Усі вони плакали, приходили туди, де лежав Асаф.
І просиділи так кілька годин.
- Я думаю, нам пора повертатися. - Тімон сказав. Вони плакали і сумували, але не могли залишатися тут вічно. Тому він сказав.
Асаф заснув, обхопивши хвіст брата.
- Ви йдіть, а я залишуся з Асафом поки він не прокинеться. - Сказав Пумба.
- Я теж не хочу йти. - Сказав Хаму.
Він знав їх не так давно, але важливо було не кількість часу, а якість.
Імані та Тімон спустилися з гори, але пройшло не більше години перш ніж вони повернулися без пустих рук.
- Ми принесли їжу, ви прокинулися!
*БАМ*
Він вигукнув Тімон і штовхнув Асафа, щоб той прокинувся.
Вони не їли з ранку, і Тімон не хотів голодувати.
- Я не голодний. - Пробурмотів Асафа, намагаючись знову заснути.
Тімон знову люто кинув його, але Асафи були подібні до легкої шлепки дитини, яка носила дитину.
- Імані багато працювала, щоб дістати тобі цю їжу! - Сказав Тімон, витягаючи Асафа великий шматок м'яса.
Асаф подивився на Тімона з легкою несподіванкою. Тімон і раніше не підтримував його щільної дієти, а тепер сам протягує м’ясо.
Переглянувшись з Імані, він помітив, що вона теж виглядає втомленою. Тому Асаф вважав себе зобов’язаним їсти те, чого вони принесли.
Їжа була достатньою, і всі почали споживати їжу.
Коли вони мовчки закінчили вечерю, всі вже трохи прийшли в себе.
Тімон турбувався, що вони так і залишаться тут до посинання, оскільки Асафа зовсім не хотів вставати. Але, на його здивування, після того як всі з’їлися, Асаф став першим.
- Думаю, пора повертатися. - Казав Асафа, щоб він йшов дорогою.
Він попрощався з ними і більше не міг залишатися тут, змушуючи інших членів сім’ї турбуватися. Зрештою він помітив, як вони про Симбе гавкають і коли він їсть.
Тому він вирішив бути сильним заради них.
Всі подивилися один на одного, потім встали і пішли за ним.
Час від часу Асаф зупинявся і озирався назад, але потім знову став рішучим.
Поки вони мовчки йшли назад, кожен з них думав про своє.
Асаф настільки глибоко задумався, що майже забув про себе.
"Як Сімба міг померти?" постійно повторювався в його голові, але врешті-решт він прийшов до вражаючого усвідомлення.
Зрештою, те що є канон вже не має значення... Асаф зупинився. Оглянувшись на тих, хто стояв позаду нього, він дійшов іншого висновку.
- Ті, хто мене оточують - реальні люди, я не можу контролювати, як і коли вони помруть. Я не можу захистити їх від речей, які вищі за мої можливості, хоч би скільки знань я отримав зі свого колишнього життя. — Асафа замислився, дивлячись на команду, яка, здавалося, також перебувала в глибокій задумі.
Змирившись зі своїм розумінням життя і смерті, він пішов далі, але його просто вразила інша думка.
- Тоді смерть мого батька... Чи можна частково звалити провину на мене ...? Якщо я не можу контролювати речі, які знаходяться за межами моїх можливостей, то в його смерті... Тільки мій дядько винен...
Решта зупинилася, бо побачили, що Асафа раптом стало дуже серйозною справою — ніби він хотів полювати на здобич.
Потім атмосфера повернулася в звичайне русло, і Асаф продовжував йти далі.
Життя команди з 5 чоловік тривало, хоча пройшло кілька тижнів, перш ніж їхній настрій повністю піднявся і все повернулося на круги своє, ну, майже.
Без Симби на одного чоловіка стало менше, і з того часу Асаф не так часто сміявся та здавався дорослим.
Він продовжував грати, сміятися і реготати. Але всі вони помітили, що він здавався ... Вони не могли зрозуміти, в чому справа. Здавалося, він чогось чекає. Здавалося, він був готовий до чогось.
Вони жили на схід і південь від землі прайд. А ще далі на схід від лісу був вулкан, який стався нещасний випадок.
А ще далі на схід від вулкана, дуже далеко від нього, блукав самотній лев.
У цього лева залишалося тільки 30 відсотків його суду, а по всій лівій стороні морди і верхньої частини тіла був великий слід від опіку.
Той лев продовжував іти на схід, не знаючи, хто він, куди йде і з якою метою.
Він пам’ятає, що прокинувся від сильного жування в місцевості наповненій лавою.
Все його тіло боліло, а коли він прокинувся, то нічого не міг згадати. Все, що він знав - це те, хто є левом.
Розуміючи, в якій ситуації він опинився, він зробив усе можливе, щоб вижити. Коли спустився з гори, то вибрав шлях і продовжив йти вперед, сподіваючись повернути собі пам’ять та знайти свій дім.
Минуло 10 місяців з моменту останнього нещасного випадку. В одну прекрасну ніч всі п’ятеро лежали разом, милуючись зірками.
У траві чувся дзвін жуків, і разом з тихим вітром все було дуже спокійно.
П’ятеро лежали на спині, ховаючись від зоряного неба.
- Тімон...? - Він запитав Пумба, дивлячись на зорі.
- Так?
- Ти коли-небудь замислювався, що це за блискучі точки?
- Пумба, я не замислювався. - Сказав Тімон з упевненістю.
- Що це таке? - Він запитав.
- Це світлячки. Світлячки, які застрягли в тій великій синійвато-черевій штукі. - Сказав Депп з мудрістю, не властивою його рокам.
- О, Боже. Я завжди думав, що це кульки газу, які палять за мільярди миль від нас.
- Пумба, для тебе все газ.
- А я, наприклад, думаю, що це злі привиди, які застрягли там нагорі і їх можна побачити тільки вночі. - Сказав Хаму.
– Призраки? - Перепитав Пумба.
- Так, це злі духи, які хочуть заподіяти нам зло. Час від часу їм вдається вибратися зі своєї в’язниці, і тоді вони роблять для нас стихійні лиха.
– О.
- Ось чому іноді ви бачите, як один з них падає з неба, це означає, що привид втік і в найближчі дні влаштовує хаос. - Сказав Хаму.
Він був упевнений у цьому, тому що чув це від своїх батьків перед тим, як їх вбили.
- Може, ти правий, але як я чула, це точки всіх минулих пантер, які коли-небудь жили. - Імані з ностальгією подивилася вгору.
- А як щодо тебе, Асафа?