- Чорт.
Зрештою мене кинули в одиночну камеру. Ну, я все одно міг дивитися на паладина Хармана через залізні прути.
- Гей, ще раз, як мене звати?
- Аллен Олфолс, ваша високість.
- Мій статус?
- Сьомий онук його величності святого імператора.
Почувши це, я досить посміхнувся.
Ну, врешті-решт, це був мій перший раз, коли мене посадили в камеру через мої погані справи. І знаєте що? Я почувався краще.
Але ось остаточний результат моїх дій мене не влаштував.
- Чому така людина, як я, була в'язня?
- Ваше високосте, оскільки ви вчинили злочин, ви повинні відбути свій термін. Будь ласка, проведіть наступні сім днів.
- Не сміши мене! - Я посміхнувся і подивився прямо в очі Харману. - До речі, цей старший син графа як-го-там, він ще живий?
- На щастя, так.
- Якби я дійсно вбив його, що б зі мною сталося?
- Ви були б ув'язнені, ваша високість.
- І надовго?
- ... близько півгодини?
О-о! Так мало за саме справжнє вбивство? Хех, можливо, я більше не маю жодного впливу, але я все ще можу користуватися деякими перевагами, чи не так?
І такий термін я б отримав швидше за все через те, що його татко мав досить високе становище в палаці.
Ну, тепер я можу розслабитися в цій камері. Мені не потрібно тягати гнилі трупи, я можу читати все що тільки захочу, можу спокійно їсти і займатися спортом, коли заманеться. Я був онуком святого імператора, і оскільки феодал цього замку ставився до мене добре, я напевно не буду бідувати в цьому місці.
- І все ж... Треба було каструвати цього придурка.
- Якби ви це зробили, ваша високість, мені б довелося прийняти весь удар на себе.
Харман зняв шолом і витер пот хусткою.
Якби цей набридливий паладин не був моїм "опекуном", я дійсно вбив би цього виродка.
Я спокійно подивився на Хармана. Цей чувак, який здавався мені термінатором, почав розкривати себе по павичках. Я був задоволений цим прогресом. У цьому світі було дуже мало веселих речей, а робити з термінатора стривоженого термінора було досить весело.
- Не треба так пітніти, друже. Якби я дійсно хотів вбити його, то просто вдарив би його по голові. Я просто дав йому урок, от і все.
- Але чому, ваша високість?
- Тому.
- ... тому?
Замість нормальної відповіді я сказав лише одне слово і показав на обличчі посмішку.
Харман почав збирати свої віскі. - Я розумію. Між іншим... Він подивився на мене і запитав: - Коли ви навчилися користуватися духовною мовою, ваша високість?
- Духовною мовою?
Я прихиляв голову у замішанні і, побачивши мою реакцію, вираз обличчя Хармана став ще більше розгубленим.
- Нічого особливого, ваша високість. Будь ласка, не звертайте на це уваги. Будь ласка, зупиніть свою голову, у вас на це буде цілий тиждень.
- Добре, я так і зроблю. Я почуваюся трохи голодним, тож принеси мені що-небудь поїсти. І щось почитати.
Я кивнув головою і помахав Харману, коли він відійшов подалі від моєї клітини.
Тиждень, чи не так?
Несподівано, після довгої відпустки я сам потрапив у мої руки.
Я оглянув внутрішню оболонку камери. Тут було набагато охайніше, ніж я того очікував. Це не була звичайна камера, наповнена похмурою, сирою атмосферою і нестерпним запахом.
Мабуть, це місце раніше було покинутим складом, який був в один час очищений до блиску. Чорт забирай, у мене навіть було ліжко. Крім того, я не бачив тут інших полонених. Якщо не вважати незрозумілого шепота, який час від часу доносився через стіни, тут було досить тихо.
Мабуть, мене засунули в одиночну камеру у одиночній камері.
Це означає, що місце було спеціально спустошене тільки заради мене. Хоча вона формально була в’язничною камерою, але більше походила на маленьку квартиру з ліжечком. Тут, загалом, була затишна атмосфера.
Провести тиждень в такому місці - ніщо.
Насправді, в даний момент мені потрібно було витратити трохи часу на себе. Бачите, останнім часом я був поглинутий вивченням магії.
З якоїсь причини, для мене було досить весело вивчати такого роду речі.
У минулому житті я був визнаний... Науково відсталим хлопцем, але тепер? Я легко вивчав магію і успішно використовував її, що не могло бути приводом для насмішок.
Як тільки я витягнув гримуар некроманта з інвентаря, хтось увійшов у мою в'язницю. Шарлотта. Мабуть, вона отримала дозвіл від паладина і прийшла в мій новий притулок.
Оскільки вона майже ніколи не виявляла жодних емоцій на своєму обличчі, було важко зрозуміти, що у неї було на думці, але, принаймні, цього разу вона здавалася стурбованою, так як її лоб був трохи сморщений.
- Мені дійсно дуже шкода. Через мене...
Шарлотта опустила голову.
- Про що це ти?
Я все одно не збирався їй допомагати. Ця дівчина мала гострий розум. Навіть якби я нічого не зробив, вона все одно вийшла б з цієї ситуації сухий і доситьй.
- Я завжди отримую твою допомогу.
Я дійсно поняття не мав, про що вона говорить.
Чесно кажучи, я не думаю, що до цих пір якось допоміг їй, так що ... Е-е, чи вже не дякує мені за нашу першу зустріч, коли я ще врятував їй життя?
Я нахилив голову, але Шарлотта просто стояла і дивилася на мене.
Я пробурмотів, злегка надувши губи: - Просто сходи і принеси мені що-небудь поїсти, гаразд?
- ..?
- Я маю на увазі, я б волів ту їжу, яку ти готувала в монастирі. Бачиш, вона була дуже смачною.
Її вправні навички були першокласними. Вона була настільки хороша, що навіть зі звичайними складниками в сільській місцевості вона могла готувати щось дійсно дуже смачне. А з набагато більш висококласними складниками її стряпня повинна бути ще кращою, ніж раніше, вірно?
- Якщо ти скажеш феодала, що я послав тебе, він дозволить тобі скористатися своєю кухнею, а також видасть тобі якісь особливі інгредієнти. Я зараз дуже хочу їсти, так що принеси мені щось смачненьке, добре?
- ... Поняла.
Шарлотта м'яко посміхнулася і схилила голову.
----
Від третьої особи.
Паладін Харман сьогодні командував в’язнями за стінами фортеці Ронії.
Меттель була настільки сильною, що побачити щось на 10 метрів перед собою було досить складно. Така погода була дуже небезпечною, бо через постійні медалі сніг накопичувався занадто швидко.
Стіни Ронії були невисокі, лише 12 метрів заввишки. Якщо випаде сніг, він дасть вам доступ до воріт, бо рів засипає снігом. Саме тому всім нам потрібно було швидко працювати і дуже активно.
- Тиждень, так?
Після того, як сьогоднішня робота буде виконана, він піде і звільнить імператорського принца.
« Імператорський принц зробив все це лише через мене. Будь ласка, пробачте його» - згадав Харман слова дівчини.
Дівчина з монастиря прийшла до Гармана через кілька хвилин після того, як його випустили. І вона пояснила, що сталося.
За її словами, винуватцем цього інциденту був Гейс, старший син графа Хедрона, і імператорський принц просто навчив його уроку.
« Але це було більше схоже на акт насильства...», - подумав Харман.
Але тоді імператорський принц виявив свою іншу сторону. На короткий час він показав усім присутнім, що все ще був потомком імператорської сім’ї.
Ні, цей хлопець навіть використав « тваринну мову».
Він наповнив свій голос божественністю і змусив навколишнє повітря стати важчим, через що всі ті, хто чув його слова, відчули великий тиск.
« Але, схоже, його високість зробив це несвідомо» - подумав Харман.
Лише кілька паладонів, які були переповнені харизмою, могли використовувати духовну мову за власним бажанням. Але ті, хто міг використовувати її не усвідомлюючи цього... легше було знайти єдинорога, ніж такої людини.
Харман мав багато питань, які він хотів поставити імперському принцу. Йому було дуже цікаво, як хлопець зміг використати свою духовну мову і де саме він міг її навчити...
Невже щось у ньому дійсно змінилося три місяці тому, після тієї спроби самогубства? Але ніхто не міг змінити свій спосіб життя за такий короткий період часу.
Гарман глибоко нахмурився і викинув з голови всі непотрібні думки. Потім він знову змінив погляд на в’язнів, які були зайняті роботою. Вони махали лопатами і розгрібували сніг.
- Занадто тихо.
Сильна метель продовжувала заважати йому бачити що-небудь. Стояла моторошна тиша, і єдиним звуком був шум сердито завивих вітрів. Окрім гаканья каторжанів і льох лопатних звуків, звичайно.
Але це було занадто дивно.
Двадцять п'яте грудня. Саме в це число загинув король некромантів - Амон. І саме цього дня демонічна енергія бушувала в країні мертвих духів.
Але жахливі стогіни та крики болю не поширилися по всій цій проклятій землі.
У порівнянні з минулим роком все було надто тихо.
Проте Гарман був занепокоєний. Все було схоже на типове затишя перед бурею. Все йшло занадто добре. Ронію мали відвідати принаймні сотні нігерових. Но... До цих пір жодного не було видно
- Тут явно щось не так.
Минуло п'ятдесят років відтоді, як великий герой, нинішній святий імператор Келт Олфолс, вбив короля некромантів.
У наступні роки нежити кожен раз збиралася в країні мертвих духів і атакувала замок.
Однак тепер усе було настільки спокійно, що Гармана пробіг табун мурашок.
https://literna.net/uk/books/620-nekromant-svyatoho-imperatora