Розділ 40: Той самий старий покидьок (1)
Через безпрецедентний інцидент із нападом демонічних монстрів Фестиваль Запечатування було достроково завершено й занесено до історії як найгірший фестиваль за всю історію Академії Героїв. Єдиною світлою плямою, якщо її взагалі можна було так назвати, стало те, що серед цивільних і кадетів не було загиблих. Поранених було чимало, але швидкі дії професорів і кількох кадетів, на щастя, не дали події перерости в повну катастрофу.
Та чи можна вважати дрібною прикрістю те, що демонічні монстри розгулювали територією академії? Адміністрація оголосила про закриття академії на невизначений термін і пообіцяла кинути всі сили на з’ясування істини. Звучало гучно, але зрештою з’ясували небагато.
Виявили лише таке: по-перше, професор Морфеус, відповідальний за фестиваль, був демоном під прикриттям; по-друге, він провів до академії інших демонів, замаскувавши їх під торговців, і влаштував хаос; по-третє, одразу після інциденту він зник і втік за межі академії.
На цьому офіційна заява й закінчувалась. Не дивно, що вона викликала шквал критики. Головним мозком подій виявився демон, який роками працював професором, ані його справжню особу, ані мотиви так і не з’ясували, ще й дозволили йому втекти. Через такі кричущі провали репутація академії стрімко полетіла вниз.
Ситуацію вдалося вгамувати лише завдяки втручанню Лайонела Рю, чинного ректора Академії Героїв. Відомий як Громовий Бог, Лайонел сам був героєм, належав до найпрестижнішого роду Республіки та посідав третє місце в Трьохдержавному рейтингу героїв. Він негайно виступив із власною заявою:
«Це сталося тому, що мене тут не було. Якщо й шукати винного, то це я».
Звісно, ніхто не наважився його звинувачувати. З його поверненням інцидент із демонічними монстрами зрештою зам’яли, а Академія Героїв мала відновити нормальну роботу після двотижневої перерви.
Оглядаючи тренувальну кімнату в медичному корпусі академії, яку здебільшого використовували поранені кадети для реабілітації, я подумав: то виходить, у приватної палати ще й власний зал є? Гроші й справді вирішують.
Я підійшов до дверей і просканував їх Годинником Героя.
Біп!
[Кадет-герой Дейл Ган. Особу підтверджено.]
Двері відчинилися, відкривши зал приблизно на шістдесят п’ять квадратів. Я сів посередині, заплющив очі й почав ганяти ману, що дрімала в клеймі душі, по енергетичних каналах.
— Ну що ж, подивимось.
Як і очікувалося, після бою з Астаротом кількість мани в моєму клеймі душі зросла приблизно у півтора раза. Це й близько не було до безмежної сили, яку я відчував, коли мене поглинав Праматеринський Вогонь, але тепер її стало десь половина від того, про що пересічний кадет міг лише мріяти.
Та найважливішим було не саме зростання, а те, що воно сталося миттєво. Зазвичай ману накопичують повільно й поступово, щоденними дихальними вправами. Звісно, траплялися рідкісні випадки різкого стрибка сили через особливі еліксири чи раптове осяяння, але це винятки.
— Якби я знову зміг огорнутися Праматеринським Вогнем, як тоді, можливо, підняв би ману ще вище, — пробурмотів я.
Полум’я, яке під час бою з Астаротом поглинуло моє тіло, тепер осіло глибоко в клеймі душі, нерухоме й мовчазне.
Якщо я зможу входити в той вогняний стан, Втілення Вогню, за бажанням, проблема мани для мене зникне назавжди. От тільки я досі не знаю, що його тоді запустило, — подумав я.
Той стан, коли все моє тіло було охоплене вогнем, я назвав Втіленням Вогню. Перебираючи спогади, я висунув кілька гіпотез. Перша: він активується, коли я за короткий час переживаю багато смертей.
Я знав, що Праматеринський Вогонь реагує на мої смерті, бо ретельно це перевіряв під час щоденних тренувань, де помирав і воскресав по чотири рази на день. Спершу ця теорія здавалася найвірогіднішою.
Та навіть коли я доводив себе до межі психічного зриву нескінченними смертями, Втілення Вогню більше не вмикалося. Я навіть нишком тікав із палати за спиною Айріс і експериментував, безупинно повторюючи цикл смерті й відродження, але полум’я не здригнулося ані на мить.
Друга гіпотеза: воно активується, коли я повністю вичерпую ману. Результат був той самий — жодної реакції.
Третя гіпотеза: Праматеринський Вогонь відгукується на надпотужну волю. Відверто кажучи, навіть коли я її придумав, сам у неї не дуже вірив. Тоді, коли полум’я спалахнуло й накрило мене, в голові крутилася лише одна думка: я маю врятувати Айріс.
— За послідовністю подій це підходить найкраще.
Та впевненості все одно не було.
Я важко зітхнув і похитав головою.
— Що це взагалі таке, клята сьонен-манґа?
У будь-якому разі одне стало ясно: зараз я не мав способу входити в стан Втілення Вогню за власним бажанням. А отже, поки що не міг вважати його частиною своєї бойової сили. На те, чим не керуєш, не покладаються.
Відкинувши ці думки, я стиснув меч. Якщо той стан не враховувати, невже єдине, що я здобув у бою, — це більше мани? Не зовсім.
Від руки по клинку пройшло ледь відчутне тремтіння. Здавалося, ніби рука й меч зрослися. Це було абсолютно нове відчуття, якого я не знав за всі століття, проведені з мечем на континенті.
Крім того, моя фехтувальна майстерність зросла. Довгий час я топтався на місці, вперся в стелю. Але після того, як нарешті виконав техніку, що існувала для мене лише в уяві, відчуття було таке, ніби прорвало греблю. Меч пішов уперед гігантським стрибком.
Щоправда, нормально скористатися цим я зміг лише раз, — подумав я.
Без Втілення Вогню я більше не міг застосувати ту техніку. І все ж розрив між Дев’ятою Формою стилю Сонячного Меча і тим, що я міг виконати зі звичною кількістю мани, був непролазним, як між нулем і одиницею. Досвід одноразового володіння Дев’ятою Формою підштовхнув мої бойові мистецтва далеко за нинішні межі.
Як кажуть, фехтування не минає без побічних здобутків. Разом із новою гостротою меча кожен рух, аж до стилю Берольдського бою, став чіткішим і точнішим.
— А от магія… ще якась кривувата, — визнав я вголос.
Хоч я й користувався бар’єрною магією проти Астарота, моє магічне тренування залишалося здебільшого теоретичним. У реальному бою мені бракувало легкості заклинань. Час звикати й до цього.
Раніше гостра нестача мани навіть не дозволяла мені пробувати. Тепер же, опанувавши меч і рукопаш, уміння органічно вплітати магію в бій могло підняти мене на зовсім інший рівень.
Я відчув повітря навколо, уявляючи реванш із професором Кейном.
— З теперішньою силою я, мабуть, зможу дати йому справжній бій. І навіть без зілля-підсилювача клейма душі.
Мені кортіло одразу побігти й викликати його на спаринг, але Айріс цього точно не дозволила б. Усміхнувшись сухо цій думці, я вже збирався повернутися до одиночних тренувань, коли раптове БАХ! змусило мене здригнутися.
Двері розчахнулися, і всередину влетіла сама Свята, почервоніла від нетерпіння.
— Дейле! Я ж сказала тихо лежати в ліжку! Коли ти знову встиг сюди прокрастися?!
— Ну, трохи руху пришвидшує віднов—
— Тихо! — не давши мені договорити, Айріс схопила мене за руку й потягла назад у палату.
Кілька днів я провів під суворим наглядом Айріс у приватній палаті. Нарешті я скуштував свободи й вийшов назовні, під сонце.
— Міг би залишитися тут до відновлення занять, — буркнула Айріс, надувши губи й плентаючись поруч.
— Я ж погодився ще на один день. Та й тобі ж теж потрібен перепочинок від догляду за мною.
— Ну… — вона замовкла, кинувши погляд на Каміллу, яка стояла неподалік із тривожним виразом.
Каміла зітхнула й похитала головою.
— Після інциденту з’явилися інспектори зі Священної Імперії, щоб перевірити безпеку Святої. Ви маєте повернутися в гуртожиток уже сьогодні.
— Ну-у! Хіба не можна ще один день? — благала Айріс.
— Ні, — тон Камілли не допускав заперечень.
Айріс кинула на мене жалібний погляд, скисла й попрямувала до гуртожитків.
Камілла нерішуче підійшла до мене.
— Дейле.
— Так?
— Дякую за те, що захистив Святу. — Вона глибоко вклонилася, майже на дев’яносто градусів, щиро й без вдавання. Хоч більшість її спогадів стерла ілюзія Морфеуса, Айріс розповіла, що я прикрив її під час нападу демонів. Зазвичай суворе до мене обличчя Камілли тепер випромінювало тепло.
Я глянув на неї зверху вниз і не стримав усмішки.
— Ти поводишся не як завжди.
Камілла почервоніла й відвела погляд.
— Уф! З-заткнися! У будь-якому разі, я щиро дякую.
— І все? Лише словами? — піддражнив я.
— М-м? Тобі потрібна винагорода? Якщо є щось, чого ти хочеш, скажи, і—
— Та-ну, я ж жартую! — Яка ще мені потрібне платня за захист коханої з минулого життя?
— Залишати це лише словами якось не по собі. Якщо справді хочеш винагороди, проси що завгодно, — наполягала Камілла.
— Хм… — Я замислився, хоча ніколи нічого не прагнув. — Просто дай щось, що вважатимеш доречним.
— Що? Доречним? Та ні-ні, захист Святої — це не дрібниця. Ти заслуговуєш на щось особливе. Проси! Ми не поскупимось! — упевнено заявила вона.
— От лихо, яка ж ти вимоглива! Тоді чому б тобі самій не вибрати те, що, на твою думку, мені сподобається найбільше? — байдуже кинув я.
— Т-те, що тобі сподобається? — щоки Камілли спалахнули, вона відступила, метнувши руки до свого «пишного» бюста, хоч ховати там було нічого. — З-звісно! Очевидно ж, чого хоче чоловік! Ось ти й показав своє справжнє обличчя!
— Що?
Почервонівши ще дужче, Камілла закричала:
— Уф! Ти, покидьок! Усім же ясно, чого чоловік хоче найбільше! Так, так? Ти ж хочеш, щоб я сказала щось на кшталт: «Ха! Ти кажеш “ні”, але твоє тіло каже “так”» або «Твоя фехтувальна майстерність першокласна, а от унизу — третій сорт», так?!
— Про що ти, в біса, верзеш, божевільна?
— Т-ти, вульгарний дикуне!
— Ні, стривай.
Вульгарна тут явно твоя уява, — подумав я.
— Гр-р! Гаразд! Я підготую нагороду… таку, що задовольнить такого чоловіка, як ти! — випалила Камілла й кинулася навздогін за Айріс.
Глибоко зітхнувши, я розвернувся й попрямував до гуртожитку.