти продовжуватимеш, діти з першого та другого курсів можуть почати заздрити.
— Я не думав підкреслювати це.
Тацуя не думав, що має достатньо мазохістських нахилів, щоб називати себе неповноцінним учнем, і не хотів демонструвати такі нахили. Він лише відповів на її запитання (хоча й непрямо), чому він це досліджував – хоча те, що стосувалося «таланту», було брехнею, щоб приховати правду. Його справжня причина дослідження філософського каменю була пов'язана з термоядерними реакторами, оснащеними завжди готовою магічною програмою, яка контролювала гравітацію.
Якщо залишити це осторонь, він навмисне не акцентував увагу на своїй «неповноцінності».
Проте, врешті‑решт, він відповів:
— …Ні, я буду обережнішим.
Він був достатньо дорослим, щоб розуміти, що вона хвилюється за нього.
***
Маюмі з братом і сестрою йшли прямою дорогою від шкільних воріт до станції, тією самою дорогою, якою вони зазвичай ходили з Лео, Ерікою та іншими. Міюкі здавалася трохи напруженою – і якщо він міг це зрозуміти, то Маюмі, яка виглядала нервовою, викликала посмішку більше, ніж будь‑що інше. Вона тримала сумку перед собою обома руками, опустивши очі. Її поза змусила його пожартувати про те, яку школу для леді вона закінчила.
Звісно, вона справді була однією з тих справжніх леді.
Тацуя був не з тих, хто починає розмову сам. Зокрема, світські бесіди були не зовсім у його стихії. До того ж, вони були напоготові, очікуючи несподіваного нападу з боку опозиційної фракції. Усе це означало, що вони пройшли майже 70 відсотків шляху, не сказавши жодного слова.
— …Чуєш, Тацуя?
— Що таке?
Тож коли Маюмі раптом спробувала заговорити з ним, він мимоволі випростався, подумавши, що щось відбувається.
— Ви двоє чекали, поки я піду додому, правда?
Але, незважаючи на те, що він приготувався, зауваження все одно здивувало його, і він не зміг одразу відповісти.
Не звертаючи на нього уваги, вона продовжувала говорити, майже сама з собою.
— Марі попросила тебе, так? Провести мене до мого будинку, тому що хтось з опозиційної фракції може напасти?
— …Ти дуже прониклива, президенте.
Чесну відповідь дав не Тацуя, а Міюкі. Вона зрозуміла, що не може обдурити припущення, і принаймні спробувала забезпечити Тацуї алібі (?), щоб йому не довелося казати, що це він зізнався.
— Все гаразд, — сказала Маюмі, дивлячись на Міюкі та трохи хихикаючи. — Я не скажу Марі, що дізналася від тебе правду.
Міюкі збентежено опустила очі. Вона бачила все наскрізь.
Тацуя ж не виказав ніякого збентеження. Це не означало, що він став зухвалим. Замість цього він просто запитав, його обличчя було спантеличене:
— Але чому ти…?
— Щоб ти зрозумів, що тобі не обов'язково долати весь цей шлях до мого дому. О, зрозумій мене правильно. Я не маю на увазі, що ти мені набридаєш чи щось таке.
Тацуя мовчки кивнув, жестом закликаючи її продовжувати.
— Марі казала тобі, що я часто ходжу додому сама, чи не так? Причина в тому, що я не хочу, щоб хтось інший був вплутаний у справу, якщо щось трапиться.
— Ти… маєш на увазі не лише цей випадок, так?
— Ні. Це може прозвучати дивно з моїх вуст, але я класична леді високого класу, тому в плані грошей і політики люди, як правило, йдуть за мною.
У словах «високий клас» не було ані крихти хвастощів, лише натяк на самоприниження.
— Бо сім'я Саеґуса славиться тим, що ніколи не вибувала з Десяти головних кланів з моменту свого заснування.
Маюмі болісно посміхнулася, знаючи, що Тацуя натякає на те, що вона нічого не може вдіяти.
— …Що ж, так воно і є. Мене вчили ніколи не втрачати пильності та завжди бути готовою застосувати магію в разі потреби.
Вона підняла ліву руку і відтягнула рукав, щоб показати свій ПАВ, який був не в режимі сну, а в режимі очікування.
— А ще у мене є тілоохоронець.
— Чекай, справді? — Міюкі обвела поглядом оточення, але не змогла знайти нікого, схожого на тілоохоронця.
— Я попросила його почекати на станції, — вона трохи відвела погляд. — Було б незручно брати з собою тілоохоронця по дорозі до школи.
Як вона сказала, це справді було незручно.
— А, так ось чому ти сказала, що ми не мусимо супроводжувати тебе до дому… Тому що у тебе є тілоохоронець, який чекає на станції, — у цей момент Тацуя кивнув, нарешті зрозумівши.
— Все вірно.
Але його розуміння зробило його ще більш допитливим.
— Але нащо ти нам це розповідаєш?
Він знав, що це питання не допоможе йому, але не міг придушити свою цікавість. Якщо це правда (хоча він не бачив причин для її брехні), то це було щось настільки особисте, що навіть Марі не могла знати.
— Хм… може, просто тому, що я хотіла повернутися додому з тобою і Міюкі?
Але коли він побачив її злегка збентежений вираз обличчя, коли вона відповіла, його осяяла думка.
“Схоже, я облажався…”
— І зі мною?
Міюкі, розгублено нахиливши голову, не поділяла його передчуття.
Маюмі посміхнулася до неї по‑сестринськи.
— Так. Після того, як я стала президентом учнівської ради минулої осені, ті перші шість місяців були по‑своєму насиченими. Але ці останні шість місяців стали для мене справді повноцінними, — вона подивилася на Тацую. — І я впевнена, що це завдяки вам обом.
— …Мені здається, що ти занадто високої думки про мене, — заперечив він з незворушним обличчям.
Маюмі хихикнула, повністю розслабившись.
— Я маю на увазі, я знала це раніше… але ти насправді досить сором'язливий, Тацуя, — потім, коли він ошелешено дивився на неї з кам'яним, як театральна маска, обличчям, вона почала сміятися, наче не могла більше цього витримати. — Я… гадаю, ця частина тебе відповідає твоєму віку. Часто мені здається, що ти можеш бути на десять років старшим і брешеш про це.
У минулому він стикався з подібними підозрами, пов'язаними з обманом щодо віку, і від інших знайомих, окрім Маюмі. Він нічого не міг вдіяти, окрім як розгублено мовчати.
Вона витерла очі вказівним пальцем – сльози навернулися від надмірного сміху – і подивилася на брата і сестру, трохи підбадьорившись.
— …А‑чян і Хандзо дійсно хороші люди, але я думаю, що ви двоє будете чудовими учнями на другому році. Ви, певно, будете моїм найяскравішим спогадом про шкільні роки.
Її сяюче обличчя змусило навіть Міюкі втратити дар мови.
Однак, на відміну від старшого брата, вона була червона від вух до п'ят.
***
Їхній батько залишився зі своєю другою дружиною, тож резиденція Шіб, за всіма ознаками, належала лише Тацуї та Міюкі. Як для приватного будинку, вона була досить великою. Проте, порівняно з палацовими маєтками Кітаям чи Саеґус (не те щоб брат і сестра бачили щось подібне), він був лише на рівні приватного будинку.
Звичайно, його не можна було назвати звичайним приватним будинком.
Підвал займав науково‑дослідний центр магічної інженерії університетського рівня. (Це звучить як секретна база, коли так сказати, але приміщення мало таку саму площу, як і перший поверх, просто повністю переобладнаний під лабораторію.)
Тацуя, який щойно піднявся до вітальні з підвальної лабораторії, розвалився на дивані, виглядаючи надзвичайно змученим.
Він сильно потер скроні великим і середнім пальцями, кілька разів поводячи ними по колу. При цьому він дивився в стелю, звільняючи свій розум від думок.
Потім його розум поринув у спогади про те, що сталося цього вечора. Про те, як вони провели Маюмі на станцію, і про тілоохоронця, якого вона їм представила. Її супроводжував чоловік, чого Тацуя не очікував.
Він завжди вважав, що дівчина її віку має мати тілоохоронця‑жінку, тож, чесно кажучи, був дуже здивований. Хоча він був немолодим джентльменом у віці близько п'ятдесяти років, тож, можливо, йому не варто було перейматися їхнім соціальним зовнішнім виглядом.
Чоловік середнього віку був більше схожий на дворецького, ніж на тілоохоронця – і, чесно кажучи, більше на її дідуся, ніж на дворецького. Однак, незважаючи на струнку статуру, він тримав спину прямо і був худорлявим. Тацуї вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що він повністю підходить для цієї роботи. Його характерна постава була дуже ввічливою, якщо можна так висловитися. Це дало Тацуї відчуття, що він мав військовий досвід і досить тривалий час служив в армії як кадровий військовослужбовець.
У цьому, власне, не було нічого незвичайного. Наприкінці XXI століття, яке пережило стільки ж воєн, скільки й попереднє, суспільство цуралося будь‑кого, хто був настільки дурним, щоб піддавати дискримінації лише на підставі військового досвіду. Колишній солдат‑маг, який пропонував свій досвід і таланти тілоохоронця поважній сім'ї, жодним чином не викликав занепокоєння.
Однак Тацую зачепило ім'я охоронця, точніше, його прізвище.
— Тацуя, ти ще не лягаєш спати?
Тацуя обернувся на голос і побачив Міюкі, яка стояла біля входу до вітальні в рожевій піжамі.
— Міюкі, я не знав, що ти ще не спиш. Завтра… точніше, сьогодні… ти будеш за головну, так?
Міюкі отримала роль ведучої сьогоднішніх агітаційних промов, яку щороку доручають члену учнівської ради, першокласнику.
— Я трохи хотіла пити, тож… — несміливо сказала вона на свій захист, опустивши голову, дивлячись на брата, відчуваючи, що він неявно насварив її за те, що вона не пішла спати.
— Ну, мабуть, все в порядку, — Тацуя, який завжди був м'яким для своєї сестри, болісно посміхнувся і кивнув.
Її обличчя одразу ж засяяло, і вона майже риссю підбігла до нього. Вона запитала очима, а він кивнув головою. Щасливо посміхаючись, вона сіла поруч з ним.
Вранці та ввечері ставало дедалі холодніше в цю пору року, але піжама, яку вона носила, була все ще прохолодною, літньою. З короткими рукавами і штанами довжиною три чверті, тонка тканина м'яко підкреслювала лінії її тіла. Це було не те вбрання, в якому можна залишатися наодинці з чоловіком так пізно вночі, але Тацуя навмисне нічого не сказав – якби сказав, то був упевнений, що копав би собі могилу, щоб вона поховала його в ній. Або сам себе поховав би.
— Про що ти думав?
Незалежно від того, чи знала вона, що Тацуя відчуває, чи ні, Міюкі грайливо наблизила своє обличчя до його обличчя і поставила йому запитання.
Він знав, що тема була надто серйозною для такої невинної посмішки, але через те, що був дуже втомлений, він випадково сказав їй правду.
— Ну… я тут трохи роздумував про тілоохоронця Саеґуси.
Перш ніж він встиг подумати «ой», посмішка зникла з губ Міюкі.
— Його звали Накура, так?
Маюмі представила старого джентльмена як Сабуро Накура.
— Тацуя, невже ти думаєш, що… він може бути Лишнім?
Він болісно посміхнувся. Вона бачила його наскрізь вже з цього моменту. Їй не потрібно було думати про таку можливість; було б краще, якби вона не помітила. Але вона помітила, тож він знав, що не зможе списати це на якісь примхи.
— Я не впевнений… Десять головних кланів завжди наймають тілоохоронців для дітей прямої лінії, незалежно від того чи є вони спадкоємцями, чи ні. Якщо йому дали фальшиве прізвище, як нам… не думаю, що можна заперечувати можливість того, що він один з них.
— Не думаю, що інші сім'ї, окрім Йоцуби, давали своїм членам фальшиві прізвища…
— Ми цього не знаємо. Ніхто не знає про звичаї Йоцуба, тож можуть бути й інші сім'ї, про звичаї яких Йоцуба не знає, як і про звичаї інших дев'яти сімей чи решти вісімнадцяти.
— Але… наша тітка – це одне, а Саеґуси завжди дотримуються пристойності. Хіба вони найняли б когось із Лишніх у таке близьке від основної сім'ї місце, щоб захистити свою старшу дитину?
— Ну, вони справді хочуть дотримуватися пристойності. Може, вони стараються не діяти дискримінаційно, роблячи це.
— Ясно… Я не думав про це з такої точки зору…
«Лишні номери», або скорочено «Лишні»: сім'ї магів, у яких забрали номери. Були різні причини, щоб позбавити сім'ю номера – іноді за бунт, іноді за провал серйозної місії, а іноді за те, що вони були просто не дуже хороші. У часи, коли маги були зброєю і піддослідними, «успішним» надавали номери. Якщо ж вони не могли досягти результатів, гідних успішних, то їх позбавляли номерів і називали Лишніми.
Сьогодні цей термін офіційно заборонений до використання. Дискримінація людини на підставі того, що вона була однією з Лишніх, вважалася серйозним кримінальним злочином.
Але так само як дискримінація 2‑го курсу в магічних школах продовжувала існувати й донині, дискримінація Лишніх все ще непомітно існувала в більш поширеному і серйозному вигляді в магічному суспільстві. У поколінні Тацуї більшість, мабуть, взагалі не знали, що їхня сім'я належала до Лишніх. Їхні батьки приховували це від них. Ось наскільки глибоким було упередження, наскільки глибоко у підсвідомості магів сидів ярлик «невдах» або «неугодних».
Якщо Накура походив з сім'ї, яка відпала від Нанакури – «нана» означає «сім», – то він мав би замислитися над намірами лідера Саеґус, який обрав його тілоохоронцем для їхньої доньки.
***
Трохи раніше.
Коли до зміни дати залишалося ще добрих три години, в резиденції Саеґус – яку можна назвати маєтком, і це не перебільшення – Маюмі прослизнула в розкішну окрему ванну, яка була б трохи незвичною для звичайних людей, подивилася на себе зверху вниз і полегшено зітхнула.
“Навіть я не вважаю свої пропорції поганими.”
“Я перестала рости після випускного класу середньої школи, але мої молодші сестри такі ж мініатюрні, як і я, тож мушу змиритися з тим, що це генетика.”
Маюмі зі сплеском вистромила з води одну руку й одну ногу.
“У бутіках і салонах краси часто кажуть, що у мене занадто довгі кінцівки для мого зросту.”
Вона повернула руку й ногу назад і обережно приклала руку до грудей.
“Кажуть, що мої груди теж великі для мого зросту, але я ніколи не маю проблем з тим, щоб влізти в будь-який одяг.”
“Знаю, що я відносно гаряча штучка.”
“Але вона... Скільки б я не переконував себе, що мені байдуже, моя впевненість у собі хитається.”
Займенник «вона», вимовлений подумки, перетворився на власний іменник «Міюкі Шіба» в її несвідомих ділянках.
“Я ніколи не бачила такої красивої дівчини, доки не зустріла її.”
“Її руки і ноги такі тонкі та довгі, але в міру великі, щоб вона не виглядала хирлявою.”
“Її талія підтягнута і міцна, а груди і стегна вже мають достатньо жіночний вигин.”
“І що найдивовижніше, її тіло симетричне до найменших дрібниць. Звісно, у людей органи розташовані по різні боки тіла, тому вони не можуть бути ідеально симетричними, навіть ззовні.”
Проте маги, якщо порівнювати їх з немагами, часто мали дуже симетричні тіла. Маюмі знала, що справа не лише в тому, що люди красиві чи потворні. Люди з високим магічним талантом, як правило, мали більш симетричну будову скелета.
“Іноді навіть важко сприймати її як живу людину.”
“Цього достатньо, щоб ввести мене в транс, хоча я дівчина.”
“Це змушує мене замислитися над тим, якими звичайними виглядають інші дівчата для хлопця, у якого вона є молодшою сестрою.”
“А її брат…”
Вона знову зітхнула, все ще не усвідомлюючи, що зробила це.
“Він такий звичайний, що навіть не віриться, що вони кровні родичі.”
“Він не потворний.”
“Але на рівні «просто нормальний».”
Маюмі занурила обличчя у воду по самий ніс. Від її дихання на поверхні утворювалися бульбашки, які спливали на поверхню. Чи були ці бульбашки від втомленого зітхання, чи від задоволення, не знала навіть вона сама.
“Але всередині він далеко не пересічний.”
“Він чудовий. Ні, він аномальний.”
“Наші стандарти оцінювання магів були розроблені спільною мудрістю вчених з усього світу, які витратили на це багато часу і праці.”
“Саме його існування кидає виклик цій системі.”
“Незалежно від того, наскільки високо ми ставимося до нього, за міжнародними стандартами він у кращому випадку мав би ранг С.”
“І все ж те, що ми бачили, перевершує те, що роблять маги A‑рангу.”
Вона піднесла обличчя над водою і глибоко вдихнула. Зробивши кілька вдихів, вона хихикнула.
“Б'юся об заклад, він дуже непокоїть викладачів.”
“Кажуть, що план замінити фундаментальну систему, яка існувала тут десятиліттями, і створити новий факультет магії та факультет магічної інженерії є дуже реалістичним.”
Вона болісно посміхнулася і похитала головою.
“Але навіть цього буде недостатньо, щоб підтримати його.”
“Бо якби інтелект і знання – це все, на що він здатен, він би не спричиняв весь цей безлад спочатку.”
“Першокласник, що володіє найсильнішими формами антимагії, якими майже ніхто не вміє користуватися.і
“Він отримує критичні магічні удари і продовжує битися, ніби нічого не сталося.”
“Кажуть, що насправді лише завдяки його силі терористів вдалося перемогти.”
“Дисбаланс між його магічною силою і магічною бойовою силою.”
“І навіть у знаннях, я не впевнена, що проста зміна навчальної програми могла б його підтримати.”
Вода була досить теплою. Тим не менш, вона затремтіла. Вона знала, що це не від холоду на шкірі, але все одно занурилася у ванну.
“Він мовчав, поки я знайомила його з Накуром, але це була перевірка.”
“Перевірка, щоб побачити, чи відреагує він на ім'я Накура або на його появу.”
“Коли я представила його, була частка миті, коли я побачила хвилювання в його очах. Оскільки я була дуже уважна до нього, то не випустила цього з уваги.”
“Він знав, що Накура означає.”
“Це означає, що він так само глибоко пов'язаний з «темрявою» сучасної магії, як і ми з Джюмонджі.”
“Він не звичайний маг.”
“Він не маг з якоїсь безіменної сім’ї.”
“Тацуя «Шіба». Шіба. Ші. Чотири. Це інший персонаж, але…”
“Може, він ще один з Лишніх…”
Так подумала Маюмі, коли кров прилила до її голови.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub