[31 СЕРПНЯ (1)]
31 серпня 2095 року нашої ери – останній день літніх канікул для учнів магічних шкіл.
Їхні канікули були приблизно середньої тривалості для старших шкіл. Більшість технічних та гуманітарних шкіл вже розпочали новий семестр, тоді як багато мистецьких шкіл та спортивних будуть на канікулах до середини вересня. Змагання дев'яти шкіл, до речі, проходили з 3 по 12 серпня, але їхні представники не мали особливого привілею на тривалі канікули.
Навіть у XXI столітті довгі перерви були пов'язані з завданнями (домашніми завданнями). І по всій Японії можна було спостерігати ознаки сезону: учні ледь не плакали – або й справді плакали – в останній день канікул, дивлячись на стоси робочих аркушів чи електронних документів, що містили лише назву. Втім, не всі учні були настільки безвідповідальними (?). Звісно, вистачало хлопців і дівчат, таких як першокласники брат і сестра, зарахованих до Першої старшої школи при Національному магічному університеті, які в останній день канікул відпочиватимуть удома.
Хоча вишуканий спосіб, у який вони його проводили – їли печиво з чаєм і розважалися розмовами – міг бути незвичним.
— Міюкі, все готово.
— Дякую. Пробач, Тацуя. Я не хотіла займати тебе такими дрібницями…
Тацуя був змушений посміхнутися на прояв вдячності сестри, який і так був дещо перебільшеним.
— Зробити дроблений лід – зовсім не проблема, — сказав він, кладучи ніж для колки льоду на обідній стіл.
Міюкі, натхненна цією усмішкою, граціозно посміхнулася у відповідь. В її руках був кавник з жаростійкого скла, всередині якого тремтіла рідина.
Вона створила брилу льоду за допомогою магії (заморозивши воду в посудині догори дном і звільнивши газ), а Тацуя подрібнив його ножем для колки льоду, але не за допомогою магії (якби він спробував, то розтрощив би його на ріжок снігу). Він всипав його в міцну каву.
По кімнаті розійшовся солодкий аромат.
Щоб зберегти аромат, Міюкі накрила велику округлу чашку плівкою холодного повітря, а потім взяла тацю. На ній стояли обидві кави з льодом.
Очі Тацуї звузилися в задумливій посмішці, дивлячись на просунуту техніку, виконану так невимушено.
Міюкі сором'язливо посміхнулася, коли помітила його, перш ніж розвернутися з пружністю в ногах.
*
Міюкі поставила тацю назад на маленький столик у кімнаті на першому поверсі, що виходила на їхнє маленьке подвір'я. Спочатку вона використовувалася як гостьова спальня, але ліжко звідти прибрали, тож тепер це була абсолютно порожня кімната. Відчинивши всі вікна та розсувні скляні двері, Тацуя і Міюкі вмостились насолоджуватись кавуванням, бодай відчуваючи себе наче на відкритій терасі на курорті.
Звісно, Міюкі була настільки зайнята обслуговуванням Тацуї, що не встигла нагріти своє крісло, але їй було весело, тож було б негарно, якби хтось інший щось про це сказав.
І все ж, врешті‑решт задоволена, вона зняла скромний білий фартух з рюшами і сіла – не навпроти Тацуї за круглим столом, а поруч з ним.
Під фартухом на ній була легка сукня з відкритими плечима і широкими бретелями, що з'єднувалися на шиї, відкриваючи її гарні руки. Тацуя пам'ятав цю легку сукню в горошок.
Її гострі очі прочитали вираз його обличчя, і перш ніж він встиг заговорити, вона сором'язливо відвела погляд і запитала:
— Ти помітив?
— Авжеж. Тобі дуже личить.
У похвалі Тацуї не було ані краплі жарту, і щоки Міюкі трохи почервоніли.
— О, це все, що ти завжди кажеш, Тацуя.
— Бо я дійсно так думаю. Це те, що я казав від самого початку. Крім того, я б не подарував тобі подарунок, який, на мою думку, не пасував би тобі.
З холодним, зібраним виразом обличчя (принаймні, на загальну думку), він зронив ці вагомі слова, які здавалися недоречними для молодшої сестри, і цього разу щоки Міюкі надзвичайно почервоніли.
— Ем, ну… дякую.
Коли вона почервоніла, але все ще дивилася на нього щасливими, допитливими очима, Тацуя згадав той день, коли він купив їй це.
“Тоді у неї був такий самий вираз обличчя.”
***
[14 СЕРПНЯ (1)]
14 серпня – через два дні після Змагань дев'яти шкіл. Тацуя і Міюкі прийшли до торгової вежі в місті.
Вони обоє були старшокласниками, у яких зараз були літні канікули. Їм не обов'язково було їхати в місто в неділю, щоб просто пройтись по магазинах, але у них, звісно, була причина. Із завтрашнього дня, п'ятнадцятого, до вісімнадцятого, Тацуя мав з'являтися на зустрічах у третьому відділі досліджень і розробок компанії «Four Leaves Technology» щодо комерціалізації літального пристрою. Наступного тижня у вівторок, середу та четвер він планував відвідати польові тренування та зустрічі з Окремим магічним батальйоном. Оскільки вихідні були єдиними вільними днями, Тацуя вирішив, що не варто відкладати цю справу на потім.
Але що він не хотів відкладати на потім? Тацуя хотів купити Міюкі щось приємне як нагороду за її перемогу у міражній битві. Міюкі якось дивно насупилася, почувши слово «нагорода», а не «подарунок», але вона була щаслива отримати подарунок, як би він його не назвав, тому йшла з Тацуєю в чудовому настрої.
Звичайно, вона не була такою щасливою від того, що отримувала подарунок, як від Тацуї. Це була невелика, але глибока різниця, яку Тацуя не міг зрозуміти.
Вбрання Міюкі на цей день складалося зі світлої блузки з прозорими рукавами, довгої білосніжної спідниці та босоніжок. На голові у неї був крислатий солом'яний капелюх. Оскільки вони йшли на приватну зустріч, вона могла б відкрити більше шкіри і бути цілком нормальною, але її модні звички поза домом були, як завжди, консервативними.
Тим часом Тацуя носив футболку під застебнутим жилетом замість піджака, а також виразні штани з синтетичного волокна з високою еластичністю. Вони виглядали тісними, але були зроблені з чудового, дихаючого матеріалу для літа. Вони прикривали його аж до щиколоток, але не були такими спекотними, як здавалося на перший погляд. Проте, окрім шиї та зап'ясть, жодна частина його тіла не мала доступу до повітря, дуже схоже на його сестру.
Пристрасть жінок до шопінгу – це одна з тенденцій, яка не змінилася і досі залишається поширеним способом мислення. Так, навіть в останнє десятиліття XXI століття дівчата особливо полюбляли ходити по магазинах. Однак, схоже, існувало три різні моделі поведінки, коли справа доходила до шопінгу для дівчат.
Перша – це купівля того, що їм потрібно негайно.
Друга – купувати те, що їм потрібно в останню чергу.
Третя, і, здається, найпоширеніша, полягала в тому, що вони пам'ятали про те, чого потребують, але відволікалися на інші речі, приходячи і йдучи кудись, коли їм заманеться.
Міюкі належала до першої групи. Коли Тацуя запитав її напередодні, чи є щось, чого б вона хотіла, вона на мить замислилася, а потім відповіла: «Літню сукню». Можливо, її зацікавила сукня, якою Маюмі красувалася в автобусі по дорозі на змагання і назад, і яка викликала у неї інтерес. Принаймні, так Тацуя подумав, коли вони прибули до місця призначення. Зрештою, у крамниці моди, куди його затягнула Міюкі, були виставлені переважно такі сукні. Їхній дизайн значно відрізнявся від того, що вона носила зараз, але, дивлячись на манекен, одягнений у більш відверту літню сукню, Тацуя вирішив, що його сестрі не завадить час від часу бути сміливою та авантюрною.
Тим часом Міюкі, дивлячись на ту саму сукню, злегка здригнулася. Ну, вона дивилася не на саму сукню, а на цінник.
— Ти не мусиш стримуватися, Міюкі. Ти ж знаєш мої заробітки.
Цінники, на відміну від столітньої давнини, тепер були віртуальними, які використовували доповнену реальність для відображення ціни. Щоб перевірити ціну, треба було скористатися застосунком доповненої реальності (ДР) на інформаційному терміналі, який був у кожного, тож Міюкі не могла приховати від Тацуї, куди саме вона дивиться.
Тацуя вже запустив свій ДР‑застосунок і перевірив віртуальний цінник. Ціна на ньому його не здивувала.
Міюкі подобався ця крамниця. Тому жоден одяг не міг коштувати дешево.
І він зовсім не намагався вдавати із себе крутого. Речі тут були дорогими, але це все одно був лише попередньо виготовлений одяг для молоді та підлітків. Витрати не були такими обурливими, як у бутіку високої моди. Для частини Тауруса Сільвера ці ціни не можна було назвати навіть краплею в морі.
Акт демонстрації гаманця викликав би огиду у деяких людей, але, схоже, допоміг Міюкі прийняти рішення. Можливо, вона вирішила, що стримуватися було б неввічливо стосовно брата. Тепер на її обличчі не було жодних вагань, і вона почала уважно розглядати сукні, виставлені на манекенах і вішалках.
Той факт, що на вітрині був виставлений справжній одяг, а не 3D зображення, вказував на те, що це була крамниця високого класу. У великих бутіках і крамницях, що спеціалізуються на продажі товарів масового виробництва за низькими цінами, поширеною практикою було демонструвати свою продукцію за допомогою технології 3D зображень. У більшості крамниць ви просто отримували синтезоване зображення себе в одязі, і це було все. Ви не могли відчути тканину на своїй шкірі, але це враховувалося в політиці повернення. Ця же крамниця була рідкісним явищем у ці дні – там можна було навіть приміряти одяг на себе.
Оглянувши крамницю, Міюкі покликала працівницю і вказала їй на три різні сукні, попросивши приміряти їх. Працівниця широко посміхнулася і кивнула. Посмішка, здавалося, не обмежувалася звичайною діловою; Тацуя подумав про себе, що вона, можливо, таємно хотіла використати Міюкі для піару магазину.
Такі приховані мотиви не були чимось незвичайним, коли це стосувалося Міюкі. І це було не те, з чим він міг погодитися. Навіть якби реклама транслювалася лише на місцевому телебаченні, він не міг дозволити Міюкі бути їхньою моделлю, оскільки насправді він не хотів ризикувати, наражаючи її на невідому кількість лихих очей.
Але, як і годиться для (відносно) висококласної крамниці такого типу, працівниця не була настільки нахабною, щоб раптом запропонувати щось подібне. Вона відійшла до комори, все ще посміхаючись, і швидко повернулася зі зразками одягу, які Міюкі могла приміряти. Щоразу, коли одяг повертався туди, його автоматично прали та дезінфікували, тож вона без вагань взяла його в руки. Тепер, тримаючи в руках зразки, Міюкі дозволила працівниці провести її до роздягальні.
Тацуя вирішив почекати, поки вона закінчить, на лавці всередині крамниці. Якщо їй щось знадобиться, вона покличе працівника – і навіть якщо ні, якщо з Міюкі щось трапиться, Тацуя негайно дізнається про це.
Тепер, коли Тацуя сидів без діла, він відкрив сайт для читання. Але він не міг розібрати рядки ієрогліфів на своєму інформаційному терміналі. Одразу після того, як він відкрив сайт, він помітив, що попередня працівниця витріщилася на нього, стоячи навпроти нього і трохи збоку.
— Що таке?
Він міг би дочекатися, поки вона скаже щось першою, але працівнику, належним чином навченому ввічливому ставленню до клієнтів, було б нелегко звертатися до клієнта (точніше, до його супутника), коли той явно чекав на свою супутницю. Натомість він вирішив спробувати вивести її на чисту воду.
— Сер, я хотіла дещо запитати…
— Може, підемо кудись в інше місце? — Тацуя подумав, що це може бути приватна розмова, але він забагато думав.
— Ні, якщо ви не проти приділити мені хвилинку часу…
Тацуя кивнув, підтверджуючи її прохання, і напруга на її обличчі спала.
— Якщо не заперечуєте, я хотіла б поговорити про сукню, яку купила ваша подруга…
— Ми ще не вирішили її купувати, — різко перебив Тацуя дещо поспішну пропозицію.
— О, звичайно! Я просто маю на увазі, що якби ви захотіли придбати щось із нашого магазину.
— Так, я планую взяти її, якщо вона сподобається моїй сестрі.
— Дуже дякую!
Тацуя не намагався особливо залякати працівницю абощо. Він думав, що давав природні відповіді, але йому здавалося, що вона надто гостро реагує. Може у неї були якісь причини, не пов'язані з роботою, але зараз це не було проблемою.
— У будь‑якому разі, що вам треба? — хоч саме він зіштовхнув розмову з курсу, він закликав її повернутися до теми з незворушним виглядом.
— А, так, — співробітниця не виказала жодної неприязні у своєму виразі обличчя. Напевно, це було наслідком навчання для роботи в такому закладі. А може, вона просто гралася з ним. — Якби продукція нашої крамниці зацікавила її, чи захотіла б вона одразу ж носити те, що купила?
Попри все це, запитання працівниці було дивним, на перший погляд. Не те щоб у самому проханні було щось особливо дивне. Вона дивилася на літню сукню без рукавів – готову, яка навіть не потребувала особливих змін. Носити одяг прямо з крамниці не було чимось незвичним, принаймні для тих крамниць, які мали складські приміщення в задній частині, як це було тут. Дивним було те, що працівниця просила про це.
— Ви маєте на увазі, що хочете, щоб вона ходила в одній з суконь магазину? — Тацуя не запитав про причину – він одразу зрозумів, що вона, а точніше бутік, задумав. Вони хотіли зробити з неї ходячу рекламу.
— Так, сер. В обмін на вашу поміч ми можемо запропонувати вам знижку.
Працівниця також, схоже, зрозуміла, що Тацуя знає, чого вони хочуть, і швидко завела розмову про зниження ціни. Незважаючи на свій молодий вік, вона здавалася дуже хорошим продавцем.
Знижка не була такою вже й привабливою для Тацуї, але він зацікавився її проханням з іншої причини.
— Це справді все? Я не дозволяю вам фотографувати.
— Ні, звісно, ні. Ми б ніколи не зробили нічого, що могло б зашкодити приватності одного з наших клієнтів.
— Чи можете показати мені кілька речей на вітрині, які не продаються?
— Так, залюбки.
“Непогано”, — подумав він.
*
Щойно вони з працівницею дійшли згоди щодо її запитання, до Тацуї підійшов інший працівник і сказав, що його кличе Міюкі. Не виказуючи жодного роздратування, він плавно підвівся. Він очікував цього, та навіть якби й не очікував, не було причин для роздратування.
— Тацуя, як це виглядає…?
Двері роздягальні були відчинені, коли Міюкі сором'язливо поставила йому запитання, а тристороннє дзеркало в людський зріст дозволяло їй бачити свою спину. (У таких місцях не було камер, щоб запобігти прихованій зйомці.) На ній був джемпер сірого кольору.
— Елегантний дизайн тобі дуже личить. Але я думаю, що ти могла б зробити його трохи ефектнішим, — простий дизайн, що сягав нижче колін, добре пасував до витонченої краси Міюкі, але Тацуя вважав, що він був трохи скромнішим, ніж треба.
— Ти так думаєш…? Тоді, будь ласка, зачекай хвилинку, — злегка вклонилася вона, зачиняючи двері.
Почувся тихий шелест тканини. Тиша, що настала, мабуть, була пов'язана з тим, що вона поправляла рукави та волосся.
— Пробач за затримку. Як тобі це?
Цього разу на її обличчі було менше сором'язливості, а більше явного збентеження, оскільки вона запитувала його думку, не зустрічаючись з ним поглядом. Вона, мабуть, збентежилася ще більше, бо це дуже відрізняється від того, що вона зазвичай одягає поза домом.
Цього разу вона була в клітчастій сукні‑камзолі. Все, від нижньої частини шиї до плечей, було відкритим. Спідниця теж була досить короткою, закінчуючись на п’ять сантиметрів вище колін. Навіть незважаючи на свою невинність, одяг надавав їй майже запаморочливого спокусливого вигляду.
— Так, мені подобається. Я ледве можу відірвати від тебе очі.
— Це не… — щоки Міюкі почервоніли від прямолінійної оцінки Тацуї.
Він розумів це, але працівниця червоніла набагато сильніше, ніж Міюкі. Чи то через її чарівну фігуру, чи то через надто відверте формулювання Тацуї?
— Хіба у тебе не було іншої? Тобі вона не сподобалася?
— Ні, не ця… Хочеш, я покажу тобі ще й цю?
Вона повторювала процес перевдягання.
Літня сукня, з якою вона вийшла цього разу, була посередині між двома іншими сукнями з міркувань експозиції. Однак, вона також мала дизайн, який заходив на талію, щоб підкреслити лінії її грудей і стегон.
— Ну… як тобі ця?
І хоча ця сукня оголювала менше шкіри, ніж друга, вона була сексуально привабливішою. Вона, напевно, зрозуміла це після того, як одягла її; мабуть, саме тому вона виглядала такою збентеженою.
Без округлих, об'ємних грудей і стегон дизайн сукні був би незграбним. Але вона сиділа на ній напрочуд добре. Тацуя добре знав, що її тіло дорослішає – він щотижня бачив її у спідній білизні для коригування ПАВу, – але після такого об'єктивного (?) виміру він зрозумів, що вона набагато доросліша, ніж він думав. Ця сукня випромінювала незбалансований шарм – не такий, як у попередніх сукнях‑камзолах, і, ймовірно, унікальний для її віку.
— Це тривожно. Навіть я можу втратити почуття міри.
— … — оообличчя Міюкі ще більше почервоніло від відвертої похвали Тацуї, коли вона мовчки повернулася до роздягальні та зачинила двері.
*
Після цього вона продовжувала приміряти одяг (по суті, влаштовувати модні покази). Щоразу Тацуя хвалив її так, що здавалося, ніби він не усвідомлює, що ставить її в незручне становище, і щоразу їй ставало соромно за них обох. І все ж вона продовжувала намагатися дізнатися, що він скаже. Безсумнівно, їй так подобалася похвала брата, що навіть навантаження на серце та судини обличчя не змогли відмовити її від цього.
Міюкі не мала модельного досвіду. Хоча вона мала красу, яка змушувала світових топмоделей розбігатися, підібравши хвоста, у неї не було професійних модельних навичок. Вона не опанувала мистецтво швидко перевдягатися.
По суті, він намагався донести, що минає багато часу, поки вона продовжує приміряти новий одяг. Очевидно, що він не міг зазирнути всередину роздягальні за зачиненими дверима, але коли вона виходила, щоб показати свій одяг Тацуї, її можна було побачити і з вітрини магазину. Час від часу Тацуя просив її трохи покружляти, повернутися або стати в позу, і врешті‑решт навколо роздягальні почав утворюватися невеликий натовп.
Вони не робили цього відкрито, але збиралися в групу, щоб подивитися на неї. Тацуя не став би мовчати в такому випадку, і працівниця, ймовірно, ввічливо попросила б їх піти, перш ніж він щось зробить. Натомість кілька молодих людей утворили віддалене кільце, щоб можна було переглядатися. Вони теж ішли повільно, вдаючи, що дивляться на манекени, але насправді не могли відірвати очей від цього видовища.
Молодь була не тільки чоловічої статі. Були й хлопці, але в кількості явно переважали дівчата. Що й зрозуміло – покупцям‑чоловікам незручно заходити в такі крамниці наодинці. Вони становили близько третини відвідувачів, і всі вони були студентами коледжів або людьми, схожими на підприємців, яких їхні кохані привели з собою. Тацуя був тут, мабуть, єдиним старшокласником… хоча він сумнівався, що багато хто мав достатньо проникливості, щоб це помітити.
Жінки, які приходили поодинці та групами, що складалися лише з жінок, дивилися на Міюкі з сумішшю похвали та заздрості в очах, а потім швидко відводили погляд. Потім, коли двері роздягальні зачинялися, вони зітхали з полегшенням – і, наче притягнуті звуком дверей, що відчинялися знову, крадькома поглядали в її бік з обличчями, що приховували трепет.
З іншого боку, ті, кого супроводжували чоловіки – або ті, кого вони тягнули за собою, – могли перебувати в дещо кращому психічному стані. Коли їхні кавалери (щоправда, хто саме, залежало від людини) дивилися на Міюкі, зачаровані її зовнішністю, їхні партнери наступали їм на ноги, штовхали ліктем або щипали.
З іншого боку, дівчата заздрісно дивилися на Тацую, який стояв і без жодного збентеження чи сорому вихваляв Міюкі, а потім критично поглядали на своїх кавалерів. Таким чином, безпідставно змушуючи їхніх близьких панікувати. По суті, вони використовували чоловіків, які були поруч, для того, щоб випустити пар, таким чином підтримуючи належний емоційний баланс.
Тацуя, очевидно, вловив усі приховані погляди на нього та його сестру. У цей момент він автоматично і майже несвідомо розрізняв шкідливі погляди від нешкідливих, виштовхуючи останні зі своєї свідомості; тим часом Міюкі ігнорувала всі погляди, спрямовані на неї, що було природно – вона не змогла б ходити вулицями, якби не могла, – тож це не було достатньою причиною, щоб вони припинили шопінг.
Він ніколи не говорив нічого, окрім слів похвали, але ніколи не повторював одне й те саме двічі. Міюкі так тішилася своєю монополією над братом, що здавалася майже п'яною, але ніколи не пропускала повз вуха крихітні відмінності в нюансах, які використовував її брат. Перемірявши понад двадцять суконь, вона взяла тоненьку сукню в горошок, яку зберігала в роздягальні. Це була літня сукня без рукавів, яка закінчувалася вище колін, як сукня‑камзол. Широкі лямки були обшиті мереживом з рюшами, а верхня частина грудей і поділ спідниці також були прикрашені великою кількістю такого ж мережива. Незважаючи на відвертість сукні, вона мала елегантний вигляд, а веселка дрібних горошків по всій тканині кольору слонової кістки також надавала їй миловидності, що відповідала її віку.
— Тацуя, я думаю, що хочу ось цю…
— Я теж думаю, що ця тобі найбільше пасує. Вона дуже мила.
Вона вибрала цю сукню, бо вона отримала найвищі оцінки від брата, але коли Тацуя знову сказав, що вона мила, її рішучість застигла настільки, що навіть волосинка на її голові не похитнулася.
— Тоді… підемо купимо її?
Міюкі не намагалася бути стриманою в цей момент. Натомість вона просто вмовляла його до цього, з широкою, милою посмішкою – такою, яка, на її думку, була доречною для отримання подарунка від брата.
— Ну звісно.
З іншого боку, на думку Тацуї, він не відчував, що його вмовляли чи змушували до цього. Може він завжди вважав, що найкраще використання грошей – це купувати сестрі речі, які їй подобаються. Не кажучи вже про те, чи усвідомлював він це насправді…
Чоловіки, які бачили миле «вмовляння» Міюкі, відчували, що їхній розум застигає.
Жінки, які бачили природну вишуканість Тацуї, зітхали від заздрощів.
— Ми візьмемо цю сукню, а ще номер два і номер сімнадцять. Цю вона носитиме вдома, тому можете доставити цей одяг разом з іншими товарами?
— Так, звичайно. Будемо чекати на ваш наступний візит.
І працівниця, у якої сьогодні було несподівано багато клієнтів, кивнула, вельми задоволена.
***
[31 СЕРПНЯ (2)]
— Все‑таки я не думала, що ти купиш три сукні. Та й коштували вони недешево.
Міюкі теж згадувала про це зі щасливою посмішкою, хоча в її тоні прослизало пустотливе піддражнювання.
— Мені б вистачило і цієї. Тацуя? Ти мене балуєш?
— Я не просто так дав тобі приміряти двадцять одну сукню. Зараз літні канікули, але я не можу часто ходити з тобою по магазинах. Чи це було зайвим з мого боку?
— О, ні, ні в якому разі! — Міюкі лише вдавала, що критикує цей вчинок як марну трату грошей, але як тільки столи перевернулися, вона одразу ж підняла білий прапор. — Я була, ну… я була щаслива від цього.
На перший погляд може здатися, що Тацуя відмовляв Міюкі, але вона не відчувала незадоволення. Навпаки, відстань між ними – вона сором'язливо дивилася на брата, а він дивився на неї – стала ще коротшою, ніж раніше.
Тацуя задоволено посміхнувся, дивлячись, як сестра добродушно вибачається перед ним.
— Все‑таки не так часто нам випадають такі шанси, — потім його обличчя затьмарилося, і він з гіркотою промовив: — Я б хотів відвести тебе подивитися на юкати та інші літні речі, але…
— …Ти не мусиш цим перейматися, Тацуя, — ніжно прошепотіла Міюкі, поклавши свою долоню на тильну сторону руки Тацуї, що лежала на столі.
***
[14 СЕРПНЯ (2)]
Вибір одягу зайняв чимало часу, але, тим не менш, ще не було полудня. Повертатися додому після того, як вони залишилися наодинці з Тацуєю, було б марнотратством – справді немислимим вчинком для Міюкі.
На щастя, Тацуя теж був не любитель сидіти вдома. До того ж, він звільнив свій графік на сьогодні саме для того, щоб приділити увагу своїй сім'ї (вона ж його молодша сестра). Вони продовжували байдикувати, не надто сперечаючись, і, схоже, так триватиме до самого вечора.
Зараз вони перебували в будинку моди, орієнтованому на дівчат. На чотирнадцяти поверхах вишикуваних у ряд крамниць продавався не лише одяг, а й взуття, капелюшки, аксесуари, юкати та купальники. Усі закусочні обслуговували тих самих відвідувачів, пропонуючи легкі закуски та солодощі. Атмосфера, що панувала тут, змушувала чоловіків відчувати себе трохи незручно, але зовсім інша справа, якщо вони були в парі з дамою – навіть якщо ця дама була його сестрою. (Ніхто б і не здогадався.)
Ніхто б не подумав, що вони рідні брат і сестра, не почувши слів, якими вони обмінювалися. Власне, навіть якби вони прислухалися, то все одно нічого б не зрозуміли, доки не почули, як Міюкі не назвала його своїм братом.
Незалежно від того, як на це дивитися, Міюкі щасливо притулилася до Тацуї, тримаючи його за руку, і була схожа на дівчину, яка заграє зі своїм хлопцем. Найбільше, що хтось міг би зробити, це сказати собі з відтінком заздрості, що вони не «підходять одне одному». І це, мабуть, були лише хлопці, яким дівчата, з якими вони були разом, потім докоряли за те, що вони задивляються на іншу дівчину. У певному сенсі, так влаштований світ.
Як уже згадувалося раніше, будівля була заповнена крамницями, орієнтованими на жінок. Чоловіки не були б зацікавлені приходити сюди, якби не мали певної мети – здебільшого це було бажання проявити любов до своїх дівчат за допомогою подарунків, або до дівчат, з якими вони хотіли б бути разом. Якби ви були молодою людиною, яка постійно думала про це, то, якщо не брати до уваги, наскільки це було приємно, це могло б виявитися гарним витрачанням часу. Хоча, у всякому разі, Тацуя не належав до цієї групи.
Проте він жодного разу не виглядав незадоволеним, коли Міюкі неквапливо розглядала вітрини. Її очі блищали перед однією вітриною, а потім незадоволено хмурилися перед іншою. Це викликало посмішку на його обличчі. Природа чи виховання, набуте від інших чи створене власноруч, скрізь, у місті чи в горах, для нього було однаково, поки вона була поруч.
Вона була єдиною річчю, яку він міг по‑справжньому бажати. Коли вона була поруч, жодні інші умови не мали значення. Це мало сенс, як скаже вам кожен, хто його знав. Між Тацуєю і Міюкі саме Тацуя, мабуть, був тим, хто по‑справжньому залежав від іншої.
Звісно, якби ви запитали їх про щось подібне, вони б, швидше за все, в унісон відповіли: «Це не твоя справа». На вас чекало б покарання гірше, ніж удар коня.
І це – гірше покарання – не було передбачене лише для відвертих розпитувачів.
Воно стосувалося також і грубих порушників особистих кордонів.
Обідаючи трохи раніше в макаронній, брат і сестра незадоволено дивилися на молодого чоловіка, що сидів за сусіднім столиком.
*
Тацуя і Міюкі зайшли до ресторану абсолютно випадково, з власної примхи.
Коли вони їли поза домом, то майже ніколи не обирали заклади з таким плануванням, як у цьому, тобто такі, де ніщо не затуляє погляди відвідувачів. Зазвичай вони обирали місця з окремими кімнатами або перегородками між столиками. Інакше вони не змогли б їсти, коли вся увага була б прикута до них – точніше, до Міюкі.
Зважаючи на місце розташування, більшість відвідувачів сьогодні були або жінки, або чоловіки, що їх супроводжували. Він думав, що нічого страшного не станеться, але ця ідея виявилася наївною.
На жаль, щойно Міюкі зайшла слідом за Тацуєю до ресторану, як гамір і метушня одразу ж стихли. Навіть працівники – незвично для такого звичайного закладу, вони були офіціантами, а не офіціантками – не могли втриматись від того, щоб не ахнути і не завмерти. Навіть Тацуя не очікував такої бурхливої реакції. Він думав, що в такому стильному місці, як це, буде певний опір привабливій зовнішності Міюкі. Але саме тому, що це було стильне місце, люди вважали, що така чиста краса, як у Міюкі, – рідкісне видовище.
Перш ніж Тацуя встиг розвернутися, щоб піти, офіціант вискочив з‑за стійки. Точніше, він відчув розгубленість від своєї спроби це зробити, і скористався нагодою, щоб прийти до тями. Тацуя не міг точно сказати, чи було це професійною поведінкою, чи ні, але чоловікові вдалося утримати двох клієнтів.
Навіть якби вони були перебірливими, він здогадувався, що в інших місцях відреагували б так само. Він слухняно пішов за офіціантом до їхніх місць. Міюкі ж, зі свого боку, звикла до постійної уваги до себе. Але поки Тацуя був з нею, все інше було дрібницями в порівнянні з цим.
Столик на двох був не стаціонарною кабінкою, а дерев'яним (принаймні, на перший погляд), з дерев'яними стільцями. Тацуя зупинив офіціанта, перш ніж той встиг витягнути стілець, і став позаду Міюкі, щоб зробити це самому. Ніяково обернувшись, вона трохи вклонилася, а потім сіла. Тацуя сів навпроти неї і подивився на офіціанта, який швидко передав їм меню. Подякувавши офіціантові за його швидкість, Тацуя дозволив йому піти.
Його поведінка була сповнена гідності, невластивої його віку, а офіціант, з яким грубо обійшлися, не виявив жодних ознак відрази. Погляди інших гостей на мить перевелися з Міюкі на Тацую. Більшість з них були жінками, але їхнє легке збентеження змінилося прийняттям. Вони думали, що вони не підходять одне одному, що хлопець, напевно, має дурні звички, як компенсація за почуття поразки, яке вони відчували перед суперницею. Тепер же їхня думка змінилася – вони були гарною парою, і тому глядачі могли змиритися з їхньою односторонньою поразкою.
Ворожість зникла, заздрісні погляди перетворилися на захоплені. Тепер серед гетеросексуальних пар чоловіки виглядали як ті, хто відчуває заздрість – сумніви і тривогу, схожі на заздрість. Мало хто з хлопців досконало розумів вираз обличчя своїх дівчат, але несвідомо – а може, й інстинктивно – вони знали, що не лише сюрреалістична вродлива дівчина, а й хлопець, який сидів навпроти неї, прикував до себе увагу їхніх дівчат (або майбутніх дівчат). Вони були схожі на пару ходячих подружніх обітниць.
*
Саме тоді, коли Тацуя закінчив замовляти для них обох під цими прихованими поглядами, на сцену вийшов новий актор.
Це була надзвичайно вродлива дівчина.
На вигляд їй було близько двадцяти років, вона була наділена бадьорістю жінки, яка щойно вийшла з підліткового віку, і чарівним кольором обличчя, схожим на задушливий ароматний букет троянд.
Де б вона не була, коли б не з'являлася, її краса не могла не привертати уваги.
Власниця цієї краси добре це розуміла і поводилася так, ніби виставляла напоказ свої принади. Очевидно, що вона звикла до цього шоу, але не дозволяла тим, хто дивився, відчувати до цього якусь огиду. Ймовірно, вона загартувалася, коли інші дивилися на неї, і вдосконалювала себе, дивлячись на них у відповідь. Здавалося, що ця жінка робила саме таку кар'єру.
За нею йшов молодий чоловік, який виглядав на кілька років старшим, наче камергер імператриці. Може, вона була знаменитістю – може, актрисою. У 2095 році нашої ери роль «ідола» здебільшого була витіснена реалістичною 3DCG, але акторка все ще залишалася роботою для реальної людини. І ця жінка мала якусь природну ауру; якби хтось представив її як відому актрису, будь‑хто повірив би в це.
Тацуя міг лише здогадуватися, чому вона прийшла до такого звичайного закладу. Це могла бути проста примха, або ж попередній огляд місця зйомок. Єдине, що він міг сказати напевно, це те, що якби вона зайшла до закусочної, наповненої всіма цими «нормальними людьми», то привернула б до себе погляди з усіх куточків закладу.
Це було її власне передбачення. У ньому не було ані пихи, ані почуття власної гідності. Це було передбачення, засноване на її досвіді, який вона повторювала десятки і десятки разів, поки її досвід не сублімувався в непохитне правило. Вона виставила свою привабливість на загальний огляд, щоб кожен міг подивитися на неї під будь‑яким кутом, з акторською майстерністю, яка вже стала для неї другим «я».
Однак вона помилялася. Не було правил без винятків: це саме по собі було золотим правилом. І закони, яких навчив її очікувати досвід, зараз наштовхнулися на один з таких винятків.
Співробітник, який привітав її, виглядав здивованим і зробив їй комплімент, але це була більш стримана реакція, ніж вона очікувала. З її досвіду, рідко хто з офіціантів міг не відводити очей від її вроди. Звичайні люди, які займали 80 відсотків місць, оберталися, щоб подивитися на невеликий переполох біля входу, і чоловіки та жінки визнавали її красу з виразом здивування. Але незабаром вони втратили інтерес, їхні погляди повернулися до інтер'єру закладу і певного столика біля стіни.
Звісно, судячи з її зовнішності, вона справді була акторкою. Її дебют відбувся п'ять років тому, і за цей час вона встигла завоювати собі міцну позицію знаменитості. Тугодуми не могли вижити в шоубізнесі. Технології комп'ютерної графіки з роками вдосконалювалися, а краса форм неухильно втрачала абсолютну перевагу, яку колись мала. Вона мала не лише красу, але й розум, який відчував емоції гостріше, ніж більшість. Так вона стала зіркою з неймовірними акторськими здібностями, незважаючи на свій вік.
Звичайно, їй не потрібні були особливо гострі емоції, щоб дійти до наступного висновку – достатньо було б звичайного рівня чутливості. Вона зрозуміла, що комусь іншому в цьому ресторані приділяють більше уваги, ніж їй. Їй це не дуже сподобалося. Насправді, можна сказати, що це зробило її нещасною. Цілком природно, що вона почала задаватися питанням, що ж це за людина, яка привертає до себе всю увагу, коли вона знаходиться в залі.
Однак гордість зірки не дозволила їй зробити щось настільки звичайне, щоб час від часу крадькома кидати на неї погляди. Коли офіціант підводив її до столика, вона намагалася не дивитися на інших гостей.
Але випадково чи за збігом обставин, столик, до якого її підвели, був поруч зі столиком, на який всі дивилися – фактично, по діагоналі перед нею. Коли вона сідала, то вдавала байдужість і кинула погляд на їхній столик. Там сиділа молода пара. Хлопець сидів обличчям до неї, і хоча він, звичайно, не був потворним, він не був тим типом, який, як вона думала, може приваблювати дівчат. Принаймні, він не був достатньо вродливим, щоб привернути до себе увагу всього ресторану. А це означало, що всі нормальні люди звертали всю свою увагу на дівчину, яка сиділа обличчям від неї.
Ці думки народжувалися здебільшого через те, що вона намагалася поводитися жорстко. Рівень, до якого вона це робила, не дозволяв їй вважатися нормальною жінкою. Насправді вона зрозуміла це в ту саму мить, коли на долю секунди глянула на профіль дівчини. Вона, напевно, зрозуміла б це навіть з одного погляду на її спину. Ця дівчина була особливою.
Вона ніколи не відчувала себе такою раніше. Якби вона могла висловити це словами, це було б схоже на ревнощі, які ніколи не можна було б подолати. Вона не вважала себе обраною богами. Вона пишалася тим, як завоювала своє теперішнє становище. Так, вона народилася з дещо вродливим обличчям, але вона не спочивала на лаврах. Вона суворо дотримувалася життєвих звичок, які б зробили її ще вродливішою, досліджувала поведінку, яка б підкреслювала її красу, і жадібно вивчала кожну акторську майстерність, яку тільки могла.
Але ця дівчина була іншою. Чи то її любили боги, чи то вона уклала угоду з дияволом, але вона була ненормальною. Вона не належала до світу, до якого можна потрапити, доклавши зусиль.
“Це несправедливо”, — думала вона. “Їй взагалі не довелося працювати, щоб завоювати захоплення всіх цих людей.”
Актриса відчула, що це робить усі її зусилля безглуздими. У ній прокинувся імпульс, бажання довести, що стати зіркою – це не те, чого можна досягти лише завдяки природній зовнішності.
Вона махнула рукою молодому чоловіку, що сидів навпроти неї, і сама перехилилася через стіл, щось шепочучи йому на вухо.
*
Коли хлопець повернувся обличчям до красуні, яка жестикулювала йому з іншого боку столу, його думки були зайняті іншою жінкою.
Ні, краще сказати: він думав про іншу дівчину.
Дівчина, що сиділа позаду нього збоку, була більш сліпучою, ніж будь‑яка інша, яку він коли‑небудь бачив, і саме вона займала його розум.
Для нього красиві жінки були товаром, іграшкою, аксесуаром. Як третій президент величезної розважальної продюсерської компанії, він взяв під свою опіку кількох розкручених акторок, а десятки ще нікому не відомих акторок зробив своїми власними. Для нього це було цілком природно – він не відчував ані краплі провини за це. Це стосувалося і жінки, що була перед ним. Звичайно, тепер вона була зірковою актрисою, яка ходила з помпезною розкішшю. Але раніше вона була жахливою акторкою, яка не мала нічого, окрім гарненького личка. Він був упевнений, що вона досягла свого теперішнього становища лише тому, що він доглядав за нею відтоді, як вона тільки починала кар'єру. Провести з нею гарний час було належною винагородою за всю важку працю, яку він доклав, і вона отримувала від цього не меншу користь, ніж він. Він вирішив, що треба віддячити їй за це.
Він привів її до такого плебейського закладу, як цей, тому що хотів похизуватися нею і подивитися, як плебеї заздрісно задивлятимуться на неї. Аксесуари не мали жодного сенсу, окрім як похизуватися ними. Він знав, що це було звичайне хобі, але професійний світ розваг вже був звичайною професією, чи не так? Він нічого не знав про труднощі своїх попередників під час воєн, у важкі зими індустрії розваг. Крісло президента продакшну було нічим іншим, як способом потішити своє недовговічне марнославство.
Сьогодні він приніс сюди свій улюблений аксесуар під виглядом пошуку нового місця для зйомок. Її заробіток не був найвищим у компанії, але за зовнішністю вона була першою серед його жінок. Тепер, коли йому вдалося подружитися з першокласною актрисою, хоч і недосконалою, він не міг брати її з собою так легко, як колись, коли вона була невідомою. Але це лише ще більше підживлювало його комплекс вищості. В очах інших актриса була тут господинею, а чоловік лише додатком – але, дивлячись на себе, він об'єктивно не міг цього визнати, зважаючи на свій статус і вік.
Він думав про неї як про велику діамантову намистину, огранену і відшліфовану руками майстра. Він запасався коштовним камінням, віддавав його на полірування майстрові, який працював у нього в штаті, і огранював його. Це була робота виробництва, і готова коштовність була продуктом, який називався «актриса». Вона, безумовно, була творінням, яке він обробив і створив, плодом його праці – але навіть якби її виготовив майстер з іншої компанії, вона була б нічим іншим, як предметом для продажу, який можна було б купити.
Але він бачив це з першого погляду. На відміну від неї, ця дівчина була зовсім не такою, яку можна купити за гроші. Якщо жінка перед ним була величезним діамантом, вартістю в кілька десятків мільйонів єн за нинішньою ринковою вартістю, то ця дівчина була схожа на неоціненну Велику зірку Африки. Ось наскільки великою була різниця між ними.
На щастя, вона була з простою дитиною, яка мала трохи гордовиту поведінку.
Президент палко бажав додати її до власної колекції, але зараз з ним була актриса з його трупи. Якби вона була однією з багатьох інших, це була б одна справа. Але він мав достатньо підстав вважати, що гнівити продукт, який приніс йому стільки грошей, буде поганим тоном.
Тож коли жінка, що сиділа перед ним, запропонувала знайти дівчину для нового фільму, для нього це була просто знахідка. Він зробив вигляд, що обмірковує це кілька хвилин, а потім підвівся зі свого місця, вдаючи, що просто йде назустріч волі свого таланту.
*
Вже деякий час Тацуя відчував на собі похмурий (у дитячому розумінні) ворожий погляд, спрямований на нього. Він вирішив, що це не той тип, який може завдати шкоди Міюкі, тож ігнорував його, але це було не дуже приємне відчуття. Щойно він про це подумав, як його винуватець – молодий чоловік, що сидів за столом по діагоналі перед ним (і по діагоналі позаду Міюкі) – підійшов до столу брата і сестри.
Вони обоє незадоволено подивилися на нього, коли той став поруч з їхнім столом. Одне діло, коли люди крадькома поглядають, але цілком природно бути незадоволеним, коли абсолютно незнайома людина зблизька так беззастережно витріщається на тебе.
— Вибачте, що перервав.
Його манера говорити теж була беззастережною. Принаймні, здавалося, що він намагався просити вибачення, але його тон був надто фамільярним.
Тацуя втратив будь‑який намір поводитися з цим молодиком по‑дружньому.
Тим часом в очах Міюкі блиснув холодний вогник, і вона дуже природно відвернулася.
Не збентежений явною відмовою, молодик, все ще з нещирою посмішкою, дістав з футляра візитну картку і простягнув її Міюкі.
— Ось моя візитка.
Це була старомодна візитівка, зроблена лише з паперу, без вбудованого в неї чіпа. На ній також не було надруковано жодних мікровізерунків. Це справді була класична, дешева паперова картка. Не маючи вибору, Міюкі взяла її, пробіглася по ній поглядом і простягнула Тацуї.
Прізвище та перша частина назви компанії на картці складалися з тих самих ієрогліфів, а посада чоловіка була «президент». Друга частина назви компанії стосувалася сфери продукції. Тацуя здогадався, що він був професіоналом у світі розваг.
— Ви цікавитесь фільмами?
Міюкі не дивилася на чоловіка.
— У мене є ідеальна роль для вас…
Її погляд був просто взірцем байдужості, але чоловік не піддався.
— Можете назвати своє ім'я? — запитав він, трохи присівши, щоб наблизитися до обличчя Міюкі. Він повністю проігнорував очевидне неприйняття, що надходило від неї. Його твердість і психологічна стійкість були правильними якостями для продавця, і, спостерігаючи за цим, Тацуя відчув себе трохи враженим.
Звичайно, він відчував себе набагато більше роздратованим.
Нарешті Міюкі перевела свій відвернений погляд на молодого президента.
Однак погляд її зовсім не пом'якшав.
Холодне світло в них… суворий погляд, що критикує відсутність етикету…
На мить молодий професіонал здригнувся. Але це тривало недовго, перш ніж він повернувся до своєї, здавалося б, нещирої – ні, насправді нещирої – посмішки і вчинив грубий акт, простягнувши до неї руку.
Ймовірно, це була його гордість як професіонала у сфері розваг на роботі. Він був президентом з виробництва продукції та ставився до вродливих і красивих жінок, як до товару. Аматорська краса, що приголомшувала його, мабуть, зачепила його гордість.
Але і це було поспішним рішенням. Молоді люди, які займають важливі посади, як правило, мають погану звичку дозволяти своїм емоціям виходити з‑під контролю, коли стикаються з кимось у гіршому становищі, ніж вони самі. І схоже, що цей молодик теж мав таку звичку.
Він намагався або схопити її за руку, або доторкнутися до обличчя. Так чи інакше, Тацуя не збирався миритися з такою недолугою поведінкою.
Раптом він завмер, його рука вчепилася в руку чоловіка, що тягнувся до Міюкі.
— Що…?!
Егоїстичний відчайдушний опір молодика змінився на зойк на півслові, а потім і він згас. Він не міг нічого сказати, оскільки його вразив сильний біль, якого він ніколи раніше не відчував.
— Я прошу вас піти.
Слова Тацуї, мабуть, не дійшли до свідомості молодика. Він вивертав руку вгору, його пальці впивалися в больову точку на зап'ясті, яка могла завдати сильного болю, якщо тримати її під правильним кутом. Біль був сліпучим, і він повністю заволодів чоловіком.
Коли Тацуя відпустив його, чоловік відступив на кілька кроків назад, а потім впав на спину. Обличчя, що дивилося на нього зверху вниз, не було презирливим – навпаки, воно було абсолютно безвиразним. Він відчув такий холод жаху по хребту, що забув про біль. Якби це був глузливий погляд, він міг би спалити свою гордість і розлютитися – навіть якби це було злегка, лише на мить, як іграшковий феєрверк. Але в цьому погляді не було жодної емоції, лише послання: «Ти стоїш на моєму шляху». Він навіть не відчував до нього антипатії.
Молодик миттєво заціпенів від страху. Він не міг відвести очей від погляду Тацуї; він позадкував, навіть спотикаючись на ногах. Але навіть під цим поглядом, який свідчив про те, що Тацуя без вагань вдасться до насильства після того, як заподіяв такий порівняно незначний біль, у нього вистачило мужності встати на ноги. Хтось слабший серцем, напевно, розплакався б у цій ситуації.
Однак жінка, яку чоловік привів із собою, схоже, не була з цим згодна. Тацуя почув звук ніжок стільця, що шкрябали по підлозі. Обернувшись, він побачив красуню, про яку йшлося, яка швидко виходила з ресторану, надута від зарозумілості, а її босоніжки на підборах цокотіли на ходу. Чоловік навіть не глянув у її бік.
Тоді решта відвідувачів знову почали рухатись. Двоє офіціантів поспішили до них, пильнуючи, щоб їхні кроки не були надто гучними. Не до Тацуї, а до чоловіка. Один з них, поводячись ввічливо, прошепотів щось президенту компанії, і обличчя чоловіка почервоніло.
Тацуя не почув нічого з того, що чоловік сказав у відповідь; було схоже, що він все ще мав здатність не починати патякати і шаленіти. Тацуя розібрав лише окремі гучні фрази, такі як «думаєте я» і «смішно». Але він не збирався вибивати це з нього силою. Хоча його не зв'язували фізично, чоловік був психологічно пригнічений офіціантами, що стояли по обидва боки від нього. Після того, як Тацуя побачив, що той вийшов із закладу, він повернувся на своє місце.
Немов чекаючи моменту, коли він влаштується, до столу підійшов сорокарічний чоловік у білій кухарській уніформі. Представившись власником закладу і шеф‑кухарем, він глибоко вклонився Тацуї і Міюкі.
— У мене немає слів, щоб висловити свої вибачення за образу, яку ви щойно пережили.
— Ні, це я прошу вибачення за те, що створив проблеми і влаштував сцену.
Незважаючи на те, що Тацуя мав лише шістнадцять років, він вже був достатньо навчений поводитися в присутності дорослих. Якщо співрозмовник поводився ввічливо, то він був цілком здатний реагувати адекватно. Погляд власника трохи пом'якшав, коли Тацуя знову заспокоївся, мабуть, подумавши, що він виглядає дорослим для свого віку.
— Будь ласка, не будемо про це згадувати. Це він влаштував сцену, а не ви. Він втягнув у це іншого клієнта, от і все.
Навіть наприкінці XXI століття в суспільстві все ще глибоко вкоренилася погана звичка вважати винними обидві сторони в бійці. Власник закладу не належав до тих, хто цінує погану звичку залишати провину невизначеною.
— Я вдячний, що ви так думаєте, — ставлення чоловіка було однозначним, і Тацуї це сподобалося. Він невимушено вклонився у відповідь, не відчуваючи особливої потреби дотримуватися пристойності.
— Все сталося через те, що наші працівники повільно реагували. Якщо бажаєте, можете насолоджуватися нашою їжею. Само собою, безплатно.
Чоловік розвернувся і пішов назад на кухню, перш ніж Тацуя встиг заперечити.
Попри звичайний вигляд закладу, їжа була напрочуд смачною. Суп, який подавали після закуски, а також основна страва з пасти, що слідувала за нею, здавалися клієнтам простим випробуванням смаку, без жодних хитрощів чи пасток. Вони так нагадували про вперту відвертість господаря, що Тацуя і Міюкі облизувалися.
Десерт був останнім, і саме від нього Міюкі мало не збожеволіла. Це було легке тістечко‑морозиво, близько двадцяти сантиметрів у діаметрі. Так само легкою була і начинка, що його доповнювала. Його огортав насичений аромат густого ванільного смаку – ще одна проста і нехитра робота. Не надто тверда і не надто пухнаста, прохолодна текстура танула в роті. Здавалося, що таке легко можна було б подавати у ресторані більш високого класу.
Смак і текстура були не єдиними речами, які захоплювали Міюкі. Один з офіціантів, молодий, трохи старший за них, і, ймовірно, головний офіціант, приніс лише одне, з двома ложками. Ручки ложок були неприродно довгими і не підходили для того, щоб одна людина їла сама.
Поставивши тарілку і ложки на середину столу, офіціант прошепотів до них обох, його голос був таємничим.
— Чудовий хлопець для гарної дівчини, а гарна дівчина для чудового хлопця. І мить насолоди для підходящої пари.
Мабуть, вони написали цей рядок, щоб він пасував до того місця, де вони знаходилися. Міюкі, однак, здавалося, сприйняла це досить серйозно. Її обличчя почервоніло, і вона посміхалася від блаженства, коли зачерпнула трохи морозива і піднесла його до рота Тацуї.
Після сцени з десертом, яка здавалася навмисно ніяковою, Тацуя взяв обіцяну квитанцію про безкоштовне обслуговування і віддав її одному з офіціантів разом з одноразовою грошовою карткою, а не з електронним гаманцем. Потім він поспішно вийшов з ресторану, не давши офіціантові часу на суперечки.
*
Хоча після обіду він був у несподівано бадьорому настрої (з невеликою домішкою збентеження), ніщо ще не закінчувалося так просто. Вони вже збиралися спуститися ескалатором з ресторанної зони до торгової, коли Тацуя насупився. Міюкі теж насупилася з відразою, наполовину сховавшись за братом.
Молодий фахівець з розваг з ресторану, що був раніше, стояв там. Його супутниці не було. Вона, мабуть, покинула його і пішла додому. Натомість з ним було ще четверо людей, кожен з яких був протилежністю як зовнішністю, так і статурою (іншими словами, їхня зовнішність була поганою, а статура – хорошою).
— Ти принизив мене там.
Він контролював свій голос, але похмурість була очевидною. Хто знав, коли він почне кричати?
“Стереотипна репліка, якраз для такого дрібного засранця”, — здивовано подумав про себе Тацуя. Але він не мав наміру першим кидати рукавички. Принаймні, поки що.
— Я вже казав це раніше. Я прошу вас піти.
Втім, якщо він не хотів затівати бійку, то, можливо, хотів сказати щось інше. Тацуя теж не відчував себе особливо спокійно. Він, звісно, не сказав чоловікові, що його жінка втекла, бо в нього немає сміливості, але й не намагався приховати презирство у своєму голосі. Він не хотів вступати в бійку, але, цілком можливо, він був готовий прийняти виклик від чоловіка. Якщо так, то його слова були справді ефективними.
— …Якщо ти хочеш стати на коліна і благати пробачення, це твій шанс.
— Хочете влаштувати тут виставу?
З його слів і поведінки було зрозуміло, що він говорив серйозно, але Тацуя не міг повірити, що він вдасться до насильства на очах у всіх цих людей. Він задав це питання, власне, турбуючись про соціальне становище цього чоловіка.
— Замовкни. Довбані маги. Ви знущаєтеся з людей.
На жаль, цієї лайки було достатньо, щоб позбутися стриманості та сумнівів, які були у Тацуї. Він посунувся, повністю ховаючи Міюкі від очей молодика. Емоції зникли з його обличчя, а очі звузилися до щілин.
Він не знав, як чоловік неправильно зрозумів зміну у ставленні Тацуї, але він презирливо посміхнувся, він був задоволений.
— Так, я знав, що бачив тебе десь раніше. Та трансляція про дев'ять шкіл, чи як там її. Я думав, що знайшов дивовижну знахідку, але вона виявилася жахливою імітацією.
Здавалося, чоловік повірив дезінформації про те, що маги – це штучно створені люди, отримані шляхом генетичних маніпуляцій. Прихильників такої думки було небагато, але Тацуя мав і знання, і досвід спостереження за такими вперто сліпими людьми, тож слова чоловіка самі по собі не стали для нього несподіванкою.
Натомість він помітив безсоромну брехню, яка в них крилася.
— Ти брешеш, — сказав він. — Сьогодні ти вперше побачив нас обох. Якби ти побачив мою сестру під час Змагань дев'яти шкіл, хоча б на відео, такі паразити, як ти, не наважилися б з'явитися в неї на очах.
На них почав спускатися холод. Це був не той холод, що утворює сніг чи лід, а такий, як сталеве лезо без жодної вади чи царапинки на ньому.
— Що за фігня? Ти втюрився у свою сестру чи що? — насміхався чоловік, широко посміхаючись – його обличчя було блідим, а голос тремтів.
Тацуя не відповів на глузування чоловіка. Більше того, він повністю проігнорував його і продовжив свою думку.
— Ти, напевно, знаєш, що ці твої хрюкання говорять тобі, чи не так? — його емоції не були настільки делікатними, щоб їх турбував гавкіт боягузливого собаки, якого виростили в закритому приміщенні. І не можна було просити його терпіти його – зрештою, він був просто безпорадним шавкою. — Може, тобі ліпше піти додому, перш ніж ти зробиш помилку на очах у всіх? Чи, може, тобі треба почути моє пояснення перед тим, як ти обмочишся, щоб зрозуміти?
Тацуя не був ображений. Це була Міюкі. Він не мав ані найменшого бажання вирішувати все мирно. Він зробив крок до чоловіка. Поруч з ним нервово виструнчилися чоловіки. Він не відчував у них майстерності професійних охоронців, але вони, напевно, бачили, що таке бійка. Принаймні на рівні вуличних бійок. Їхній одяг не відповідав стилю членів банди, але Тацуя був упевнений, що це саме ті, ким вони були. Навіть якщо історії про те, що професіонали індустрії розваг та кримінальні організації тримаються за руки, не завжди відповідають дійсності, вони принаймні не були цілковитою брехнею.
— Чого ти так боїшся?! Маги не можуть використовувати магію на публіці. Вони так створені!
Здавалося, чоловік дуже легко повірив у міські легенди.
Маги не використовували магію на людях, бо це було заборонено законом, а не через якийсь контроль над розумом чи машиною. Їх просто попереджали, щоб вони не використовували її без дуже вагомої причини: магів спонукали використовувати магію з метою порятунку під час нещасних випадків або катастроф, але використання її для самозахисту теж дозволялося законом.
Члени банди, що були за ним, схоже, не вірили в легенди так само безневинно, як молодий президент. Їхні руки були закладені за спину – ймовірно, в кишенях у них були складні ножі – і вони уважно стежили за кожним рухом Тацуї.
Тацуя зробив два кроки і зупинився, розкривши руки і випнувши груди. Він не поводився так, ніби його затримують. Він злегка змахнув відкритими долонями, апелюючи до того, що у нього немає зброї.
Члени банди сприйняли це як знущання. Вони не знали, які бувають ПАВи і як ними користуватися, але знали, що маги мусять використовувати невеликі пристрої для використання магії. Вони витлумачили цей вчинок як заяву – що йому не потрібна магія, щоб впоратися з ними.
І вони мали рацію. Тацуя по суті провокував їх: він не потребував магії, щоб перемогти їх.
Провокація мала негайні наслідки. Чоловіки все одно були нижчими членами – не більше, ніж хулігани. Не більше, ніж жменька шматочків, якими можна було озброїти молодого президента, коли він оголосив про надзвичайну ситуацію. І, як це зазвичай буває з хуліганами, вони мали низьку точку кипіння.
Вони всі витягли свої складні ножі та гуртом накинулися на Тацую.
Для злочинних угруповань було звичайною справою тренувати своїх членів у груповому бою. Навіть звичайні перехожі, мабуть, були частиною груп самооборони в такі дні. Ці люди могли бути професіоналами у сфері насильства, але без здатності координувати свої дії, вони не могли нічого з цього отримати.
Двоє з'явилися зліва і справа – хвилеподібні удари ножами, з проміжками між ними.
Якась дівчина скрикнула.
Це була не Міюкі. Вона виглядала цілком розслабленою, дивлячись на спину Тацуї, мовчки і не змінюючи виразу обличчя. У неї була абсолютна віра у здібності брата.
Ця віра ніколи не зрадить її.
Чотири маленькі атаки. По одному на кожного. Його кулак влучав точно в життєво важливі місця, змушуючи членів банди падати на підлогу і плазувати.
Тацуя знову почав рухатися вперед. Він просунувся на один крок, а молодий президент відступив на два.
А потім чоловік зупинився. Він наштовхнувся на щось, і перш ніж він це зрозумів, його схопили за обидві руки і повалили на коліна. Він метушливо озирнувся і побачив тих, хто на нього наскочив: офіцерів у формі.
Всього їх було восьмеро. Двоє тримали президента, четверо надягали наручники на членів банди, що лежали на підлозі, а двоє інших дивилися на Тацую.
Міюкі підійшла прямо за Тацуєю. Офіцери перезирнулися між собою, а потім один із них заїкнувся:
— Емм, нам треба поговорити з вами, якщо ви не проти. Чи не могли б ви пройти з нами до відділку?
Тацуя не міг не здивуватися, наскільки несподівано зверхньо звучав голос офіцера. Так, це був самозахист, але це все одно було насильством на людях. Він не здивувався б, якби його заарештували на місці злочину.
Він придивився уважніше і побачив у одного з офіцерів на лівому зап'ясті браслет у формі ПАВу. Він був магом. Може він зрозумів, що вони були магами, і подумав, що вони є членами тієї ж групи. Проте, злегка знервоване ставлення офіцера занепокоїло його.
— Ну, розумієте, це…
Другий офіцер, що підійшов до них, спробував заговорити, але не зміг і зупинився, не встигнувши нічого сказати. У нього на поясі висів ПАВ‑пістолет.
Одну руку він заклав за спину. Він витягав наручники? Тацуя відчув, як Міюкі підняла брови, не обертаючись, щоб подивитися. Він жестом попросив її бути розсудливою.
Рука офіцера знову з'явилася перед ними. Точніше, обидві руки. Перед Міюкі. Вони обоє тримали невеликі блокноти. Вони не були схожі на поліцейські нотатки. Напевно, вони були для особистого користування.
— …Ви міс Міюкі Шіба, так? Цього року ви брали участь у Змаганнях дев'яти шкіл. Ми всі випускники Першої старшої школи, тому… якщо ви не проти, можете… дати нам свій автограф?
Інший офіцер простягнув класичну кулькову ручку, рідкісну в наш час.
Тацуя і Міюкі обмінялися поглядами, потім Міюкі повернулася до двох офіцерів і посміхнулася.
***
[31 СЕРПНЯ (3)]
— Ніколи б не подумала, що ми зустрінемо випускників у такому місці, — хихикнула Міюкі, згадуючи те, що сталося того дня. Тацуя теж розсміявся, згадуючи все це, немовби компенсуючи те, що не міг тоді сміятися. Вона продовжила: — Хоча, якщо подумати, це не так вже й дивно. Перша школа – єдина магічна старша школа в Канто, тож більшість магів у Токіо, які стають поліцейськими, будуть її випускниками.
— Ага. У будь‑якому разі, завдяки тому, що вони були твоїми фанатами, нас довго не протримали у відділку… а це значить, що це завдяки тобі. Ти нам дуже помогла.
— Завжди рада. Все, що я хочу, це бути корисною для тебе, Тацуя.
— Звичайно, коли вони запросили нас на чай після цього, я не знав, що робити. Відмовитися було непросто.
— Ну, я б ніколи не відмовилася! Це ж не моя провина.
Вони обмінялися поглядами, а потім знову широко посміхнулися. Міюкі поклала соломинку до рота і спорожнила свою склянку. Вміст склянки Тацуї також зник кілька хвилин тому, залишивши по собі лише лід. Після того, як соломинка вийшла з рота сестри і вона перевела погляд на нього, він підвівся зі стільця.
— Банки вже відчинені, так що нам треба йти.
— Так. Я прийду після того, як приберу склянки, ти можеш трохи зачекати, Тацуя?
— Ні, я поможу прибрати, — відповів Тацуя.
Жодного слова не злетіло з вуст Міюкі, коли вона швидко прибрала тацю. Це виглядало грубо, але вони навіть не почули звуків льоду, що хрускотів і дзвенів у келихах. Хоча Міюкі виглядала трохи незадоволеною, вона дозволила своїм легким кроком показати справжні почуття, коли пішла слідом за Тацуєю на кухню.
*
Вони пішли до банку, але не для того, щоб зняти готівку. Електронні гаманці та грошові картки, розвинені форми особистих чеків, поширилися по всій країні, замінивши фізичні гаманці. Готівкові гроші тепер використовувалися дуже обмежено. Проте, не було жодної причини йти до банку, щоб покласти чеки на депозит або поповнити баланс своєї чекової книжки. Зарплатні чеки та записи про транзакції здебільшого переводилися в онлайн‑системи, тож використання звичайного банку для таких речей траплялося лише в особливих випадках.
Навіщо ж тоді Тацуя прийшов сюди? Він мав оновити ідентифікаційну картку, необхідну для користування онлайн‑сервісами. Періодичність оновлення посвідчення особи не була встановлена. Можна було без проблем користуватися послугами лише з первинними налаштуваннями, не оновлюючи їх взагалі. Важливим був ідентифікатор, а не його оновлення. Оновлення посвідчення було частиною більшої системи контролю рівня безпеки, а оновлення ідентифікаційних даних необхідно було робити особисто в банку, а не в інтернеті. Це був спосіб посилити безпеку.
Тацуя вирішив оновлювати своє посвідчення раз на три місяці. У середньому люди оновлювали його кожні півроку, тож кожні три місяці було трохи частіше. Деякі з користувачів були дуже нервовими і оновлювали свої посвідчення щотижня, але порівняно з ними це не було такою вже й рідкістю.
У приміщенні з кондиціонером Тацуя і Міюкі стояли в черзі, притиснувши плечі один до одного. Не тому, що їм було холодно, зверніть увагу; вони трималися разом навіть на розпеченій дорозі, що вела від їхнього будинку до банку.
Вони робили це, щоб до Міюкі не чіплялися. Очевидно, необачні хлопці того ж віку зазвичай не намагалися залицятися до Міюкі, може, думаючи, що вона не зверне на них уваги з самого початку, але було дуже боляче змусити тих, хто намагався, відмовитися від цього. Тож коли вони з'являлися на людях, то навмисно вдавали з себе пару.
Замість того, щоб щось купити, кудись піти чи просто щось оглянути, головною метою Міюкі, яка хотіла вийти з дому, можливо, було бажання бути ближче до свого брата в такий спосіб. Як доказ, незважаючи на те, що вестибюль банку був досить нудним приміщенням, вона була в дуже гарному настрої.
Це був комплекс брата, і тут не було місця для виправдань.
Хай там як, сучасні банки не тримають стільки готівки в касі, як колись, через обмеженість їхнього використання. Замість готівки у них є багато грошових карток, але ті, хто їх випускає, можуть заборонити їх використання через свої електронні системи. Вони не підписувалися і не ходили в обігу, як чеки, тому єдиними, кого це могло б турбувати, були їхні власники. Ці причини призвели до того, що пограбування банків перетворилися на рідкісне видовище на рівні вимираючих видів.
Принаймні він так думав.
— Схоже, ми натрапили на щось особливе…
Тепер вони вдвох були присутні на місці злочину, де опинився один із цих вимираючих видів.
Не встигли четверо чоловіків увірватися до банку, як вони вихопили грубуваті на вигляд модифіковані пістолети і почали погрожувати банківським службовцям та клієнтам. В'язані лижні маски, що приховували їхні обличчя в найспекотнішу частину літа, були цілком у стилі ретро. Вони також носили трохи брудні куртки, а на прилавок поклали велику шкіряну дорожню сумку. Вони дотримувалися настільки традиційного стилю, що Тацуя майже подумав, що вони помилково зайшли до атракціону в тематичному парку, але судячи з відчаю в голосі касирки, коли вона скрикнула, це було справжнісіньке пограбування банку.
— Що будемо робити, Тацуя? — запитала Міюкі своїм звичайним тоном, дивлячись на брата, до якого вона так міцно притиснулася. — Якщо хочеш, я… — і, як завжди, її голос свідчив про те, що вона не може дозволити, щоб її брата турбували через таку дрібницю, як це.
— Ні, нам не варто в це лізти, — усміхнувся Тацуя, обійняв її за плече і кілька разів поплескав по ньому, щоб заспокоїти. Міюкі з радістю притулилася до Тацуї на грудях.
З їхніх поглядів було абсолютно очевидно, що вони зовсім не помічають пограбування банку, не кажучи вже про всіх інших клієнтів, які застигли з тривожними виразами облич. Їхній душевний настрій, який вони випромінювали на тлі цієї дикої ситуації, очевидно, вирізнявся з‑поміж інших.
Для пояснення Тацуя думав про те, що він намагається вберегти свою честь (?): він не казав своїй молодшій сестрі не звертати уваги на те, що відбувається, лише для того, щоб пофліртувати з нею. Це було зроблено виключно для того, щоб заспокоїти її, оскільки вона забігала наперед. Пограбування банків стали рідкісним злочином, але це не означало, що банки знехтували системами захисту. Пограбування банку за допомогою лише модифікованих пістолетів ніколи не було б успішним.
Доказ цього факту розгортався перед очима клієнтів. Зі стелі до прилавків все одно тягнулися прозорі щити, які неможливо було перетнути. Прозорі щити опускалися перед банківськими касирами, що знаходилися всередині них, закриваючи відкриту частину вікна перед ними.
Дорожня сумка у вікні була розтрощена, майже розірвана на шматки. Якби там була рука одного з грабіжників, вона, можливо, не була б відірвана, але сили було достатньо, щоб уявити собі важкі переломи кісток.
Один з грабіжників вистрілив у щит. Куля пробила перший шар щита і зупинилася. Зовнішній, прозорий щит, схоже, був зроблений з дуже в'язкої, майже рідкої речовини. Певно, це було зроблено для того, щоб запобігти супутнім ушкодженням від рикошету куль. Тацуя був вражений – це було добре продумано.
Грабіжник виплюнув кілька прокльонів, а потім повернувся до вестибюля. Тацуя, який спостерігав за чоловіком, відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом. Натомість він подивився в обличчя Міюкі. Відчувши, що на неї раптом дивляться, вона збентежено опустила очі. Рука Тацуї залишилася на її плечі.
Куточок ока грабіжника, здебільшого прихований за лижною маскою, піднявся. Він на мить забув про гостей у вестибюлі – але, незважаючи на страх і напругу між ними, чоловіка не можна було назвати особливо нетерплячим. Не було жодних сумнівів, що грабіжник дивиться на них обох.
Тацуя був чутливий до недобрих поглядів. Він не міг би бути тілоохоронцем, якби не був таким. Він не міг не помітити ненависті у погляді цього чоловіка. Він також помітив садистський блиск в його очах.
Міюкі теж помітила садизм у погляді грабіжника, і вона набагато міцніше пригорнулася до грудей Тацуї. Від цього вона злякалася; грабіжник це теж помітив, і його губи під лижною маскою скривилися в задоволеній посмішці.
Але вона не відчувала напруги. Вираз страху був лише на поверхні, а в глибині душі вона грайливо докоряла йому. Тацуя зрозумів, навіть не замислюючись над цим.
Суха посмішка майже пробилася на його губи, але він стримав її під своїм сталевим покерним обличчям. Натомість він міцніше стиснув плече Міюкі та зробив такий вигляд, ніби з усіх сил намагається придушити свій страх. Він сподівався, що це не виглядало фальшиво; таке траплялося не завжди, але він мав схильність захоплюватися.
Усі четверо грабіжників зосередилися на них. Під лижними масками не було видно їхніх скривлених губ, але по очах було видно, що вони посміхаються. Здавалося, що їхня невеличка вистава розпалила в них вогонь садизму.
Тацуя вдав, дещо перебільшено, що він затремтів.
“Я жахливий актор, якщо я сам так кажу”, — подумав він, але грабіжників цей жест, схоже, цілком задовольнив.
Тепер їхня увага відвернулася від інших клієнтів. Враховуючи той факт, що система захисту враховувала навіть рикошетні кулі – не було жодного шансу, що протидія грабіжникам закінчиться після того, як вони відріжуть вестибюль від людей за прилавком.
За мить після того, як їхня увага зосередилася на парі, решітчаста стеля зникла, залишивши по собі балки. У якийсь момент вони замінили панелі стелі на тривимірні зображення. З однієї з таких балок на грабіжників впала людина.
Кремезні поліцейські за мить заарештували грабіжників.
*
Тацуя спостерігав за цим, не відчуваючи майже ніякого здивування. Простий екран з тривимірним зображенням не був перешкодою для того, хто міг виявити присутність інших. Він знав, що поліцейський перебуває над ним, тому вирішив зачекати і поспостерігати.
Працівники банку, звісно, не розділяли його унікальних обставин. Коли Міюкі сховала обличчя у нього на грудях, вони, звісно, сприйняли це як те, що вона не витримала напруги і заплакала. Тацуя, який обійняв її за голову, лише посилював цю ілюзію. Насправді вона просто намагалася приховати свій розслаблений вираз радості від поліцейського і співробітників, які щойно виконали дуже серйозну роботу.
Коли Тацуя притискав до себе голову Міюкі, вийшов менеджер банку і вклонився їм. Спитавши ім'я Тацуї, він запропонував річне звільнення від будь‑яких додаткових комісій на знак вибачення за небезпеку, на яку вони наразилися. Тацуя не знав, який вираз обличчя йому слід зробити, тому зберіг покерний вираз, який видався менеджеру банку жорстким і напруженим, і прийняв пропозицію. Зрештою, це була правда. Це була небезпечна ситуація для нормальних людей.
Він сказав, що прийшов поновити свої документи, і менеджер покликав працівника, щоб той розпочав процедуру. Тацуя ніжно випростав Міюкі. Вона дозволила йому вести її за плече, ховаючи свій вираз обличчя під довгим волоссям.
Оновлення проходило в абсолютно приватній кімнаті з машиною, без жодних побоювань, що їх будуть фотографувати чи прослуховувати. Щойно вони увійшли, потреба турбуватися про чужі очі та вуха зникла. Зрештою, не витримавши, брат і сестра обмінялися поглядами і розсміялися.
Пограбування банку, на яке вони натрапили, було нічим іншим, як лише однією зі сторінок коміксу, присвяченого трохи дивному дню, який вони пережили. Без сумніву, в останній день літніх канікул вони вже відклали ці «інциденти» в довгу шухляду, як ще кілька «спогадів про літо».
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub